Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Стать психічна – це певна система ціннісно-смислових уявлень про себе як про чоловіка чи жінку, що сформувалася у процесі соціалізації.

Читайте также:
  1. DSM — система классификации Американской психиатрической ассоциации
  2. ERP-система
  3. I Объективные характеристики (потребление материальных благ; продолжительность жизни; система образования; время труда; показатель преступности);
  4. Internet/Intranet-технологии в корпоративных информа­ционных системах.
  5. PDM-система
  6. PR как рационально структурированная система коммуникационного обеспечения деятельности организации
  7. V1: {{2}} Тема № 2 Финансовая система и финансовая политика.
  8. V1: {{3}} Тема №3 Финансы предприятий и налоговая система.
  9. V1: {{4}} Тема № 4 Бюджетная система
  10. А – 1) Правова система включає.

Стать психічна формується в процесі соціалізації через засвоєння статевовідповідних нормативів поведінки, починаючи, наприклад, з того, що одяг жінок та чоловіків застібається на різні боки, і закінчуючи диску-сіями, чи може бути жінка президентом тощо. Статевовідповідні приписи представлені переважно системою ролей, у виконання якихдитина включається буквально з моменту народження. Вона – син чи донька, внук чи внучка, брат чи сестра, учень чи учениця, член дитячої організації, будь-то пластуни чи піонери, спортивного об'єднання чи клубу за інтересами. Дорослі засвоюють сімейні ролі нареченого-нареченої, матері-батька, чоловіка-жінки, тестя-свекрухи тощо. Чим старшою стає ди­тина, тим ширшим стає її діапазон статевих ролей. До родинних додаються соціальні, насамперед освітні, професійні, політичні, релігійні тощо. Тобто, коли йдеться про результат статевої соціалізації, мають на увазі певні соціально-психологічні характеристики хлопчиків та дівчаток, чоловіків та жінок, набуті у певному етно-культурному оточенні. Перефразовуючи вислів великого Шекспіра, можна сказати: “Весь світ – театр, а всі люди в ньому грають чоловічі й жіночі ролі”.

Як формується стать психічна? Через ототожнення, тобто ідентифікацію поведінки дитини з поведінкою людей, що її оточують. Існує чимало наукових підтверджень того, що уявлення про своє призначення як чоловіка або жінки, їхнє поводження у родині помітно відмінне у людей, які виховувалися в повній сім'ї, і тих, що зростали в сиротинцях або будинках-інтернатах. Не менш разюче відрізняються уявлення про роль чоловіків та жінок у дітей з гармонійних і кризових сімей. Так чотирирічний хлопчик, який ріс в умовах постійних сварок своїх батьків, цілком серйозно вважав, що кішка та собака – це таке саме подружжя, як чоловік і жінка, адже вони сваряться так само, як його мама і тато.

Статева ідентичність як усвідомлення людиною того, що вона є чоло-віком чи жінкою, – це характеристика вже зрілої особистості зі сформова-ними поглядами на життя. До неї ще треба дійти через цілу систему іден-тичностей, яку проходить дитина на різних вікових щаблях розвитку: від ототожнення себе з особами своєї статі в сім'ї, до наслідування певних моделей поведінки в школі, колі однолітків, ширшому соціумі. Сім’я відтворює нове покоління чоловіків та жінок не тільки фактом народження хлопчиків та дівчаток, а й перетворенням біологічної статі в психічну, соціальну через передачу дітям певної суми знань про взаємини статей, їхнє призначення у різних сферах людського буття.

Статева ідентифікація – це результат, продукт соціалізації, інтеріо-ризації, прийняття системи цінностей, ідеалів, життєвих планів, соціальних ролей. Можна сказати, що статева ідентичність – це суб’єктивне осмис-лення, переживання статевої ролі, своєрідна єдність статевого само-усвідомлення та поведінки.

Категорії статевої ролі та статевої ідентичності як психосоціальні тотожності функціонують у процесі соціалізації через систему зворотніх зв’язків, підкріплюючи одна одну. Чим менш зріла особистість за віком та соціальним досвідом, тим слабкіші її відчуття власної статевої тотожності. Хоча дитина у два-три роки вже знає свою статеву належність, не вміючи ще ідентифікувати своє Я, її можна досить легко збити з пантелику запитан-нями на кшталт: “А якщо хлопчикові вдягнути платтячко і зав’язати банти, ким він буде – хлопчиком чи дівчинкою?” У п’ять-шість років і хлопчики, і дівчатка починають усвідомлювати, що їхня стать – невідворотна й назавжди.

Проте в шкільні роки статева ідентичність лишається ще багато в чому підвладною зовнішнім впливам. Вибір лінії статевої поведінки, ідеаль-ного статевого Я часто залежить від того, які взірці, образи, стилі життєдіяльності чоловіків та жінок диктують засоби масової інформації. Відомо, який магічний вплив на підлітків мають популярні музиканти, співаки, модні вокальні групи та кіноактори. Брак внутрішньої самодостатності компенсується наслідуванням зовнішніх взірців, в яких особистість юних чоловіків та жінок утверджує свою ідентичність як для себе, так і для інших. Психологи встановили, що процес формування статевої свідомості хлопчиків та дівчаток в онтогенезі значно відрізняється. У слабкої статі набуття статевої ідентичності розгортається в ширшому й водночас конкретнішому рольовому діапазоні. Бути як мама, бабуся, тітка, означає виносити, народити, вигодувати, доглянути, навчити і т.п. Бути дружиною – означає стати гарною господинею, доброю подругою, привабливою жінкою. Початок менархе активізує інтерналізацію уявлень дівчинки про репродуктивну та сексуальну функції, про тілесне Я як складову статевої, родової ідентичності. У хлопчиків майбутні статеві ролі – захисник вітчизни, чоловік, батько, професіонал тощо більш абстрактні, менше наповнені конкретними вміннями, навичками та якостями поведінки, що, на думку психологів, формує сильну особистість, цілісність, стійкість, самодостатність. Адже статева ідентичність розвивається у хлопців у процесі пошуку власного Я, а не наслідування зовнішніх взірців.

Якщо дівчинку або хлопчика виховують у сім’ї з традиційним розпо-ділом ролей на взірцях статевотипізованої поведінки, то залежність, підлег-лість осіб жіночої статі та домінантність, авторитаризм чоловічої стають соціальною ситуацією розвитку і формують відповідну полярність самоідентичностей. Саме стосунки в батьківській сім’ї породжують у дівчинки синдром майбутньої залежності жінки, а в хлопчиків – позицію володарювання. Слабке, залежне, малоцінне Я жінки упродовж усього її життя слугуватиме тим фоном, який не дасть їй змоги відстоювати свою рівноправну позицію з чоловіками, будувати партнерські подружні стосун-ки, знаходити рівновагу між двома ролями: матері, господині та ділової жінки. Такі жінки стають залежними не тільки від чоловіка, а й від власних дітей, начальника, ними часто маніпулюють, їх часто експлуатують та при-мушують, вони стоять осторонь суспільного життя. З іншого боку, іденти-фікація хлопчика з традиційними ролями та заохочення його статевоти-пізованої маскулінної поведінки призводить до інтерналізації паттернів володаря життя і жінок, прикажчика в сім’ї, грубого, нечутливого коханця та вихователя дітей. В свою чергу, дифузна статеворольова ідентичність та непослідовна поведінка формуються у хлопчиків та дівчаток у тому разі, коли емоційні стосунки, в які було включено дитину в сім’ї, здійснювалися за принципом “Ні риба, ні м’ясо”.

Підтримка тотожності особистості самій собі, становлення суб’єк-тивно значущого статевого Я залежить від самооцінки реальних досягнень, задоволеності (незадоволеності) собою як чоловіком чи жінкою. Саме завдяки розвитку статевої самосвідомості в хлопчиків та дівчаток формується стійке відчуття своєї цінності як чоловіка чи жінки. Протягом життя основні фундаментальні тенденції статевої ідентичності, набуті у дитячі роки, зберігаються, хоча й підвладні змінам, оскільки образ Я – досить пластичне утворення.

Аналізуючи особливості виконання статевих ролей чоловіками та жінками, вихованих на статевотипізованих або статево-нейтральних моделях, психологи дійшли висновку про їхню непродуктивність для розкриття всіх граней індивідуальності людини, про їхню однобічність у процесі соціалізації і як наслідок – нереалізований потенціал соціальних ролей у жінок та батьківських – у чоловіків, бо найважливішою умовою самореалізації особистості є насамперед право бути собою.

Як суспільство сприяє інтерналізації соціальних очікувань, диференціюючи чоловічі та жіночі статеві ролі? Чи може громадська думка змінити їхній характер, якою мірою їй підвладні напрямки формування чоловічої та жіночої психології?

Дослідження проблем засвоєння статевих ролей на сторінках вітчиз-ня­них наукових та публіцистичних видань часто називають “гендерними”. Відомо, що слово гендер (gender) в англомовній літературі означає стать у розумінні соціально-культурних особливостей людини. При цьому термін секс (sex) використовують як еквівалент акушерської, біологічної, паспортної статі.

Чи правомірне вживання понять гендер у роз­витку чи центр гендерних досліджень у вітчизняній практиці? Чи тотожне поняття гендер його зарубіжному аналогові? Ніби підкреслюючи роль соціального фактора у формуванні психіч­ної статі, зарубіжні освітні та наукові центри свідомо уникають застосову­вання терміна гендер у назвах часописів, конференцій, курсів, використовуючи його як робочий. Ось тому частіше зустрічаються “жіночі”, “чоловічі дослідження”, “жіночі студії”, “чоловічий (жіночий) дискурс”, “жіноча література”, “чоловічий світ” тощо. То ж чи не є у нас проявом “дитячої хвороби” вживання де треба і де не треба терміна гендер? Цілком слушним нам видається використання науково виправданих понять: жінка у розвитку, центр досліджень проблем жіноцтва, статеворольовий розвиток, засвоєння чоловічих ролей тощо. Якщо гендер – стать, то не обов'язково маємо казати гендерні дослідження чи гендерні зрізи, можна паралельно вживати і терміни статеві, статеві ролі, соціостатеві стереотипи, статева стратифікація тощо.

Життєво важливими сферами гендерних досліджень в Україні є такі питання, як сприяння збалансованому розподілу робочих та сімейних обов'язків жінок і чоловіків, зміцнення егалітарних стосунків у сім'ї, ліквідація професійної сегрегації та всіх форм дискримінації статей, запобігання насильству щодо жіночої та чоловічої статей, створення рівно-правних умов для соціалізації хлопчиків і дівчаток тощо.

Проведення наукових досліджень з проблем статі, будь-то соціологія, психологія статевих відмінностей чи інші гендерні аспекти, повинно базуватися на певних принципах, розроблених та схвалених провідними науковими центрами, які займаються питаннями життєдіяльністі жінок та чоловіків. Порушення цих принципів може призвести до науково некоректних висновків навіть палких прихильників статевої рівності.

Так, у випуску журналу “Панна”, присвяченого Всеукраїнському конгресу жінок 1998 року, читаємо: Кожна друга жінка в Україні потерпає від сексуального насильства, насильства в сім'ї”.

Як і в яких регіонах України автори журналу зібрали такі парадоксальні відомості? Чи впевнені науковці у тому, що чоловіче населення не потерпає від психічного, фізичного (в тому числі й сексуального) жіночого насильства?

Думається, що таких парадоксальних ситуацій можна уникнути, якщо керуватися правилами гендерних досліджень. Які з них порушуються найчастіше? По-перше, правило статевої парності вибірки дослідження. От, наприклад, в одній газеті стверджується, що при скороченні робочих місць звільняють переважно жінок, оскільки саме їх більше серед зареєстрованих на біржах працевлаштування. Тим часом виявляється, що чоловіки, яких звільнили при скороченні штатів, не звертаються до послуг бірж, а воліють знайти нове робоче місце або перекваліфікуватися самотужки.

Друге правило: має братися до уваги етнокультурна специфіка обстежу-ваних чоловіків та жінок. Дані, здобуті під час вивчення, наприклад, статеворольової поведінки певного етнічного контингенту чоловіків і жінок, не можна механічно переносити на характеристику іншої етногрупи. Своєрідною “хворобою лівизни” спеціалістів з гендерних досліджень є некритичні запозичення постулатів як із Заходу, так і з Сходу, ігнорування, наприклад, етноспецифіки жінок/чоловіків росіян та жінок/ чоловіків українців.

По-третє, ігнорування методів математичної статистики для обчислення довірчих інтервалів розподілу цифрових даних призводить до ви-кривлення показників, формулювання хибних умовисновків іноді з присмаком політичної істерії.

Які ролі в сучасній цивілізації відіграють чоловіки та жінки, як позна-читься на них прийдешнє тисячоліття? На думку історика І.В.Бестужева-Лади соціальний поступ людства в науці, політиці, мистецтві забезпечували чоловіки, точніше не вони, а дух маскулінності, силові методи пізнання та навколишнього світу. Панівними скрізь визнані чоловічі цінності. На думку вченого, людство вижило завдяки жіноцтву, яке весь той час, коли чоловіки рухали історію, жертовно оберігало тепло домашнього вогнища. Проте саме сьогодні перед людством виникла загроза, оскільки дедалі більше жінок починають робити свій вибір не на користь сім'ї та виховання дітей.

Становище чоловіків та жінок в Україні певним чином віддзеркалює характерні тенденції, притаманні співіснуванню статей в інших країнах. У всьому світі сильна стать становить переважну більшість на керівних посадах у державних, наукових, виробничих структурах, у громадсько-політичних організаціях, культурі. У всьому світі слабка стать переважно зайнята домогосподарюванням, а також сферою професійної діяльності, пов’язаної з опікою, доглядом та обслуговуванням.

Якось на зустріч з українськими студентами прийшли аспірантки-іноземки, які в цей час навчалися в університеті. Розповідаючи про себе, одна з них сказала, що дуже сумує за своєю дитинкою-немовлятком. Це відразу ж викликало зливу запитань: “А як, з ким, чому?’’ – “Тому, що ми з чоловіком вирішили, що в декретну відпустку вигідніше піти йому, а продовжити навчання –мені’’. Реакція студентства була такою, як і можна було сподіватися: “Ха! - Ха! У декретній відпустці чоловік!”

Громадська думка утвердила чіткий розподіл ролей між чоло-віками та жінками: слабка стать опікує, доглядає, виховує, а сильна керує, професійно стверджується, заробляє. То ж чи варто змінювати світ речей, де і чоловіки, і жінки виконують усталені сімейні та суспільні обов’язки?

Витоки нерівності статей слід шукати в історичному розподілі праці між чоловіком та жінкою, який у процесі виникнення парної сім’ї закріпив за сильною статтю функції захисника, годувальника, а за жінкою – її виховну, опікувальну роль. Звідси і традиційний розподіл статевих ролей: чоловік – лідер, організатор, спрямовуюча сила в сім’ї та суспільстві, жінка – виконавиця, послужниця,охоронниця сімейного вогнища, чий простір обмежується відомим німецьким висловом: “Kurche, Kuche, Kinder”– церква, кухня, діти. Такий розподіл сімейних і суспільних ролей відповідав традиційній патріархальній сім’ї, яка базувалась на необмеженій владі чоловіка над всіма членами родини (від грецьк. pathr – батькота arch – влада). Цей тип сім’ї називають також домінаторною (від лат.dominor – паную). Частіше ця назва свідчить про домінування та підпорядкування сімейного життя чоловіку, проте авторитаризм може походити і від жіночого начала, тобто бути матріархальним.

Коли в історії людства з’явились перші ідеї про рівність обох статей, дискримінацію жінок? Їм, а водночас, і процесам вивільнення жінок з-під патріархального впливу сім’ї поклав початок розвиток капіталізму. Зміни в психології жіноцтва відбулися завдяки досягненню економічної незалежності від сильної статі, підвищенню їхнього освітньо-культурного рівня. Водночас зміна соціального статусу жіноцтва зумовила потребу змінити психологічні засади міжстатевих взаємин, розвитку партнерських стосунків з чоловіком. Саме цим соціально-психологічним змінам людство завдячує появі і поширенню нового типу сім’ї та подружніх стосунків – партнерських, егалітарних (від франц. egalite – рівність), які ще іноді називають біархатними (від лат.bi подвоєння та грецьк. arch – влада ).

Чи змінилися статеворольові установки щодо жінок сьогодні? За своєю суттю – ні, за формою – так. Зміни в свідомості відбуваються значно повільніше, ніж у житті. На зміну удаваного звільнення від закабалення прийшли нові, підхоплені не тільки державними мужами, а й окремими неурядовими жіночими об’єднаннями: “ Тільки Берегиня здатна на межі тисячоліть відродити родину та націю”. Пропаганда матріархальної ідеї мало підкріплюється глибоким аналізом соціально-економічних засад життєдіяльності жінок, виявленням факторів їхньої дискримінації на всіх рівнях суспільного життя, освіти, професійної зайнятості, політики тощо. Натомість – глорифікація жіночого начала, прославлення жінки-трудівниці, жінки-матері, жінки-коханки, музи, зрештою “бізнес-леді” тощо.

Громадська думка часто не готова сприйняти жінку рівною з чоловіком і тому підносить на п'єдестал “втрачену” жіночість. Мовляв, щоб її відновити, чи не краще повернути жінку до традиційно жіночого – кастру-лі, ночов, та й сильна стать буде з того щаслива. Звичайно, прийняти позицію жіночості як покірливість, послужливість значно легше й вигідніше, ніж позицію рівності статей. Тому кажуть, що українському суспільству поки що не потрібні жінки, які носять чоловіків на руках. При цьому вона була і лишається прекрасною, слабкою, обожнюваною статтю, якою продовжують маніпулювати у рамках патріархальних нормативів.

Статус жінки мало чим відрізняється від становища закріпаченої побутом служниці, функції якої якнайкраще висвітлюють засоби масової інформації, адже традиційні обов'язки домогосподарювання, виховання дітей при нерозвинутій інфраструктурі побуту лежать тільки на її плечах. Якщо в українському суспільстві точаться дебати, кому мити посуд – їй чи йому, то на заході з цього приводу сперечатися не доводиться, бо миє і прибирає машина.

У соціальній психології відомий феномен відмови жінки від кар'єри або правило “бути на два кроки” чи “на півголови позаду” чоловіка. З погляду психології ідентифікація жінки з професійною роллю порушує сформовані традиційні установки на жіночі функції, викликаючи почуття провини – мовляв, це ж не природно відчувати задоволення від роботи, а не від виконання звичних обов'язків. Крім того, почуття провини може посилюватися установкою, що кар'єра жінки взагалі несумісна з функцією матері, виховательки дітей. Слід зважити і на те, що традиційні, патрі-архальні погляди на ролі чоловіків та жінок, супроводжують здебільшого весь процес статевої соціалізації дитини. Звідси осуд громадською думкою жінок, які випереджають у професійних ролях чоловіків або перебувають з ними на рівних, а також витоки негативних переживань слабкої статі з приводу “недосконалого” способу свого життя.

Отже, можна зрозуміти неадекватну реакцію сучасних жінок на завоювання емансипації. Перед ними постає дилема – що краще: відновити втрачені традиційні ролі хранительки сімейного вогнища та виховательки дітей, люблячої покірливої подруги чи стати економічно незалежною, досконалою професійно, мати високий соціальний статус? Чи суперечить емансипованість жінки ролі берегині сімейного вогнища та виховательки дітей? Чи можливе поєднання цих позицій у сім'ї та суспільстві? Коли так, то на яких засадах?

Щоб відповісти на постав­лені запитання, треба проаналізувати цілу низку жіночих та чоловічих проблем.

Чи проявляється в Україні сексизм щодо чоловіків? Безперечно так, і прикладів цього можна навести безліч. Узяти, хоча б, численні судові справи з приводу того, з ким жити дитині після розлучення – з батьком чи матір'ю? Не будемо лукавити, переважна більшість конфліктних ситуацій, пов'язаних з домаганнями батька взяти опіку над дитиною у зв'язку з несумлінним ставленням до материнських обов'язків колишньої дружини, лишаються поза увагою суддів. Як правило, дитину присуджують матері на основі сексистського упередження – батько не здатний так доглянути дитину, як мати.

Можна навести й інші приклади. Скільки жіночих часописів “волають” про побитих, скривджених чоловіками жінок. Але ж у проявах насильства винні здебільшого обидві сторони. Більше того як реальність існує синдром побитих чоловіків. Ким побитих? Своїми дружинами. Психологи підкреслюють, що насильство чинять як чоловіки, так і дружини, а в ряді випадків дії подружжя виявляються взаємними.

Ще одним таким прикладом може бути відсутність у правовому полі України статті про покарання жінки в разі сексуального насильства над чоловіком або відверто упереджене ставлення окремих засобів масової інформації до чоловічого балету, чи до акторів-чоловіків, які грають жіночі ролі тощо. Отже, чи має місце сексизм у ставленні до чоловічої статі? Так, хоча поширений він значно менше, ніж сексизм у ставленні до жіноцтва.

Відчутний вплив на статеворольові установки сьогодення має характер жіночих та чоловічих статеворольових моделей поведінки, під-тримуваний за радянських часів, який можна назвати безстатевим сексизмом. Безстатевим, оскільки як чоловіки, так і жінки в колишньому тоталітарному суспільстві виховувалися передусім, як товариші, поза стате-вою належністю. Ідея статевої рівності з акцентуацією на маскулінні риси бійця за революційні ідеї значною мірою нівелювала статевотипізовану поведінку жіноцтва, породжуючи антижінку, чоловіка в спідниці, “жінку з веслом”.

Оскільки рівність розглядалася як цілковита механічна тотожність, то жінка-тракторист, будівельник, шляховик, робітниця на фабриці чи заводі, чиє життя було більш орієнтоване на суспільну активність, ніж на виховання дітей, слугувала ідеалом для наслідування. Згадаймо відоме: “ Комсомолка, активістка, спортсменка …”

Водночас соціальна система орієнтувала як чоловіків, так і жінок на роль старанного виконавця, на підпорядкованість, слухняність, дисципліно-ваність. Обмеженість соціально-економічного, культурного, політично-го простору для самореалізації особистості не лишала місця для індивідуалізації ні маскулінності, ні фемінності. Окрім того, брак економічної незалежності, соціальної самодостатності чоловіків, виховання у фемінізованих дитячих закладах освіти зумовили формування залежного, часто демаскулінізованого представника сильної статі, не здатного брати на себе відповідальність у виконанні суспільних та сімейних ролей.

Позбавлення чоловіків активної статевотипізованої ролі, звуження соціального простору реалізації чоловічих чеснот та цінностей, обернулися чоловічою інфантильністю, слабкістю, безсиллям, безпомічністю, безініціативністю, залежністю від зовнішніх обставин, які унеможливлювали повноцінне чоловіче життя. Цей феномен матріархальної свідомості радянського чоловіка влучно ілюструє інтермедія у виконанні відомого гумориста. На площі зібрали сто чоловіків і попросили відійти вбік тих з них, ким командує дружина. Із ста лишився на місці лише один чоловік. Коли ж до нього кинулися журналісти із запитаннями, на чому ґрунтується його чоловіча стійкість, він відповів: “Мене тут залишила дружина і наказала, щоб я не смів зрушити з місця”.

Суперечності тоталітарного суспільства зумовили чимало невід-повідностей у соціалізації чоловіків. Так, школа, дитячі організації, соціальна система у цілому орі­єнтували і хлопчиків, і дівчаток, на безініціативність, слухняність, уміння підпорядковувати себе колективу, залежність. Дітям завжди нагадували: “ Я – остання буква в алфавіті ”. Демаскулінізація хлоп­ців посилювалася фемінізованими закладами освіти. Недостатність автономії діяльності, економічної незалеж­ності, соціальної самодостатності, можливостей для впливу на інших виховувала залежного, часто байдужого, несміливого чоловіка, не здатного постояти за себе, захистити слабшого, в тому числі й влас­ну родину.

Нечоловіча поведінка багатьох чоловіків, прояви їхньої інфантиль-ності окремі українські феміністки сприймають як властиву етнокультурі містичну прив'язаність українського чоловіка до матері, що робить його вічним хлопчиком. Мовляв, матріархальна психологія українця сильної статі породжує чоловіка-дитину, який пасивно раює біля материнського єства, демонструючи синівське безсилля, споглядальний мазохізм, комплекс відчуження від жінки, страх перед її путами. Висувається пояснення маскулінності західних чоловіків – статевий розвиток яких проходить, як правило, патріархальним шляхом, через домінування архетипу батька і через витіснення архетипу матері.

Зрештою, в суспільстві, де постійно був відчутним брак відпові-дальності і поваги до особистості, представники обох статей поступово втрачали такі гуманістичні риси, як щирість, теплота, відкритість до людей, чутливість до потреб інших, культура спілкування та вміння досягати компромісів. На цьо­му ґрунті проростали прояви тоталітарної психології, авторитарного стилю сімейного спілкування, що, мов іржа, роз’їдали подружні стосунки, виховання дітей. Усе це не могло не позначитися на вкрай низькій привабливості моделей статеворольової поведінки дорос-лих для підростаючого покоління.

Протиставлення “чоловічого” і “жіночого”, зазначає І.С. Кон, одна із загальних парних опозицій людської психіки. Уявлення про “жіноче” і “чоловіче” в стилях поведінки, рисах характеру, сімейному та соціальному статусі пронизують як особистісні очікування, так і культуру в цілому. Ідея протилежності психологічних світів дужої, сильної та прекрасної слабкої статі домінує в підручниках, жіночих часописах, рекламі.

Біологічні відмінності між слабкою та сильною статями очевидні. Адже чоловіки не можуть при всьому їхньому бажанні народити дитину, вигодувати її груддю. У всьому світі чоловіки на 7% вищі зростом за жінок, мають вдвічі більшу масу м’язів, (новонароджені хлопчики переважають дівчаток у зрості, дівчатка ростуть швидше за хлопчиків, проте їхній ріст припиняється, як правило, після першої менструації, а хлопчи-ки ростуть до 18 років). В усьому світі тривалість життя чоловіків менша, ніж у жінок. Проте цікаво інше. Якою мірою біологічні відмінності позначаються на психологічних?

Досить довго головним аргументом на користь біологічної детермінації чоловічої та жіночої психології виступали вага та розмір голов­ного мозку, мовляв, у чоловіка мозок на 100-350 грамів важчий, отож і інте-лектуальні здібності вищі. Схильність до різних сфер діяльності чоловіків та жінок часто пояснюють функціональною асиметрією півкуль їхнього го-ловного мозку.

Біологічну зумовленість психологічних відмінностей чоловіків та жінок вбачають також у дії статевих гормонів. Як відомо, чоловічий організм виробляє гормон тестостерон, який вважають відповідальним не тільки за роз­виток кісток, м’язів, судинних систем, а й за прояви агресивності. Жіночий організм також виробляє тес­тостерон, але в значно менших у 10 разів кількостях. Звідси був зроблений хибний висновок, що чоловіча стать агресивніша, ніж жіноча. Тесто­стерон також стимулює вироблення в організмі чоловіка ліпопротеїну, який закупо­рює судини. Звідси більший потенційний ризик серцево-судинних захворювань для чоловіків. Вважають також, що тестостерон робить чоловіків чутливішими до світла, проте менш чутливими до звуків та запахів. Статевий гормон жіночого організму – естроген – стимулює вироблення холестеролу, який захищає судинну та імунну системи, сприяє відкладанню жиру на грудях та стегнах жіночого тіла. Жирова тканина становить 11 відсотків ваги чоловічого тіла і 23 – жіночого. Чоловічий організм на 1 кв.м поверхні тіла спалює більшу кількість калорій, ніж жіночий. Жінки старіють швидше, бо їхня шкіра (епідерміс) чутливіша до зовнішніх впливів. Проте, якими б великими не були відмінності між чоловічим та жіночим організмами, їхнійвплив на психологічні властивості статей все ж не є очевидним.

Анатомія – це доля, вважав Зігмунд Фройд. У працях Фройда та його учнів підкреслюється, що чоловіче властиве чоловікові, а жіноче – жінці, а відхилення від цієї норми є симптомом психічного розладу. В праці “Жіно-чість” Фройд стверджував, що “пенісна заздрість”, відкриття своєї кастрації – провідний чинник формування жіночої психології. Дівчатка почуваються тяжко зкривдженими, часто кажуть, що й собі хотіли б “мати отаке”… Коли дівчатка усвідомлюють, що їм бракує пеніса, це аж ніяк не означає, що вони змирилися з цим фактом… Далі від нього пролягають три шляхи розвитку: один веде до сексуального гальмування або неврозу; другий – до зміни характеру в дусі комплексу чоловічості, і нарешті, третій – до нормальної жіночості…” *

Жіночість, на думку Фройда, має органічний характер, тобто походить від біологічної, конституційної сутності жінки або ж якнайтісніше пов'язана з нею. Характер чоловічості також має органічне підґрунтя, оскільки, щоб поєднатися з жінкою, чоловік має виявити агресію, загарбати, заволодіти. Чоловік сприяє розвиткові культури через сублімацію та розвиток над-Я, зумовленого страхом перед кастрацією. А жінка, не боячись втратити пеніс, має набагато слабше над-Я, ніж чоловік. Ось чому,за Фройдом, жінка здебільшого позбавлена морального чуття, дотримується не такої суворої етики, має недостатнє уявлення про справедливість, легше кориться життєвим негараздам, більш схильна до емоційних оцінок і не сприяє розвитку культури та пізнання.

Найголовніші риси жіночого характеру, за Фройдом, – пасивність, мазохізм та нарцисизм. Мазохізм та пасивність – не просто дві жіночі риси, вважає Фройд, а динамічно взаємопов'язані. Мазохізмом є і будь-яке пасивне ставлення до сексуального життя та сексуального об'єкта. Мазохізм – нормальна, природньо жіноча риса і ненормальна чоловіча. Потяг до сексуальних страждань, приниження, наруги, стан заляканості, неспроможності – це суто жіноче. Провідної жіночої прикмети – пасивності – жінки досягають, коли позбавляються кліторної мастурбації і ідентифікуються з матір'ю. Нарцисизм проявляється у тому, що жінка звертає свою любов на своє тіло або на своє Я, ставлячись до нього так само, як поставився б до нього чоловік. Нарцисизм у чоловіка відрізняється від жіночого, оскільки він пов'язаний швидше із захопленням навколишнім,

ніж з випинанням свого Я. Отже, жіночість порівняно з чоловічими рисами є меншовартісною.

Чимало ґрунтовних психологічних досліджень відкривають для нас відмінність психологічного світу хлопчиків та дівчаток. Психолог М.В.Осоріна, описуючи дитячі скарбнички, секретики та схованочки, зазначає, що в дівчаток функцію потаємної схованки виконують коробки, шкатулки, мішечки, старенькі гаманці, де зберігається найсокровенніше – намистинки, ґудзички, зламані прикраси, флакончики, яскраві фантики від цукерок, жуйок тощо. У хлопчиків роль такої скарбнички виконує…кишеня власних штанів. Звідти можна дістати різні кульки, детальки, камінці, бляшанки, значки, дротинки тощо. Дівчатка завжди сприймають і оцінюють уламки вазочок, бляшанок як предмети, з яких щось можна зробити, якось використати. Хлопчики ж схильні сприймати вміст своїх схованок – знайденого чи обміняного як річ, що її можна перевірити на хімічну реактивність, на дію вогню, кислоти, удару. Від дослідження того, що і як горить, як плавиться, як зривається, як розпалюється, ламається і ріжеться, хлопчики, здебільшого, переходять до творчості – перетворення своїх знахідок на грузила, біти, свинчатки.

Аналізуючи статевотипові властивості, доходимо висновку, що в уявленнях молодого покоління психологія чоловіка лишається орієнтованою переважно на виконання професійних, соціальних ролей, тобто на предметно-інструментальну діяльність у колі людських контактів, а жінки – на сімейні, побутові ролі, тобто на емоційно-регулювальну діяльність. Якщо зазначені якості умовно об'єднати скажімо, у такі групи як-то: ділові, комунікативні, особливості ставлення до себе, зовнішні дані, моральні, емоційно-експресивні, то виходячи з рейтингу номінацій за результатами опитування, життєва активність, діловитість, змагальний дух, воля, інтелект, самовпевненість більше притаманні чоловічому характеру, жінки, згідно зі здобутими даними, мають бути зіткані з комунікативних, моральних та соціально-перцептивних якостей. Що ж стосується таких якостей, як кокетливість чи хитрість, які іноді називають “синдромом леді Макбет”, то їхнє вкорінення в характері жіноцтва можна пояснити тривалим підлеглим становищем слабкої статі, яка була просто вимушена маніпулювати чоловіком для досягнення власних цілей.

Як можна пояснити зафіксовані вище чи в інших дослідженнях відмінності у психології чоловіків та жінок? Чи свідчать вони про природну (генну, гормональну, конституційну) схильність статей до певних видів діяльності? Якою мірою вони є результатом тривалого дисбалансу позицій чоловіків та жінок у соціумі?

Отож, чи існують відібрані природою психічні властивості статей, які створили прірву між чоловіками та жінками? До яких висновків дійшли психологи? Вони твердять, що і ндивідуальні відмінності людей з більшості психологічних властивостей у рамках однієї статі набагато переважають міжстатеві. Між чоловічою та жіночою психологією більше подібності, ніж поміж жінками або чоловіками. За соціальними якостями чоловіки та жінки подібні, проте не ідентичні. При цьому наявні відмінності зумовлені більшою мірою соціально-культурними впливами, ніж природним добором. Отож, чи є чоловіча стать сильною, а жіноча – слабкою?

Відомо, що чоловіками та жінками не народжуються, а стають. Стають у процесі виховання, під впливом соціального оточення, яке соціалізує стать,перетворюючи істоту з певною біологічною належністю у стать психічну.

Хто і як соціалізує стать? Уже за простою відповіддю на запитання: “Хто народився – хлопчик чи дівчинка?” криється чітко закарбована в приписи поведінки конкретна програма статевого виховання. Її початком стає ота го­луба чи рожева стрічечка, якою породілля перев'язує конверт з немовлям.

Нагадаємо найбільш важливі напрямки статевої програми соціалізації дитини, визначені вченими.

По-перше, встановлено, що дорослі по-різному будують характер розмови, залежно від статі дитини. Це стосується не тільки батьків, а й усіх старших, хто оточує дитину. До дівчинки – ласкавий, ніжний, заспокійливий тон, для хлопчика – ба­дьорий, нижчий за тембром, зао-хочувальний до активності та змагання. Різна інтонація –- різний ступінь вимогливості щодо поведінки та гри. По-друге, встановлено, що дівчинці дістається значно більше погладжувань, обіймів, поцілунків від дорослих, ніж її одноліткові-хлопчику. По-третє, для дівчаток обираються ніжніші кольори, м’які, пухнасті, округлі іграшки, для хлопчиків – яскраві, помітні здалеку та тверді іграшки з жорсткими каркасами. По-четверте, функціональне призначення іг­рашок та ігор для хлопчиків та дівчаток не просто різне за характером, а іноді й діаметрально протилежне. Конструктори, автомобільна техніка, словом, усе те, що рухається, крутиться, вкручується та викручується, гуде та свистить призначено для хлопчиків. Для дівчаток пропонують те, що можна пригорнути, прикрасити, заховати, доповнити, укомплектувати.

Замислимося над сюжетами ігор, в які грають діти. Чи часто можна побачити, що хлопчики граються з ляльками, а дівчатка з машинами чи конструкторами? Такі випадки трапляються хіба що в ранньому дитинстві, не затьмареному прискіпли­вим нав’язуванням дорослими своїх уявлень про хлопчачі та дівчачі іграшки. Уже в 5-6-річних чітко сформовані уявлення про те, які ігри для хлопчиків, а які –для дівчаток. Дівчатка грають у лікаря, школу, доньок-матерів, а хлопчики – у солдатів, міліцію, прикордонників, війну тощо. Психологи вважають, що в дівчаток, як правило, однотипні іграшки, у хлопчиків вони різноманітніші за формою та функціональним призначенням. Чи не в цьому витоки протиставлення у виборі жіночих та чоловічих ролей дорослі роки?

Чи добровільно обирають іграшки та ігри діти, чи дорослі чинять на них тис­к? Психологічні спостереження показали: саме дорослі нав’язують ма­лечі статевоспіввіднесені ігри та іграшки. В одному експерименті, що проводився в дитсадку, хлопчикам та дівчаткам пропонувалися статево-нетипові іграшки. Хлоп'ята із задоволенням гралися з ляльками, а дівчатка – машинками. Гру перервали (хто б ви думали?) саме батьки, за поведінкою яких спостерігали вчені. Побачивши своїх синів та доньок за “дивними” іграми, і мами, і тата реагували приблизно однаково: “А чим це ти займаєшся?”, “Що це з тобою?”, “Ану, кинь дурниці, грайся нормально!”

Ось так. Хто, на вашу думку, був особливо незадоволений – мами чи тата? Повторивши фіксовані ситуації з іншими групами дітей, психологи дійшли такого висновку: саме татусі сприйняли “жіночі” заняття своїх синів як загрозу для їхньої маскулінності. То ж чи можна буде в майбутньому звинувачувати вже дорослих чоловіків, які виростуть з цих хлопчаків, за небажання доглядати власних дітей, за черствість?

У контексті впливу дорослих на зміст і характер ігор та іграшок варто пригадати ще одну фіксовану ситуацію спілкування дітей з дорослими. Хлопчикам – старшим дошкільнятам – пропонувалася гра з лялькою “Джо-солдат”. Коли у гру втручався дорослий зі словами: “А хіба личить хлопцям гратись у ляльки?”, вони, як правило, навперебій заперечували: “А хіба це лялька? Це ж – солдат! Ось гляньте, у нього портупея, на ремені причеплено гранату, а в кобурі – пістолет. Та й черевики в нього солдатські, і фляга є, і пілотка. Ні – це не лялька!”

Дорослі по-різному спрямовують і регулюють поведінку хлоп­чиків та дівчаток.Вони не заохочують дослідницьку та конструктивну поведінку дівчаток, їхнє прагнення дізнатися про неї більше, розібрати іграшку, застосувати її не за прямим призначенням. Що стосується хлопчиків, то тут дорослі, навпаки, схвалюють нетрадиційні способи гри, інтерес до механізмів функціонування іграшок.Хлопчиків заохочують до змагань, перемог, конкуренції. Вияв агресії, чи то вербальної, чи фізичної, грубе поводження з метою досягнути мету часто сприймається як норма, тим часом подібна поведінка дівчинки всіляко критикується та засуджується.

Дітям постійно ще змалечку говорять про їхнє майбутнє, диференціюючи призначення в сім’ї та суспільстві. Хлопчиків, як правило, орієнтують на кар’єру, соціальні ролі в професійній, громадсько-політичній сфері: “Учися, синку. Дивися, і вийдеш у люди, станеш президентом” (бізнесменом, генералом, політиком) тощо. Для доньок рольові орієнтації обмежуються створенням власної сім’ї, характеристиками майбутніх побутових обов’язків, зокрема господарчих та виховних: “Запам’ятовуй, як мама робить салатик, готуватимеш такі смачні страви, коли одружишся” (навчишся шити, вишивати, в’язати, підтримувати чистоту квартири, доглядати власних дітей). Якщо і йдеться про професійні ролі, то обмежуються вони сферою освіти, культури, чи обслуговування: будеш артисткою, художником, моделлю, кравчинею, перукарем тощо. Якщо хлопчиків орієнтують на проходження служби у війську, на вироблення фізичної сили і психологічної витривалості, на досягнення успіху “в праці і в бою”, то майбутнє дівчинки у кращому разі змальовують таким чином: “Ось закінчиш школу, вивчишся, вийдеш заміж, народиш дітей”.

І, нарешті, діти підсвідомо ототожнюють себе з поширеними в певному сус­пільстві моделями жіночої та чоловічої поведінки.

Спробуймо простежити, як зображають чоловічу та жіночу статі на ма­люнках, у сюжетах оповідань, у змісті математичних задачок на сторінках підручників початкової школи. Яку інформацію дістають діти, які установки на виконання статевих ролей? Чи зберегли вони добре відому поколінням колишніх учнів сексистську установку “Ма-ма ми-ла ра-му”?

У змісті оповідань та ілюстрацій чоловіки та хлопчики зображені осо­бами, які створюють подію, здійснюють вчинок, нехай навіть і бешкетний. Так, вони запускають змія, ре­монтують велосипед, саджають дерево, дразнять півня тощо. Водночас жінки та дівчатка тільки пожинають плоди діяльності сильної статі ( ді­вчатка підтримують деревця, які саджають хлопці, спостерігають за їхніми діями, обговорюють їх ). Дівчатка мають справу переважно з обставинами, які склалися, з пригодами, які відбувалися поза їхнім волевиявленням. Чоловіки, хлопчики на картинках зображені енергійними, активними, жінки та дівчатка - пасивними, залежними, кимось опікуваними. Так, наприклад, у підручнику для 1-го класу “Рідна мова”, який видрукований в 1994 році, дівчатка переважно допомагають, асистують, миють, чистять, в’яжуть, а хлопчики майструють, розпалюють вогнище, встановлюють годівничку для пташок, катаються на ковзанці тощо.

Стать є первинною категорією, якою ми починаємо характеризувати будь-яку людину, дорослу чи дитину. Чим менше ми знаємо людину, тим більша роль статевих стереотипів, що опосередковують її оцінку.

В одному експерименті дорослим пропонували спостерігати за грою та поведінкою дошкільнят, статеву належність яких неможливо було визначити за їхнім вбранням та зачісками. Виявилося, що малюків, які виявляли більшу самостійність у грі, а особливо непосидючість, агресивність, егоїзм тощо, ідентифікували як хлопчиків. Якщо ж дитина шукала захисту у виховательки, боялася зробити самостійні кроки, щоб подолати перепону на шляху до іграшки, яка її цікавила, або плакала чи тулилася до інших дітей, її вважали дівчинкою.

Несподіваними виявилися судження дорослих, яким пропонували охарактеризувати поведінку дітей, стать яких експериментатори умисно вказували неправильно. Виявилося, що дітей, яких психологи представили як дівчаток (на­справді то були хлопчики), характеризували як боязких, нерішучих, невпевнених у собі тощо, здатних допомогти іншому, виявити турботу, лагідність. Дітей же, яких представили хлопчиками, (насправді то були дівчатка), сприймали рішучіми, сміливими, здатними згуртувати інших дітей, нав’язати свою гру, змагання тощо.

Про що свідчать ці досліди? По-перше, про те, що статева на­лежність у свідомості людини тісно пов'язана з певними очікуваннями статевовідповідної поведінки. Коли дитина активна та непосидюча, це сприймається як норма поведінки для хлопчика і як відхилення від неї для дівчинки. Не випадково, появу чоловіка-п’янички в громадському місці сприймають майже поблажливо, а от жінку напідпитку рішуче засуджують. Таких прикладів можна навести безліч, причому як стосовно дітей, так і дорослих.

Статеві стереотипи – важливий соціально-психологічний механізм, що створює установку на те, якими мають бути чоловіки і жінки (від грецьк.оepeos – твердий, об`ємний та тип – йпoс – відбиток, зразок). Отже, статеві стереотипи – це усталені, стійкі форми сприйняття й оцінки особистісних якостей та поведінки чоловіків і жінок. Можна сказати, що зміст стереотипізованих уявлень про чоловіків та жінок у тому чи іншому суспільстві певною мірою відбиває його психологію. Спробуймо розібратись, які чинники “примушують” громадську думку орієнтуватися на певні нормативи, моделі статевовідповідної поведінки, вірити в те, що саме вони і є тим бажаним ідеалом “виміру” маскулінності (від лат.masculnus–чоловічий) та фемінності (від лат.femina – жінка).

Статеві стереотипи мають складну будову і поєднують у собі щонайменше чотири компоненти – особистісні якості, які вважають чолові-чими або жіночими, типові для статі види діяльності, статевоспіввіднесені професії та соціальні ролі, а також оцінка зовнішніх даних.

Статеві стереотипи є своєрідною вказівкою обом статям про їхнє призначення у суспільстві, про те, як їм жити та діяти в ньому. Замислимося, як мало змінюються стереотипні уявлення про чоловіків та жінок не тільки протягом людського життя, а й кількох поколінь. З одного боку, саме ця стійкість, непіддатливість корекції полегшує процес ідентифікації зі статевими ролями, дає відчуття причетності до певної статевої групи. З іншого, люди сліпо слідують цим приписам та шаблонам попри те, що їх ігнорування могло б змінити їхнє життя на краще. Адже основу статевих стереотипів становлять нічим невмотивовані упередження, перебільшення та неадекватні очікування, які базуються на спрощеному розумінні соціальних явищ, на уявній очевидності певних нормативів поведінки.

Зміни в сфері статевих ролей часто приголомшують похилих людей, породжує страх та розгубленість молодих, що виросли в традиційній сім'ї. Особливо гостро проблеми статевих аспектів взаємин постають перед неповними сім'ями, а також перед дітьми, які виховуються в школах-інтернатах. Хлопчики та дівчатка, які не мають змоги спостерігати дружні, партнерські стосунки в сім'ї, процес виконання татом та матір'ю своїх батьківських та соціальних ролей, часто асимілюють ті взірці та стереотипи, які пропагують мас-медіа. (А вони, як відомо, перебувають у полоні традиційного розподілу ролей).

Найпоширенішою є точка зору, що чоловіки та жінки мають виконувати взаємопротилежні, комплементарні, тобто взаємо-доповнюючі ролі. Звідси й традиційна система відмінностей ролей чоловіків і жінок та зумовлених ними очікувань визначалася як протилежністю їхніх фізичних та психологічних властивостей (він – сильний, вона – слабка; він – загартований, вона – хирлява; він – самостійний, вона – залежна тощо), так і їхньою ієрархічністю. Тобто нормативи поведінки ідеальної жінки конструювалися з точки зору підлеглості, підпорядкованості чоловічим. Домінування чоловіка відбувається на фоні опозиції чоловік – жінка. Позитивний герой популярного свого часу фільму говорить так: “Захищати та приймати рішення – це чоловіча справа, це природньо для чоловіка і не варто його за це хвалити. Це все одно, що хвалити жінку за добре зварений обід”.

Як ця теза проявляється на практиці? Приблизно так, як часто пишуть жінки: “я слабка – він сильний, я думаю лише про домашнє господарство, він його забезпечує фінансово, він керує, вказує, я виконую, прислухаюся” тощо.

Про поділ і розшарування особистісних якостей на чоловічі та жіночі, як на полюсах уявної прямої лінії, вже не ра­з говорилося. Сильна стать – відповідні риси чоловіків: наполегливість, сила волі, рішучість, сміливість, уміння керувати іншими, упевненість у собі тощо. Що ж стосується особливостей характеру жінок, то вони, по-перше, мають доповню­вати ті, яких не вистачає сильній статі, по-друге, підкорятися їй. Тобто жіночість за традиційного розпо­ділу ролей розуміють не тільки як схильність до служіння, опікування, догляду, як емоційну чутливість, навіюваність, чуйність, відданість, самопожертву, а йі як приниженість, покірливість, заляканість, слабкість волі, несміливість, невміння керу-вати іншими, невпевненість у собі тощо. Саме таке полюсне та підпорядковане розведення жіночості та чоловічості відповідає традиційному розподілу ролей, притаманному патріархальній родині, в якій володарює чоловік, а жінка прислуговує главі сім’ї.

Маскулінність-фемінність як полярні приписи соціостатевої поведін-ки слу­гували провідним, жорстким орієнтиром, диктатом засвоєння статевої ролі у більшості етнокультур протягом століть. З розвитком капіталізму жіноцтво дедалі більше включалося у процес суспільного виробництва, який, у свою чергу, вимагав від нього якостей, раніше притаманних тільки сильній статі, чоловічій психології. Щоб справлятися з новим колом профе-сійних обов’язків та соціальних функцій, жінка здобувала освіту, вчилася брати на себе відповідальність, бути цілеспрямованою, енергійною, не втрачати самовладання в кризових ситуаціях, набувала лідерських задатків тощо. У свою чергу, утвердження партнерських стосунків з жінкою розвивали жіноче начало в психології чоловіків, ослаблюючи їхнє домінування над слабкою статтю.

Андрогінність – це не протиставлення жіночості та мужності, а їхня інтеграція, їхня двоєдиність. Андрогінність стирає відмінності між чоловічим та жіночим, зумовлені їхніми соціокультурними моделями. Сімона де Бовуар вбачає в здатності дівчаток виконувати хлопчачі функції, а хлопчиків – дівчачі можливості для багатовимірної інтеграції особистості, відновлення цілісної особистості, подолання дихотомізму, дуалізму. Не випадково, що V шкалу тесту MMPI, яка була побудована на полюсності чоловічої та жіночої психології, в його удосконаленому, другому варіанті замінили на принципово інший перелік якостей, за якими тепер діагностують не маскулінність-фемінність, а такі. Приміром, психічні розлади, як булімію та анорексію.

Отож, модель андрогінної поведінки виявилася найефективнішою у функціонуванні егалітарної сім'ї та забезпеченні партнерських міжстатевих взаємин.

Андрогінність – це відповідь на типове запитання батьків, на кшталт: “Що вийде з хлопчика, якщо не припиняти його спроби гратись також і в дівчачі ігри?”; або “Чи можна хлопчикам дозволяти виявляти свої ніжні почуття так само, як і дівчаткам? Чи не стануть хлопчики від таких “телячих ніжностей” менш мужніми?” тощо. Подібних запитань можна навести чимало й щодо статевого виховання дівчаток.

У 1996 році відомий американський психолог Дженет Хайд проводила

крос-культурні дослідження серед американських та українських студентів. Її метою було встановити гендерні відмінності у рефлексивних здібностях, частоті переживання різних емоційних станів та у виявленні морально-психологічних оцінкових ставлень. Як часто, наприклад, переживає почуття незручності через те, що мимоволі образив іншого юнак та дівчина? Як часто йому або їй стає соромно через власні промахи? Або, як часто він та вона замислюються над тим, яке враження вони справляють на інших людей? Як часто у хвилини розпачу їм хочеться відвести душу з близькою людиною? Чи часто в них “щемить серце” у ситуаціях сентиментального характеру?

Отримані в Україні відповіді на ці та інші запитання збили американського професора з пантелику. Чи не переплуталися часом анкети, заповнені чоловіками, з жіночими? Чому серед українського студентства майже не помітно відмінності між статями, на відміну від американських студентів?

Психологія статевого, передусім чоловічого шовінізму історично не була притаманною українському етносу як у сфері шлюбно-сімейних стосунків, так і певною мірою у сфері суспільного життя. Сімейно-шлюбна та соціально-правові сфери діяльності не були винятковим правом лише однієї статі, – чоловіків. Жінка не перебували на других ролях, як в етнічній Росії, ісламських країнах чи в сфері міжстатевих стосунків у середньовічних західних країнах. Хоча сфера провідної діяльності жінки і в Україні визначалася переважно функцією дітонародження та домогосподарювання, проте статус українки був достатньо високий.

Які є тому документальні підтвердження? Передусім літописи Київської Русі, а саме такі пам’ятки, як “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово про закон, благодать та істину” Ілларіона, “Руська правда” Ярослава Мудрого, “Слово о полку Ігоревім” Нестора-літописця, численні берестейні грамоти, яких налічується близько тисячі.

Вивчення цих документів допомагає глибше осягнути моральні,релігійні, економічно-правові засади міжстатевих взаємин України-Руси Х-ХIII сторіч, зокрема статус жінки.

Історики вважають, що українці як етнічна група складалися протягом 3-4 тисяч років. На початку ХХ століття вчені віднайшли перші археологічні свідчення про давні поселення на території України, датовані 4500-2000 роками до нашої ери. Давня культура, наз­­­вана Трипільською за назвою села Трипілля, що біля Києва, відкрила певні історичні відомості про особливості побуту та ро­­­динного життя пращурів. Трипільська культура була сільськогосподарською. Люди жили великими або малими родинами в окремих двоповерхових будівлях, радіально розміщених навколо річок чи водоймищ. Багато стародавніх знахідок тогочасного по­­­буту збереглися в сучасному житлі та господарюванні українсь­­­ких родин – побілена мазанка, розмальовані печі, глиняний посуд. Вражають знайдені археологами глиняні фігурки жінок, різні за товщиною, іноді з ознаками вагітності і навіть з добре означеною зачіскою(вони характерні і для інших античних культур). Ці фігурки розміщува­­­лися у спеціальних святих місцях – капищах, що свідчить про культ жіночого начала, високий статус жінки у родині, пок­­­лоніння їй як символу плодоріддя. Оскільки трипільці були землеробами, то земля для них була матір'ю, годувальницею, Берегинею. Тому й божество, на яке вони молилися, уявлялося їм жінкою, яка народжує, вигодовує. Після прийняття християнства образ Берегині перейняла Богоматір Марія-Оранта (від грецьк. “ора” – молюся, вірую). Саме цей образ з'явився у храмі Святої Софії, що в Києві, вже з початку ХI ст. У козаків Богоматір була найвищою святинею. І коли російські війська зруйнували Січ, козаки найперше рятували з церковних руїн у Хортиці ікону Богоматері.

Древні вірування трипільців проросли буйним цвітом у по­­­ганських віруваннях стародавніх слов'ян, що обожнювали приро­­­ду і жили за астральним календарем. Це були скіфи-орачі, котрі вже тоді мали назву “руси”, “русини”. Етнонім "рус" означав водночас і "сонце", і "воду" як життєдайні си­­­ли, а також назву території населення східних слов'ян у басей­­­нах річок Росі, Росави, Росавиці. Велесова Книга – історич­­­ний документ, створений за 200 років до появи "Слова о полку Ігоревім", описував побут русичів, які займалися ско­­­тарством та землеробством, торгували з греками, міняючи худобу на золоті вироби.

Русичі поклонялися не тільки богам оранки, сівби, жнив, а й богу кохання і Ладу. Свято Купайло – це час щасливого кохання та ініціації – переходу від юності до зрілості. Русичі були вільними селянами, об'єднаними у громади. У Влесовій Книзі селянські родини називаються “огнищами”, бо кожна сім'я мала своє вогнище – огонь. Одиницею адміні-стративного поділу був рід. Родом керувало зібрання старійшин та всіх воїнів, що називалося Віче.

Стародавні літописи, численні історичні джерела донесли до нас особливості зародження української сімейно-побутової культури. Її особливістю є передусім високий статус жінки ­­– ­дружини, матері, сестри у родині та суспільстві в цілому.

Характеризуючи документи Х-ХIV століття, історики доводять існування права вибору жінкою нареченого, права на відмову від небажаного нареченого, рівноправний з чоловіком статус при укладенні шлюбної угоди, а пізніше, у ХVI-ХVII столітті, права на свою долю у спадщині, на її використання у відповідності з власною волею. Слід зазначити, що ці права мали як українки, що належали до вищих верств населення, так і ті, що були з простих селян, ремісників. З береглося свідчення про сватання князя Володимира Святославовича до полоцької княгині Рогніди: “… не хочу за сина рабині – цитуються слова Рогніди, – за Ярополка хочу”. Датована пізнішим часом, ХI сторіччям, відома Берестейська грамота (№ 374 за сучасним каталогом), від Микити до Ул’яниці містить признання: “Піди за мене. Я з тебе хоцю, а ти мене. А на то послугує Ігнато”.

В Уставі князя Ярослава Володимировича є положення про те, що батьки, які прагнуть насильно видати доньку заміж, або ж ті, що забороняють шлюб з обранцем, повинні як покарання, сплатити певну суму гривень на користь казни. Якщо наречений відмовлявся від укладеної раніше шлюбної угоди, то мав сплатити “три гривні за сором” (за тими часами, то була досить висока платня, яка рівнялася вартості коня, бо гривня дорівнювала 62,88 г срібла).

Ще з часів княгині Ольги з літописів відомо, під час весілля молодий, що не належав до правлячої верхівки, мав сплачувати тільки хутро абогроші. Князі стародавньої Русі не мали права “першої шлюбної ночі” – того права, яке було дуже поширене у середньовічній Європі та на північний схід від України.

Існували певні обмеження на кількість шлюбів (дозволялось не більше двох) та на розлучення. Зрада дружини розцінювалася як вагома причина для розірвання шлюбу.

"Правда" Ярослава Мудрого свідчить про правові та моральні норми шлюбування у Київській Русі. Практика шлюбів між чо­­­ловіком і жінкою різних соціальних верств була теж не дуже популяр­­­ною, проте у випадку статевих зносин зі служницею та народженням нею дитини вона отримувала економічну підтримку і незалежність

У "Правді" зафіксовано право жінки відхилити шлюбні дома­­­гання та давати згоду на заручення. Якщо згоду отримували, починалася підготовка до весілля. Сир був не­­­одмінним компонентом святкового столу. Ритуал розрізання сиру на шматочки та його куштування означав укладення шлюбної угоди, домовленості між батьками про день заручин. Починаючи з ХIII століття, домовленості фіксувалися своєрідною шлюбною уго­­­дою. Згідно з існуючими канонами, порушення цнотливості не було завадою на шляху до укладення шлюбу.

Протягом своєї історії Україна не знала існування патріар­­­хальної сім'ї, яка була основним типом сімейного устрою як на Сході, так і на Заході. Статеворольова поведінка українок у сім'ї та суспільстві була далекою від залеж­­­ності і підпорядкування чоловікові. Взаємна повага подружжя один до одного, взаємне узгодження бажань створити сім'ю було нормою статевої поведінки. Не існувало жодних обмежень прав жінки або її волі. Вона вільно з'являлась у товаристві, сама або з чоловіком брала участь у святах і мала великий вплив на справи сімейні і державні. Особливо шанобливим було ставлення до вдови, коли та не брала шлюбу вдруге: вона ставала головою ро­­­дини замість чоловіка, опікувалася матеріально і психологічно дітьми.

Україна часів середньовіччя чи не першою серед держав Євро­­­пи домоглася того, що всі її громадяни, в тому числі й жінки, на привеликий подив зарубіжжя, були письменними.

Культурні традиції Київської Русі у сфері шлюбно-сімейних відносин набули свого подальшого розвитку за часів Козацької республіки. У книзі "Українська жінка в ХYІ-ХYІІ ст." її ав­­­тор М.Мірза-Авакянц на основі аналізу архівних документів, наводить переконливі факти, що підтверджують існування глибоких демократич­­­них традицій у шлюбно-сімейних стосунках в Україні: "того­­­часна українка була повноправним членом громадянства, про охо­­­рону якого з боку фізичного, морального та матеріального закон дбав так само, як і про чоловіка; товариш, а не рабиня в под­­­ружнім житті, іноді ніжна і чула, іноді грубо матеріалістична, захоплена релігійними, науковими та іншими течіями або цілком віддана пілкуванню про свою красу й розваги, врешті, злочинка, але завжди самостійна, з яскравою індивідуальністю, з своєю власною волею, яка може вести однаково і до гарного, і до ли­­­хого, але ніколи не буває пригнічена та винищена, як у жінки-росіянки".

Шлюбний договір на Україні спочатку ук­­­ладався усно, а починаючи з ХYІІ століття – письмово, особливо у тих випадках, коли молодим як посаг давали землю. Одна з особливостей майнових відносин того часу – це поши­­­рена практика надання молодій материзни, тобто частки землі, що передавалася у спадок тільки по жіночій лінії. Земля здебільшого була тим чинником, навколо якого будувалася вся система шлюбної угоди та шлюбних звичаїв. У своїх громадянських та майнових правах українська жінка майже нічим не відрізнялася від чоловіка, крім того, що не мала права посідати урядові посади та проходити військову службу. За народним звичаєм жінка мала право на власне майно, одержане на спадщину по чоловікові. За Литовським Статутом, який діяв в Україні, починаючи від розгрому татар та навіть після приєднання її до Польщі, жінка мала право на спадщину, хоча воно було й обмежене 1/4 частиною батьківського майна для всіх доньок.

Що ж до охорони життя жінок, то закони тих часів дбали про них більше, ніж про чоловіків. За постановою Литовського Ста­­­туту, за понівечіння або вбивство жінки карали вдвічі жорстокіше, і не тільки за шляхтянку, але й за простолюдинку. Коли в кінці ХYI століття над українським православ'ям нависла загро­­­за від католиків, а потім уніатів, українська жінка енергійно пішла на допомогу релігії, відкриваючи шпиталі, школи, братства, благодійні установи. Багато монастирів, шкіл, започаткованих у ХYI-XYІІ століттях, пов'язано з іменами жінок-українок. Не мала жінка неволі і в суспільному житті – вона бувала у чоловічому товаристві, брала участь у громадських справах та розвагах чо­­­ловіків.

Ще у Київській Русі по-справжньому вшановували жінок. Таке свято було у червні і називалосья воно “Свято брикси”. Дівчата та жінки мали право брикатися, тобто змушувати чоловіків робити всю жіночу роботу і щоб ті виконували їхні найдивовижніші побажання і витребеньки. В цей день чоловіки возили дівчат та жінок на візках, частували їх цукерками, горіхами, різними ласощами. Жінки часом каталися верхи на чоловіках. Можна було побачити таку картину, як чоловіки у ночвах несли гарну молодицю, а вона поганяла їх деркачем.

Повнолітньою жінку вважали тоді з 15 років (чоловіка – з 18 років). З цього віку дівчина, навіть маючи батьків, могла во­­­лодіти власним майном, ділити його з родичами або одержувати спадщи­­­ну, якщо була сиротою. Коли дівчина йшла заміж, то за нею да­­­вали посаг у грошах або у формі інших цінностей, щоб забезпе­­­чити її матеріально на випадок розлучення або вдівства. Доки тривав шлюб, майно чоловіка та жінки було спільним, причому без згоди дру­­­жини чоловік не міг нікому його передати. Поряд з цим жінка володіла і своїм майном, яке вона отримувала за дарчими записами і яким могла розпоряджатися на власний розсуд.

Незалежність жінки проявлялася також у її ініціативності під час сватання. Охороняючи матеріальні права жінки, закон також дбав і про охорону прав особистих, зокрема її волю уподобати чоловіка. Українка могла і бувала у товаристві і мала змогу познайоми­­­тися та добре розпізнати чоловіка, з яким потім брала шлюб. “На Україні, власне, наперекір усім народам, не хлопці сватають дівчат, а дівчата пропонують їм свою руку і рідко не досягають своєї мети” – писав француз де Боплан. А К.Я.Гільдебрант, “співчуваючи” українським чоловікам, відзначав: “ Їхні жінки (козацькі) теж такі відважні, підпивають доброго хмелю, заглядають до чарки, а працювати кажуть чоловікові.” * При цьому він свідчив, що дружини гетьмана і генерального писаря були присутні на переговорах з іноземними послами. Сірієць Павло Алепський, який побував в Україні у 1654-1656 роках, згадував: “… по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони за малим винятком, навіть жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужіння… Київські жінки гарно вдягнуті, зайняті своїми справами, і ніхто не кидає на них нахабним оком”.

Росіянин В.Ізмайлов, порівнюючи українок із росіянками, 1800 року відзначав: “ Взаємна любов створює в їхньому господарстві кращу гармонію і лад, аніж влада і послух у нас… Дівчата мають вільну поведінку, кожна з них гарна, проворна й приваблива”. Значно пізніше, 1845 року, німецький поет Фрідріх Боденштадт підкреслював, що на відміну від по-азіатськи брутального поводження з жінками в Росії, в Україні “… важливу роль грає всюди жінка, з її м'якими, ніжними почуваннями, бо ж в історії України багато схожого з лицарським середньовічним світом”

Попри вимог закону, аби дівчата виходили заміж лише з благословіння батьків або опікунів, у народі вважалося гріхом силувати дітей до шлюбу. Завдяки вільному обранню чо­­­ловіка чи жінки за взаємною згодою, українська жінка у подружжі не втрачала своєї індивідуальності і користувалася пошаною та довір'ям у сім'ї. Про великий вплив жінки на справи родинні свідчить безліч їхніх дарчих записів, актів, де матеріальна і духов­­­на близькість з чоловіком тісно переплітаються. Адже основною смисловою мотивацією в правових документах було: “Дарую, бо люблю”.

Беручи шлюб і маючи почесне місце у своїй родині, жінка хоча і приймала прізвище чоловіка, проте не втрачала свого ти­­­тулу і не відкидала свого прізвища (по чоловікові і по бать­­­кові). Ознакою самостійності заможньої жінки була її печатка, на якій карбували її герб та ім'я.Демократичність традицій, ідеї вольностей, незалежності, що завжди жили в українському соціумі, і особливо по­­­ширилися з часів Запорозької Січі, не могли не вплинути на де­­­мократичні тенденції у міжстатевих стосунках чоловіків та жінок. Прикладом суспільного авторитету жінки може служити давній козацький звичай, за яким тільки жінка могла врятувати козака від смертної кари, якщо погоджувалася вийти за нього заміж.

Саме сільська культура протягом сторіч понево­­­лення України царською Росією була тим духовним осередком, у якому зберігалися демократичні традиції міжстатевих стосунків. Важко віднайти в українському фольклорі, будь то пісня, приказка чи прислів'я, бодай натяк на меншовартість жінки у порівнянні з чоловічою статтю. Народна творчість змальовує образи як лихого чоловіка, так і лихої жінки порівну.




Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 36 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | <== 2 ==> | 3 |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.029 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав