Читайте также:
|
|
Загальний для цивілізованого світу закон пріоритетності освіти, що забезпечує шлях до свободи особистості, її вільного розвитку та самореалізації, забезпечує високе інтелектуальне, професійне, культурне зростання й водночас сприяє економічному процвітанню і культурному прогресу суспільства, особливо у другій половині XX ст. У сучасних умовах найпомітніше простежується прямий і безпосередній зв'язок між рівнем освіти і рівнем розвитку цілих держав, країн. Розглянемо це на прикладі. Уже на початку 90-х років XX ст. серед працездатного населення у віці від 25 до 64 років осіб із вищою освітою було: у США — 35 %, у Канаді — 30, у Швейцарії — 24, у Японії — 21, у Фінляндії — 18, у Франції — 15 %. За підрахунками спеціалістів1, у XXI ст. такого рівня розвитку, що відповідатиме світовим стандартам, досягнуть країни, в яких 40-60 % працездатного населення матиме вищу освіту. Поряд із визначними досягненнями людства у найрізноманітніших галузях знань, науки, техніки, мистецтва у XX ст. далися взнаки і певні обмеження людського пізнання. Криза освіти у більшості провідних країн світу відчутно позначилася саме в 90-х роках XX ст. Проте, якщо в країнах з низькими економічними показниками криза освіти була і є пов'язаною з матеріальними засадами освіти, то в економічно розвинених країнах вона пов'язана з пошуком нових підходів до визначення змісту освіти і методів навчання. Слід зауважити, що серед багатьох показників, за якими вимірюється і визначається рівень розвитку окремих країн, народів, спільнот, є інтелектуальний потенціал, тобто рівень освіти і науки. При цьому загальновідомо, що за підрахунками ЮНЕСКО достатнього рівня національного благополуччя, яке відповідало б світовим стандартам, нині і в майбутньому досягнуть лише ті країни, працездатне населення яких на 40-60 % становитимуть особи з вищою освітою. Так, кількісні показники освіти, освіченості нині не є домінуючими, якщо йдеться про освіту в її проекції у майбутнє.
Однак саме їх передусім беруть до уваги при визначенні загального ступеня розвитку країни. На сучасному етапі Україна має високі показники за кількістю тих, хто навчається, відповідно до кількості населення. Наприклад, на 10 тис. населення: 430 студентів вищих закладів освіти III-IV рівнів акредитації, 120 студентів вищих закладів освіти III-IV рівнів акредитації, 110 студентів вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації та 35 % випускників шкіл, які можуть до них вступити. За статистичними показниками, вища освіта в Україні майже не поступається освіті в розвинених європейських країнах. Так, на початку 2002 р. в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів, з яких 206 — державної форми власності. В Україні сьогодні близько 60 % студентів навчаються за рахунок бюджетних асигнувань, 40 % — за контрактом, 11 % — у недержавних вищих закладах освіти. Водночас у вищих навчальних закладах України навчається менш як третина молоді у віці від 18 до 23 років, що майже вдвічі нижче за аналогічні показники не тільки більшості розвинених держав, а й лідерів серед країн так званого третього світу. Освіта кожної країни має певну структуру, окремі, але тісно пов'язані елементи, принципи й нормативно-правову базу. За структурою система освіти України складається з дошкільної освіти, позашкільної, загальної середньої, вищої та післядипломної. Система освіти в Україні ґрунтується на гуманізмі, демократії, національній самосвідомості громадян, повазі між націями і народами. З часу проголошення незалежності України чимало зроблено для максимальної перебудови, вдосконалення системи освіти з урахуванням як власного історичного досвіду, так і досвіду інших країн. Освіта в Україні має певну нормативно-правову базу. Насамперед кожен громадянин нашої держави має право на освіту відповідно до Декларації прав людини (1948). Освіта має бути безплатна, принаймні початкова і загальна. Технічна і професійна освіта має бути загальнодоступна, а вища — доступна для всіх залежно від здібностей кожного. Освіта, як проголошується в Декларації, має спрямовуватися на цілісний розвиток людської особистості і забезпечення поваги до прав людини та основних свобод. Отже, освіта має сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між народами, расовими або релігійними групами, збереженню миру. Згідно з положеннями Декларації, батьки мають пріоритет у виборі виду освіти для своїх дітей. Відповідні принципові положення, на яких ґрунтується освіта в Україні, насамперед містяться в законах України "Про освіту" (1996), "Про вищу освіту" (2003) та "Національній доктрині розвитку освіти" (2002). У Законі України "Про освіту" визначено її мету, основні принципи, структуру, особливості (механізм) функціонування. Закон України "Про вищу освіту" визначає сутність вищої освіти в загальній системі освіти у нашій державі, її зміст, структуру, освітні рівні тощо. В ньому зазначено, що законодавство про вищу освіту в країні ґрунтується на Конституції України і складається із законів України "Про освіту", "Про наукову і науково-технічну діяльність" та інших нормативноправових актах, прийнятих в Україні. У квітні 2002 р. Президент України спеціальним указом затвердив Національну доктрину розвитку освіти, мета якої — створити умови для подальшого вдосконалення освітньої політики в країні. У цьому документі визначено мету і пріоритетні напрями розвитку освіти; національний характер освіти і національне виховання; стратегію мовної освіти; взаємозв'язок освіти і фізичного виховання; принципи рівного доступу до здобуття якісної освіти; особливості безперервної освіти; управління освітою; економіко-матеріальні засади освіти; взаємозв'язок освіти і науки тощо. Передбачається, що реалізація Національної доктрини забезпечить перехід до нового типу гуманітарно-інноваційної освіти і сприятиме істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості та суспільства.
Сучасна система освіти в Україні ґрунтується на різних формах власності, інтенсивно розвиваючись, набуває нових характеристик і особливостей. Так, нині в країні налічується понад 150 вищих закладів освіти недержавної форми власності, де навчається більш як 200 тис. громадян (6-7 % від загальної кількості студентів). Характерно, що в таких навчальних закладах молоді люди отримують освіту з найпопулярніших спеціальностей і профілів підготовки. У недержавних вищих навчальних закладах України навчається 32,5 % майбутніх юристів, 31,8 % — психологів, 43,4 % — бакалаврів економіки, велика кількість фахівців з інших конкурентоспроможних спеціальностей. Ще наприкінці 80-х років XX ст. у списку найважливіших для молодих людей чинників "освіта" знаходилася на четвертому місці після "роботи", "сім'ї", "друзів". На початку 1997 р. "освіта" перемістилася на перше місце. Після неї йшли "робота", потім "друзі", "сім'я" [20, 46]. Аналізуючи систему освіти (особливо загальної, в колишньому СРСР), варто брати до уваги, що за тодішньої соціальної системи значних успіхів було досягнуто лише завдяки тому, що здійснювалася загальна базова освіта і молоді надавалися достатньо широкі можливості для подальшого навчання у вищих освітніх закладах. Вища система освіти в колишньому СРСР загалом забезпечувала той соціально-економічний рівень розвитку держави і її потребу у фахівцях з вищою освітою, який об'єктивно вимагався. Наприкінці XX — на початку XXI ст. ситуація з освітою в Україні виявилася незадовільною і тому її реформування практично розпочалося однозначно з розпадом СРСР, так званого "соціалістичного табору", становленням незалежної України та інших суверенних держав — колишніх складових СРСР. Така реформа в Україні здійснювалася і продовжує здійснюватися в умовах складних соціально-економічних, політичних змін, трансформаційних процесів в усіх сферах суспільного життя. Ще в 1997 р. на Конгресі Української молоді зазначалося: "Економічна криза в країні негативно позначилася на соціальному стані працівників галузі. Зменшення обсягів місцевих і Державного бюджетів на утримання закладів освіти зумовило процес скорочення їх мережі. Кількість шкіл зменшилася на 21 %, професійно-технічних училищ — на 15 %, зменшилася також мережа дошкільних та позашкільних закладів, закрито 18 шкіл-інтернатів, 6 вищих навчальних закладів. Прийом до вищих навчальних закладів за державним замовленням зменшився на 20 %. Протягом останніх років через відсутність фінансування практично не оновлюється навчальне обладнання шкіл та ПТУ, не виділяються кошти на забезпечення навчального процесу матеріалами, наочними приладами та посібниками, призупинено процес комп'ютеризації у школах" [24, 86—92]. Надзвичайно гостро в Україні останнім часом постала проблема кадрів у системі освіти, зокрема й вищої. Так, майже 42 % ректорів вищих навчальних закладів, понад 30 % завідувачів кафедр і 54 % професорів — люди пенсійного віку, а серед доцентів вищих навчальних закладів лише 13 % тих, кому не виповнилося сорока років. За останнє десятиліття окремі кафедри вищих навчальних закладів втратили від 30 до 40 % викладачів, більшість з яких доктори і кандидати наук. Багато проблем освіти, особливо вищої, були успадковані Україною від колишнього СРСР. Йдеться насамперед про нерівномірний розподіл на території нашої держави вищих навчальних закладів. Дотепер практично залишилися дві "вузівські столиці" — Київ і Харків; бракує вищих навчальних закладів у західних областях України. Існує також (певною мірою успадкований) розрив між фактичним і потрібним ринком праці, знаннями і вміннями випускників вищих навчальних закладів. Іншими словами, необхідна переорієнтація навчання від простого набуття знань до вміння використовувати їх для прийняття рішень насамперед управлінських, що дають практичний результат.
Водночас в Україні спостерігаються деформації в структурі випуску спеціалістів вищої кваліфікації. Ця структура істотно відрізняється від відповідної структури найрозвиненіших країн світу. Наприклад, з 1992 по 1995 р. більш як половину випускників вищих навчальних закладів України становили інженери, спеціалісти військового господарства, тоді як, наприклад, у США, Канаді, Франції їхня кількість не перевищувала 20 %. Сучасна освіта в Україні, як і в усіх пострадянських країнах, перебуває у скрутному становищі не лише через чинники соціально-економічного і політичного характеру. Можна назвати дві причини, які не так пов'язані з державою, як з конкретною людиною, особистістю. Перша причина — це прагнення молодих людей здобути престижну, вигідну освіту, яка нібито сприятиме отриманню швидких й ефективних результатів — грошей, авторитету, соціального становища. Здавалося б, у цьому нічого поганого немає, однак мета значної частини молодих людей отримати не знання, а просто диплом. Якщо людина перестає поповнювати, поглиблювати свої знання, помилковість такої ситуації неодмінно матиме наслідки. Другою причиною є певний страх, упередженість щодо приватної, платної освіти. Це зумовлено відсутністю звички до платної освіти у країні; нічим не виправданим почуттям несправедливості, зрівнялівки; несприйняттям приватних вищих навчальних закладів чиновниками, які в державних закладах неспроможні створити необхідні умови для навчання; конкуренцією у боротьбі за абітурієнта — майбутнього студента тощо. Хоча українські й державні, і приватні вищі навчальні заклади готують спеціалістів для однієї країни, діють в одному політико-правовому полі і єдиному освітянському просторі. Конкуренція у сфері освіти має спрямовуватися насамперед на підвищення рівня, вдосконалення якості навчання, професійної підготовки. Нині вищі заклади освіти країн СНД (державні й недержавні) йдуть шляхом "виживання через розвиток", оскільки виживає лише той, хто якісно навчає, готує молодь до професійної діяльності і життя. Проте вдосконалення системи навчання, формування особистості неможливі без головного — підвищення відповідальності за навчання самих студентів, набуття ними навичок постійної і копіткої самостійної навчальної праці. Реформування і сучасний розвиток національної освіти в Україні забезпечуються Конституцією України й певними соціальними нормативно-правовими документами, основними серед яких є закони України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", "Про мови в Українській РСР", Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)", Концепція середньої загальноосвітньої школи України, Положення Міністерства освіти України (нині — Міністерства освіти і науки України) "Про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад", "Про експериментальний педагогічний майданчик" та ін. Саме цими актами визначено головну стратегію реформування та подальшого розвитку і вдосконалення освіти в Україні на сучасному етапі державотворення. У законі України "Про освіту" визначено шість освітніх рівнів: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта, а також затверджено чотири освітньо-кваліфікаційні рівні (ступенева освіта): кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Незалежно від форм власності заклади освіти відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер (крім закладів освіти, що належать релігійним організаціям). Реформування освіти в Україні передбачає: • розроблення і вдосконалення державних стандартів щодо системи, обсягу знань, умінь і навичок тих, хто навчається, відповідно до освітніх і кваліфікаційних рівнів;
• удосконалення структури навчальних закладів; • розширення можливостей для здобуття людиною освіти згідно з її особистісними якостями, здібностями і можливостями;
• глибоке і тісне поєднання в процесі навчання загальноосвітньої і фахової підготовки з урахуванням регіональних особливостей і можливостей України;
• вивчення в усіх навчально-виховних закладах української мови як мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;
• глибоке поєднання гуманітарної та природничо-математичної складових освіти, її теоретичних і практичних компонентів, класичної національної спадщини, органічний зв'язок із національною історією, культурою, традиціями;
• створення умов для подальшого розвитку здібностей молоді, вміння займатися самоосвітою, самовдосконаленням;
• поліпшення теорії і практики навчання, впровадження нових прогресивних інформаційних і педагогічних технологій.
Саме в такому контексті завдання реформування освіти в нашій державі були сформульовані у Державній національній програмі "Освіта (Україна XXI століття)" (1992), прийнятій на першому з'їзді педагогічних працівників України. Програма мала яскраве національне забарвлення і спрямованість. Вона й нині впливає на стан і вдосконалення освіти в Україні, хоча її реалізація не є задовільною. Реформування освіти в сучасній, новітній Україні розпочиналося з істотних організаційних заходів. З метою поєднання і зміцнення зв'язку різних ступенів освіти Міністерство народної освіти і Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти були об'єднані в одне — Міністерство освіти України, а в 1999 р. до нього приєдналося також Міністерство у справах науки і технологій. Велика увага приділялася питанням структури, змісту освіти, особливостям організації та здійснення навчального процесу, навчальним технологіям тощо. Зі становленням української державності, формуванням нової політичної системи виникають і так звані недержавні вищі навчальні заклади. У 1990 р. їх було близько 500, з яких 100 мали юридичний статус. На початку 2001 р. в Україні їх уже налічувалося 160. Серед перших недержавних вищих навчальних закладів, які з часом стали досить помітними, були Національна академія управління, Міжрегіональна Академія управління персоналом, Академія фінансистів у Донецьку та інші вищі заклади освіти. На сучасному етапі реформування системи освіти в Україні, її якісні показники багато в чому ще не відповідають потребам часу. Упродовж останніх років зменшено фінансування дошкільної і шкільної освіти, тисячі українських учителів, покинувши школи, змінили фах, скоротилася кількість учнів. В Україні немає дієвої системи моніторингу якості освіти, не розроблено державних стандартів освіт, процеси ліцензування і акредитації навчальних закладів недосконалі, повільно впроваджуються інформаційні, комп'ютерні системи навчання та система Інтернет. Серйозним гальмом у розвитку освіти в Україні є недосконала законодавча база (немає законів про інтелектуальну власність, про вищу освіту), а також слабкість міжнародних зв'язків через недостатнє знання іноземних мов, брак інформації про міжнародні організації, обмеженість доступу до сучасних комунікативних систем. Через незадовільне і недосконале фінансування освіти в Україні слабкою залишається її матеріальна база, повільно впроваджуються новітні навчальні технології, недостатньо використовуються дистанційна та кореспондентська форми навчання. Нагального вирішення потребують питання оподаткування, винагороди за роботу професорсько-викладацького колективу, його пенсійного і соціального забезпечення в освітніх закладах із недержавною формою власності.
У школах, технікумах, вищих навчальних закладах ефективнішими мають бути пошукова, науково-дослідна, суспільно корисна робота, професійна орієнтація і підготовка молоді до праці. Радикального поліпшення потребує система позанавчальної виховної роботи в освітніх закладах різного рівня, формування особистості учня, студента, їх громадянської позиції. В умовах сьогодення освіта інтенсивно розвивається і вдосконалюється насамперед за рахунок розроблення й упровадження новітніх, прогресивніших, дієвіших педагогічних технологій. Найпоширенішими з них у XX — на початку XXI ст. були і залишаються:
• безперервна освіта;
• педагогіка співпраці, співробітництва;
• діалог — суб'єкт-суб'єктна взаємодія;
• дистанційна освіта. Безперервна освіта серед цих технологій не випадково стоїть першою. Вона однаковою мірою є теоретичною і практичною. Особливо слід наголосити на практичній технології, оскільки постійне навчання залежить від інтенсивності розвитку, нагромадження знань, реальності вимог до працівника стосовно його мобільності, вміння пристосовуватися до вимог виробництва, інтенсивної зміни технологій, технологічних процесів. Реальність потреби у безперервній освіті підтверджують певні факти і дані. За підрахунками економістів, щорічно оновлюється більш як 5 % теоретичних і 20 % професійних знань. Свого часу у США було встановлено навіть своєрідну одиницю вимірювання старіння знань спеціалістів, так званий "період напіврозпаду компетентності", тобто термін з часу закінчення вищого навчального закладу, коли компетентність спеціаліста у зв'язку з появою нової науково-технічної інформації знижується на 50 %. Останнім часом цей період надто швидко скорочується. Наприклад, 50-відсоткове старіння знань інженера, який закінчував вищий навчальний заклад у 1940 р., наставало через 12 років, випускника 1960 p. — через 8-10, випускника 1970 р. — через 5 років, нині — ще менше. Фактично вже на третьому курсі студент має знову приступати до навчання. Зі словника професій, за даними американських спеціалістів, лише за останні тридцять років (на період 1990 р.) зникло 13 тис. понять і з'явилося 11 тис. нових. Величезні можливості для поширення знань, організації навчання надала система Інтернет. Це світовий кібернетичний простір, що охоплює мільйони персональних комп'ютерів. Незважаючи на те, що Інтернет сприяє появі і розвитку принципово нових інформаційних технологій, він також спричиняє появу певних юридичних і етичних проблем. Так, нерідко релігійні, терористичні чи інші організації використовують Інтернет далеко не з гуманною метою. Комп'ютерні технології уже сьогодні намагаються використовувати для модифікації пам'яті людину в небажаному для неї "напрямі. Останнім часом у рекламі з'явився такий специфічний напрям, як міфодизайн. Це проектна, міждисциплінарна соціально-художньо-економіко-прогностико-управлінська діяльність, мета якої — керувати поведінкою людини, внаслідок чого принципово змінюється, модифікується внутрішній світ. Щоб створити в Україні національну систему освіти, потрібно розв'язати велике коло багатоаспектних, всеосяжних і комплексних проблем і питань, що врешті дасть змогу не лише забезпечити прогресивний розвиток країни, а й інтегрувати її у європейський світовий простір. Серед основних загальних характеристик освіти в Україні, яких треба досягти, насамперед варто виокремити такі:
а) масовий, всеохоплювальний характер освіти, тобто освіта перестає бути елітарною сферою, предметом небагатьох (передусім еліти), а стає предметом більшості, насамперед дорослого населення країн, особливо тих, що стоять перед необхідністю переходу від індустріальних, постіндустріальних суспільств до інформаційних. Таку освіту ще потрібно створювати.
б) принципова зміна не лише загальнолюдського, загальноцивілізаційного призначення освіти, а й обов'язкова її безперервність, тобто навчання, духовне і практичноприкладне, професійне збагачення, професійна підготовка людини впродовж усього життя. Безперервність освіти, її інтенсивність може бути забезпеченою лише за умов принципового характеру; по-перше, використання новітніх, доступних і технічно високозабезпечених технологій навчання, опанування знань; по-друге, досконале володіння людиною методологією самостійної навчальної діяльності (праці). Це пов'язане з тим, що у багатьох високорозвинених країнах знання поновлюються кожні 2-3 роки (щорічно на чверть втрачається актуальність усього того, що знає людина, що вона опанувала і засвоїла). Нині перед Україною у плані розвитку освіти постає два стратегічно головних питання. Перше — це питання максимального розширення доступу до освіти, особливо вищої. В Україні воно успішно вирішується відповідно до законів України "Про освіту", "Про вищу освіту" та ін. При цьому збільшується й оптимізується мережа вищих навчальних закладів з урахуванням як потреб громадян, так і окремих регіонів, країни загалом. Упродовж останніх п'яти років в Україні було вжито істотних заходів щодо вдосконалення правил прийому, значного нарощування потенціалу вищих навчальних закладів, диверсифікації джерел фінансування підготовки фахівців, що й зумовило розширення доступу до вищої освіти, зростання контингенту студентів та обсягів прийому на перший курс. Нині кількість студентів із розрахунку на 10 тис. громадян в Україні становить 468 осіб, з яких 348 — студенти вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. Це — показник вищого світового рівня, якого досягли насамперед ті суспільства, що є не просто постіндустріальними, а інформаційними, й спираються на нові інформаційні технології [5, 8-10]. Відтак доступ до освіти, особливо вищої, стає відкритішим, демократичнішим. Це забезпечується також наданням молоді права претендувати до вступу в кілька вищих навчальних закладів одночасно. Паралельно з цим відпрацьовується питання проведення єдиного випускного іспиту — у формі тестування випускників загальноосвітніх шкіл, що сприяє більшому демократизму і прозорості процедури вступу до освітніх закладів взагалі. Друге питання, яке є надзвичайно важливим для освіти України, це вдосконалення навчального процесу відповідно до вітчизняного та прогресивного зарубіжного досвіду. За останні два-три роки у вищих навчальних закладах України розроблені й діють нові, досконаліші навчальні плани. Так, випускники технікумів мають змогу реалізовувати своє право на здобуття вищої освіти за освітньо-кваліфікаційними рівнями бакалавра, спеціаліста, магістра за спеціально скороченими термінами. Крім того, студенти можуть одночасно навчатися за двома спеціальностями на основі створених відповідних освітньо-професійних програм, що значно розширює профіль підготовки, підвищує конкурентоспроможність випускника цього закладу на сучасному ринку праці. Значно децентралізовано і демократизовано науково-методичне забезпечення навчального процесу. Нині навчальні і робочі плани та програми навчальних дисциплін розробляються вищим навчальним закладом відповідно до освітньо-професійних програм підготовки і затверджуються керівником вищого навчального закладу. У навчальних планах визначено графік навчального процесу, перелік, послідовність та кількість часу, виділеного на вивчення дисциплін, форми навчальних занять і терміни їх проведення, а також форми проведення підсумкових занять. Така організація навчального процесу робить його не лише більш вільним, демократичним, а й гнучким, що швидко адаптується до вимог сьогодення. Отже, навчання здійснюється за принципово новими узгодженими навчальними планами, що відповідають як кращим світовим зразкам, так і традиціям національної української вищої освіти та педагогіки. Удосконалюється навчально-методичне забезпечення, яке спрямовується на якісну самостійну роботу студентів, їхню участь в управлінні власним процесом навчання, на підвищення особистої відповідальності за якість здобутих знань. Посилено індивідуалізацію навчання в освітніх закладах шляхом запровадження спеціальних магістерських програм. Особливо це стосується провідних, або так званих базових, закладів вищої освіти України, які мають найкраще науково-методичне забезпечення для підготовки фахівців з конкретних спеціальностей.
Запроваджено дієвий контроль якості освітніх послуг, що надається вищим навчальними закладам на ринку освітніх послуг. Створено та реалізовано механізм ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації та форм власності Розглядаючи систему вищої освіти за формами власності, слід зауважити, що підготовка спеціалістів сконцентрована нині в секторі вищих навчальних закладів насамперед державної форми власності. У секторі вищих навчальних закладів приватної форми власності навчається 9,4 % від загального контингенту студентів, тобто всього 198 тис. Водночас не можна недооцінювати інноваційний характер, мобільність, ініціативний пошук, який забезпечують системі освіти саме приватні заклади вищої освіти [6]. Принципово важливим є те, що демографічні процеси автономії і самоврядування в системі освіти України реалізуються відповідно до законодавства і передбачають право вищого навчального закладу самостійно визначати форми та види навчання і організації навчально-виховного процесу, розробляти та запроваджувати власні програми наукової та науково-виробничої діяльності, вдосконалювати й актуалізувати організаційну структуру колективів. Великого значення надається вдосконаленню освіти дорослих. Тобто метою державної політики у сфері вищої освіти є утвердження принципів соціальної захищеності і конституційних прав громадян України не лише на здобуття вищої освіти, а й закладення основ функціонування післядипломної освіти за умов соціально-орієнтованої ринкової економіки. Розвиток інтелектуального потенціалу нації у такий спосіб сприятиме економічному зростанню добробуту громадян, забезпеченню національної безпеки держави в умовах сьогодення і в майбутньому. Щороку соціальна, суспільна трансформація освіти всебічно сприяє подальшому нарощуванню потенціалу для створення умов розвитку і вдосконалення системи перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців із вищою освітою, формуванню якісної структури кадрового забезпечення, здатного ефективно функціонувати в умовах ринкової економіки нової України. По суті, освіта для дорослих, післядипломна освіта розглядаються в сучасному суспільстві як основна складова усієї системи неперервної освіти, що дає можливість кожній особистості здійснювати постійне творче оновлення, розвиток та вдосконалення свого потенціалу протягом усього життя. Нині сформована така система післядипломної освіти, яка є відповідно заключною та постійно діючою ланкою у національній системі безперервної освіти та соціального захисту громадян. Поступово з'являється інфраструктура перенавчання кадрів з питань банкрутства, конкурентоспроможності, охорони інтелектуальної власності, корпоративного управління, підготовки фахівців для роботи з цінними паперами, аварійних комісарів, арбітражних керівників, а також з інших актуальних напрямів професійної діяльності. В Україні в основному вже сформовано мережу навчальних закладів із професійного навчання державних службовців, керівників підприємств, військовослужбовців, звільнених у запас, митників та ін. Відкрито нові спеціалізації напрямів перепідготовки фахівців для роботи у нових господарських структурах і сфері малого підприємництва та бізнесу, у банківській та страховій діяльності. По суті, така система створює умови для здобуття освіти особистістю впродовж усього її життя. Щороку в Україні у 562 закладах та підрозділах післядипломної освіти здійснюється перепідготовка більш як 30 тис. кадрів спеціалістів з вищою освітою та підвищення кваліфікації близько 30 тис. фахівців. Ця система освіти за своїм змістом і характером є принципово новою у системі української освіти. Невід'ємною складовою вдосконалення системи освіти в Україні є розвиток науки як складової всього освітнього потенціалу. Саме у вищій школі сконцентровано велику кількість докторів та кандидатів наук. Підтвердженням позитиву тут є започаткування реальної співпраці вищих навчальних закладів та академічних установ з питань підготовки магістрів — науковців через створення спільних інститутів, факультетів, кафедр. Так, за останні роки значно зросла кількість лауреатів Державних премій серед учених вищих навчальних закладів: у 2000 р. ними було відзначено 17 осіб, у 2001 — 12, у 2002 — 21 особу.
З року в рік у системі вищої школи набуває розвитку така форма організації науки, як створення спеціальних технологічних парків. Щорічно на науково-дослідну та дослідно-конструкторську бази цих парків спрямовується понад 20 млн грн. Слід зауважити, що результати вітчизняних наукових досліджень вищої школи усе більше викликають зацікавленість з боку зарубіжних держав. Тільки за конкурсом, що проводився Українським науково-технологічним центром, міжнародні гранти у 2002 р. отримали 4 % проектів, серед них — 36 проектів вищих навчальних закладів на суму понад 3,5 млн доларів США. Ще 60 спільних проектів виконують 20 вищих навчальних закладів у межах 13 міждержавних програм науково-технічного співробітництва. Хоча й недостатньо потужно та інтенсивно, однак у сфері освіти, особливо вищої, поступово розвивається міжнародне співробітництво. Це пов'язано як з прямими контактами з питань освіти на міждержавному урядовому рівні, так і контактами між окремими освітніми закладами. Загалом у вищих навчальних закладах України для зарубіжних країн нині здійснюється підготовка понад 25 тис. спеціалістів із різних галузей знань. Слід виокремити ще дві важливих складових, пов'язаних з удосконаленням системи освіти в Україні загалом та вищої освіти зокрема. Перша торкається не лише розширення прав, умов і можливостей молоді для отримання освіти, а й вжиття певних заходів щодо соціального захисту окремих категорій громадян при вступі до вищих навчальних закладів на навчання за кошти Державного бюджету (сироти, інваліди, постраждалі від катастрофи на ЧАЕС, цільова підготовка сільської молоді тощо). При цьому, незважаючи на значні обсяги навчання за кошти альтернативних джерел, підготовка кадрів з вищою освітою саме за видатки Державного бюджету має позитивну тенденцію до постійного зростання. Це закономірно, оскільки державний протекціонізм вищої освіти є пріоритетним напрямом економічної стратегії майже всіх розвинених країн. Такою самою є тенденція і в Україні, де центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані вищі навчальні заклади, виходять із принципів надання вищої освіти талановитій та здібній молоді і насамперед за фахами, яких потребує нинішній ринок праці. Значна увага приділяється якісному кадровому забезпеченню галузей, що є своєрідними каталізаторами науково-технічного прогресу в державі. Йдеться передусім про підготовку фахівців для паливно-енергетичної, хімічної, машинобудівної, металургійної, гірничої, приладобудівної галузей. Державою надається підтримка вищим навчальним закладам, які здійснюють підготовку фахівців для цих галузей, мають власну маркетингову стратегію, здійснюють моніторинг якості вищої освіти та працевлаштування випускників. Такою є і світова тенденція розвитку освіти у названих галузях. За умов відповідної ринкової економіки у вищій освіті відбувається помітний відхід від орієнтації на конкретну освітню послугу, яку спроможний надавати вищий навчальний заклад, до орієнтації на реальні потреби ринку праці, що вимагає динамічного розвитку структури та обсягів підготовки фахівців. Відтак слабко виражена маркетингова орієнтація призводить до втрати ефективності освітньої діяльності взагалі. Друга особливість пов'язана з кадровою політикою в освітній галузі, яка за роки незалежності України набула певних змін і вдосконалення. Останніми роками запроваджено новий порядок у створенні Наглядових рад у закладах вищої освіти, який надає навчальним закладам, їхній діяльності більшої прозорості, демократичності та забезпечення участі громадськості в управлінні ними. Демократичнішою стала і процедура призначення в Україні керівників вищих навчальних закладів. Право обирати й рекомендувати кандидатури претендентів на посаду керівника надано вищому колегіальному органу громадського самоврядування — загальним зборам (конференції) трудового колективу, що істотно демократизує процедуру добору і розстановки кадрів. Вищий колегіальний орган громадського самоврядування щорічно заслуховує звіт керівника закладу вищої освіти та оцінює його роботу. Крім того, згідно зі ст. 37 надано право за мотивованим поданням Наглядової ради або Вченої ради розглядати питання про дострокове припинення повноважень керівника вищого навчального закладу.
За усіх демократичних процесів і особливостей розвитку освіти в сучасній Україні реальною є потреба в стандартизації саме вищої освіти. Стандартизація — це та сфера, в якій найбільше і найконкретніше виявляється залучення громадськості до розроблення основних складових Державних стандартів вищої освіти. Це — провідні вищі навчальні заклади, викладачі, галузі, думка яких враховується при формуванні освітньопрофесійних програм, освітньо-кваліфікаційних характеристик, засобів діагностики тощо. Широкі права визначені саме на законодавчому рівні і щодо розроблення стандартів вищої освіти окремого вищого навчального закладу. При цьому кожний навчальний заклад має право визначати спеціалізації за спеціальностями, варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників, освітньо-професійних програм підготовки, діагностики якості вищої освіти, навчальних планів, програм навчальних дисциплін, що надає освіті як відповідної стабільності, так і динаміки. Кращі зразки і приклади розвитку світової освіти, власний вітчизняний досвід (у тому числі напрацьований за роки незалежності України) дає підстави стверджувати, що далеко не все ще зроблено, аби освіта в Україні відповідала світовим стандартам і водночас національним потребам. Перше — ресурсні забезпечення освіти. Аксіомою є те, що держава, яка сьогодні не вкладає максимум ресурсів у науку та освіту позбавляє своїх громадян необхідного людського майбутнього. Крім того, державні видатки на розвиток освіти в Україні також не зростають. Така ситуація явно не на користь соціальній, економічній сферам взагалі. Друге — зміст і характер навчального процесу у вищому навчальному закладі. На жаль, у багатьох із них існує так звана традиційна модель освіти, коли викладач навчає, а студент вчиться. Тоді як кращі зарубіжні моделі і системи освіти зорієнтовані на інтереси особистості, що вчиться, на максимальну індивідуалізацію процесу навчання, тобто у таких закладах не навчають, а навчають учитися. Навчальний заклад і освіта взагалі є однією з найважливіших форм суспільного буття, а не простою підготовкою до такого буття. Ті країни, спільноти, які це усвідомили, залишили далеко позаду інші країни як у розвитку людини-особистості, так і всього суспільства. Такі суспільства, формуючи свою соціальну, освітню політику, глибоко усвідомили, що особистість формують не знання як такі, а вчитель, викладач, особистість, а вже потім і знання, які він допомагає опанувати. Не професор вчить студента, а студент вчиться у професора. Це — методологічний ключ для зміни стосунків між тим, хто навчає, і тим, хто вчиться. Щоб цього досягти, потрібна серйозна демократична підготовка і добір викладачів, а також присудження вчених ступенів і звань на світовому рівні, озброєння викладачів новітніми технологіями навчання та оцінюванням праці по заслугам. Надати студентові право навчатися у того, в кого він хоче і може навчатися і стати не просто фахівцем — людиною, громадянином. Останній аспект — найпринциповіший. Подальший прогресивний розвиток освіти в Україні істотно залежить від європейської інтеграції української освіти, яка найбільше залежить від так званого Болонського процесу. Конференція країн ЄС, що проходила у французькому місті Болонія (1999), офіційно задекларувала і розпочала процес об'єднання до 2010 р. чотирьох тисяч європейських вищих навчальних закладів, в яких навчається понад 12 млн студентів, у єдиний освітній простір. Нині кількість країн, що становить так званий Болонський процес, сягає понад 40. Формально Україна є однією з п'яти європейських країн, які ще наприкінці 2004 р. сповна до Болонського процесу не приєдналися, хоча освітня європейська інтеграція небайдужа громадянам нашої держави. Питання освіти в Україні відповідно до Болонського процесу ставилися в Указі Президента від 14 вересня 2000 р. (№ 1072) "Про програму інтеграції України до Європейського Союзу", у відповідних розпорядженнях Кабінету Міністрів, рішеннях Міністерства освіти і науки України.
Усі учасники Болонського процесу зобов'язалися розв'язати основні проблеми інтеграційного характеру, які полягають у такому:
1) запровадженні стандарту структурної побудови вищої освіти з двох ступенів — бакалаврські програми (3-4 роки навчання) і магістерські (додатково 1-2 роки);
2) вимірюванні обсягу праці студентів у "кредитах" (тижнях навчання) і введенні модульної побудови курсів навчання за так званою Європейською кредито-трансферною системою (ECTS);
3) повній модернізації підходів щодо забезпечення якості навчання і дипломів;
4) створенні умови для розширення освітніх і наукових обмінів (мобільності);
5) забезпеченні усіх випускників європейських вищих навчальних закладів роботою;
6) підвищенні привабливості вищої освіти Старого світу для студентів з інших регіонів планети [6, 28].
Основними проблемами, які належить розв'язати безпосередньо в освіті України і стосовно неї, з тим, щоб максимально інтегруватися у європейський освітній простір, в узагальненому плані є:
• запровадження двоступеневої системи підготовки фахівців (бакалаврів, магістрів). На основі бакалаврату — базова вища освіта, магістратури — повна вища освіта;
• завершення розроблення стандартів вищої освіти відповідно до вимог Болонського процесу;
• вдосконалення переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка спеціалістів;
• вдосконалення системи оцінювання знань студентів за так званою Європейською Кредитно-Трансферною та Акумулюючою Системою (ECTS);
• значне поліпшення якості освіти за рахунок вдосконалення її методико-матеріальної забезпеченості.
Загалом економічні та політичні інтереси української держави полягають у поглибленні всіх форм співробітництва з усіма 25 членами розширеного Європейського союзу, зокрема у сфері вищої освіти і наукових досліджень. Це сприятиме значній активізації комплексу модернізаційних процесів у галузі вищої освіти, об'єднанню зусиль колективів вищих навчальних закладів і керівних структур для підвищення якості діяльності всіх рівнів освітньої системи і повного вступу України в Болонський процес у 2005 р. [6, 29].
Дата добавления: 2015-04-12; просмотров: 47 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |