Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Права людини як нормативна форма взаємодії індивідів суспільства держави

Читайте также:
  1. Cущность и общественное значение средств массовой информации
  2. E) с момента заключения подозреваемого под стражу до уведомления его об окончании производства следственных действий и разъяснения права ознакомиться с материалами уголовного дела
  3. E. DP –пакет форматы
  4. I ПОДХОД. Неизмеряемость информации в быту (информация как новизна)
  5. I. Бухгалтерский Баланс. Форма № 1.
  6. I. Исследование свойств форматов сжатия графических данных
  7. I. Составление паспорта на информатора
  8. II. Компетенции обучающегося, формируемые в результате освоения курса «Актуальные проблемы уголовного права».
  9. II. Общие принципы Конвенции о правах ребенка и законодательства Российской Федерации
  10. II. Основные права и обязанности обучающихся

Права людини є нормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх зв'язків, координації їх вчинків і діяльності, запобігання протиріч, протиборства, конфліктів. За своєю суттю вони нормативно формулюють ті умови і способи життєдіяльності людей, які об'єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування індивіда, суспільства, держави Ці нормативи засновані на принципах свободи, рівності, справедливості Такі права, як право на життя, свободу, гідність, недоторканість особи, свободу думок, переконань, автономію особистого життя, право на участь у політичних процесах та ін, є необхідними умовами влаштування життя людини в цивілізованому суспільстві і повинні бути беззастережно визнані і охраняєми державою. До змісту прав людини необхідно підходити конкретно-історично. Сучасний каталог прав людини, зафіксований у міжнародно-правових документах, - результат тривалого історичного становлення еталонів і стандартів, які стали нормою сучасного суспільства вирішальним етапом у розвитку прав людини були буржуазно-демократичні революції XVII-XVIII ст, які висунули не тільки широкий набір прав людини, але і принцип формальної рівності, який визначив універсальність прав людини, який додав їм справді демократичного звучання [6, 35]. Права людини, засновані на формальній рівності, стали одним з головних ціннісних орієнтирів суспільного розвитку, вони зробили величезний вплив на характер держави, з'явилися обмежувачами його всевладдя, сприяли встановленню демократичного взаємодії між державною владою і індивідом, звільнивши останнього від надмірної опіки і придушення його волі і інтересів з боку владних структур Формування правової держави було б неможливо без затвердження суспільній свідомості та практиці прав людини

Однак цьому передував процес тривалого й болісного пошуку способів взаємин індивідів у державно-організованому суспільстві як з владою, так і між собою. Цей пошук ніколи не замикався в суто правовому просторі. Тому прав людини спочатку носили морально-етичне, духовно-культурне та релігійне наповнення. Права людини формувалися з багаторазово повторюваних актів діяльності людей, повторюваних зв'язків і стійких форм відносин. У процесі людської діяльності, що включає безліч індивідів зі своїми інтересами, потребами, цілями, неминучі зіткнення і протиборство цих часто різноспрямованих орієнтирів поведінки людей. Однак при всій різноманітності вчинків і дій учасників суспільної взаємодії кристалізуються певні стійкі норми, еталони, цінності, які здатні впорядковувати процес взаємодії людей, поєднувати інтереси різних індивідів з урахуванням історично складається соціального буття з його способом виробництва, духовною культурою, державністю. Кожна людина має претензії на певний обсяг благ (матеріальних і духовних), отримувати які повинні сприяти суспільство і держава [8, 75].

Обсяг цих благ історично завжди визначався становищем індивіда в класовій структурі суспільства, в системі матеріального виробництва. Ці блага, якими володів індивід, умовно можуть бути названі правами людини. Така умовність визначається різкою поляризацією суспільства на різних етапах його розвитку (рабовласництво, феодалізм), своєрідністю цивілізацій (європейської, азіатської й ін), які не давали можливості прав людини розраховувати ознака універсальності на основі принципу формальної рівності, отримати сучасне звучання. Права людини, їх генеза, соціальне коріння, призначення - одна з "вічних" проблем соціально-культурного розвитку людства, яка пройшла через тисячоліття і незмінно знаходилася в центрі уваги політичної, правової, етичної, філософської та релігійної думки. У різні епохи ця проблема, незмінно залишаючись політико-правової, набувала то релігійне, то етичне, то філософське звучання в залежності від соціальної позиції знаходилися при владі класів, зацікавлених в обгрунтуванні і виправданні існуючого класово обмеженого розподілу прав і обов'язків у суспільстві, від історичного етапу суспільного розвитку. Права людини - складне, багатовимірне явище. Значною мірою це пов'язано з генезисом правових норм, в яких сформульовані права людини.

Ідеологічне, доктринальне обгрунтування прав людини - вчення про природні, природжених права людини, які незалежні від розсуду і свавілля державної влади; мета останньої - забезпечення прав, спочатку даних природою або творцем. Панували до появи природно-правових ідей етатистським погляди орієнтували на підпорядкування індивіда державі як верховній силі, наділеною правом розпоряджатися долями людей на свій розсуд. Природно-правова концепція акцентує увагу на автономії особистості, її індивідуальності.

Такий підхід - революційний поворот у суспільній свідомості: індивід, раніше цілком підлеглий державі і залежний від нього, набуває автономію, право на невтручання держави у сферу свободи особи, окреслену правом, і отримує гарантії державного захисту в разі порушення його прав і свобод [5, 23].

Цінність природно-правового вчення полягала в опорі на моральні принципи і категорії свободи, справедливості, людської гідності і щастя.

Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному обгрунтуванні буржуазних революцій, становленні прав людини, не можна сказати, що вона була єдиною і переважної у визначенні взаємин особистості і держави. Їй протистояв і значною мірою продовжує протистояти позитивістський підхід до природи прав людини і взаємин держави й особистості. Відповідно до цього підходу, права людини, їх обсяг і зміст визначаються державою, яка "дарує" їх людині, здійснюючи по відношенню до нього патерналістські функції.

З таких протилежних позицій оцінювались і оцінюються природа і сутність прав людини і взаємовідносини індивіда і держави. Протистояння цих позицій налічує століття. Різні підходи до взаємодії права і держави, взаєминам людини і держави збереглися і в сучасному світі. Вони не замикаються у сфері наукових дискусій і знаходять своє відображення в конституціях сучасних держав Так, в конституціях США, Франції, Італії, Іспанії втілена надпозітівная (природно-правова) концепція прав людини, в Конституції Австрії - позитивістська. Однак такі відмінності в конституційних записах не слід переоцінювати, оскільки конституції розвинених західних держав орієнтовані на принципи правової держави, отже, на захист і охорону прав людини [4, 142].

Разом з тим розходження природно-правового і позитивістського підходів до природи прав людини вимагають внесення певної ясності Перш за все обмеження влади держави правами людини не повинно вести до граничного применшення його ролі, яка вагома не тільки в охороні прав і свобод людини, але і в доданні їм законодавчої, тобто загальнообов'язкової, форми Тому права людини не можуть бути протиставлені державі, яка повинна брати на себе не тільки функцію їх захисту та забезпечення, але і їх законодавчого (формулювання Особливе значення має запис цих прав у конституції

Практика держав, які визнають природно-правову доктрину походження прав людини, аж ніяк не відкидає їх позитивного оформлення І природно-правова доктрина, і позитивістський підхід у сучасному світі не виступають як антиподи, антагоністи Природно-правова доктрина акцентує витоки походження прав людини як його невід'ємних, невідчужуваних властивостей Вона ставить права людини понад держави, пафос її спрямований на обмеження правами людини тоталітарних домагань держави Разом з тим, не знаходячи закріплення в позитивному законодавстві, права людини виступають дуже невизначено, розмито, і це ускладнює здійснення державою функції їх забезпечення і захисту [8, 102].

У сучасному світі позитивістський підхід у галузі прав людини неминуче повинен опиратися на моральні категорії загального блага, добра, для того щоб законодавчо виразити їх в певному каталозі прав людини. Знаходячи законодавче вираження, права людини отримують додаткову "енергію", а держава, законодавчо закріплюючи їх, зобов'язує себе гарантувати і забезпечувати права і свободи. Конституційна практика розвинутих держав певною мірою усунула протистояння природно-правового і позитивістського підходів до прав людини на основі конституційного закріплення основних прав і свобод, яке виключає придушення і насильство держави по відношенню до особистості, відстоюючи її автономію і пріоритет прав людини по відношенню до держави. Ця сприятлива тенденція знімає протистояння і крайність зазначених доктрин - незахищеність природних прав людини поза державним закріплення та дистанціювання позитивістського вчення від моральних, особистісних, соціальних цінностей. Таким чином, становлення і розвиток прав людини має тривалу історію, супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тієї чи іншої країни Незважаючи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній зміст вони знаходять тільки на основі принципів демократії, свободи, справедливості, рівності, визнання самоцінності людини. На такій основі стало можливим закріплення основних фундаментальних прав людини в конституціях демократичних держав.

На наш погляд, основні права індивіда - це насамперед конституційні права. Основні права є суб'єктивними правами. Це істина, яка сьогодні очевидна, в ході історичного розвитку неодноразово оскаржувалося. Лише на початку XX ст. в результаті довгих суперечок про поняття суб'єктивного права взагалі і основних прав в особливості викристалізувалося нове розуміння основних прав як суб'єктивних, і людина може посилатися на них перед лицем владних структур.

У сучасному світі, коли проблема захисту прав людини вийшла далеко за межі кожної окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також є основними правами людини. Ці основні права відображені в ряді важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особистості, що визначають ту планку, нижче якої держава не може опускатися. Це означає, що права і свободи людини перестали бути об'єктом тільки внутрішньої компетенції держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Сьогодні обсяг прав і свобод особистості визначається не тільки конкретними особливостями того чи іншого суспільства, а й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем і ступенем інтегрованості міжнародного співтовариства.

Прийняття Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Першого факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.), Другого факультативного протоколу до цього ж пакту (1989 р.), Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод та низки інших міжнародних актів внесло корінні зміни в правосуб'єктність людини, який стає суб'єктом не тільки внутрішньодержавного, але і міжнародного права. Ці міжнародно-правові акти визначили той універсальний набір основних прав і свобод, який в єдності покликаний забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда [7, 61].

Тому в сучасних умовах під основними правами людини, на наш погляд, слід розуміти права, які містяться в конституції держави і найважливіших міжнародно-правових документах з прав людини. Якщо будь-яке основне право людини не увійшло до конституції держави, то воно має бути визнане в даній державі незалежно від його конституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права по відношенню до внутрішньодержавному в області прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства.

Виділення категорії основних прав людини аж ніяк не означає віднесення інших прав до "другосортним", менш значущим, які вимагають менших зусиль держави щодо їх забезпечення. Мова йде про інше. Основні права і свободи становлять стрижень правового статусу індивіда, в них кореняться можливості виникнення інших численних прав, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Ці права дуже важливі для індивіда, його взаємодії з іншими людьми, із суспільством і державою. Від основного права може відмежовуватися значна кількість інших прав індивіда.

Основні фундаментальні права і випливають з них інші права і свободи забезпечують різні сфери життя людини: особисту, політичну, соціальну, економічну, культурну. Відповідно до цього вони і структуруються за групами та найменуваннями. Однак ці права не тільки відносяться до різних сфер життєдіяльності, але і розрізняються за часом виникнення. Звідси - поява поняття "покоління прав людини".

Першим поколінням прав людини визнаються ті традиційні ліберальні цінності, які були сформульовані у процесі здійснення буржуазних революцій, а потім конкретизовані і розширені в практиці та законодавстві демократичних держав: право на свободу думки, совісті і релігії, право кожного громадянина на ведення державних справ, право на равенство перед законом, право на жизнь, свободу и безопасность личности, право на свободу от произвольного ареста, задержания или изгнания, право на гласное и с соблюдением всех требований справедливости рассмотрение дела независимым и беспристрастным судом и ряд других. Эти права, реализующие так называемую "негативную свободу", обязывают государство воздерживаться от вмешательства в сферы действия указанных прав.

Второе поколение прав человека сформировалось в процессе борьбы различных классов и сословий за улучшение своего экономического положения, за повышение культурного статуса (так называемые "позитивные права"), для реализации которых требуется организационная, планирующая и иные формы деятельности государства по обеспечению указанных прав.

Права первого поколения по своей природе отличаются от прав второго поколения. Это связано с позицией государства по отношению к этим правам. Права первого поколения в буржуазной политической и правовой мысли квалифицировались как гражданские, предполагающие право на защиту от какого-либо вмешательства, в том числе и государственного в осуществление этих прав (прав члена гражданского общества), и политические права (права участника осуществления политической власти). Речь идет прежде всего о защите индивидуальной свободы, ограничение которой неизбежно обедняет сферу общественной жизни и культуры.

Иная природа у социальных прав. Для их осуществления государству недостаточно воздерживаться от вмешательства в данную сферу. Задача состоит в том, чтобы создавать социальные программы и вести всестороннюю созидательную работу, которая позволила бы гарантировать провозглашенные социальные, экономические и культурные права. Ряд современных государств не присоединился к Международному пакту о социальных, экономических и культурных правах, мотивируя свою позицию тем, что обозначенные в пакте права не являются субъективными, поскольку не могут быть защищены в суде. Хотя такого рода соображения не лишены оснований, тем не менее присоединение к пакту создает обязательства для государства совершенствовать свое внутреннее законодательство и организовывать в соответствии с ним свою деятельность. В конце XX в. государство не может не стремиться к тому, чтобы стать социальным. Это — закономерность развития современных государств, нашедшая закрепление в ряде конституций зарубежных государств (ФРГ, Франции, Испании, Италии, Португалии, Турции)[6, 151].

В период после второй мировой войны стало формироваться третье поколение прав человека. Природа прав третьего поколения составляет предмет дискуссий. На наш взгляд, особенность этих прав состоит в том, что они являются коллективными и могут осуществляться не отдельным человеком, а коллективом, общностью, ассоциацией. Так, право народов на развитие или их право на самоопределение является коллективным правом, осуществление которого зависит не от отдельного человека, а от общности. Разумеется, отдельный человек принимает участие в реализации таких прав, но эти участие связано не с его личным статусом, а с его положением как члена какой-либо общности. Между индивидуальными и коллективными правами существует взаимосвязь, в основе которой должен лежать принцип, согласно которому осуществление коллективных прав не должно ущемлять прав и свобод индивида[11, 43].

Такова природа таких коллективных прав, как право народа на самоопределение, право на развитие. Осуществление этих прав не должно ущемлять прав индивидов, принадлежащих иной национальности или расе. Коллективные права какой-либо общественной организации (ассоциации) не могут основываться на подавлении или ограничении индивидуальных интересов

 




Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 79 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | <== 2 ==> | 3 | 4 |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.01 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав