Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Роль і значення освіти для розвитку особистості та суспільства

Як відомо, світове співтовариство рівень розвитку країн і народів оцінює за різними показниками. Однак найважливі­шим вважається показник розвитку освіти. Так, ООН для оці­нювання рівня розвитку конкретної держави використовує три основні критерії: середню тривалість життя населення, рівень освіченості нації і рівень життя людей. В останні роки сформувалася окрема спеціальна дисципліна — філософія освіти. Вона розглядає і визначає, в який спосіб відбу­вається розумовий і моральний розвиток людини в культурному середовищі, як може і як має сприяти цьому процесу власне сис­тема освіти. Філософія освіти фактично розглядає сутність і природу всіх явищ в освітньому процесі, зокрема, що таке власне осві­та (онтологія освіти); як функціонує освіта (логіка освіти); якою буває і має бути поведінка учасників освітнього процесу (етика освіти); якими бувають і мають бути методи сприяння освітньому процесу (методологія освіти). Крім того, комплекс ідей, що становлять основу будь-якого цілісного підходу до по­становки справи освіти, також можна розглядати окремо (ідео­логія освіти). Неможливо вдало вибрати професію, рід занять, стати по-справжньому щасливим, якщо глибоко не пізнати самого себе. Відомий український філософ, поет, людинознавець Гри­горій Сковорода вважав, що всі нещастя людини — саме через неправильне, недостатнє пізнання своїх здібностей, самого себе. Він також уважав, що побудувати справді гуманне сус­пільство можна лише на основі освіти і самопізнання. Знання потрібні кожній людині насамперед для того, щоб орієнтуватися в навколишньому світі і пояснити все, що з нею і навколо неї відбувається, щоб відповідно спланувати своє жит­тя, задовольнити матеріальні й духовні потреби. Врешті, знан­ня потрібні для того, щоб змінювати на краще навколишню дійсність. Ще з найдавніших часів знання були дієвим засобом управ­ління людьми, соціальними процесами, суспільством загалом. Для успішного управління поведінкою своїх одноплеменників, знання використовували вожді, шамани, знахарі, чаклуни. Не дивно, скажімо, що в Стародавньому Єгипті, інших давніх су­спільствах державний апарат тісно зростався з апаратом жер­ців, і неможливо було встановити, чия влада більша — касти жерців чи фараона. Основною зброєю жерців були знання, по­інформованість, доступ до соціально-управлінської інформації. Жерці також добре знали і вміли впливати у своїх інтересах на психіку людей. Закономірно, що в Єгипті, країнах Близького Сходу лише каста жерців мала монопольне право і можливість читати священні книги. Дані в них зазвичай були зашифрова­ні мовою, яку знали лише посвячені в касту жерців. Нині таку саму роль, яку виконувала каста жерців у давніх суспільствах, відіграють різні організації, групи експертів, фахівців з різних галузей науки і знань.

Фактично кожна людина народжується з певними задатками і потенційними можливостями для розвитку. Усе подальше — то розвиток і вдосконалення природних задатків і здібностей в результаті відповідного продуктивного навчання. При цьому людина не просто набуває знань, соціального, життєвого досві­ду, а й засвоює певні соціальні ролі, використовуючи їх на влас­ний розсуд. Людину завжди вважали і вважають освіченою не лише тоді, коли вона багато знає. Ще понад 2 тис. років тому Геракліт Ефеський наголошував: "Багатознання розуму не вчить". Освіченою називають і визнають людину, яка володіє ідеями, принципами і методами, що визначають загальний підхід до розгляду найрізноманітніших явищ і чинників навколишньої дійсності, має високі здібності, вміє практично реалізувати свої знання. Відтак, роль і значення освіти усвідомлюється найперше як обов'язковий чинник прогресивного розвитку як окремої лю­дини, так і людства взагалі. Так, у "Програмі дій", прийнятій на Міжнародній конференції з проблем народонаселення і роз­витку в Каїрі (Єгипет, 1994), зазначається: "Освіта — ключо­вий чинник стабільного розвитку. Водночас вона є складовою створення добробуту, завдяки його зв'язкам з економічними і соціальними чинниками. Освіта — це також інструмент, який дає особистості, що намагається набути освіти, можливість до­ступу до знань, які допомагають орієнтуватися в сучасному складному світі". Загалом мета освіти має зовнішню і внутрішню спрямова­ність. Зовнішня мета освіти як державного соціального інсти­туту полягає у життєзабезпеченні суспільства на конкретному історичному етапі його функціонування, розвитку спеціаліста­ми і фахівцями, спроможними забезпечити всебічний прогрес такого суспільства. Щодо внутрішньої спрямованості мети осві­ти, то вона безпосередньо пов'язана з особистісним людським фактором, тобто освіта є підґрунтям, засобом формування осо­бистості, її громадянської позиції. Отже, зовнішня і внутрішня спрямованість мети освіти тісно взаємодіють і переплітаються. У контексті реальних процесів розвитку і прогресивного по­ступу людства можна визначити основні домінанти навчання, навчальної праці людини. Насамперед знання потрібні людині для того, щоб якомога краще зрозуміти все, що відбувається у світі, навколо неї і з нею безпосередньо. Інакше кажучи, знання — це своєрідний факел, поводир людини у житті. Знання потрібні людині для набуття певного фаху, завдяки якому вона зможе забезпечити себе, своїх близьких, а також докласти зусиль до найкращих перетворень в інтересах усього суспільства. Людина вчиться, оволодіває знаннями, набуває професії ще й для того, щоб навчитися жити в суспільстві, поруч з інши­ми людьми, адже її діяльність мало коли є виключно індиві­дуалізованою. Оскільки видів людської діяльності багато, то перехід від одного виду до іншого — вельми поширене явище, яке потребує водночас мобільності і вміння людини співпрацю­вати з іншими, колективно. Крім того, знання потрібні людині просто для того, щоб жити у первісному, філософському розумінні цього поняття. Щоб навчитися пізнавати, діяти і жити, потрібно вміти вчи­тися, впорядковувати свої знання і відповідно примножувати їх. Як стверджує відомий російський фахівець у сфері освіти і педагогіки В. Андреєв, існує своєрідна закономірність твор­чого саморозвитку особи. Вона виявляється тоді, коли освіта переходить у самоосвіту, виховання — у самовиховання, роз­виток — у творчий саморозвиток, коли людина активно оволо­діває усіма надбаннями знань і культури загалом. Людство акумулює знання упродовж тисячоліть і в різний спосіб передає їх (хоча далеко не всі) наступним, прийдешнім поколінням, забезпечуючи в такий спосіб спадкоємність інфор­мації, знань. І це є рушієм, основою людського прогресу. Слід зауважити, що під впливом загальної комп'ютеризації понят­тя "знання" та "інформація" часто ототожнюються. Не вдаю­чись до глибокого аналізу відмінностей між ними, нагадаємо, що знання — це засвоєна, усвідомлена інформація, досвід, тобто вища форма відображення дійсності. Ще давні філософи говори­ли, що "всезнайство не є вченість", маючи на увазі, що знання без уміння їх використовувати мертві, мало кому потрібні.

Знання — це завжди інформація, проте не всяка інформа­ція — знання. Процес пізнання, навчання є не чим іншим, як перетворенням інформації у знання. Науковці, виокремлюючи два основні його рівні — почуттєвий і раціональний, зауважу­ють, що вони обидва взаємодіють, але не рівнозначно стосовно кожної конкретної людини. Прихильники почуттєвого рівня (наприклад, Т. Гоббс) стверджують, що інтелект немає нічого того, що має почуттє­ве сприйняття. Раціоналісти (Р. Декарт, Г. Лейбніц, Б. Спіноза, Г. Гегель, Е. Кант та ін.) вказували, що вирішальна роль у пізнанні на­лежить саме раціональному. Про почуттєве і раціональне у пізнанні написано і мовлено багато, однак треба визнати, що справжнього пізнання не існує без поєднання почуттєвого і раціонального, оскільки ознайом­лення людини з чимось новим, незвіданим зазвичай почина­ється завдяки органам чуття, нервової системи, мозку, а вже потім вона усвідомлює достеменну сутність понять і явищ. Освіта неможлива без знання і розуміння. Це тотожні поняття. Знати — означає пам'ятати, бо знання — це не що інше, як певна сума ідей, фактів, у життєвості, істинності й об'єктивності яких людина впевнена і які за потреби вона може відтворити. Розуміння — це неможливість бачити об'єкт у його ціліс­ності, взаємозв'язках з іншими об'єктами. Коли йдеться про розуміння будь-чого, то мають на увазі, що людина усвідоми­ла сутність, значення відповідного об'єкта. Розрізняють такі види розуміння:

• ідентифікацію (несвідоме ототожнення себе з іншими су­б'єктами, групою тощо);

• проекцію (перенесення відчуттів, мотивів, особливостей особи, її світосприймання на інші об'єкти);

• соціальну перцепцію (сприйняття і розуміння інших осо­бистостей і груп);

• каузальну атрибуцію (приписування самому собі тих чи тих причин і мотивів поведінки, які притаманні іншим людям).

Кожна наука має фундаментальні і так звані прикладні по­няття й закони. Фундаментальні треба не просто вивчити і за­пам'ятати, їх потрібно глибоко відчути, засвоїти, запровадити в мову свого мислення. Без цього важко, а часто й неможливо опанувати прикладні, або допоміжні поняття і закони, які де­талізують, поглиблюють фундаментальні. В умовах сьогодення освіта має якнайтісніше пов'язуватися з конкретною практичною діяльністю людини. Навчати усіх од­ному й тому самому, мати людей з вищою освітою, які не мо­жуть прислужитися певній справі, — даремна, марна справа. Роль і значення освіти визначаються за такими функціями:

1. Загальне і професійне навчання молоді. Підготовка спе­ціалістів — один із найдієвіших механізмів розвитку ви­робничих сил суспільства.

2. Відтворення і розвиток соціальної структури суспіль­ства. Завдяки освіті, на думку П. Сорокіна, люди пере­ходять з однієї соціальної спільноти в іншу, тобто освіта стимулює соціальну рухомість людей.

3. Соціалізація особистості, розвиток духовних засад су­спільства, відтворення і розвиток культурних ціннос­тей. Культура суспільства передається від однієї людини до іншої, від одного покоління до іншого. Існують різні системи, моделі освіти, освітні технології. Найдавніша і найпоширеніша система освіти — традиційна. Це звичайна предметно-класно-урочна система. Навчання за та­кою системою зорганізоване і відбувається за предметами, у формі уроків, у спеціально відведених приміщеннях — класах. Центральною фігурою навчання є вчитель, викладач. Основним її недоліком вважається те, що школа пристосовує до себе дітей, тоді як потрібно навпаки — школу пристосовувати до дітей. Інші системи освіти найчастіше називають альтернативни­ми. Це так звані вільні, прогресивні, нові школи, з дистанцій­ним, кореспондентським навчанням, у процесі якого тому, хто навчається, надається певна самостійність. До таких освітніх систем належить, зокрема, система італійського педіатра і пси­хіатра М. Монтессорі. У школах, які працюють за її методи­кою, реалізується (від імені дитини) гасло "Допоможи мені зробити це самому". Класи у таких школах обладнані під своє­рідні майстерні, що дає дитині змогу пізнавати світ у процесі різносторонньої діяльності і творчості.

На сучасному етапі багато суперечок точиться навколо проб­леми взаємозв'язку освіти й духовності, гуманізму і практици­зму тощо. Як зауважує відомий український політолог О. Бабкіна: "Сьогодні можна говорити про необхідність нової світової парадигми — гуманістичної, що передбачає зміну спо­глядальної настанови у навчанні на діяльнішу, творчу, таку, що поєднує в собі інтереси як суспільного виробництва, так і особистості". Звичайно, для цього потрібно максимально інди­відуалізувати навчання, побудувати його на основі новітніх освітніх насамперед інформаційних технологій, чітко визна­чивши критерії освіти й освіченості. Велике значення має усвідомлення освіти як цілісної со­ціальної системи. Без цього абсолютно неможливо зрозуміти її сутність, роль, призначення. Освіта — це специфічний вид практичної і пізнавальної ді­яльності людини, що потребує певних зусиль, у тому числі й суто фізичних. У цьому плані освіта має розглядатися з погля­ду гносеологічного (теоретико-пізнавального). Сама собою осві­та виникає тоді, коли виникає суспільство з такими його ос­новними ознаками як мислення, праця, мова, мовне мислення. У цьому разі освіта є складовою людської діяльності. Освіта є також системою певних, тісно взаємопов'язаних між собою установ і організацій. Від школи до академій та ін­ших навчальних закладів ці установи виконують (лише на різ­них рівнях і за різним ступенем складнощів) функції навчан­ня, освіти, виховання, формування особистості, її всебічного розвитку. Отримавши фундаментальну освіту, людина стає особистіс­тю, тобто розглядається вже як суспільна соціальна істота, що характеризується включеністю у безліч сфер життєдіяльності та наявністю значних соціальних контактів і зв'язків.