Читайте также:
|
|
Тема: М.Е'ГОДИЧНІ ПІДХОДИ ПО АНАЛІЗУ ТА ОЦІНКИ СТІЙКОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ
План
Методика аналізу та оцінки стійкого розвитку регіону
Геополітичні передумови стійкого розвитку регіонів України
Аналіз та оцінка рівня соціального розвитку регіонів України
Аналіз та оцінка рівня економічного розвитку регіонів України
Аналіз та оцінка екологічної складової регіональної системи
Інтегральна оцінка рівня стійкого розвитку регіонів України
1. Методика аналізу та оцінки стійкого розвитку регіону
Суспільство на сучасному етапі потребує нових підходів до проведення аналізу та оцінювання триєдиної системи, в якій взаємопов'язано діють економічні, соціальні та екологічні закономірності розвитку. В центрі цього процесу знаходиться людина, що використовує обмежені природні ресурси, а в даний час і піклується про їх стійке функціонування. Системне узгодження та збалансування трьох складових є непростим завданням.
Таким чином, проблема забезпечення стійкого розвитку, а саме необхідність збереження однакових прав сьогоднішніх і майбутніх поколінь на використання природних ресурсів і забезпечення достойних умов життя, потребує урахування, по-перше, взаємозв'язку між соціальною, екологічною та економічною підсистемами, по-друге, рівня збалансованого функціонування соціо-еколого-економічної системи.Для більш ефективного формування політики стійкого розвитку т щільно сформувати критерії аналізу й оцінки стійкого розвитку, які дозволять як якісно, так і кількісно характеризували єдину систему взаємопов'язаних елементів: економіки, природи та людства.
Аналітичні дослідження соціально-економічного, екологічного розвитку регіонів знайшли віддзеркалення в працях багатьох зарубіжних та вітчизняних учених таких як Данилишин Б. М., Долішній М. І., Дорогунцов С. І., Вахович І. М., Герасимчук З. В., Дейлі Г. Е., Кейтс Р. В, Періріс Т. М.,Медоуз Д. Л. та внші. Переважна більшість авторів у своїх методиках пропонують застосовувати трирівневу систему показників, що дозволяє здійснити всебічний та змістовний аналіз функціонування соціо-еколого-економічної системи і забезпечує системний підхід при оцінюванні регіонального розвитку. Проте аналіз, проведений за цими методиками, не розрахований на вирішення довгострокових перспективних напрямків функціонування соціо-еколого-економічної системи; не завжди враховує особливості й унікальність різних територіально-суспільних систем та регіонів; не передбачає дослідження інформаційної бази при розрахунках оціночних показників функціонування збалансованої системи. Поруч із цим існує певна повторюваність у виборі напрямків дослідження та незв'язність запропонованих груп оцінок, необхідність подальшої адаптації показників до стандартів системи національних рахунків, що утруднює, а часто і унеможливлює забезпечення комплексного підходу при оцінюванні регіонального розвитку. Зауважимо, що окремі автори при визначенні інтегральних показників рівня розвитку регіону застосовують формули, які передбачають використання коефіцієнтів вагомості, що розраховані на основі опитування експертів, тому отримані результати будуть недостатньо об'єктивними. Сумнівним є порівняння часткових показників із середніми по державі, оскільки середній рівень показників розвитку країни не завжди є достатньо високим, щоб проводити порівняння відносно нього, і не є еталоном. Загальним недоліком запропонованих методик щодо застосування їх для оцінювання стійкого розвитку регіону є недостатнє опрацювання питання кореляційних залежностей між основними (соціальною, економічною та екологічною) сферами, неврахування рівня збалансованості та напрямків розбалансування функціонування регіональної соціо-еколого-економічної системи.
Узагальнення існуючих методичних підходів до аналізу та оцінки рівня стійкого розвитку регіонів свідчить про необхідність об'єктивнішого і ґрунтовнішого відбору параметрів оцінки функціонування регіональної системи та на їх основі розробки методики розрахунку інтегральних показників, які відображають та оцінюють рівень збалансованого соціо-еколого-економічного розвитку регіонів. З урахуванням переваг та недоліків існуючих методичних підходів спробуємо розробити власну методику аналізу розвитку регіону та оцінки його стану, розрахунки за якою в подальшому слугуватимуть інформаційною базою для перспективного прогнозування стійкого розвитку регіону. Алгоритм проведення такого аналітичного дослідження, на наш погляд, повинен включати чотири етапи: початковий, аналітичний, розрахунковий і заключний.
Мета проведення аналізу вбачається у створенні належного підґрунтя та комплексного багатоаспектного інформаційного забезпечення для ми значення рівня стійкого розвитку регіонів України та їх порівняльної характеристики.
Об'єктом є регіони України, а предметом — рівень стійкого розвитку регіонів України.
Досягнення поставленої мети передбачає такі завдання проведення аналітичної роботи:
1. Аналіз та оцінка кількісних і якісних показників, які характеризують досягнутий рівень стійкого розвитку регіонів України у галузевому та територіальному розрізах.
2. Визначити тенденції розвитку регіону і оцінити їх апроксимацію на майбутнє з метою оцінки вибраного напрямку стійкого розвитку.
3. Виявити та оцінити наявне ресурсне забезпечення соціального й економічного зростання в майбутньому.
4. Дослідити основні позитиви, недоліки і проблеми, диспропорції у функціонуванні соціо-еколого-економічної системи регіону.
5. Визначення узагальнюючого показника, що відображатиме рівень стійкого розвитку регіону.
6. Здійснення порівняльної оцінки регіонів за окремими показниками та інтегральним рівнем стійкого розвитку.
7. Згрупувати регіони за рівнем їх стійкого розвитку.
8. Формування об'єктивних та обґрунтованих висновків про стан стійкого розвитку в регіонах України.
Методична спрямованість розрахунків залежить безпосередньо від мети і завдань аналізу. Оскільки на “стійкість” розвитку регіону впливають фактори, які визначають її стан та перспективи розвитку, аналітичне забезпечення пропонується здійснювати з урахуванням цієї системи чинників, що передбачає такі напрямки оцінки:
1. Геополітичні передумови стійкого розвитку регіону.
2. Аналіз та оцінка рівня соціального розвитку регіону.
3. Аналіз та оцінка рівня економічного розвитку регіону.
4. Аналіз та оцінка рівня екологічного розвитку регіону.
5. Інтегральна оцінка рівня стійкого розвитку регіонів і групування їх згідно з класифікацією для подальшої розробки перспективних прогнозів.
Для забезпечення комплексності дослідження розвитку регіону після визначення основних напрямків проведення аналізу необхідно здійснити формування системи вимірів (індексів та індикаторів), тобто сукупності взаємопов'язаних характеристик, що відображають існуючі процеси на конкретній території, вданих умовах та впродовж певного часу. Саме від правильності підбору цієї системи кількісних та якісних характеристик і залежить вирішення поставлених перед аналізом завдань та досягнення мети його проведення.
2. Геополітичні передумови стійкого розвитку регіонів України
Важливою передумовою формування та реалізації політики стійкого розвитку є врахування регіональної специфіки, пов'язаної з їх історією, геополітичним розташуванням, рівнем використання природних ресурсів та інше. Тому побудова стійкого суспільства неможлива без аналізу минулого країни, яка успадкувала систему господарювання та пов'язані з нею проблеми колишнього Радянського Союзу. Разом із незалежністю країна і її регіони одержали безліч проблем, зокрема розрив виробничих зв'язків, значна кількість незакінчених технологічних процесів на території держави, великий дефіцит енергоресурсів, комплекс постчорнобильських кризових ситуацій.
Розглядаючи розміщення продуктивних сил на території країни, вчені колишнього СРСР спиралися на необхідність мінімізації збитку природному середовищу і його відновлення. До деформації народного господарства призвело врахування при стратегічному розміщенні і розвитку виробництва не тільки економічних, але й політичних та відомчих інтересів країни. У той час акцент робився на екстенсивний розвиток виробництва на основі залучення все більшої кількості природних ресурсів. Результати такого невмотивованого марнотратного економічного ставлення до природних багатств призвів до виснаженості природних ресурсів, надмірного забруднення навколишнього середовища і як наслідок — до екологічних катастроф. Україна може мати великі економічні вигоди від особливостей свого географічного розташування. З географічним розташуванням, розмірами і складом території пов'язана значна різноманітність природних, економіко-географічних, етнічних особливостей нашої держави. Україна володіє великою культурно-етнічною територіальною різноманітністю, оскільки вона завжди знаходилася на межі християнської і мусульманської цивілізацій, багатьох народів і культур. В Україні проживають люди більш як 110 національностей. Національний склад населення такий: українці - 72,7 %, росіяни - 22,1 %, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари, німці та інші - 5,2 %. Проте елементи багатовікових культур погано зберігаються й охороняються. Йде масове розкрадання археологічних пам'яток, не зберігаються багатовікові традиції природокористування, забуваються старовинні звичаї. Все це збіднює культуру країни, гальмує можливість її подальшого повноцінного розвитку, оскільки стійкий розвиток, до якого на даному етапі прагне все людство і Україна зокрема, передбачає збереження не тільки біологічної, але й культурно-етнічної різноманітності.
Територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Систему адміністративно-територіального устрою складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять міста Київ та Севастополь, що мають спеціальний статус, який визначається законами України.
Важливе значення для стійкого розвитку має не тільки географічне розташування та розмір регіону, але й його форма, компактність та доступність до обласних центрів.
Форма регіону, наближена до кола (шестигранника), є найдосконалішою формою компактності, що дозволяє підвищити ефективність функціонування господарського комплексу регіону за рахунок зниження транспортних витрат. До того ж важливо, щоб системоутворююче ядро знаходилось у центрі. Радіуси доступності обласних центрів України будуть встановлюватися з урахуванням умови, що середньостатистичний обласний центр має радіус рівний 100 км.
Розглянувши регіони України щодо їх компактності, видовженості, центральності розміщення обласного центру, можна виділити ряд територій, які не входять до радіусу доступності обласного центру ані своєї, ані сусідніх областей: східна частина АРК - Керченський півострів (місто Керч); суміжні частини Чернігівської (Прилуки) та Сумської (Ромни, Конотоп, Шостка) областей, північ Луганської області, схід Харківської (Лозова, Ізюм), частини Запорізької (Бердянськ, Мелітополь) та Херсонської областей, території на стику Одеської (Котовськ), Миколаївської (Первомайськ) (північні частини), Черкаської (Умань), Кіровоградської (західні частини), Вінницької (південний схід) областей, південь Одещини (Ізмаїл), південний захід Дніпропетровської області (Кривий Ріг).
Багато територій підпадають під вплив кількох радіусів доступності, особливо на Західній Україні, де "вільними" від взаємного перекриття є тільки Чернівецька, північний захід Волинської області та захід Закарпатської і Львівської областей. Взагалі, на території України немає жодної області, крім АРК, територія якої була б повністю вільною від впливу радіусу доступності обласних центрів сусідніх областей.
Отже, територіальний устрій України не завжди є найбільш раціональним і збалансованим, бо існують численні приклади "крайнощів": або надмірне взаємне перекриття радіусів доступності на території областей, або ж території не входять до радіусу доступності жодного обласного-центру, навіть своєї області. Здебільшого обласні центри мають нецентральне і периферійне розміщення, що знижує ефективність функціонування господарського комплексу регіонів.
Найкращим розташуванням обласного центру характеризуються Донецька, Дніпропетровська та Хмельницька області. Суттєвим недоліком є периферійне розміщення системоутворюючого ядра - обласного центру у Волинській, Закарпатській, Запорізькій, Тернопільській областях, що суттєво шижує ефективність управління регіонами, зумовлюючи недоліки в організашї, регулюванні та координації відтворювальних суспільно-екопомічних процесів цих регіонів. Такі, на перший погляд, несуттєві фактори просторового розміщення обласних центрів, створюють значний негативний
вплив на розвиток господарського комплексу як регіонів, так і країни в цілому. Це зумовлено в основному важкодоступністю та відставанням у часі інформаційних потоків, неконтрольованістю центром розвитку периферійних територій та значним підвищенням транспортних витрат.
Таким чином, економіко-географічне розташування України, її адміністративно-територіальний поділ є важливим ресурсом забезпечення потреб збалансованого розвитку країни. Регіональний устрій країни слід розглядати не лише з точки зору внутрішніх ресурсів, він може бути піднесений і до зовнішніх ресурсів, оскільки його особливості та значення в геополітичному та геоекономічному плані залежать і від зовнішніх чинників, і від внутрішніх економічних, соціальних та екологічних параметрів, які має чи може набути Україна.
Географічне положення України в контексті збалансованого розвитку країни не можна оцінювати однозначно. На сьогоднішній день Україна лише незначною мірою використовує своє досить вигідне географічне розташування, гігантський транзитний потенціал. Слід відзначити певне зменшення його значення внаслідок тривалих кризових про-і юсів в економіці країни, невизначеності стратегії зовнішньоекономічної і зовнішньополітичної орієнтації та інтеграції України. Однак в разі ефективного використання географічне розташування може сприяти переходу регіонів як складової частини України до стійкого розвитку.
3. Аналіз та оцінка рівня соціального розвитку регіонів України
Цілісність функціонування регіону як територіально і функціонально взаємозв'язаної соціо-еколого-економічної системи забезпечується єдністю її основних підсистем: соціальної, екологічної та економічної.
Взаємозв'язок природних і суспільних компонентів навколишнього середовища виявляється не тільки у впливі суспільних компонентів на природне середовище, але й у впливі природних факторів на суспільні чинники, на культуру, що розуміється в широкому значенні слова як сукупність матеріальних і духовних творінь. Будь-яка стратегія зі зміни ситуації і переходу до стійкого розвитку буде малоефективною, якщо вона спочатку не забезпечує вирішення комплексу соціальних проблем і в першу чергу таких, як. зростання чисельності населення, поліпшення його здоров'я і добробуту тощо. Іншими словами, розвиток повинен відбуватися з урахуванням довготривалих інтересів населення. Соціальна складова не є домінуючою в представленій концептуальній моделі стійкого розвитку регіону, проте вона не може бути проігнорована і розглядається з погляду її впливу на економічну та екологічну складові при забезпеченні стійкого розвитку регіонів України.Різка зміна політико-економічних умов, спад виробництва та інші особливості економіки перехідного періоду, відсутність законодавчої і інституційної бази та дієвих механізмів, що забезпечують підтримку екологічної рівноваги, істотно відобразилися на показниках соціального розвитку, на якості і рівні життя населення.
В умовах перехідного періоду важливим завданням регіональної політики, яка спрямована на стійкий розвиток всієї країни, є недопущення значного дисбалансу та вираженої диференціації регіонів країни за рівнем соціального розвитку. Для дослідження стійкості соціальної підсистеми аналіз та оцінювання проводили за напрямками:
- характеристика демографічної ситуації;
- стан трудових ресурсів;
- рівень комфортності проживання населення;
- рівень соціальної справедливості;
- рівень забезпеченості населення соціальною інфраструктурою;
- стан здоров'я населення;
- рівень девіантного навантаження;
- рівень освіти населення.
За частковими таксономічними індексами визначили інтегральну оцінку рівня соціального розвитку регіонів.
Досліджуючи демографічну ситуацію, слід зазначити, що населення всіх областей України щороку скорочується. Так, на 1 січня 2007 року порівняно
і І990 роком чисельність населення України скоротилась на 10%. Найвищі показники скорочення мають Чернігівська — на 18,5%, Луганська - на 16,9%, Сумська - на 15,4%, Кіровоградська — на 15,1%, Житомирська та Донецька —на 14,3%, Черкаська —на 13,3%області. Більш благополучною є ситуація у Закарпатській, Рівненській, Волинській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях, у яких кількість населення за аналізований період зменшилась відповідно на: 1,1%, 1,6%, 2,4%, 3,2%, 3,4%. Така значна диференціація цих груп регіонів пояснюється різницею у рівні скорочення народжуваності на 25,7% та збільшенні рівня смертності на 30,7% для першої групи та на 20,1 % і 13,7% відповідно для другої групи. До природного скорочення населення, а отже, до незадовільного демографічного стану призводить перевищення росту смертності над ростом народжуваності. При цьому варто зазначити, що найбільший рівень народжуваності спостерігається в Рівненській, Закарпатській, Волинській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях, найменший — у Чернігівській, Кіровоградській, Сумській, Донецькій і Харківській областях (додаток Б. 1). Щодо рівня смертності, то найбільшим він є в Чернігівській, Сумській, Житомирській, Полтавській і Черкаській областях, а найменшим — у Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Львівській і Рівненській областях (додаток Б.1). Високий рівень дитячої смертності спостерігається в Кіровоградській, Чернівецькій, Луганській, Хмельницькій, Житомирській та Одеській областях. Скорочення рівня народжуваності в країні на 35,2% та підвищення рівня смертності на 24,2% і як наслідок скорочення очікуваної тривалості життя на 1,4% за останні 15 років пов'язано з деформацією статево-вікової структури, зі зниженням рівня життя переважної більшості населення (зростанням рівня безробіття, зменшенням сукупного сімейного доходу, негативною екологічною ситуацією, критичним станом сфери охорони здоров'я, зменшенням обсягів пільгового житлового будівництва для молодих сімей та ін.). Важливою передумовою стійкого розвитку є чисельність та стан трудових ресурсів, якими володіє кожний регіон. Отже, рівень забезпеченості трудовими ресурсами безпосередньо впливає на ринок праці. Коефіцієнт економічної активності населення визначає потенційну готовність працездатного населення до праці і вказує на переважання в питомій вазі населення у працездатному віці, виражений у відсотках і становить в країні 62,2%. Найвище значення цей показний має в групі регіонів, зокрема в м.Києві (65,9%), м. Севастополі (64%), Херсонській (63,9), Чернігівській та Житомирській (63,7%), Закарпатській (63,5) областях; найнижче - в Тернопільській (56,3%), Івано-Франківській (56,1%), Одеській (59,3%) областях. Низький рівень показників другої групи зумовлений високим рівнем непродуктивних елементів населення: дітьми, особами похилого віку, інвалідами. Уявлення про комфортність проживання у регіонах України вважаємо за доцільне дослідити на основі розрахунку таксономічного індексу.
Таким чином, розрахунок цього індексу свідчить про те, що найменший рівень комфортності проживання спостерігається у Волинській та Миколаївській (0,07), Херсонській (0,08), Закарпатській і Рівненській (0,11), Кіровоградській та Чернігівській (0,14) областях при середньо-українському значенні індексу - 0,22. Загалом же амплітуда коливань територіальної неоднорідності у рівнях комфортності проживання населення сягає 6,5 раза, що значно вище від відхилень за іншими показниками.
Дослідження рівня соціальної справедливості регіонів України, яке охопило такі сторони фінансового забезпечення, як наявні доходи населення, середня заробітна плата працівників, витрати населення на одну особу, індекс споживчих цін, рівень грошових витрат за окремими групами, частка населення, що проживає за межею бідності, показало, що найвищим цей показник є у Донецькій області — 0,54. Значно вищим від середньоукраїнського (0,28) виявився також рівень соціальної справедливості в Одеській (0,52), Запорізькій (0,51), Полтавській (0,45), Київській (0,41) областях. Найнижчим же рівень соціальної справедливості зі значенням 0,02 (що майже в 14 разів нижче від середньоукраїнського) спостерігається в Дніпропетровській області.
Найбільший негативний вплив на цей показник справляють різні темни зростання таких основоутворюючих показників, як доходи та витрати населення.
4. Аналіз та оцінка рівня економічного розвитку регіонів України
Регіони України, як і вся країна, стоїть перед вибором шляхів стійкого розвитку, що вимагає врахування всіх особливостей геополітичного розташування, природно-ресурсного потенціалу, різноманітності ландшафтів, складної історії, етнокультурних особливостей. Проте, як показав аналіз, у ретроспективному періоді розвиток народного господарства України здійснювався за традиційною схемою, без урахування її регіональних особливостей. Тому побудова стійкого суспільства неможлива без аналізу минулого і теперішнього розвитку. Це повною мірою стосується й України, що успадковувала систему господарювання і пов'язані з нею проблеми колишнього Радянського Союзу, частиною якого юна була впродовж тривалого часу. Здобувши незалежність, країна і її регіони отримали безліч проблем, в тому числі розрив виробничих зв'язків, значна кількість незакінчених технологічних процесів на території держави, великий дефіцит енергоресурсів, комплекс постчорнобильських кризових ситуацій.
Одним з основних показників, який характеризує рівень економічного розвитку конкретної території є валовий регіональний продукт (ВРП). Аналізуючи величину виробництва валового регіонального продукту у розрахунку на душу населення в розрізі регіонів України за період 1995-2006 рр., спостерігаємо ріст даного показника майже в сім разів у порівнянні з 1995 роком та більш ніж у чотири рази - з 2000 роком. Динаміка росту виробництва ВРП у регіонах,, свідчить про суттєвий ріст значення показника в м. Києві (в 14,9 раза), М.Севастополі (8,8), Донецькій (7,6), Закарпатській (7,4), Дніпропетровській (7) Івано-Франківській (6,8) областях. Дещо нижчий темп росту демонструють Житомирська (4,6 раза), Хмельницька (4,7), Сумська (4,8), Черкаська та Тернопільська (4,9) області.
При цьому варто зазначити, що збільшуються міжрегіональні диспропорції у виробленні ВРП на душу населення: якщо в 1996 році різниця між крайніми значеннями в м. Києві (1937 грн.) та Закарпатській області (723 грн.) становила 2,7 раза, в 2001 році між м. Києвом (11944 грн.) та Чернівецькою областю (2015 грн.) досягла рівня в 5,9 раза, то вже в 2006 році між тими ж регіонами зі значеннями 35049 грн. та 56556 грн. відповідно різниця перевищувала 6,2 раза, шо свідчить про зростаючі диспропорції в економічному розвитку регіонів.
Аналізуючи динаміку індексів фізичного обсягу ВРП, можна помітити, що найвищі темпи росту цього показника спостерігалися у 2001 (на 13,6%) та 2004 (на 12,1%) роках. У 2006 році темп росту дещо знизився і становив лише 7,1 %, що свідчить про несприятливі тенденції, які можуть призвести до падіння темпів економічного розвитку і як наслідок - до зростання суспільної напруженості.Що стосується частки кожного з регіонів у виробництві ВРП країни, то безперечне лідерство утримує м. Київ з показником 17,5%), а також Донецька (13,3%), Дніпропетровська (9,6%), Харківська (5,9%), Одеська (4,6% області. Найменший внесок у ВРП країни здійснює м. Севастополь (0,7%), Чернігівська (0,9%), Тернопільська (1,2%), Закарпатська (1,5%), Волинська, Херсонська (по 1,4%) області (рис. 2.29).
Зростаючі диспропорції у регіональному розвитку спостерігаються як у виробництві промислової продукції, де середньогруповий показник обсягу виробництва промислової продукції на душу населення у п'ятірці регіонів з найбільшим рівнем розвитку промисловості (м. Київ, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Полтавська області) в 2006 році перевищував у 7,5 раза аналогічний середньогруповий показник для п'ятірки регіонів з найнижчим рівнем розвитку промисловості (Чернігівська, Тернопільська, Закарпатська, Херсонська, Кіровоградська області), так і в сільському господарстві, де перевищення виробництва продукції сільського господарства на душу населення в групі п'яти регіонів з найвищим рівнем виробництва сільськогосподарської продукції надушу населення (Кіровоградська, Черкаська, Київська,Вінницька, Херсонська) перевищує в 2,5 раза середньогруповий показник п'ятірки слаборозвинутих сільськогосподарських регіонів (Дніпропетровська, Закарпатська, Львівська, Луганська області та АР Крим). Така ситуація свідчить про нерівномірне виробництво промислових та сільськогосподарських товарів на території України, що певною мірою зумовлено наслідками планової економіки, коли в областях розвивали певний напрямок промисловості, незважаючи на реальні потреби населення і регіону.
5. Аналіз та оцінка екологічної складової регіональної системи
Україна — одна з найбільших країн Європи, на території якої зосереджені величезні природні багатства, але екстенсивне природокористування і безгосподарність призвели не тільки до порушення, але й до руйнування природних систем. Надмірна концентрація сільського господарства і промисловості спричинила катастрофічний рівень забруднення атмосфери, води, грунту, що створило реальну загрозу життю і здоров'ю громадян України і національній безпеці.
Особливості регіональних соціо-еколого-економічних процесів, які історично формувались та функціонували в неоднорідних ресурсних, історико-культурних умовах, зумовили утворення різних виробничих систем, що характеризуються специфічними напрямками та масштабами впливу на навколишнє середовище. Саме територіальні відмінності екологічного стану як за характером та гостротою проблем, так і з точки зору можливостей їх практичного вирішення, вимагають дослідження екологічної складової регіональної системи України.
Основними напрямками при дослідженні екологічної складової є антропогенне та техногенне навантаження на екосистему, оскільки стійкість розвитку регіону залежить не лише від забезпеченості природними ресурсами, але й від сукупності показників, що характеризують ефективність їх використання. Так, індекс антропогенного навантаження був розрахований на основі первинних статистичних даних, які безпосередньо або опосередковано впливають на стан навколишнього середовища та рівень збалансованого функціонування екологічної підсистеми, зокрема обсяги спожитого вугілля, природного газу, вилову риби та добування морепродуктів, заготівля ліквідної деревини, забір води з водних об'єктів для використання населенням. Для оцінки антропогенного навантаження в регіональному розрізі ці показники були проаналізовані у відносних одиницях, тобто в розрахунку на одну особу та одиницю території. За проведеними розрахунками, можна зробити висновки, що найбільший тиск на екосистему чинять Запорізька, Донецька, Київська, Дніпропетровська, Івано-Франківська, Черкаська, Одеська, Луганська області, найменший — Тернопільська, Кіровоградська, Закарпатська, Чернівецька, Волинська, Хмельницька області.
Незважаючи на різке зменшення об'ємів виробництва, регіони України демонструють високий інтегральний показник негативних антропогенних навантажень на навколишнє середовище, причому на більшості території.
Що стосується техногенного навантаження (ТН), то показник, який характеризує ступінь тиску на регіональні екосистеми, був розрахований на основі зведення первинних коефіцієнтів техногенного навантаження на навколишнє середовище, що виникло внаслідок лісових пожеж, викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря, забруднюючих речовин у водні ресурси, промислових токсичних відходів.Найбільше техногенне навантаження на екосистему внаслідок виникнення лісових пожеж, відчувають на собі Волинська, Донецька, Херсонська, Луганська, Миколаївська області та м. Київ. Краща техногенна ситуація склалася у Вінницькій, Житомирській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській та Чернівецькій областях, де за 2006 рік частка лісових площ, пройдених пожежами, становила 5%. Аналізуючи причини виникнення лісових пожеж, слід відмітити їх сезонність: вони відбуваються здебільшого в літній період у південних та південно-східних регіонах з гарячим, засушливим літом, де кількість опадів не перевищує 500 мм на рік.
В Україні зберігається високий рівень забруднення атмосферного повітря. За даними Мінстатистики України, у 2006 році загальний об'єм викидів шкідливих речовин становив 6,0276 млн. т. Аналізуючи рівень техногенного навантаження на атмосферне повітря, слід відмітити високий рівень даного показника у найбільш економічно розвинутих регіонах: Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Івано-Франківській, Запорізькій, Харківській областях.
6. Інтегральна оцінка рівня стійкого розвитку регіонів України
Відповідно до запропонованої методики попередньо був проведений аналіз та оцінювання досягнутого рівня регіонів України за напрямками соціального, економічного та екологічного розвитку.
В результаті дослідження виявлено, що в Україні існує значна регіональна диференціація як соціального, так і економічного та екологічного розвитку.
Дані свідчать про дещо меншу диференціацію регіонів України за рівнем соціального розвитку порівняно з диференціацією економічного розвитку, проте показник диференціації рівня екологічного рівня розвитку регіонів суттєво перевищує рівні диференціації соціального та економічного розвитку. Така велика диспропорція у рівні розвитку складових регіональної системи обумовлює необхідність удосконалення регіональної політики вирівнювання міжрегіональних відмінностей.
За рівнем соціо-еколого-економічного розвитку жоден із регіонів України не досяг нормативного значення І"ее = 0,85, розрахованого як середнє для десяти країн-лідерів.
Пороговий рівень соціо-еколого-економічного розвитку Ккл = 0,58, розрахований як середнє для постсоціалістичних країн, перевищило одинадцять регіонів, а саме: АР Крим, Закарпатська, Карпатська, Полтавська, Одеська, Дніпропетровська, Львівська, Хмельницька, Волинська, Харківська, Миколаївська, Запорізька та Тернопільська області, які за матрицею типології знаходяться в стані загрози.
Однак для встановлення рівня стійкого розвитку регіонів необхідно визначити рівень збалансованості функціонування регіональної системи. Динаміка коефіцієнтів збалансованості свідчить що найнижчий рівень збалансованості демонструють Київська, Тернопільська, Чернівецька, Луганська, Хмельницька області. З урахуванням запасу збалансованості, що становить кут відхилення нормативного вектора соціо-еколого-економічного розвитку від ідеального 12,5 (0,22 радіана), можна зробити висновки про те, що розвиток регіональних систем зі значенням коефіцієнта збалансованості, вищим від нормативного - 0,78%, (АР Крим, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської та Черкаської областей), є збалансованим. Решта регіональних систем знаходяться в розбалансованому стані.
Аналізуючи отримані результати, можна зробити висновки щодо направленості розбалансування регіональних систем. Так, найбільш розбалансованими є такі групи регіонів: на фоні відставання або нормативного значення доповнюючих складових регіональної системи рівень соціального розвитку випереджає в Івано-Франківській, Сумській та Чернівецькій областях, економічного — в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Одеській та Полтавській, екологічного розвитку — в Житомирській, Закарпатській, Кіровоградській, Львівській, Рівненській, Тернопільській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській та Чернігівській областях, де розрахункові значення перевищують нормативне значення відповідних показників збалансованості. Відставання рівня економічного розвитку у Вінницькій, Волинській, Закарпатській, Рівненській, Тернопільській, екологічного в Івано-Франківській, Київській, Сумській, Харківській області від нормативного значення перекошує розвиток регіональних систем у бік соціального розвитку. Таким чином, ситуація, що склалася в регіонах України, потребує вдосконалення регіональної політики, яка враховувала б існуючі перекоси в напрямках стійкого розвитку.
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 34 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |