Цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник став героїчною легендою Францiї, коли на змiну героям приходили виконавцi. Як живий, вiн усмiхається до нас сердечною усмiшкою в мiльйонах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. «Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела». Джерела любові й самопожертви, обов’язку й вiдповiдальності... Бо «бути людиною – означає бути за все вiдповiдальним».
Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, Сент-Екзюперi зумiв нiби з висоти поглянути на сучасний свiт. Син вiку технiки й сам людина науки, вiн був «страшенно невдоволений турботами своєї цивiлiзацiї», яка гарячково пiдносила над людиною систему матерiальних винаходiв, забуваючи, що вони служитимуть лише опорою в пошуку духовних цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом фашизму, який «накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї думки над iншими думками».
Екзюперi поважав розум, але думав, що «розум набуває цiнності лише тоді, коли служить любовi». Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...
Кожен новий твiр Екзюперi – це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю, об’їздить Нiмеччину. Вiн довiряє лише власним очам: «Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом».
Насувалася катастрофа, не просто на нього – на Францiю. I тут до нього приходять i стають над усiм думи про кризу цивiлiзацiї – «спадок вiрувань і знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори». Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.
Екзюперi знав, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра: «Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiал пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє». Крiзь тимчасовi, ще не розв’язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: «Повернути людям духовний змiст, духовнi клопоти».
У години самотності, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i на розгойданих хвилях уяви плекав «Маленького принца». Вiн повертався в дитинство – крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, – i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.
Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє. У своїх міжпланетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселилися на Землi. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо навiки прикутий душею до своєї маленької планети. Вiн уміє приручати, по-дитячому серйозно допитуватися. Але висмiювати не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з планети, де треба щодня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно – потiм не позбудешся.
Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима, i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як «добре бачиш тiльки серцем». Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають: «тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води». Цей сумний свiт примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духовну спадщину й опинилася серед пустелi.
Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори. Вiн жив одним прагненням – «брати участь»! «Мене почують тiльки тодi, коли я й мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу».
Було щось символiчне в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi. 31 липня 1944 року з Корсики майор Екзюперi зробив свiй дев’ятий полiт, з якого не повернувся.
До визволення Францiї не дожив мiсяця.
Але вiн став її пiснею.
«Козак – душа правдивая»
Цього козарлюгу ні куля ні шабля не брали, бо він був заворожений, тобто – безсмертний. І в огні він не горів, і в воді не тонув, бо виходив із вогню мокрим, а з води – сухим. А ім’я його знане було по всій Україні – Мамай.
Саме цього козака на Запорожжі ніколи не було. Але були тисячі до нього подібних. Саме тому Мамай у народних піснях, легендах і переказах згадується набагато частіше, ніж будь-який гетьман кошовий чи полковник. Бо Мамай – не просто сам по собі Мамай, це – вся козацька Україна. Це – незвичайний характерник (так називали в наших краях добрих чародіїв), помічник і захисник усіх чесних людей. Не випадково на одній із давніх картин невідомого автора, де змальовано Мамая, читаємо такий підпис: «Козак – душа правдивая».
Багато таких картин із різними варіантами зображення Мамая зберігається сьогодні в художніх музеях України. А ще більше їх було в нашому краю в давні часи козаччини та й довго ще після неї. Вони, як ікони, жили чи не в кожній українській хаті. Під ними народжувалися і виростали хлоп’яки, які вже з юних літ мріяли про Січ, героїчні походи і козацьку славу.
Часто бувало так, що на кожній новій картині зображено вже ніби й іншу людину. Тому на деяких ставав трохи подібним до Івана Сірка, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького чи ще до якогось іншого народного героя.
Ніякий ворог не міг здужати Мамая, бо був він, як розповідають легенди й перекази, ні для кого незборимим. Тільки свисне його шаблюка, так і сипонуться навсібіч голови нападників. І тільки небагатьом, насмерть перестраханим, щастить утекти, щоб рознести по своїх краях звістку про нездоланного характерника, який (так найчастіше він змальований на картинах) сидить під крислатим молодим дубом посеред степу широкого, на бандурі грає, люлечку посмоктує і веселі слова примовляє. Побіля козака наготові лежить бойове спорядження, мушкет, порохівниця і кварта, щоб мед-вино пити. Позаду нього стримить увіткнутий у землю гострий спис, а на гілляці висить шабля, що втоми не знає і не щербиться ніколи, бо вона – теж заворожена. Поблизу Мамая застиг вірний кінь вороний, зірким поглядом степ окинув, чи не зворухнеться десь там зачаєний ворог…
Хто ж малював ці дивовижні картини, які, мов птахи, розліталися по всій Україні, не минаючи жодної світлиці? Їх були тисячі, цих безіменних художників. Вийшли вони і з козацтва, і з городян, і зі спудеїв знаменитої Києво-Могилянської академії, і з усіх усюд нашого краю.
А що ж то за дивне ім’я – «Мамай»? щоб пояснити його походження, ще й сьогодні сперечаються вчені. Кожен пропонує свою версію походження й значення того слова. Але переважно сходяться на тому, що слово «Мамай» споріднене зі словом «мама», яке в санскриті значить дядько. Але – не просто рідний дядько, а чоловік, котрий виховував дитину, навчав її різних мистецтв і ремесел і взагалі науки життя. А в татарській мові у слова «мамай» зміст зовсім інший, на те нічим не схожий. «Мамай» – це страшна почвара, що лякає малих дітей.
Звичайно ж, козаки – тай не тільки козаки на Україні – добре знали татарське значення слова «мамай», але не зважали на нього. Вони вклали в нього зовсім інший зміст. Мамай – це характерник. І – край! Чи, може, зумисне дали своєму героєві таке ім’я, щоб татари його лякалися. А самі в Україні добре знали, що він – «душа правдивая…».
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 21 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |