Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Рабле. Гаргантюа и Пантагрюэль

Свою книгу Рабле писав більше двадцяти років, видаючи її частинами. Вона відобразила еволюцію гуманістичної думки, ілюзії і розчарування благородних поборників освіти народу, їх надії і мрії, перемоги і поразки. Перед вами проходить вся історія французького гуманізму першої половини століття у всій його славі, у всій його величі.

Основні теми й образи.

В 1 книзі - Гаргантюа - добрий, миролюбний велетень-король. Їх взагалі в романі три таких красеня: Грангузье, Гаргантюа і Пантагрюель. 3 тематичних центру: - виховання Гаргантюа. Протиставлення середньовічного і ренесансного виховання. Але навіть у такій серйозній справі - установка на пародійну гру (перебільшення старанності, якій вимагаю вихователі-гуманісти.

- Війна з Пікрохол. Протиставлення Пикрохола і Гаргантюа - протиставлення середньовічного і гуманістичного правителя.

- Телемское обитель. Це, по-перше, протиставлення середньовічного монастиря, + утопія нового світу. Брат Жан - це породження монастирських стін і одночасно їх глузливе заперечення. Девіз обителі - "Роби що хочеш" - протиставлення монастирським статутом. Цей девіз згуртовував людей. Люди там моторошно освічені: знають 5-6 мов, можуть складати на них вірші. Коротше, прочитайте цей уривок самі і перекажіть його.

 

У 2 книгу: Пантагрюель - добрий велетень, добрий малий, ненажера і любитель випити. Мотив спраги, яка супроводжує народження П., - жага знань і звичайна спрага. Паралель випивки і науки - через всю книгу. Серйозний епізод - лист Г. до П. Це маніфест ренесансу. У ньому - апологія наук, апологія руху історії.

 

Бахтін вважає, що 3 книга - органічне продовження перших двох. У ній змінюються всі пропорції: вся дія - 30 днів, Пантагрюель нормального розміру.

 

У 5 книгах більше серйозного, ослаблена народно-карнавальна основа. А про 4 у мене нічого не сказано. Острови в 4-5 кн. Найчастіше символізують соціальні інститути, цінності. Немає головного героя, всі мандрівники. Пантагрюель піднесений, Панург знижений. У 3х книгах Панург викликає симпатію викликом старому торкнемося суспільству. А 4-5 не скрізь. У тих, епізодах, які з'явилися в 48 р. він колишній, а в тих, які в 52 р. - підкреслено трусліівий (наприклад, епізод з бурею, Ковбасами). Це, мабуть, пов'язано з тим, що Панург і Пантагрюель - різні полюси Божественної природи. Пантагрюель - ідеальний чоловік, Панург - реальний. Але письменники розчаровуються в реальну людину => зниження образу Панурга.

 

Закінчується роман тим, що Пляшка прорекла: "Трінк", тобто пий (взагалі і з джерела мудрості). Таким чином, це було плавання до істини. Правда, остаточної істини немає. А взагалі-подорож відтворює плавання Жака Картьє в Півн. Америку

27. Відродження у Англії. Шекспір

В Англії розвиток капіталістичних відносин відбувається швидше, ніж у Франції. Відбувається зростання міст, розвиток торгівлі. Формується сильна буржуазія, з'являється нове дворянство, що протистоїть старої, нормандської верхівці, яка в ті роки ще зберігають свою керівну роль. Особливість англійської культури того часу - відсутність єдиної літературної мови. Знати (нащадки норманів) говорила по-французьки, на численних англо-саксонських діалектах говорили селяни і городяни, а в церкві офіційною мовою була латинь. Багато творів тоді виходили на французькій мові. Не було і єдиної національної культури. До середини XIV ст. починає складатися літературний англійську мову на основі лондонського діалекту.

 

Театральне мистецтво Англії доби Відродження. На англійському ґрунті у творчості видатного драматурга Вільяма Шекспіра досягнув своєї вершини європейський театр доби Відродження. Театр Шекспіра не тільки був підсумком розвитку національного англійського театру, а й певною мірою підсумовував досягнення усієї попередньої драматургічної культури давнини і нового часу. Одночасно творчість Шекспіра відкривала перспективи для подальшого розвитку театру й драми на шляху соціально-філософського осмислення життя і глибокого розкриття внутрішнього світу людини.

 

Нестримна радість життя, уславлення здорової, сильної, відважної людини з яскравими емоціями та сміливими думками — такі риси притаманні першим п´єсам Шекспіра (комедії «Приборкання непокірної», «Сон літньої ночі», «Два веронці», «Комедія помилок», «Багато галасу даремно», «Дванадцята ніч»). У них виражена важлива ренесансна думка: про людину судять не з одягу і звання, а з її розуму, відваги, благородства. Перша велика трагедія Шекспіра — «Ромео і Джульєта», потім «Юлій Цезар», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Отелло». Багато людських пристрастей, злети і падіння зобразив великий драматург: нестерпний тягар душі принца Датського, тяжкі страждання обманутої довіри в Отелло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбета. Характери людей та обставини, в яких вони діють, зображені Шекспіром у всій складності і глибині, у русі, розвитку, змінах. Вони — творіння великого пророчого митця, який знав, наскільки багатоманітне життя.

 

Творчість Шекспіра просякнута справжнім гуманізмом, але гуманізмом трагічним. Це усвідомлення трагедії кожної окремої людини у суспільстві, усвідомлення напруги тієї боротьби, яку людина веде з жорстоким суспільством, боротьби майже безнадійної, але все ж таки необхідної. І разом з тим — усвідомлення того, що ренесансний світогляд з його ідилічним оптимізмом та спрощеністю недостатньо озброює для такої боротьби, що для неї потрібний складніший арсенал ідей, ніж той, що заготовлений ренесансним гуманізмом. Творчість Шекспіра — це ідейна основа літератури пізнього гуманізму.

 

Головна риса трагедій Шекспіра («Гамлет», «Король Лір», «Макбет» та ін.) — у зіткненні реального й ідеального. Тут можна бачити, як ренесансний синтез трансформується в антагонізм. Особливістю пізнього гуманізму є його амбівалентність. Вона виявляється і в характері багатьох персонажів Шекспіра. Найяскравіше це виявилося у характері Гамлета. Він і слабкий, і сильний, і дієвий, і бездієвий герой. Але не тільки він містить у своєму характері різні можливості. Хто такий Лір — деспот чи шляхетна людина? А Отелло — дикун, що ледве прикриває свою примітивність подобою цивілізованої людини, чи шляхетний гуманіст? Інші персонажі шекспірівських трагедій також ставлять перед нами подібні дилеми.

 

У творчості Шекспіра виявлені характерні особливості літератури й драми Пізнього Відродження — сполучення різнорідних жанрових елементів. Це славнозвісне змішування трагічного й комічного досягає найбільшої гостроти у трагедіях «Гамлет» і «Король Лір». У «Гамлеті», наприклад, сполучені твереза життєва правда і фантастичний образ із потойбічного світу.

 

Для пізнього гуманізму в цілому було характерним посилення безпосередньо життєвого змісту драматургії. Стиль шекспірівських п´єс свідчить, що зникає значна доля риторичності. Виконання стає більш натуралістичним. У «Гамлеті» міститься теоретична платформа театрального мистецтва нового типу. Вустами самого героя заперечується стара риторично-декламаційна манера з її крайнощами й перебільшеннями. Гамлет засуджує акторів, котрі «рвуть пристрасть на шматки». Він радить акторам: «рухайтеся відповідно до діалогів, говоріть, слідкуючи за рухами, з тим лише застереженням, щоб це не виходило за межі природного».

28. «Шекспіровське питання»

Серед творів класика англійської драматургії Вільяма Шекспіра найвизначнішою визнано його трагедію «Гамлет». І нелише у його доробку: глибина змісту цієї п'єси дозволила посісти їй місце серед найкращих творів світової драматургії взагалі. Шекспір зобразив складну карміну життя, долі багатьох людей, порушив складні філософські та моральні питання. Відкриття людиною для себе існування зла в житті і пошук власного ставлення, вибір позиції у боротьбі проти нього, відповідальність за власні дії перед світом — ось найголовніші питання трагедії, які має вирішити для себе датський принц Гамлет.

 

Страшний злочин - братовбивство - постає обставиною, що спричинила розвиток сюжету. Але не подiї, а реакцiя Гамлета, його вибiр стоять у центрi п'єси, й зумовлюють фiлософський та iдейний змiст. В iнших обставинах, за iнших умов, завжди мислячим порядним людям доводилося робити схожий власний вибiр, бо зла багато, i кожен рано чи пiзно стикаються з його проявами у власному життi.

 

Чи бути, чи не бути - ось питання. Що благороднiше? Коритись долi I бiль вiд гострих стрiл її терпiти, А чи, зiткнувшись в грецi з морем лиха, Покласти край йому? заснути, вмерти - I все. (...)

 

Ось три шляхи, мiж якими обирає Гамлет, коли привид вбитого короля закликає його до помсти. Змиритися зi злом - майже те саме, що сприяти йому, совiсть не дозволить заспокоїтися, i життя перетвориться на суцiльне страждання.

 

Ухилитися вiд боротьби, втекти (адже у цьому випадку смерть стає свого роду втечею) - допоможе позбавитись страждань, але це теж не вихiд, бо зло продовжуватиме безкарно ширитися. Не випадково пiзнiше, вже визначившись, Гамлет вiдбирає у Горацiо кубок з отрутою: смерть надто легкий i не гiдний справжньої людини засiб подолання труднощiв. Але щоб збагнути це, йому довелося пройти складний шлях. До того ж для Гамлета "Як не розкрити все, заплямиться iм'я навiки!".

 

Але почати боротьбу для Гамлета - це зрадити власнi моральнi принципи (треба вбити власного дядька), отже знову моральнi страждання. Це ускладнюється ще й тим, що вбивця, ворог Гамлета - король, уособлення влади, й кожна дiя Гамлета може вiдбитися ще й на долi його країни. Тож не дивно, що Гамлет довго зволiкає, перш нiж почати мститися. Не слабкiсть характеру або його нерiшучiсть змушують його зволiкати: складнiсть внутрiшнiх суперечностей, необхiднiсть обрати найсправедливiшiй та найдiєвiший з можливих шляхiв втiлення в життя i без того складного рiшення та вiдчуття великої вiдповiдальностi за власнi дiї. Крiм того, йому потрiбен час, щоб змиритися з тим, що його попереднi уявлення про життя i власне життя - рiзнi речi. Переусвiдомлення дiйсностi не може вiдбутися миттєво.

 

Саме зволiкання врештi-решт зумовлюють загибель героя. Та їх не могло не бути. Вони є природними для характеру Гамлета i для самих обставин. Бездумний вибiр теж не може призвести нi до чого доброго, розумна людина не може цього не розумiти.

 

Отже, можна навiть зробити висновок, що трагiчнiсть розв'язки була заздалегiдь зумовлена усiєю сукупнiстю обставин. Але це не свiдчить про безнадiйнiсть. якщо зазирнути трохи глибше, виявиться, що однiєю з причин трагедiї стала для Гамлета несподiванiсть постання перед таким вибором. Вiн надто iдеалiстично сприймав реальнiсть i не чекав зустрiчi такої зi злом. Дивлячись виставу або читаючи п'єсу, ми маємо змогу замислитися над можливiстю подiбного вибору заздалегiдь. Шекспiр нiби пiдштовхує нас до цього, промовляючи устами Гамлета своє вiчне питання. Отже, можна й зараз замислитися над можливою зустрiччю зi злом у своєму життi, щоб вона не захопила нас зненацька, й спробувати дати на "шекспiрiвське питання" власну вiдповiдь. Краще навчатися на чужому прикладi - так легше уникнути трагедiй.

 

 

29.Історичні хронічки Шекспіра

 

I період. Комедії та історичні хроніки. "Сон в літню ніч", "Венеціанський купець", "Багато шуму з нічого", "Як вам це сподобається", "Дванадцята ніч", "Річард III", "Річард II", "Генріх IV", "Генріх V". Трагедії "Ромео і Джульєтта" і "Юлій Цезар". Віра в можливість гармонії людини і світу. Віра в можливість розвитку ренесансної особистості. Зло не носить глобального характеру, воно победіма (Ромео і Джульєтта: сім'ї помирилися над могилою дітей) і пов'язане з тим, що вже уходітт в минуле (середньовічна ворожнеча сімей)

 

II період (1601-1608). Трагедії. "Гамлет" (1601), "Отелло" (1604), "Макбет" (1605), "Король Лір" (1605) та ін Усвідомлення трагічних протиріч людського буття та їх нерозв'язність. Це результат поглиблення філософських поглядів Ш. І розвитку Ренесансу взагалі. Зло носить всеосяжний характер. Можна подолати його прояв, але не саме зло.

 

III період. Трагікомедії (п'єси з гостро драматичним змістом, але щасливим кінцем). Естетика бароко. Трагізм долається за допомогою стоїчної моралі. Казкові мотиви. Персонажі-маски. Щасливі розв'язки - результат випадку.

30.Шекспір «Юлій Цезар»

трагедія Вільяма Шекспира (1599), яка зображує змову проти Юлія Цезаря та його вбивство Брутом; в ній діє також велика кількість історичних персонажів того часу.

Хоча титульний персонаж — Цезар, він не відіграє великої ролі в п'єсі, з'являється лише декілька разів й гине на початку третьої дії. Центральною особою є Брут, в якому борються такі почуття, як честь, патріотизм та дружба.

 

31. Загальний огляд трагедії Шекспіра

Шекспір ​​писав трагедії з початку літературної діяльності. Однією з перших його п'єс стала римська трагедія «Тит Андронік», через кілька років з'явилася п'єса «Ромео і Джульєтта». Однак найбільш знамениті трагедії Шекспіра написані в продовження семиріччя 1601-1608 рр.. У цей період були створені чотири великих трагедії - «Гамлет», «Отелло», «Король Лір» і «Макбет», а також «Антоній і Клеопатра» і менш відомі п'єси - «Тімон Афінський» і «Троїл і Крессида»

 

Багато дослідників пов'язували ці п'єси з арістотелівськими установками жанру: головний герой повинен бути видатним, але не позбавленим пороку людиною, а глядачі повинні відчувати до нього певні симпатії. Усі трагічні протагоністи у Шекспіра мають здібності і до добра, і до зла. Драматург слід доктрині вільної волі: (анти) герою завжди надана можливість виплутатися з ситуації і спокутувати гріхи. Однак він не помічає цієї можливості і йде назустріч долі.

 

Ромео і Джульєтту»,«Антонія і Клеопатру»і«Отелло»відносять до любовних трагедій. Ці трагедії відрізняються від інших тим, що рок переслідує закоханих не через якогось їх проступку (крім рішення Ромео і Джульєтти вчинити самогубство), але через деякі перепон у світі навколо в них. У цих трагедіях смерть постає майже як вища звершення їх любові, оскільки у трагічному світі любов перемогти не може.

 

32. «Гамлет»

 

Гамлет, принц данський — трагедія Вільяма Шекспіра, відоміша просто як Гамлет, написана між 1599 та 1601 роками.

 

Перехід до трагічних сюжетів був у ті роки долею не тільки Шекспіра. На англійській сцені з'являється багато похмурих, ніби «стривожених» трагедій, в яких

ми часто бачимо героя - жертву несправедливості, який протестує, гірко засуджує порок і волає про помсту. У цих п'єсах відобразилася похмура, тривожна атмосфера тих років - з змовами і стратами, хвилюваннями буржуазії і простого люду. За традицією, яка існувала в тому часі в англійській драматургії, Шекспір переносить дію своєї п'єси в іншу країну та іншу епоху - старовинну Данію, хоча, як завжди, пише про сучасній Англії, про її проблеми.

Шекспір у своєму творі відобразив загальнолюдську трагедію - вічний розлад між мрією і реальністю і безсилля однієї людини, навіть такої неординарної, як Гамлет, подолати цю розбіжність. «Століття розхитався - і скверней всього, що я народжений відновити його» така надлюдська завдання стоїть перед героєм Шекспіра. Але спочатку він повинні відновити справедливість і законність у своєму родовому замку, де сталося

підле вбивство його батька і, всупереч закону і моралі, вбивцю посів місце короля, а мати Гамлета стала дружиною вбивці свого чоловіка. «Помста за мерзотне вбивство» волає до Гамлета Привид вбитого батька. У Гамлета немає доказів провини Клавдія, він не може бути відвертим ні з матір'ю, ні з єдиним другом, йому ні з ким порадитися, нізвідки чекати допомоги, коли всюди брехня, зрада, лестощі і беззаконня.

 

У героєвій трагедії показана та могутня сила почуттів, якою відрізнялися люди епохи Відродження. Він важко переживає загибель батька, і ганебний шлюб матері. Гамлет кохає Офелію, але не знаходить з нею щастя. Його жорстокість і образливі слова в поводженні з дівчиною свідчать про силу кохання і розчарування.

 

Гамлет відрізняється шляхетністю й виходить з високих гуманістичних уявлень про людину. Саме звідси випливає його колосальне озлоблення, коли він стикається з оточуючим його світом брехні та злочинності, підступністю та блюзнірства.

 

Гамлет здатний на велику й вірну дружбу. У своїх стосунках він чужий феодальним упередженням, людей він цінує за особистими якостями, а не за становищем, яке вони посідають. Єдиним його близьким другом виявляється студент Гораціо. Зневажаючи царедворців, Гамлет приязно зустрічає людей мистецтва — акторів. Його любить народ, про що з тривогою говорить король.

 

Гамлет — людина філософської думки. В окремих фактах він уміє бачити вираження великих загальних явищ. Але не сама про собі здатність до роздумів затримує його дії в боротьбі, а ті похмурі висновки, до яких він приходить в результаті розмірковувань над усім оточуючим. Події, що відбуваються при дворі, приводять Гамлета до узагальнюючих висновків щодо людини і світу загалом. Якщо у світі можливе таке зло, якщо в ньому гинуть чесність, любов, дружба, гідність людини, тоді він справді «розглядався» а «час звихнувся». Світ уявляється Гамлетові або городом, де буяють бур'яни, або в'язницею, добре впорядкованою, з казематами, камерами й підземеллями. Гамлет називає світ «буйним садом», що плодить лише дике та лихе сім'я. Він заявляє своїм товаришам, які приїздять, що «Бути чи не бути» Гамлет висловлює сумніви щодо цінності самого життя. Перераховуючи різноманітні біди людини, він змальовує звичаї суспільства. Бідність він сприймає як нестерпно важку для людини, адже їй доводиться терпіти.

33. «Отелло»

34. Ромео і Джульєта

трагедія Вільяма Шекспіра, в якій розповідається про трагічне кохання двох молодих веронців із ворожих родин.

 

Проблематика «Ромео і Джульєтти»

Основу проблематики «Р і Д» становить питання про долю молодих людей, натхнених затвердженням нових високих возрожденческий ідеалів і сміливо вступили в боротьбу за захист вільного людського почуття. Однак рішення конфлікту в трагедії визначається зіткненням Ромео і Джульєтти з силами, охарактеризованими досить чітко в соціальному плані. Ці сили, що перешкоджають щастя молодих закоханих, пов'язані зі старими моральними нормами, які знаходять своє втілення не тільки в темі родової ворожнечі, але і в темі насильства над людською особистістю, що і пускає в кінці кінців героїв до загибелі.

Те, що Шекспір, подібно до багатьох гуманістів Відродження, на певному етапі свого творчого розвитку бачив головне джерело зла, що заважає перемозі нових відносин між людьми, в силах, що асоціюються зі старими нормами, не можна назвати ні помилкою, ні даниною ілюзіям. Нова мораль могла прокласти собі шлях тільки в боротьбі зі старим, ворожим цієї моралі устроєм. І саме в цьому - джерело шекспірівського реалізму в «Ромео і Джульєтті».

Віра в нездоланність нових норм і в торжество цих норм, яке має настати або настало в момент катастрофи старих сил, спричинила за собою необхідність включення в тканину твору моменту, без якого трагедія взагалі не могла б відбутися, - втручання року, чиїм зовнішнім виразом стала роль випадку, несприятливого по відношенню до Джульєтти і її коханому. Фатальний збіг обставин займає в ранній трагедії значно більше місця, ніж у зрілих шекспірівських творах того самого жанру.

Деякі з сторін зрілої шекспірівської концепції трагічного, що вперше проявилися в «Юлії Цезарі», надалі по-різному втілилися в творах, створених у першому десятилітті XVII століття. Протягом другого періоду творчості Шекспіра його трагічна концепція змінювалася настільки значні зміни, що ми маємо право вважати кожне з творів даного періоду, по суті, новим кроком у розвитку цієї концепції. Однак при всіх відмінностях всередині циклу зрілих шекспірівських трагедій ці твори, взяті в сукупності, можуть бути протиставлені за низкою ознак ранньої трагедії Шекспіра.

Зміни в суспільному і літературної ситуації в Англії кінця XVI століття разом з посиленням уваги самого письменника до кардинальних проблем сучасності, що підтверджується матеріалом комедій і хронік, викликали різкий зсув у драматургії Шекспіра, який закономірно розглядається як перехід до трагічного періоду творчості. Сутність цього переходу стає особливо ясною в ході дослідження якісних змін, які зазнала шекспірівська концепція трагічного від «Ромео і Джульєтти» до «Юлію Цезарю».

У «Ромео і Джульєтті», як і в більшості інших шекспірівських творів першого періоду, предметом художнього осмислення була дійсність і тенденції минулого - нехай невизначеного, нехай умовно віддаленого, але тим не менш минулого в його мажорній співвіднесеності з сьогоденням. У «Юлії Цезарі», хоча ця трагедія побудована на історичному сюжеті, перед автором і його глядачами виникають найскладніші проблеми сучасності в їх співвіднесеності з майбутнім. У «Ромео і Джульєтті» як джерело зла, з яким стикаються герої трагедії, виступають сили, органічно пов'язані з йдуть в минуле. У «Юлії Цезарі» сили зла, які спричиняють загибель позитивного героя трагедії, неминуче асоціюються з новими, що народжуються в суспільстві тенденціями, що йдуть на зміну Ренесансу.

 

36. Комедії Шекспіра

Комедії Шекспіра належать до числа самих чудових зразків європейської комедіографії епохи Відродження. Шекспір ​​насамперед звертався до давньоримської комедіографії і до зазнала значний вплив її італійською «вченої комедії» 16 в. Герої комедій, долаючи труднощі на життєвому шляху, з притаманним їм оптимізмом будують своє щастя, ніж затверджується віра в людину і його можливості. Герої - енергійні, веселі, винахідливі і дотепні. Молоді люди - закохані, що борються за свою любов, вокгру безліч персонажів - людей різного походження. Тема кохання і вірної дружби.; Атмосфреа свята, усміхнені комедії. Синтез традицій народу і ренесансно-італійські комедії. Дух молодості.

 

Структура комедії: закохані не можуть з'єднатися. Вони діяльні, самі творять долю. Закінчується шлюбом, подолавши зовнішні перешкоди (заборони, батьки) і внутр (характер героїв). Природ стихійна / людина. Розіграш!! Важливий герой - блазень - розумний, носить тільки маску дурня. Дурні - простаки.

 

Еволюція шекспірівські комедій: перша «Комедія помилок» - комедія ситуацій. Мотив двойничества, через близнюків. «Приборкання норовливої» - тема роздвоєння особистості, рух до трагедії нерозв'язного конфлікту. «Дванадцятого ніч» - похмура комедія. Світ поетичних почуттів і веселощів співіснує в комедіях з драматичними конфліктами і навіть трагічними мотивами. Хоча світле веселощі торжествує над похмурим ханжеством, безкорисливі почутті візьме гору над становими забобонами. Основа комедійних ситуацій - випадкові збіги обставин, круто змінюють долі людей. Незважаючи на примхи долі людина повинна сама боротися за своє щастя.

 

37. Сонети Шекспіра

розповсюджена в добу Відродження форма віршованого, ліричного звертання до дорогих для поета осіб, данину якій віддав і Шекспір.

 

 

Кожне літературне обдарування, якщо воно могутнє, створює власну поетичну форму. Шекспір не створив таку в англійському сонеті, а лише продовжив і розвинув її. Це три катрени і два останні рядки з висновком, майже афористичним. Саме такою формою користувались попередники та сучасники поета. Не такими новими виглядають і теми сонетів, що зауважив і сам поет в одному з віршів. Але сміливий автор віртуозно грав зі звичними образами і темами англійського сонета, наблизив до зразків високого — побутове, повсякденне, зробивши і його спорідненим прекрасному.

 

38. Відродження Іспанії. Сервантес

 

Література в цих країнах розвивалася своєрідно. Соціально-політична обстановка в них була складною. У першу чергу, тут проходила Реконкіста, відвоювання земель у маврів. Іспанія не була єдиною країною, а складалася з окремих держав. Кожна провінція розвивалася спочатку відокремлено. Абсолютизм (при Ізабеллі і Фердінанда) склався пізно. У другу чергу, Іспанія в цей час вивозила з колоній величезна кількість золота, в ній накопичувалися величезні багатства, і все це гальмувало розвиток промисловості і формування буржуазії. Однак, література іспанської та португальської Відродження багата, і представлена ​​досить великими іменами. Наприклад, Мігель Сервантес де Сааведра, який залишив серйозне спадщина, як прозу, так і поезію.

У творчості Сервантеса література іспанського Відродження піднялася на величезну висоту.

Літературна діяльність Мігеля почалася доволі пізно, коли йому було 38 років. Після першої новели «Галатея» (1585) він написав чимало драматичних творів, які користувалися невеликим успіхом.

Тож заради насущного хліба майбутній автор «Дон Кіхота» змушений поступити на інтендантську службу; йому доручають закуповувати провіант для «Непереможної Армади». Та ці обов'язки приносять йому самі невдачі, він навіть потрапляє під суд і якийсь час сидить у в'язниці.

Проте він не припиняє своєї письменницької діяльності, спершу нічого не друкуючи. Особисті поневіряння фактично стають матеріалом для його майбутньої письменницької праці.

З 1598 до 1603 років немає майже жодних звісток про життя Сервантеса. У 1603 році він з'являється в Вальядоліді, де займається дрібними приватними справами, що дають йому убогий заробіток, а в 1604 році виходить в світ перша частина роману «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», що мала величезний успіх в Іспанії (за кілька тижнів розійшлося перше видання і в тому ж році чотири наступних) і за кордоном (переклади багатьма мовами). Проте матеріальне становище автора не змінилося, лише посилилося вороже ставлення до нього, що виразилося в глузуваннях, наклепах, переслідуваннях.

Від цього часу й до самої смерті літературна діяльність Сервантеса не припинялася: в проміжку між 1604 і 1616 роками з'явилися друга частина «Дон Кіхота», всі новели, багато драматичних творів, поема «Подорож на Парнас» і роман «Мандри Персілеса і Сигізмунди», що був надрукований уже після смерті автора.

Майже на смертному одрі Сервантес не переставав працювати; за кілька днів до смерті він постригся в ченці. 23 квітня 1616 року він помер від водянки.

 

39. «Дон Кіхот»

 

Вершиною творчості Сервантеса є роман «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський». «Дон Кіхот» з перших сторінок розгортається як пародія на лицарський роман, який все ще користувався в Іспанії надзвичайною популярністю. Сервантес заявляв, що прагнув «вселити людям відразу до вигаданим і безглуздим історіям, описуваних у лицарських романах». Осміюючи лицарські романи, він боровся зі старим, феодальним свідомістю, яке підкріплювалося ними і знаходило в них все поетичне вираження.

 

Гуманістичні мотиви роману розвивають також вставні новели. Хоча всі вони присвячені любові, вони досить різноманітні за своїм характером. Вставні новели не тільки розвивають гуманістичні мотиви роману, вони ще й помітно розширюють його художній діапазон.

 

Сервантесу вдалося створити справді грандіозний твір. Під пером Сервантеса оживає Іспанія соціальних контрастів, бідна і багата, зайнята працею і звикла перебувати в неробстві, сповнена благородного душевного пориву і загрузла в дрібних корисливих розрахунках.

 

Значення «Дон Кіхота» для подальшого розвитку європейського роману є дуже великим. Руйнуючи старий лицарський роман, Сервантес разом з тим закладає основи нового типу роману, що означає величезний крок вперед у розвитку художнього реалізму. Основна риса цього нового типу роману полягає, крім нового трактування гуманістичного ідеалу, у тім, що правдива картина.

 

40. Образи Дон Кіхот

Дон Кіхот - цей гідальго не здатного роду, не молодий і не привабливий. Проте, начитавшись лицарських романів, він вирішив стати мандрівним лицарем та здійснити великі подвиги. Алонео Кехано назвався гучним ім'ям Дон Кіхота з Ламанчі, вбрався у лицарське вбрання, обрав собі даму серця та вирушив на пошуки пригод. Лицарська зброя його була іржавою, а володаркою серця - сільська дівчина, яку Дон Кіхот називав Дульцінеєю Тобоською.

"Подвиги" Дон Кіхота, який бачив світ очима лицарських романів, кумедні. Звичайна домівка уявлялася йому палацом з чотирма вежами, повії - чарівними володарками замку, тодедські торговці - подорожуючими лицарями, вітряки - велетнями. Поступово Сервантес націляє Дон Кіхота не тільки кумедними, але й високими душевними якостями. Божевілля Дон Кіхота являло собою виклик світові, позбавленому поетичного натхнення. Дульцінея Тобоська існувала лише в уяві фантазера з Ламанчі, але вигадати її міг лише той, хто поетизував жінку, для кого кохана, навіть сільська дівчина, була чарівною принцесою. Дон Кіхот полюбляв слухати пісні та вірші, знав багато старовинних романсів і сам писав вірші.

Але Дон Кіхот не тільки поет, він благородний мислитель, людина великого розуму.

 

Образ Санчо Панси має прецеденти вже в середньовічній літературі. У французькому героїчному епосі зустрічається комічний тип зброєносця-веселуна, базіки і ненажери, у наслідку пародійно розроблений Пульчі в образі Маргутте. Але Сервантес перетворив цю незначну гротескну фігуру в складний реалістичний образ, що відображає істотний боку іспанського життя того часу і дуже важливий для загального задуму роману.

 

На перший погляд здається, що немає людей більш різних, ніж Дон Кіхот і Санчо Панса. Але ці різні люди були воістину нерозлучні. Вони любили і поважали один одного, хоча часом між ними і спалахували сварки. Санчо також притаманні риси своєрідного донкіхотства. Але було ще щось важливіше, що внутрішньо ріднило героїв роману. Ця була їх велика людяність і притаманне їм почуття соціальної справедливості.

41. Драматургія Іспанії. Лопе де Вега. Фуенте Овехуна

У XV ст. були закладені основи іспанського світського театру в Кастилії (1492). Як і в інших країнах, світській театр зародився в Іспанії з містерій і церковних релігійніх уявлень XI ст. У XIII ст. в церквах влаштовувалися вистави за сюжетами Біблії або з життя святих. Справжнім засновником іспанської драми був Хуан дель Енсіна (1469 - 1534). Його еклоги и релігійні п'єси, не відрізнялися змістом, але користувалися свого часу великим успіхом.

Лопе де Вега

Найважливішими ідейно-тематичними циклами у величезному драматичному спадщині Лопе де Веги були соціально-політична драма, що ставила головним чином на матеріалі вітчизняної та іноземної історії проблеми монархічної влади, її взаємовідносин з феодалами і народом; комедії про любов, які стверджували перемогу високого і природного почуття над становою і патріархально-сімейної мораллю, і, нарешті, релігійні п'єси, представлені в його творчості переважно драматичними обробками житій святих. Формування драми бароко відбувалося в умовах загострення ідеологічної боротьби навколо театру. Найбільш фанатичні прихильники контрреформації неодноразово висували вимоги повної заборони світських театральних вистав. Однак не тільки гуманістично налаштовані діячі іспанського театру, а й помірні представники панівної верхівки суспільства протидіяли цим спробам, вбачаючи в театрі могутній засіб утвердження своїх ідеалів.

 

Соціальна проблематика. «Фуенте Овехуна» (= овечий ключ)

 

• пройнята революційним пафосом, герой не один персонаж, а народна маса

• під впливом насильства в селянській масі пробуджується громадське самосвідомість

• поняття честі - внесословной категорія, синонімом гідності людської особистості

• політична проблематика трактується в історичній перспективі

 

42. Особливості літературного процесу.

43. концепція людини і суспільства в літ класицизму

44. Нікола Буало. Мистецтво поетичне

 

Найбільшу популярність як теоретик класицизму одержав Нікола Буало (1636-1711). Свою теорію він виклав у віршованому трактаті «Поетичне мистецтво» (1674). Щоправда, основні принципи класицизму були висловлені раніше Декартом в його трьох листах до Гез де Бальзаку, а також в інших творах. Мистецтво, на думку Декарта, має бути підпорядковане суворій регламентації з боку розуму. Вимоги ясності, чіткості аналізу поширюються філософом і на естетику. Мова твору повинен відрізнятися раціоналістичністю, а композиція може будуватися тільки на строго встановлених правилах.

45.

НІХУЯ НЕМАЄ…ОДНА ВОДА..




Дата добавления: 2015-04-12; просмотров: 46 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | <== 8 ==> |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.024 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав