ІІ, 17. Час людського життя – мить, її сутність – вічне спливання; відчуття невиразне; будова всього тіла тлінна; душа нестійка; доля загадкова; слава непевна. Одним словом, усе, що належить тілу, схоже на потік, а що належить душі – на сновидіння і дим. Життя – боротьба і мандрівка по чужині; посмертна слава – забуття. Але що ж може вивести на шлях? Ніщо, окрім філософії.
ІІІ, 16. Тіло, душа, дух. Тілу властиві почуття, душі – прагнення, духу – основоположення.
ІV, 4. Якщо духовний початок у нас спільний, то спільним буде й розум, за допомогою якого ми є істотами розумними. Коли ж так, то й розум, який велить, що робити і чого не робити, теж буде спільним; якщо так, то й закон спільний; якщо так, то ми громадяни. Отже, ми належимо якомусь державному устрою, а світ подібний до Града.
IV, 48. Слід сприймати все людське як скороминуще і короткочасне: те, що було вчора ще в зародку, завтра є вже мумією або прахом. Отже, проживи цей період часу в злагоді з природою, а потім піди з життя так само легко, як падає зріла олива: славословлячи природу, що її породила, і з вдячністю до дерева, що її виростило.
ІХ, 9. Усе, причетне будь-чому загальному, тяжіє до єдинородного з ним.
Усе земне тяжіє до землі, все вологе зливається воєдино, так само як і повітряне, отож потрібні перешкоди й зусилля, щоб роз’єднати їх… і тому все причетне до загальної розумної природи однаково прагне до собі спорідненого або навіть більшою мірою. Адже оскільки воно досконаліше, порівняно з іншим, у ньому сильніша схильність до зближення з собі подібним і злиття з ним докупи. Навіть у нерозумних істот можна знайти вулики, стада, вигодовування потомства, деяку подобу любові. Це пояснюється тим, що у них є душі, схильність до спільного життя у відносно досконалих істот виявляється більшою мірою, аніж у рослин, каміння чи дерев. У розумних же істот існують держави, співдружності, домогосподарства, збори, а на війні – союзи і перемир’я. У істот ще більш досконалих єднання здійснюється навіть всупереч простору, що їх роз’єднує, таке, наприклад, єднання зірок. Отже, певний ступінь досконалості може породити згоду навіть поміж віддаленими істотами. Поглянь же тепер на те, що діється. Тільки розумні істоти й забувають тепер про тяжіння та прихильність одна до одної, тільки серед них не позначається злиття воєдино. Але як люди не намагаються уникнути єднання, все ж їм не вдається уникнути його, оскільки природа сильніша від них. Візьми це до уваги і ти переконаєшся в правдивості моїх слів. Тому легше знайти дещо земне, яке не стикується ні з чим земним, аніж людину, що не спілкується з іншою людиною.
Марк Аврелій. Наодинці із собою. Роздуми.
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 21 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |