Як і інші язичницькі релігії, релігія давніх слов`янських племен базувалась на містичному ставленні до природи. Слов`яни обожнювали природні явища і сили природи. Язичництво – це велечезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть і стали основою для всіх пізніших світових релігій. Проте у наукових колах досі не існує єдиного терміну, яким можна було позначити віру наших предків перед прийняттям християнства. В літописах вона зветься „поганством”, а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало „селянин”. Проте, на українському мовному грунті воно сприймалося як щось гірше, протилежне хорошому і вживалося у значення відсталого, темного, дикого тощо. Тому українська наукова література нашого часу користується терміном „язичництво”. Цей термін виник у церковному середовищі і позначав усе дохристіянське та нехристиянське. Хоча єдиної думки щодо його походження і значення наразі не існує. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, що „язичницький” означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу). Митрополит Іларіон висловлює іншу думку: за своєю етимологією воно означало саме „чужу віру”, тобто те, що у греків та римлян означало „варвар”. Словники староукраїнської мови 17 ст. фіксують значення слова „язик” як „народ”. А за етимологічним словником української мови слово „язичництво” – це „віра племені людей, пов’язаних спільним звичаєм і походженням”. Отже, в слові „язичництво” немає нічого образливого. Важливо додати також, що поняття „язичництво” не доцільно розуміти лише як релігію стародавніх слов’ян і сучасних язичників. Наші прадіди не поділяли своє ставлення до цілісного Світу, до Роду на релігію, науку, політику тощо. Вони не розділяли знання, почуття і віру, але могли поставитися до будь-якого явища природи як до живого, з котрим можна розмовляти на „Ти”. Для стародавніх слов’ян – як і для язичників багатьох інших племен і народів – важливе значення мало відтворення безпосереднього зв’язку сучасних і майбутніх поколінь з предками, духами, Богами і Природою. Для язичників немає нічого надприроднього, немає нічого, що було б поза Природою. У наших предків була зосереджена увага на вдосконалення людського єства. На правильне ставлення людини до людини і до Роду, племені. На свідоме ошляхетнення тих сил, які складають суть єства (Нав, Яв і Прав). І чим в людини була благородніша поведінка, тим вона вважалася більш віруючою. Язичники-слов’яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди знаходилося там де вони перебували, навколо і в середині них. Суть нашої стародавньої віри – це не особисте спасіння, як у світових релігіях, - а збереження і примноження нашого Роду, суспільно-родового способу життя, відтворення цінностей, духовної і матеріальної культури, благополуччя народу і благополуччя нашої Землі-Матері. Тому таке розуміння нашими предками язичництва не зводиться лише до поняття релігії. Це і комлекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань, технологій і цінностей. Підсумовуючи вищенаписане, варто буде навести цитату із Бітцевського звернення сучасних язичників, яке було прийняте у березні 2001 року: „Язичники – це люди одної мови, що належать до однієї Традиційної культури, до одного роду-племені, які поважають його звичаї, люблять і бережуть свою Землю, охороняють родо-племенні міфи і відтворюють родові (тобто язичницькі) відносини у нових поколіннях”. Слов`яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом примітивної міфології, насправді були уявленнями наших предів про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість богів язичницьких богів слов`ян відомі нам з фольклорних джерел: пісень, колядок. Головні боги пантеону: Сварог – за Іпатіївським літописом, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг. Див – був ще стародавнішим богом ніж Саврог, він втілював яскраве блакитне небесне склепіння. Див – чоловічий початок Всесвіту, світло. Лада – одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, людові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада – мати близнят Лелі (Дани) – втіленої води, і Полеля – втіленого світла. Перун – згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом кнізівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змалювують його стрільцем. Дажбог – назва бога Сонця на Русі.
Волос (Велес) – один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові. Мокошь – богиня річок і родючості, Сьогодні вчені по-різному інтерпритують “сфери впливу” цих богів. Навіть після введенні християнства на Русі серед релігійних свят, народних звичаїв та традицій залишилось дуже багато від язичницьких вірувань давніх слов`ян.
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 15 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |