Читайте также:
|
(на всякий случай) Загальна характеристика новоєвропейської науки та культури. (новий час)
XVII ст. відкриває особливий період у розвитку європейської культури – Новий час. Він характеризується кардинальними змінами у соціальному та політичному житті Європи, початком буржуазних революцій, переосмисленням наукової картини світу. XVII-XVIII ст. називають віком геніїв, віком наукової революції. Ідеї М.Коперніка, Д.Бруно та інших геніїв Відродження надихнули Г. Галілея, Й.Кеплера, І.Ньютона на пошуки закономірностей у розвитку світу. В результаті їх наукової та інтелектуальної діяльності наука збагатилася відкриттям законів руху планет, законів небесної та земної механіки, законом всесвітнього тяжіння. В XVII ст. відбулися вирішальні відкриття в області теорії світла – корпускулярна теорія Ньютона і хвильова Гюйгенса. Видатним досягненням у математиці стало створення диференціального та інтегрального числення Ньютоном і Лейбніцем. У цей час також працювали такі геніальні вчені, як Р.Гук, Р.Бойль та ін. Загалом новоєвропейська наука заклала основи сучасного природознавства.
Під впливом успіхів у природознавстві, і, передусім, механіки, характерною рисою філософії Нового часу стає механіцизм як певний метод, як спосіб аналізу явищ. Механіцизм – це свого роду абсолютизація законів механіки при поясненні будь-яких явищ і процесів, тобто перенесення законів механіки на немеханічні, по суті, процеси.
В XVII-XVIII ст. формується особливий феномен в культурному розвитку Європи – західноєвропейська філософська класика. Цей феномен має специфічні риси, які суттєво відрізняють його від попередніх і наступних етапів еволюції філософської думки. Філософська класика внутрішньо пов’язана зі всією європейською культурою Нового часу і складає її невід’ємну частину. Втрата релігією домінуючого впливу на розвиток науки і філософії мала своїм наслідком поширення нового світогляду – раціоналізму. В культурі Нового часу розум визнається головним засобом наукового пізнання і силою, що здатна осягнути істину. Стверджується, по суті, культ наукового розуму, що виражається у впевненості в безмежних можливостях науки. Засадою такого підходу в оцінці людського розуму є переконаність новоєвропейської людини в раціональності всього сущого і визнання того, що в основі універсуму лежать розумні принципи. Це, у свою чергу, відкривало шлях до методологічного обґрунтування науки. Найвищим ступенем достовірності вважалось те знання, яке є результатом несуперечливого і послідовного мислення. Раціональна достовірність лежить в основі новоєвропейської науки.
Віра в розум визначала і форми реалізації активності людини. Постійна орієнтація на нове, на технологічні нововведення, створення особливого культурного середовища – це результат утвердження в свідомості європейської людини нової системи цінностей.
Не можна не відзначити зв’язок новоєвропейської культури з Просвітництвом. Просвітництво – це загальноєвропейський культурний рух, що формується в Західній Європі наприкінці XVII-XVIII ст. Радикальний засіб удосконалення суспільства і людини просвітителі вбачали у розумі, поширенні знань, у можливості побудови нового суспільства на засадах розумності.
Особливості західного мислення визначили основні риси парадигми новоєвропейської науки. Її можна охарактеризувати як суб’єктно-об’єктну. Суть цієї парадигми – у мисленому протиставленні себе оточуючому світові, сприйняття світу як об’єкта. Завдання суб’єкта – оволодіння знаннями про світ. Суб’єктно-об’єктна парадигма західного мислення Нового часу включає в себе тотальну активність людини по відношенню до світу, установку на панування над природою. Це сприяло поширенню знань, технологічним нововведенням, визначало успіхи природничонаукового пізнання.
У філософії Нового часу велика роль приділяється проблемам онтології і гносеології. Виходячи із особливостей західного способу мислення, людина намагалася посилювати свою владу над природою. Тому й виникала необхідність у дослідженні причин явищ, їхніх сутнісних сил. Практично всіх філософів Нового часу цікавлять проблеми субстанції як вихідної основи буття. Чільне місце у філософських пошуках посідає проблема розробки правильного методу осягнення істини. В XVII ст. формулюються засади двох основних філософських напрямів – емпіризму та раціоналізму, а центральною ідеєю новоєвропейської філософії стає ідея наукового пізнання.
1. Ф. Бекон (1561-1626). Він розглядав філософію як науку про реальний світ, що базується на дослідному пізнанні. Завданням наукових методів є пізнання об’єктивного реального існуючого світу. Незалежним від суб’єктивізму людини знаряддям такого пізнання є експеримент та його наслідки. Вихідним моментом пізнавальної діяльності він визнає чуттєвість. Тому Бекона вважають засновником емпіризму. Він будує свою гносеологію на аналізі чуттєвого пізнання і досвіду людини.
Бекон вважав, що немає нічого такого в розумі, що до цього б не пройшло через відчуття. Справжнє пізнання можливе тільки після усвідомлення причин, що призводять до помилок. Помилки у пізнанні він називав ідолами, яких виділив у 4 види. А саме:
- Ідоли роду (вроджені, притаманні всім людям однаково) – це хибні образи, які виникають через те, що усі чуттєві сприйняття та думки відносяться до властивостей людини, а не до дійсності. Це призводить до неадекватного сприйняття дійсності крізь призму людського суб’єктивізму.
- Ідоли печери (також вроджені) – хибні образи, які виникають через особисті вади конкретної людини, причиною яких може бути: погане виховання, психічні особливості, власні вподобання.
- Ідоли площі (набуті) – це перешкоди, які виникають внаслідок встановлення значення слів, не виходячи із сутності речей.
- Ідоли театру: перешкоди, викликані некритичним засвоєнням та внаслідок підкорення розуму хибною уявою.
За Беконом, об’єктивний індуктивний метод пізнання допомагає звільнитись від суб’єктивізму та робить пізнання незалежним від уяви. Основа індуктивного методу: експеримент. В його основі оежить емпіризм, проте Бекон вказує на потребу інтелектуальної переробки емпіричного матеріалу.
2. Р. Декарт (1596-1650). Він не погоджується з Беконом у негативній оцінці дедукції як методу пізнання. На його думку, здійснення індуктивного пізнання та експерименту відбувається тільки після попереднього планування дії. А попереднє планування будується завдяки використанню загальних положень як вихідних для думки, тобто шляхом дедукції. Тоді, Індукціїї, без попередньо здійсненої дедукції, бути не може. Аби процесу пізнання не заважали ідоли, основною методолгічною процедурою має бути сумнів.
Декарт вважає помилковою тезу про те, що первинна форма істини базується на емпіричності. За Декартом, достовірне знання можливе тільки через мислення. Мислю – отже існую. Декарт стверджує, що існує 2 незалежних одна від одної субстанцій світу:
- субстанція, яка виявляє себе у різних просторових властивостях, тобто матеріях.
- Субстанція, що не має апрсторових форм виявлення – це мислення.
Ці субстанції можуть поєднуватись, утворюючи живі організми або існувати окремо, утворюючи світ фізичних тіл та світ божественний. Найдовершенішою формою буття є Бог, який існує сам із себе і є причиною самого себе. Декарт є представником дуалізму.
3. Б. Спіноза (1632-1677). За ним, субстанція позначає ті властивості реальності, які не дані чуттям принципово. Субстанційність не може бути віднесена до жодної з конкретних речей чи їх сукупності, бо усі вони є її виявленням. При цьому чуттєвість (емпіризм) має справу лише з емпіричними блоками, тому ваона не може осягнути субстанцію, бо усі речі не можуть бути одразу дані чуттям.
Отже, поняття субстанції має неемпіричну природу і визнається продуктом розуму. Субстанція не потребує для свого виявлення інших речей, тому змістовно субстанція не відрізняється від поняття Бога. Бог ототожнюється із субстанцією. Прицьому Бог не перебуває над природою, не є її творцем, як зовнішня сила, а перебуває прямо у природі, як її причина і властивість. Поєднання Бога і природи в єдине ціле – це пантеїзм. Отже, протяжність і мислення,які у філософії декарта визначаються незалежними одна від одної субстанціями, зливаються у філософії Спінози в єдине ціле. Основною внутрішньою властивістю субстанції є необхідність свого існування. Саме мислення вже є атрибутом субстанції. Гносеологічна концепція Спінози є раціоналістичною.
4. Ще одним великим раціоналістом XVII ст. був німецький мислитель Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716), намагався поєднати аристотелізм та філософію Декарта. Центральна проблема філософії Лейбніца – проблема субстанції. Намагаючись знайти компроміс між релігією та наукою, Лейбніц хотів пояснити принцип різноманітності, що панує в природі.
На його думку, рівень субстанції утворюють численні духовні одиниці – монади. Це прості субстанції, які не мають частин. Вони створені Богом. Основною властивістю монад є активність, що проявляється у змінах. Завдяки власній діяльності монада відтворює все розмаїття можливих субстанційних станів, сприймає все, що відбувається у світі. Відмінність між окремими монадами не заважає останнім утворювати гармонійно побудований космос. Природа цього зв’язку – в принципі наперед установленої гармонії. Згідно з цим принципом, Бог з самого початку, створивши монади, пристосовує їх одну до одної. Завдяки принципу наперед установленої гармонії Лейбніц не тільки пояснює взаємозв’язок між субстанцією в універсумі, а й поєднує кожну індивідуальну субстанцію з цим універсумом. Найвищою серед монад є Бог – джерело буття і діяльності всіх інших монад.
У сфері пізнання Лейбніц розрізняє “істини розуму” та “істини фактів”. Як і Декарт, “істини розуму” він не виводить з досвіду. Але не приймає Лейбніц і концепції “вроджених ідей”. Тезу Джона Локка і Френсіса Бекона “немає нічого в розумі, чого раніше не було у почуттях” він доповнив: “крім самого розуму”. Отже сам розум та його діяльність передують чуттєвому досвіду. Душа, на думку Лейбніца, містить у собі низку понять, таких, як буття, єдність, тотожність. Але вони існують як певні нахили, звички, що реалізуються в процесі пізнання. До “істин розуму”і належать істини, здобуті на основі понять розуму. Це, зокрема, правила логіки і аксіоми математики. Істини фактів – це емпіричні випадкові істини, як носять вірогідний характер.
5. Ознак систематичного вчення емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Джона Локка (1632-1704). Головний твір Дж. Локка “Досвід про людський розум” пропонує читачу глибоко обґрунтовану теорію пізнання. Автор стоїть на позиції сенсуалізму, досвідного, емпіричного походження знань: “Немає нічого в розумі, чого не було б у почуттях”, – пише він. Сенсуалізм (від лат. sensus – відчуття, почуття) – напрям теорії пізнання, який визнає відчуття єдиним джерелом знань.
Локк заперечує теорію вроджених ідей в розумі людини. Він показує, що в психіці новонародженого немає ідеї Бога, як немає ніяких інших ідей. Він стверджував, що людська душа при народженні є чистою дошкою і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди. Всі ідеї походять із досвіду – зовнішнього і внутрішнього. Зовнішній – це чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрішній – самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам’яті тощо). Внутрішній досвід Локк називає рефлексією. Визнання рефлексії – діяльності самого розуму як джерела ідей свідчило про відхід мислителя від крайнього емпіризму. Завдяки відчуттям і сприйняттям люди отримують чуттєві враження відносно якостей зовнішніх об’єктів (тепле, холодне, солодке, тверде). А завдяки рефлексії – знання про мислення, хотіння, волю тощо.
Великий науковий резонанс мало вчення Локка про так звані “первинні” та “вторинні” якості. Первинними називалися такі якості, які є невіддільними від тіла. Це – щільність, протяжність, форма, рух. Вторинні якості – це такі сили, які викликають у нас різні відчуття первинними якостями речей, тобто об’ємом, формою, будовою. Це – колір, смак, запах тощо. Первинні якості – об’єктивні, вторинні – можна зрозуміти, лише розглядаючи їх як результат взаємодії суб’єкта і об’єкта. Можна стверджувати, що вчення Локка про первинні та вторинні якості – це визнання реального факту, своєрідності відображення людиною різних властивостей зовнішнього світу. Погляди Локка значною мірою були сприйняті Монтеск’є.
6. Філософом, що досить оригінально трактував теорію пізнання, був Джордж Берклі (1685-1753). Його філософія – це емпіризм у крайньому сенсуалістичному трактуванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання, і через свої погляди він таїв у собі загрозу суб’єктивізму. Як єпископ англіканської церкви, він поставив собі за мету спростувати поняття тілесної субстанції (матерії), яке, на його думку, лежить в основі деїстичних і атеїстичних концепцій. Відштовхуючись від ідей Локка, Берклі стверджував, що не тільки вторинні, а й первинні якості є не що інше, як відчуття. Звідси з необхідністю витікає основний принцип – “річ є комплексом відчуттів”. Інший висновок – відчуття існують у свідомості. Бути та існувати - означає, за Берклі, бути сприйнятим.
Це – позиція суб’єктивного ідеалізму, але вона є досить уразливою, оскільки може привести до соліпсизму, тобто до зведення всього сущого лише до визнання власного “Я”. І Берклі поєднує цю позицію з релігійною ідеєю: “існувати означає існувати в духові” (божественному). Таким чином, суб’єктивний ідеалізм перетворюється в об’єктивний, в релігійне розуміння буття. Вчення Берклі (особливо останнього періоду його життя) спрямовані проти, як йому уявлялось, необґрунтованих претензій науки зрозуміти об’єктивні закони природи без апеляції до ідеї Бога. Відкидає Берклі також вчення Ньютона про абсолютний простір і абсолютний час, оскільки простір і час трактуються ним як сукупність відчуттів суб’єкта. В цілому ж проблеми, поставлені у філософії Берклі, стимулювали подальший розвиток філософії.
7. Девід Юмм (1711—1776) — шотландський філософ-емпірист, діяч епохи Просвітництва, в першу чергу відомий своїми працями у галузі епістемології. Його часто називаюсь провідним нео-скептиком вісімнадцятого сторіччя. У порівнянні зі своїм попередниками та авторитетами, що відігравали помітну роль у розвитку британського та світового емпіризму того часу — Джоном Локком, Джорджем Берклі та Ісааком Ньютоном, Девід Юм може бути охарактеризований як номіналіст. Помітними стають удари по матеріалізму і субстанції після появи праць Берклі — основні первісні положення теорій якого запозичив Юм, зокрема вартою уваги є концепція ідей Берклі, яка дещо модифікуєсться Юмом розмежовуючим усі об'єкти свідомості на сприйняття та ідеї(думки) що постали унаслідок їх синтезу. Тим не менше варто зазначити що не зважаючи на радикальність свого емпіризму, Юм визначав доцільним послуговуватись ним лише у метафізичному контексті так само як і своєю скептичністю щодо реальності причинно-наслідкових зв'язків і визнавав безглуздість використання подібних судженнь у повсякденному житті.
Причинно-наслідкові зв'язки та логічне мислення стають головним об'єктом атаки у роботах Юма, зокрема в його есе «Дослідження стосовно людського пізнання у 1748р. Юм вперше відверто задає питання — звідки ми можемо знати, що все те, що посилає нам сприйняття, є насправді Бог, і що дає нам підстави стверджувати, що наші сприйняття та їх причинно-наслідкова пов'язаність справді існують.
За подібні вислови Юму довелось довго розплачуватись ярликами атеїста та радикала, проте саме він у свій час написав те, про що довго боялися навіть сказати інші.
8. Французьке Просвітництво XVIII ст. (Вольтер, Монтеск’є, Руссо)
XVIII ст. в історії Західної Європи називають епохою Просвітництва. Під Просвітництвом слід розуміти загальноєвропейський культурний рух, пов’язаний з уявленням про те, що розумність (наука, мистецтво, література, філософія) є головним засобом удосконалення суспільства і людини, головним критерієм історичного прогресу.
При всій різноманітності ідейних позицій мислителів Просвітництва можна виділити деякі головні (домінуючі) риси їх світогляду, типові саме для ідеології Просвітництва. Це, передусім, антиклерикальна спрямованість. Антиклерикалізм — суспільно-політичний рух, скерований на ослаблення політичного впливу духовенства, яке намагається використовувати релігійність світського громадянства та авторитет церкви для своїх конфесійно-політичних та партійно-станових інтересів.
Зміст Просвітництва визначала віра в науку і людський розум, у можливість перебудови життя суспільства на засадах розуму. Звідси – і віра у творчу роль просвітництва. Нарешті, Просвітництву був притаманний історичний оптимізм, тобто віра у можливість суспільного прогресу.
Одним з найвизначніших представників французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе – Вольтер (1694-1778) – філософ, письменник, драматург. Головні його твори – “Філософські листи”, “Листи про англійську націю”, “Філософський словник ” та ін. В них Вольтером виствітлюються завдання оновлення суспільства, утвердження свободи слова, совісті, праці, які можуть бути вирішені мирним шляхом – волею монарха. Перешкодою на шляху просвітництва суспільства Вольтер вважав церкву. Корені релігії Вольтер бачить у невігластві, страхові та обмані. Проте критичне ставлення до церкви і християнства у Вольтера поєднується з визнанням існування Верховної Істоти. Вольтер не був занадто зарозумілим атеїстом.
Бог Вольтера не творить матерію з нічого, він – законодавець природи, гарант морального начала. Вольтер обґрунтовував і суспільну користь релігії. Релігія характеризується як благо для людей, як світоч надії, втілення моральності. Якщо релігійна віра лише попередила б десяток вбивств, вже тому її треба було б прийняти. Він робить висновок: “Якщо б Бога не було, його було би слід видумати”. Таким чином, критика церкви і християнства поєднуються у Вольтера з деїзмом, з визнанням необхідності очищення природної релігії.
Філософ говорить про вічність природи, про неможливість творення природи з нічого. Бог лише вносить порядок у природу. В теорії пізнання Вольтер захищає принципи сенсуалізму, заперечує наявність вроджених ідей.
Шарль Луї Монтеск’є (1689-1775). один з перших філософів — просвітників деїстичного напрямку, він робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовлений процес. Він не поділяв думку про те, що історія – це набір випадкових подій, вважав її чітко визначеним круговим процесом. У своїй праці «Про Дух Законів» намагається пояснити буття людини і суспільства, виходячи з природного буття, відмежовуючись від будь-яких релігійно-схоластичних побудов, традиційної «божественної зумовлені».
Шарль Монтеск'є в дусі деїзму визначає Бога лише творцем та охоронцем природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи, підкреслює, що людина є часткою природи і підкоряється її об'єктивним законам, тому досягнення гідного і щасливого життя, справедливого і розумного суспільного ладу залежить від пізнання природи світу і природи людини та від ефективності просвітництва.
Жан Жак Руссо (1712-1778). Руссо – видатний філософ, один з представників природно-правової теорії, що розвиває з демократичних позицій теорію суспільного договору. Центральною проблемою у творчості мислителя була проблема нерівності між людьми та шляхів подолання цієї проблеми. Причини нерівності він вбачав у виникненні приватної власності при переході від так званого “природного стану” до “громадянського суспільства”. Майнова нерівність є передумовою виникнення соціальної нерівності. З виникненням приватної власності розвивається соціальна диференціація людей, з’являється відмінність між бідними і багатими. А разом з тим – розбрат, поневолення людей.
Філософські погляди Руссо не відрізнялися оригінальністю. Він був деїстом, тобто визнавав Бога як джерело світобудови. Бог не творить матерію, вона вічна, він лише приводить її в рух, одухотворяє її. Руссо висловлювався проти матеріалізму і атеїзму, але разом з тим дозволяв собі критичні випади і проти християнської церкви, вважаючи, що вона “проповідує лише рабство і залежність”. Він проповідував очищену, істинну релігію. Немає потреби вірити в чудеса, вірити в те, що людина зіпсована, що на ній лежить печать первородного гріха. Саме визнання необхідності релігії послужило причиною суперечки Руссо з французькими матеріалістами.
Значним етапом у розвитку філософії Просвітництва став французький матеріалізм XVIII ст. У французькому Просвітництві сформувалась група філософів – матеріалістів, погляди яких стосовно релігії та ідеалізму характеризувались найбільшою послідовністю і безкомпромісністю. Матеріалістичний світогляд формувався під сильним впливом досягнень природознавства XVI-XVIII ст. і суспільної практики, загострення соціальних протиріч у Франції. До групи французьких матеріалістів входять Ж.О.Ламетрі (1703-1751), Д.Дідро (1713-1784), П.Гольбах (1723-1781), К.А.Гельвецій (1715-1771) та ін.
Основою буття всього існуючого французькі матеріалісти вважають єдину, нескінченну природу. Французькі матеріалісти рішуче відкинули ідею першопоштовху, зовнішньої сили, що приводить в рух матерію. Сама природа підкорюється законам механіки, які діють з жорсткою необхідністю. Всі матеріалісти XVIII ст. дотримувались принципу детермінізму, який трактувався як жорсткий зв’язок причин з їх наслідками. Причинно-наслідкові зв’язки при наявності певних умов мають необхідний характер. Звідси – заперечення випадковості у вченнях французьких матеріалістів.
Природа трактувалась як сукупність тіл, що підлягають дії законів механіки – це сфера чисто просторового переміщення тіл. Найбільш системно механістичний світогляд матеріалізму доби Просвітництва викладено у праці Гольбаха “Система природи”. Гольбах був переконаний, що всі фізичні і духовні явища можна пояснити за допомогою чистого механіцизму.
В цілому можна говорити про гносеологічний оптимізм матеріалістів XVIII ст. Його представники були переконані у необмеженості пізнавальних можливостей людини. Матеріалісти XVIII ст., незважаючи на своєрідність мислення і особливі підходи, загалом поділяють основні установки філософії своєї епохи.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 82 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |