Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Філософія України XIX – XX ст.

Філософія давніх слов’ян

Філософія періоду Відродження

Філософія в Києво-Могилянській академії

Філософія Г.С.Сковороди

Філософські ідеї Т.Г.Шевченка

Філософія України XIX – XX ст.

1. Українська культура посідає вагоме місце в історії людської цивілізації. Ще з давніх часів український народ був високорозвиненою спільнотою, свідченням тому — трипільська культура, пізніше — геніальна па­м'ятка українського народу V — IX ст. "Велесова книга".

Філософський світогляд, поданий у "Велесовій книзі", показує, що український народ вірив передусім у свої власні сили і здібності. Праця розглядалася як повеління богів: "Йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли". Виявлялася висока повага до життя людини: "Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви". "Велесова книга" свідчить, що український народ був пройнятий любов'ю до життя, до власної землі, був відважний і сміливий у реалізації цієї любові.

Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Становлення філософії Русі відбува­лось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Світоглядна культура Русі акцентувала увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу. Розвиток філософської думки в Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру, проповіді, повчання та ін.

На початку XII ст. з'явилася "Повість временних літ", автором якої за традицією вважають ченця Печерського монастиря Нестора. "Повість временних літ" постає не тільки як літературний твір, а й як одна із пам'я­ток філософської думки. Вже тут ми можемо знайти терміни "філософ" та "філософствувати" (мається на увазі "промова філософа" перед князем Володимиром). Філософське звучання мають "Слово про закон і бла­годать" (автор митрополит Іларіон), "Посланіє" (автор Климент Смолятич), "Златоуст" (автор Кирило Туровський), "Слово о полку Ігоревім" та інші твори.

Можна зробити такий загальний висновок. Філо­софська думка Київської Русі мала християнський ха­рактер, у ній переважала етична проблематика: філо­софська картина світу, пізнання, людина, людські вчин­ки, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домі­нували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміц­нення і централізації держави для відсічі іноземним за­гарбникам, необхідність розвитку культури та освіти. Із становленням феодального ладу українська філософія набуває патристичного характеру. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання про­голошувався Бог, а єдиним методом пізнання — боже­ственне одкровення. Людина тлумачилась як істота, опо­ганена "первородним гріхом", тіло якої є вічним джере­лом гріха, а душа визнавалася безсмертною.

2. У XIV —XVI ст. філософію України оригінально представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до окремих православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі. Умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст. До ранніх українських гуманістів належали Юрій Дрогобич (1450 - 1494), Павло Русин (1470-?) із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський (1513- 1566) та інші.

Ю.Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Він вва­жав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зу­мовлюється наявністю в природі непохитних законів. Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією напе­ред визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним си­лам безвідносно до велінь Бога.

Філософія українських гуманістів мала яскраво ви­ражені риси антропоцентризму. Так, С.Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої зале­жить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, мораль­ного вдосконалення. Шлях до безсмертного життя тре­ба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі.

Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження вла­ди й держави, виступав проти підкорення світської вла­ди релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми. Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи.

Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається ста­вленням нової характерології, що виникає на грунті нормування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму.

Важливу роль у розвитку філософської культури України відіграла Острозька академія — перша українсь­ка школа вищого типу. В Острозьскій академії був сконцентрований знач­ний інтелектуальний потенціал. Це сприяло інтен­сифікації взаємообміну ідеями, духовному взаємозбага­ченню інтелектуальної еліти. У цьому взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обгрунтування необхідності збе­реження й розвитку старослов'янської мови, вимога аб­солютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг.

У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст — братства. Братства були виразниками національного протесту українського і білоруського народів проти політики національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви.

Виступаючи проти наступу католицизму, братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному богослов'ї та в попередній українській культурній традиції. Але для цієї традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему фор­му суспільної свідомості.

Кирило Транквіліон-Ставровецький, розглядаючи проблему "Бог — світ", створює вчення про чотири світи. Перший — це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; другий — макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якому живе людина; третій - сама людина, мікрокосм; четвертий — поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. Розрізняючи чоти­ри світи, Транквіліон показує, що не весь світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини.

На відміну від своїх попередників, Транквіліон надає проблемі душі й тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі.

Помітним представником братського руху є Мелетій Смотрицький (6л. 1572 — 1633), який, на відміну від по­передників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набува­ють у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління та самопізнан­ня людини, М.Смотрицький надає самопізнанню не стіль­ки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

Касіян Сакович. Найбільш яскраво його філософські шукання відображені в написаних ним посібниках для братських шкіл: "Арістотелівські проблеми, або питан­ня про природу людини" та "Трактат про душу". Приділяючи велику увагу проблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв'язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну при­роду людини та її душу, пов'язану з відчуттям і моз­ком. Життєдіяльність людини як біологічного єства К.Сакович пояснює законами природи й ідеєю природ­ного провидіння, яке заступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства людини, на думку К.Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості власної природи, вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того, що їй шкодить.

В цілому філософія братчиків своїм розвитком спо­нукала до нових творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київ­ського богоявленського братства.

3. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597—1647), вперше в Україні філософію ви­кладали окремо від теології, філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використан­ням на українському грунті західної філософії у поєд­нанні із досягненнями прогресивної наукової думки.

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, дослідити життя й доброчесність. Істину вони отожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою.

Професор академії І.Гізель (бл. 1600—1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві о6рази. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації аномальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональ­ними потоками.. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприй­няття.

Здобуття істини мислилося викладачами Києво-Мо­гилянської академії як результат складного процесу пі­знання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

Теофан Прокопович (1681-1736). Визнаючи важ­ливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він нада­вав не меншого значення в її осягненні спогляданню. У його курсі філософії, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пі­знання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюєть­ся, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як віднайдення невідомого через відоме. Розробкою такого методу має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович харак­теризує як певне, очевидне й вірогідне.

Георгій Щербацький (1725 —?) визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насам­перед навколишнього світу й людини. Він спирається на людський розум і керується єдиним методом. Спираючись на вчення Декарта, Г.Щербацький усуває тра­диційне розрізнення розуму й душі і (чуттєвого та ро­зумового).

Згідно з вченням філософів Києво-Могилянської академії про матерію і форму, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесен­ню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення рушія. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою рух уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'яв­ляється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами.

Висловлювались оригінальні думки щодо етичних проблем. Етика поділялась ними на теоретичну й прак­тичну. Теоретична етика займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, сво­боди волі, міри відповідальності за свої вчинки. Практична — вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла системи виховання відповідно до уявлень про досконалу люди­ну. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєд­нання задоволення прагнень і потреб різних частин душі тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, оскільки бідність і нестатки з щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку.

4. Видатний український філософ Г.С.Сковорода (1722 — 1794) був вихованцем Києво-Могилянської академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми Сковороди ма­ють релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Він вважає, що розуміння віри та любові склада­ється у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.

Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дасть змогу людині вийти за межі свого тлінного звичай­ного."Скрізь любов та віру людина пізнає себе", твердить Сковорода. "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у філософії. Пріоритет у цьому плані належить Сократу. Новим у Сковороди е те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини при­вченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі) — її радість, кураж.

Таким чином, Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

На грунті об'єднання любові та віри у пізнанні лю­диною самої себе складається категорія "щастя". Щас­тя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отриму­ють не щастя, а його привид, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм власним життям підтверджує, що заклик "Пізнай себе" — це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаю­чись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душев­ний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли викону­ються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяж­ним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за фор­мою. На підставі такого розуміння щастя Г. Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдово­лення, яке випливає із спілкування людини з приро­дою.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала - тлінне і нетлінне, які поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух. До цього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точ­ка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вва­жає Сковорода.

5. Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Т.Т.Шев­ченка (1814—1861). Ця філософія глибоко індивіду­альна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментально­сті. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з кон­кретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протес­ту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямо­ваний передусім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених.

Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починаєть­ся з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості - уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського поступу, Добробуту й щастя. До найволелюбніших книг належить "Кобзар".Поезія Т.Шевченка багато чим зобов'язана фольклор­ній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз про­ступає вселюдське, досвід минувшини мудро перегукуєть­ся із сьогоденням, із сучасним життям. Філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові покоління зна­ходитимуть у ній синтез народного і вселюдського до­свіду.

6. Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям, визнано­го фахівця в галузі загального мовознавства, фольклору, етнографії О.О.Потебні (1835—1891). Потебня пер­шим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мислен­ням, а й з психікою в цілому. Характерною особливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід до дослідження питань співвідношення мови і мислення. Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених В.Гумбольдта і Г.Штейнталя, Потебня став засновником "психологічного напрямку" у вітчизняному мовознав­стві. У слові він вбачав індивідуальний творчий акт і вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. Потебня розглядав мову як діяль­ність, як живий, безперервний процес творчості народу.

Потебня був не тільки мовознавцем, а й творцем "лінгвістичної поетики", яка мала величезне філософське значення. Тут він наближався до трактування творчості як мислення художніми образами. Потебня завжди підкреслював високу культуру стародавніх слов'ян, ви­ступав проти теорії запозичення, стверджуючи, що джерелом народної творчості є самобутня культура народу

Одним із визначних українських філософів мину­лого століття був П.Д.Юркевич (1827-1874). За вічнозмінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі пла­тонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мис­лення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'я­заний з релігійними і моральними прагненнями люди­ни. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Значний внесок у розвиток філософії України зро­били видатні вчені-природознавці другої половини XIX— початку XX ст. Основними центрами розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М.П.Авенаріус, М. С. Ващенко-Захарченко, Д. О. Граве, Г. Г. Де-Метц, В.П.Єрмаков, Й.Й.Косоногов, Т.Ф.Осиповський, М.В.Остроградський, С.М.Реформатський, О.М.Сєверцов та ін., сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обгрунтуванні положень про об'єктивне, неза­лежне від свідомості людей існування світу. Вони об­грунтували прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії, пропагували ідею єдності світу, яка передбачала розуміння людини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно — як окрему осо­бистість.

Одна із центральних ідей: світ не є продуктом люд­ської свідомості, навпаки, — людина є продукт цього світу. Звідси розуміння необхідності вивчення законів Природи як однієї із основних умов поліпшення життя людини і людства в цілому. Життя людини на Землі Постає як найвища цінність. Однак, ціннісне усвідом­лення природи людини, його творчої діяльності перебу­ває у певній залежності і від соціальних факторів. Особ­ливо важливим у цьому плані є обгрунтування окремими природодослідниками гуманістичної природи люди­ни і необхідності її емансипації.

Великий внесок у розвиток української філософії дру­гої половини XIX— початку XX ст. зробили М.П.Драгоманов (1841-1895), І.Я.Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).

М.П. Драгоманов розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів, різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень немож­ливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і дер­жавних порядків.

При розгляді соціальних питань Драгоманов користу­вався порівняльно-історичним методом, який передбачав врахування не тільки фактору часу, а й усіх суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища.

І.Я. Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і ЇЇ становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин про­ти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії люди­ну, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця - добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Фран­ко. Крім праці є внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчо­сті постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Не пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.

Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве втілення філо­софії українського духу початку XX ст., основи якої заклали Г.Сковорода і Т.Шевченко.

Оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Грунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка, Леся Українка будує філософію синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість по­збавитися інертності, малюючи в разючих образах жах­ливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди.

Контрольні запитання до теми

1. Що таке національна філософія?

2. Назвіть основні риси філософських пошуків у Київській Русі

3. Сформулюйте принципи філософії "братських шкіл"

4. Філософія у Києво-Могилянській академії

5. Новітній характер філософії Г.Сковороди

6. Гуманізм філософії Т.Шевченка

7. Сутність філософії І.Франка

8. Філософія лірики Л.Українки

9. Що таке філософія українського духу?

10. Основні етапи історико-філософського процесу в Україні

Рекомендована література

1. Велесова книга. — К., 1994.

2 Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К., 1996.

3 Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К., 1991.

4 Історія філософії України: Підручник. - К., 1994.

5. Історія філософії України: Хрестоматія. — К., 1993.

6. Кониський Г. Філософські твори: У 2 т.

7 Леся Українка. Твори: У 2 т. - К., 1986.

8. Мацько І.3. Острозька слов'яно-греко-латинська академія. - К., 1990.

9. Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. — К., 1990.

10. Сковорода Григорій. Повне зібрання творів: У 2т. - К., 1973.

11. Філософія відродження на Україні. — К., 1990.

12. Франко І.Я. Зібр.творів: У 50 т. - К., 1986.

13. Хижняк 3.1. Києво-Могилянська академія. -К., 1981.

14. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. - К., 1992.

15. Шевченко Т.Г. Твори: У 5 т. - К., 1978- 1979.

16. Юркевич П.Д. Философские произведения. -М., 1990.