Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Проблеми реформування сучасної освіти та її прогресивного розвитку

Читайте также:
  1. CIVICS – міжнародне дослідження громадянської освіти
  2. Cучасні моделі розвитку підприємства: їх суть та характеристика
  3. IX. Зарахування вступників на основі повної загальної середньої освіти, які досягли визначних успіхів у вивченні профільних предметів
  4. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА
  5. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДОШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ
  6. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛІСТИКИ
  7. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА
  8. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
  9. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
  10. Актуальні проблемизлочинів проти здоров’я. Загальна характеристика й види. Здоров’я людини як безпосередній об’єкт посягання.

Загальний для цивілізованого світу закон пріоритетності освіти, що забезпечує шлях до свободи особистості, її вільно­го розвитку та самореалізації, забезпечує високе інтелекту­альне, професійне, культурне зростання й водночас сприяє економічному процвітанню і культурному прогресу суспіль­ства, особливо у другій половині XX ст. У сучасних умовах найпомітніше простежується прямий і безпосередній зв'язок між рівнем освіти і рівнем розвитку цілих держав, країн. Розглянемо це на прикладі. Уже на початку 90-х років XX ст. серед працездатного населення у віці від 25 до 64 років осіб із вищою освітою було: у США — 35 %, у Канаді — 30, у Швейцарії — 24, у Японії — 21, у Фінляндії — 18, у Фран­ції — 15 %. За підрахунками спеціалістів1, у XXI ст. такого рівня розвитку, що відповідатиме світовим стандартам, досяг­нуть країни, в яких 40-60 % працездатного населення мати­ме вищу освіту. Поряд із визначними досягненнями людства у найрізнома­нітніших галузях знань, науки, техніки, мистецтва у XX ст. далися взнаки і певні обмеження людського пізнання. Криза освіти у більшості провідних країн світу відчутно позначилася саме в 90-х роках XX ст. Проте, якщо в країнах з низькими економічними показниками криза освіти була і є пов'язаною з матеріальними засадами освіти, то в економічно розвинених країнах вона пов'язана з пошуком нових підходів до визначен­ня змісту освіти і методів навчання. Слід зауважити, що серед багатьох показників, за якими вимірюється і визначається рівень розвитку окремих країн, народів, спільнот, є інтелектуальний потенціал, тобто рівень освіти і науки. При цьому загальновідомо, що за підрахунка­ми ЮНЕСКО достатнього рівня національного благополуччя, яке відповідало б світовим стандартам, нині і в майбутньому досягнуть лише ті країни, працездатне населення яких на 40-60 % становитимуть особи з вищою освітою. Так, кількісні показники освіти, освіченості нині не є домі­нуючими, якщо йдеться про освіту в її проекції у майбутнє.

Однак саме їх передусім беруть до уваги при визначенні за­гального ступеня розвитку країни. На сучасному етапі Україна має високі показники за кіль­кістю тих, хто навчається, відповідно до кількості населення. Наприклад, на 10 тис. населення: 430 студентів вищих закла­дів освіти III-IV рівнів акредитації, 120 студентів вищих за­кладів освіти III-IV рівнів акредитації, 110 студентів вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації та 35 % випускни­ків шкіл, які можуть до них вступити. За статистичними показниками, вища освіта в Україні май­же не поступається освіті в розвинених європейських країнах. Так, на початку 2002 р. в Україні діяло 298 університетів, ака­демій, інститутів, з яких 206 — державної форми власності. В Україні сьогодні близько 60 % студентів навчаються за ра­хунок бюджетних асигнувань, 40 % — за контрактом, 11 % — у недержавних вищих закладах освіти. Водночас у вищих навчальних закладах України навчаєть­ся менш як третина молоді у віці від 18 до 23 років, що май­же вдвічі нижче за аналогічні показники не тільки більшості розвинених держав, а й лідерів серед країн так званого третьо­го світу. Освіта кожної країни має певну структуру, окремі, але тіс­но пов'язані елементи, принципи й нормативно-правову базу. За структурою система освіти України складається з до­шкільної освіти, позашкільної, загальної середньої, вищої та післядипломної. Система освіти в Україні ґрунтується на гуманізмі, демо­кратії, національній самосвідомості громадян, повазі між на­ціями і народами. З часу проголошення незалежності України чимало зроблено для максимальної перебудови, вдосконалення системи освіти з урахуванням як власного історичного досвіду, так і досвіду інших країн. Освіта в Україні має певну нормативно-правову базу. На­самперед кожен громадянин нашої держави має право на осві­ту відповідно до Декларації прав людини (1948). Освіта має бути безплатна, принаймні початкова і загальна. Технічна і професійна освіта має бути загальнодоступна, а вища — дос­тупна для всіх залежно від здібностей кожного. Освіта, як проголошується в Декларації, має спрямовувати­ся на цілісний розвиток людської особистості і забезпечення поваги до прав людини та основних свобод. Отже, освіта має сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між народами, расовими або релігійними групами, збереженню миру. Згідно з положеннями Декларації, батьки мають пріоритет у виборі виду освіти для своїх дітей. Відповідні принципові положення, на яких ґрунтується освіта в Україні, насамперед містяться в законах України "Про освіту" (1996), "Про вищу освіту" (2003) та "Національній док­трині розвитку освіти" (2002). У Законі України "Про освіту" визначено її мету, основні принципи, структуру, особливості (механізм) функціонування. Закон України "Про вищу освіту" визначає сутність вищої освіти в загальній системі освіти у нашій державі, її зміст, структуру, освітні рівні тощо. В ньому зазначено, що законо­давство про вищу освіту в країні ґрунтується на Конституції України і складається із законів України "Про освіту", "Про наукову і науково-технічну діяльність" та інших нормативноправових актах, прийнятих в Україні. У квітні 2002 р. Президент України спеціальним указом за­твердив Національну доктрину розвитку освіти, мета якої — створити умови для подальшого вдосконалення освітньої полі­тики в країні. У цьому документі визначено мету і пріоритет­ні напрями розвитку освіти; національний характер освіти і національне виховання; стратегію мовної освіти; взаємозв'язок освіти і фізичного виховання; принципи рівного доступу до здобуття якісної освіти; особливості безперервної освіти; управ­ління освітою; економіко-матеріальні засади освіти; взаємо­зв'язок освіти і науки тощо. Передбачається, що реалізація Національної доктрини забезпечить перехід до нового типу гуманітарно-інноваційної освіти і сприятиме істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості та суспільства.

Сучасна система освіти в Україні ґрунтується на різних формах власності, інтенсивно розвиваючись, набуває нових ха­рактеристик і особливостей. Так, нині в країні налічується по­над 150 вищих закладів освіти недержавної форми власності, де навчається більш як 200 тис. громадян (6-7 % від загаль­ної кількості студентів). Характерно, що в таких навчальних закладах молоді люди отримують освіту з найпопулярніших спеціальностей і профілів підготовки. У недержавних вищих навчальних закладах України навчається 32,5 % майбутніх юристів, 31,8 % — психологів, 43,4 % — бакалаврів економі­ки, велика кількість фахівців з інших конкурентоспромож­них спеціальностей. Ще наприкінці 80-х років XX ст. у списку найважливіших для молодих людей чинників "освіта" знаходилася на четверто­му місці після "роботи", "сім'ї", "друзів". На початку 1997 р. "освіта" перемістилася на перше місце. Після неї йшли "робо­та", потім "друзі", "сім'я" [20, 46]. Аналізуючи систему освіти (особливо загальної, в колишньо­му СРСР), варто брати до уваги, що за тодішньої соціальної сис­теми значних успіхів було досягнуто лише завдяки тому, що здійснювалася загальна базова освіта і молоді надавалися дос­татньо широкі можливості для подальшого навчання у вищих освітніх закладах. Вища система освіти в колишньому СРСР загалом забезпечу­вала той соціально-економічний рівень розвитку держави і її по­требу у фахівцях з вищою освітою, який об'єктивно вимагався. Наприкінці XX — на початку XXI ст. ситуація з освітою в Україні виявилася незадовільною і тому її реформування прак­тично розпочалося однозначно з розпадом СРСР, так званого "соціалістичного табору", становленням незалежної України та інших суверенних держав — колишніх складових СРСР. Така реформа в Україні здійснювалася і продовжує здійснюватися в умовах складних соціально-економічних, політичних змін, трансформаційних процесів в усіх сферах суспільного життя. Ще в 1997 р. на Конгресі Української молоді зазначалося: "Економічна криза в країні негативно позначилася на соціаль­ному стані працівників галузі. Зменшення обсягів місцевих і Державного бюджетів на утримання закладів освіти зумовило процес скорочення їх мережі. Кількість шкіл зменшилася на 21 %, професійно-технічних училищ — на 15 %, зменшилася також мережа дошкільних та позашкільних закладів, закрито 18 шкіл-інтернатів, 6 вищих навчальних закладів. Прийом до вищих навчальних закладів за державним замовленням змен­шився на 20 %. Протягом останніх років через відсутність фінансування практично не оновлюється навчальне обладнання шкіл та ПТУ, не виділяються кошти на забезпечення навчаль­ного процесу матеріалами, наочними приладами та посібника­ми, призупинено процес комп'ютеризації у школах" [24, 86—92]. Надзвичайно гостро в Україні останнім часом постала про­блема кадрів у системі освіти, зокрема й вищої. Так, майже 42 % ректорів вищих навчальних закладів, понад 30 % заві­дувачів кафедр і 54 % професорів — люди пенсійного віку, а серед доцентів вищих навчальних закладів лише 13 % тих, кому не виповнилося сорока років. За останнє десятиліття окремі кафедри вищих навчальних закладів втратили від 30 до 40 % викладачів, більшість з яких доктори і кандидати наук. Багато проблем освіти, особливо вищої, були успадковані Україною від колишнього СРСР. Йдеться насамперед про не­рівномірний розподіл на території нашої держави вищих нав­чальних закладів. Дотепер практично залишилися дві "вузівсь­кі столиці" — Київ і Харків; бракує вищих навчальних закладів у західних областях України. Існує також (певною мірою успадкований) розрив між фак­тичним і потрібним ринком праці, знаннями і вміннями ви­пускників вищих навчальних закладів. Іншими словами, необ­хідна переорієнтація навчання від простого набуття знань до вміння використовувати їх для прийняття рішень насамперед управлінських, що дають практичний результат.

Водночас в Україні спостерігаються деформації в структурі випуску спеціалістів вищої кваліфікації. Ця структура істотно відрізняється від відповідної структури найрозвине­ніших країн світу. Наприклад, з 1992 по 1995 р. більш як по­ловину випускників вищих навчальних закладів України ста­новили інженери, спеціалісти військового господарства, тоді як, наприклад, у США, Канаді, Франції їхня кількість не пе­ревищувала 20 %. Сучасна освіта в Україні, як і в усіх пострадянських краї­нах, перебуває у скрутному становищі не лише через чинники соціально-економічного і політичного характеру. Можна назва­ти дві причини, які не так пов'язані з державою, як з конкрет­ною людиною, особистістю. Перша причина — це прагнення молодих людей здобути престижну, вигідну освіту, яка нібито сприятиме отриманню швидких й ефективних результатів — грошей, авторитету, со­ціального становища. Здавалося б, у цьому нічого поганого не­має, однак мета значної частини молодих людей отримати не знання, а просто диплом. Якщо людина перестає поповнювати, поглиблювати свої знання, помилковість такої ситуації неод­мінно матиме наслідки. Другою причиною є певний страх, упередженість щодо при­ватної, платної освіти. Це зумовлено відсутністю звички до платної освіти у країні; нічим не виправданим почуттям не­справедливості, зрівнялівки; несприйняттям приватних вищих навчальних закладів чиновниками, які в державних закладах неспроможні створити необхідні умови для навчання; конку­ренцією у боротьбі за абітурієнта — майбутнього студента тощо. Хоча українські й державні, і приватні вищі навчальні заклади готують спеціалістів для однієї країни, діють в одно­му політико-правовому полі і єдиному освітянському просторі. Конкуренція у сфері освіти має спрямовуватися насамперед на підвищення рівня, вдосконалення якості навчання, профе­сійної підготовки. Нині вищі заклади освіти країн СНД (дер­жавні й недержавні) йдуть шляхом "виживання через розви­ток", оскільки виживає лише той, хто якісно навчає, готує молодь до професійної діяльності і життя. Проте вдосконалення системи навчання, формування особи­стості неможливі без головного — підвищення відповідальнос­ті за навчання самих студентів, набуття ними навичок постій­ної і копіткої самостійної навчальної праці. Реформування і сучасний розвиток національної освіти в Україні забезпечуються Конституцією України й певними соціальними нормативно-правовими документами, основними серед яких є закони України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", "Про мови в Українській РСР", Державна на­ціональна програма "Освіта (Україна XXI століття)", Концеп­ція середньої загальноосвітньої школи України, Положення Міністерства освіти України (нині — Міністерства освіти і нау­ки України) "Про середній загальноосвітній навчально-вихов­ний заклад", "Про експериментальний педагогічний майдан­чик" та ін. Саме цими актами визначено головну стратегію реформування та подальшого розвитку і вдосконалення освіти в Україні на сучасному етапі державотворення. У законі України "Про освіту" визначено шість освітніх рів­нів: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта, а також затверджено чотири освітньо-кваліфікаційні рівні (ступенева освіта): кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Незалежно від форм власності заклади освіти відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер (крім закладів освіти, що належать релігійним організаціям). Реформування освіти в Україні передбачає: • розроблення і вдосконалення державних стандартів щодо системи, обсягу знань, умінь і навичок тих, хто навча­ється, відповідно до освітніх і кваліфікаційних рівнів;

• удосконалення структури навчальних закладів; • розширення можливостей для здобуття людиною освіти згідно з її особистісними якостями, здібностями і можли­востями;

• глибоке і тісне поєднання в процесі навчання загальноос­вітньої і фахової підготовки з урахуванням регіональних особливостей і можливостей України;

• вивчення в усіх навчально-виховних закладах українсь­кої мови як мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;

• глибоке поєднання гуманітарної та природничо-математич­ної складових освіти, її теоретичних і практичних компо­нентів, класичної національної спадщини, органічний зв'я­зок із національною історією, культурою, традиціями;

• створення умов для подальшого розвитку здібностей моло­ді, вміння займатися самоосвітою, самовдосконаленням;

• поліпшення теорії і практики навчання, впровадження нових прогресивних інформаційних і педагогічних техно­логій.

Саме в такому контексті завдання реформування освіти в нашій державі були сформульовані у Державній національній програмі "Освіта (Україна XXI століття)" (1992), прийнятій на першому з'їзді педагогічних працівників України. Програма мала яскраве національне забарвлення і спрямованість. Вона й нині впливає на стан і вдосконалення освіти в Україні, хоча її реалізація не є задовільною. Реформування освіти в сучасній, новітній Україні розпочи­налося з істотних організаційних заходів. З метою поєднання і зміцнення зв'язку різних ступенів освіти Міністерство народ­ної освіти і Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти були об'єднані в одне — Міністерство освіти України, а в 1999 р. до нього приєдналося також Міністерство у справах науки і технологій. Велика увага приділялася питанням струк­тури, змісту освіти, особливостям організації та здійснення на­вчального процесу, навчальним технологіям тощо. Зі становленням української державності, формуванням но­вої політичної системи виникають і так звані недержавні вищі навчальні заклади. У 1990 р. їх було близько 500, з яких 100 мали юридичний статус. На початку 2001 р. в Україні їх уже налічувалося 160. Серед перших недержавних вищих на­вчальних закладів, які з часом стали досить помітними, були Національна академія управління, Міжрегіональна Академія управління персоналом, Академія фінансистів у Донецьку та інші вищі заклади освіти. На сучасному етапі реформування системи освіти в Україні, її якісні показники багато в чому ще не відповідають потребам часу. Упродовж останніх років зменшено фінансування дошкіль­ної і шкільної освіти, тисячі українських учителів, покинувши школи, змінили фах, скоротилася кількість учнів. В Україні немає дієвої системи моніторингу якості освіти, не розроблено державних стандартів освіт, процеси ліцензуван­ня і акредитації навчальних закладів недосконалі, повільно впроваджуються інформаційні, комп'ютерні системи навчання та система Інтернет. Серйозним гальмом у розвитку освіти в Україні є недоско­нала законодавча база (немає законів про інтелектуальну влас­ність, про вищу освіту), а також слабкість міжнародних зв'яз­ків через недостатнє знання іноземних мов, брак інформації про міжнародні організації, обмеженість доступу до сучасних комунікативних систем. Через незадовільне і недосконале фінансування освіти в Украї­ні слабкою залишається її матеріальна база, повільно впроваджу­ються новітні навчальні технології, недостатньо використовують­ся дистанційна та кореспондентська форми навчання. Нагального вирішення потребують питання оподаткування, винагороди за роботу професорсько-викладацького колективу, його пенсійного і соціального забезпечення в освітніх закладах із недержавною формою власності.

У школах, технікумах, вищих навчальних закладах ефек­тивнішими мають бути пошукова, науково-дослідна, суспільно корисна робота, професійна орієнтація і підготовка молоді до праці. Радикального поліпшення потребує система позанавчальної виховної роботи в освітніх закладах різного рівня, формуван­ня особистості учня, студента, їх громадянської позиції. В умовах сьогодення освіта інтенсивно розвивається і вдос­коналюється насамперед за рахунок розроблення й упровад­ження новітніх, прогресивніших, дієвіших педагогічних тех­нологій. Найпоширенішими з них у XX — на початку XXI ст. були і залишаються:

• безперервна освіта;

• педагогіка співпраці, співробітництва;

• діалог — суб'єкт-суб'єктна взаємодія;

• дистанційна освіта. Безперервна освіта серед цих технологій не випадково сто­їть першою. Вона однаковою мірою є теоретичною і практич­ною. Особливо слід наголосити на практичній технології, ос­кільки постійне навчання залежить від інтенсивності розвитку, нагромадження знань, реальності вимог до працівни­ка стосовно його мобільності, вміння пристосовуватися до ви­мог виробництва, інтенсивної зміни технологій, технологічних процесів. Реальність потреби у безперервній освіті підтверджу­ють певні факти і дані. За підрахунками економістів, щорічно оновлюється більш як 5 % теоретичних і 20 % професійних знань. Свого часу у США було встановлено навіть своєрідну одиницю вимірювання старіння знань спеціалістів, так званий "період напіврозпаду компетентності", тобто термін з часу за­кінчення вищого навчального закладу, коли компетентність спеціаліста у зв'язку з появою нової науково-технічної інфор­мації знижується на 50 %. Останнім часом цей період надто швидко скорочується. Наприклад, 50-відсоткове старіння знань інженера, який закінчував вищий навчальний заклад у 1940 р., наставало через 12 років, випускника 1960 p. — через 8-10, випускника 1970 р. — через 5 років, нині — ще менше. Фактично вже на третьому курсі студент має знову приступа­ти до навчання. Зі словника професій, за даними американсь­ких спеціалістів, лише за останні тридцять років (на період 1990 р.) зникло 13 тис. понять і з'явилося 11 тис. нових. Величезні можливості для поширення знань, організації навчання надала система Інтернет. Це світовий кібернетичний простір, що охоплює мільйони персональних комп'ютерів. Не­зважаючи на те, що Інтернет сприяє появі і розвитку принци­пово нових інформаційних технологій, він також спричиняє появу певних юридичних і етичних проблем. Так, нерідко ре­лігійні, терористичні чи інші організації використовують Ін­тернет далеко не з гуманною метою. Комп'ютерні технології уже сьогодні намагаються використовувати для модифікації пам'яті людину в небажаному для неї "напрямі. Останнім часом у рекламі з'явився такий специфічний напрям, як міфодизайн. Це проектна, міждисциплінарна соціально-художньо-економіко-прогностико-управлінська діяльність, мета якої — керувати поведінкою людини, внаслідок чого принципово змінюється, модифікується внутрішній світ. Щоб створити в Україні національну систему освіти, по­трібно розв'язати велике коло багатоаспектних, всеосяжних і комплексних проблем і питань, що врешті дасть змогу не лише забезпечити прогресивний розвиток країни, а й інтегрувати її у європейський світовий простір. Серед основних загальних характеристик освіти в Україні, яких треба досягти, насамперед варто виокремити такі:

а) масовий, всеохоплювальний характер освіти, тобто осві­та перестає бути елітарною сферою, предметом небага­тьох (передусім еліти), а стає предметом більшості, на­самперед дорослого населення країн, особливо тих, що стоять перед необхідністю переходу від індустріальних, постіндустріальних суспільств до інформаційних. Таку освіту ще потрібно створювати.

б) принципова зміна не лише загальнолюдського, загальноцивілізаційного призначення освіти, а й обов'язкова її безперервність, тобто навчання, духовне і практичноприкладне, професійне збагачення, професійна підготов­ка людини впродовж усього життя. Безперервність освіти, її інтенсивність може бути забезпече­ною лише за умов принципового характеру; по-перше, вико­ристання новітніх, доступних і технічно високозабезпечених технологій навчання, опанування знань; по-друге, досконале володіння людиною методологією самостійної навчальної діяльності (праці). Це пов'язане з тим, що у багатьох високорозвинених країнах знання поновлюються кожні 2-3 роки (щорічно на чверть втрачається актуальність усього того, що знає людина, що вона опанувала і засвоїла). Нині перед Україною у плані розвитку освіти постає два стратегічно головних питання. Перше — це питання максимального розширення доступу до освіти, особливо вищої. В Україні воно успішно вирішуєть­ся відповідно до законів України "Про освіту", "Про вищу осві­ту" та ін. При цьому збільшується й оптимізується мережа ви­щих навчальних закладів з урахуванням як потреб громадян, так і окремих регіонів, країни загалом. Упродовж останніх п'яти років в Україні було вжито істот­них заходів щодо вдосконалення правил прийому, значного нарощування потенціалу вищих навчальних закладів, диверси­фікації джерел фінансування підготовки фахівців, що й зумо­вило розширення доступу до вищої освіти, зростання контин­генту студентів та обсягів прийому на перший курс. Нині кількість студентів із розрахунку на 10 тис. громадян в Украї­ні становить 468 осіб, з яких 348 — студенти вищих навчаль­них закладів III-IV рівнів акредитації. Це — показник вищо­го світового рівня, якого досягли насамперед ті суспільства, що є не просто постіндустріальними, а інформаційними, й спира­ються на нові інформаційні технології [5, 8-10]. Відтак доступ до освіти, особливо вищої, стає відкритішим, демократичнішим. Це забезпечується також наданням молоді права претендувати до вступу в кілька вищих навчальних за­кладів одночасно. Паралельно з цим відпрацьовується питання проведення єдиного випускного іспиту — у формі тестування випускників загальноосвітніх шкіл, що сприяє більшому демо­кратизму і прозорості процедури вступу до освітніх закладів взагалі. Друге питання, яке є надзвичайно важливим для освіти України, це вдосконалення навчального процесу відповідно до вітчизняного та прогресивного зарубіжного досвіду. За останні два-три роки у вищих навчальних закладах Украї­ни розроблені й діють нові, досконаліші навчальні плани. Так, випускники технікумів мають змогу реалізовувати своє право на здобуття вищої освіти за освітньо-кваліфікаційними рівнями бакалавра, спеціаліста, магістра за спеціально скороченими тер­мінами. Крім того, студенти можуть одночасно навчатися за двома спеціальностями на основі створених відповідних освіт­ньо-професійних програм, що значно розширює профіль підго­товки, підвищує конкурентоспроможність випускника цього закладу на сучасному ринку праці. Значно децентралізовано і демократизовано науково-мето­дичне забезпечення навчального процесу. Нині навчальні і ро­бочі плани та програми навчальних дисциплін розробляються вищим навчальним закладом відповідно до освітньо-професій­них програм підготовки і затверджуються керівником вищого навчального закладу. У навчальних планах визначено графік навчального процесу, перелік, послідовність та кількість часу, виділеного на вивчення дисциплін, форми навчальних занять і терміни їх проведення, а також форми проведення підсумко­вих занять. Така організація навчального процесу робить його не лише більш вільним, демократичним, а й гнучким, що швидко адаптується до вимог сьогодення. Отже, навчання здійснюється за принципово новими узго­дженими навчальними планами, що відповідають як кращим світовим зразкам, так і традиціям національної української вищої освіти та педагогіки. Удосконалюється навчально-мето­дичне забезпечення, яке спрямовується на якісну самостійну роботу студентів, їхню участь в управлінні власним процесом навчання, на підвищення особистої відповідальності за якість здобутих знань. Посилено індивідуалізацію навчання в освіт­ніх закладах шляхом запровадження спеціальних магістер­ських програм. Особливо це стосується провідних, або так званих базових, закладів вищої освіти України, які мають най­краще науково-методичне забезпечення для підготовки фахів­ців з конкретних спеціальностей.

Запроваджено дієвий контроль якості освітніх послуг, що надається вищим навчальними закладам на ринку освітніх по­слуг. Створено та реалізовано механізм ліцензування та акре­дитації вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації та форм власності Розглядаючи систему вищої освіти за формами власності, слід зауважити, що підготовка спеціалістів сконцентрована нині в секторі вищих навчальних закладів насамперед держав­ної форми власності. У секторі вищих навчальних закладів приватної форми власності навчається 9,4 % від загального контингенту студентів, тобто всього 198 тис. Водночас не мож­на недооцінювати інноваційний характер, мобільність, ініціа­тивний пошук, який забезпечують системі освіти саме приват­ні заклади вищої освіти [6]. Принципово важливим є те, що демографічні процеси авто­номії і самоврядування в системі освіти України реалізуються відповідно до законодавства і передбачають право вищого на­вчального закладу самостійно визначати форми та види на­вчання і організації навчально-виховного процесу, розробляти та запроваджувати власні програми наукової та науково-вироб­ничої діяльності, вдосконалювати й актуалізувати організацій­ну структуру колективів. Великого значення надається вдосконаленню освіти дорос­лих. Тобто метою державної політики у сфері вищої освіти є утвердження принципів соціальної захищеності і конституцій­них прав громадян України не лише на здобуття вищої освіти, а й закладення основ функціонування післядипломної освіти за умов соціально-орієнтованої ринкової економіки. Розвиток інте­лектуального потенціалу нації у такий спосіб сприятиме еконо­мічному зростанню добробуту громадян, забезпеченню націо­нальної безпеки держави в умовах сьогодення і в майбутньому. Щороку соціальна, суспільна трансформація освіти всебічно сприяє подальшому нарощуванню потенціалу для створення умов розвитку і вдосконалення системи перепідготовки та під­вищення кваліфікації фахівців із вищою освітою, формуванню якісної структури кадрового забезпечення, здатного ефективно функціонувати в умовах ринкової економіки нової України. По суті, освіта для дорослих, післядипломна освіта розгляда­ються в сучасному суспільстві як основна складова усієї систе­ми неперервної освіти, що дає можливість кожній особистості здійснювати постійне творче оновлення, розвиток та вдоскона­лення свого потенціалу протягом усього життя. Нині сформована така система післядипломної освіти, яка є відповідно заключною та постійно діючою ланкою у національ­ній системі безперервної освіти та соціального захисту грома­дян. Поступово з'являється інфраструктура перенавчання кад­рів з питань банкрутства, конкурентоспроможності, охорони інтелектуальної власності, корпоративного управління, підго­товки фахівців для роботи з цінними паперами, аварійних ко­місарів, арбітражних керівників, а також з інших актуальних напрямів професійної діяльності. В Україні в основному вже сформовано мережу навчальних закладів із професійного на­вчання державних службовців, керівників підприємств, війсь­ковослужбовців, звільнених у запас, митників та ін. Відкрито нові спеціалізації напрямів перепідготовки фахівців для робо­ти у нових господарських структурах і сфері малого підприєм­ництва та бізнесу, у банківській та страховій діяльності. По суті, така система створює умови для здобуття освіти особис­тістю впродовж усього її життя. Щороку в Україні у 562 зак­ладах та підрозділах післядипломної освіти здійснюється перепідготовка більш як 30 тис. кадрів спеціалістів з вищою освітою та підвищення кваліфікації близько 30 тис. фахівців. Ця система освіти за своїм змістом і характером є принципово новою у системі української освіти. Невід'ємною складовою вдосконалення системи освіти в Ук­раїні є розвиток науки як складової всього освітнього потен­ціалу. Саме у вищій школі сконцентровано велику кількість докторів та кандидатів наук. Підтвердженням позитиву тут є започаткування реальної співпраці вищих навчальних закладів та академічних установ з питань підготовки магістрів — науковців через створення спільних інститутів, факультетів, кафедр. Так, за останні роки значно зросла кількість лауреатів Державних премій серед учених вищих навчальних закладів: у 2000 р. ними було відзначено 17 осіб, у 2001 — 12, у 2002 — 21 особу.

З року в рік у системі вищої школи набуває розвитку така форма організації науки, як створення спеціальних технологіч­них парків. Щорічно на науково-дослідну та дослідно-конст­рукторську бази цих парків спрямовується понад 20 млн грн. Слід зауважити, що результати вітчизняних наукових дос­ліджень вищої школи усе більше викликають зацікавленість з боку зарубіжних держав. Тільки за конкурсом, що проводився Українським науково-технологічним центром, міжнародні гран­ти у 2002 р. отримали 4 % проектів, серед них — 36 проектів вищих навчальних закладів на суму понад 3,5 млн доларів США. Ще 60 спільних проектів виконують 20 вищих навчальних за­кладів у межах 13 міждержавних програм науково-технічного співробітництва. Хоча й недостатньо потужно та інтенсивно, однак у сфері освіти, особливо вищої, поступово розвивається міжнародне співробітництво. Це пов'язано як з прямими контактами з пи­тань освіти на міждержавному урядовому рівні, так і контак­тами між окремими освітніми закладами. Загалом у вищих навчальних закладах України для зарубіжних країн нині здій­снюється підготовка понад 25 тис. спеціалістів із різних галу­зей знань. Слід виокремити ще дві важливих складових, пов'язаних з удосконаленням системи освіти в Україні загалом та вищої освіти зокрема. Перша торкається не лише розширення прав, умов і можли­востей молоді для отримання освіти, а й вжиття певних захо­дів щодо соціального захисту окремих категорій громадян при вступі до вищих навчальних закладів на навчання за кошти Державного бюджету (сироти, інваліди, постраждалі від ката­строфи на ЧАЕС, цільова підготовка сільської молоді тощо). При цьому, незважаючи на значні обсяги навчання за кошти альтернативних джерел, підготовка кадрів з вищою освітою саме за видатки Державного бюджету має позитивну тенденцію до постійного зростання. Це закономірно, оскільки державний протекціонізм вищої освіти є пріоритетним напрямом еконо­мічної стратегії майже всіх розвинених країн. Такою самою є тенденція і в Україні, де центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані вищі навчальні заклади, виходять із принципів надання вищої освіти талановитій та здібній молоді і насамперед за фахами, яких потребує нинішній ринок праці. Значна увага приділяється якісному кадровому забезпеченню галузей, що є своєрідними каталізаторами науково-технічного прогресу в державі. Йдеться передусім про підготовку фахівців для паливно-енергетичної, хімічної, машинобудівної, металур­гійної, гірничої, приладобудівної галузей. Державою надаєть­ся підтримка вищим навчальним закладам, які здійснюють підготовку фахівців для цих галузей, мають власну маркетин­гову стратегію, здійснюють моніторинг якості вищої освіти та працевлаштування випускників. Такою є і світова тенденція розвитку освіти у названих галузях. За умов відповідної ринкової економіки у вищій освіті відбу­вається помітний відхід від орієнтації на конкретну освітню по­слугу, яку спроможний надавати вищий навчальний заклад, до орієнтації на реальні потреби ринку праці, що вимагає динаміч­ного розвитку структури та обсягів підготовки фахівців. Відтак слабко виражена маркетингова орієнтація призводить до втрати ефективності освітньої діяльності взагалі. Друга особливість пов'язана з кадровою політикою в освіт­ній галузі, яка за роки незалежності України набула певних змін і вдосконалення. Останніми роками запроваджено новий порядок у створенні Наглядових рад у закладах вищої освіти, який надає навчальним закладам, їхній діяльності більшої прозорості, демократичності та забезпечення участі громадсь­кості в управлінні ними. Демократичнішою стала і процедура призначення в Україні керівників вищих навчальних закладів. Право обирати й реко­мендувати кандидатури претендентів на посаду керівника на­дано вищому колегіальному органу громадського самовряду­вання — загальним зборам (конференції) трудового колективу, що істотно демократизує процедуру добору і розстановки кад­рів. Вищий колегіальний орган громадського самоврядування щорічно заслуховує звіт керівника закладу вищої освіти та оцінює його роботу. Крім того, згідно зі ст. 37 надано право за мотивованим поданням Наглядової ради або Вченої ради роз­глядати питання про дострокове припинення повноважень ке­рівника вищого навчального закладу.

За усіх демократичних процесів і особливостей розвитку освіти в сучасній Україні реальною є потреба в стандартизації саме вищої освіти. Стандартизація — це та сфера, в якій най­більше і найконкретніше виявляється залучення громадськос­ті до розроблення основних складових Державних стандартів вищої освіти. Це — провідні вищі навчальні заклади, виклада­чі, галузі, думка яких враховується при формуванні освітньопрофесійних програм, освітньо-кваліфікаційних характерис­тик, засобів діагностики тощо. Широкі права визначені саме на законодавчому рівні і щодо розроблення стандартів вищої освіти окремого вищого навчального закладу. При цьому кож­ний навчальний заклад має право визначати спеціалізації за спеціальностями, варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників, освітньо-професійних програм підготовки, діагностики якості вищої освіти, навчальних пла­нів, програм навчальних дисциплін, що надає освіті як відпо­відної стабільності, так і динаміки. Кращі зразки і приклади розвитку світової освіти, власний вітчизняний досвід (у тому числі напрацьований за роки неза­лежності України) дає підстави стверджувати, що далеко не все ще зроблено, аби освіта в Україні відповідала світовим стандартам і водночас національним потребам. Перше — ресурсні забезпечення освіти. Аксіомою є те, що держава, яка сьогодні не вкладає максимум ресурсів у науку та освіту позбавляє своїх громадян необхідного людського май­бутнього. Крім того, державні видатки на розвиток освіти в Україні також не зростають. Така ситуація явно не на користь соціальній, економічній сферам взагалі. Друге — зміст і характер навчального процесу у вищому навчальному закладі. На жаль, у багатьох із них існує так зва­на традиційна модель освіти, коли викладач навчає, а студент вчиться. Тоді як кращі зарубіжні моделі і системи освіти зорі­єнтовані на інтереси особистості, що вчиться, на максимальну індивідуалізацію процесу навчання, тобто у таких закладах не навчають, а навчають учитися. Навчальний заклад і освіта взагалі є однією з найважливі­ших форм суспільного буття, а не простою підготовкою до та­кого буття. Ті країни, спільноти, які це усвідомили, залишили далеко позаду інші країни як у розвитку людини-особистості, так і всього суспільства. Такі суспільства, формуючи свою соціальну, освітню політи­ку, глибоко усвідомили, що особистість формують не знання як такі, а вчитель, викладач, особистість, а вже потім і знан­ня, які він допомагає опанувати. Не професор вчить студента, а студент вчиться у професора. Це — методологічний ключ для зміни стосунків між тим, хто навчає, і тим, хто вчиться. Щоб цього досягти, потрібна серйозна демократична підготовка і добір викладачів, а також присудження вчених ступенів і звань на світовому рівні, озброєння викладачів новітніми тех­нологіями навчання та оцінюванням праці по заслугам. Нада­ти студентові право навчатися у того, в кого він хоче і може навчатися і стати не просто фахівцем — людиною, громадяни­ном. Останній аспект — найпринциповіший. Подальший прогресивний розвиток освіти в Україні істотно залежить від європейської інтеграції української освіти, яка найбільше залежить від так званого Болонського процесу. Конференція країн ЄС, що проходила у французькому місті Болонія (1999), офіційно задекларувала і розпочала процес об'єднання до 2010 р. чотирьох тисяч європейських вищих навчальних закладів, в яких навчається понад 12 млн студен­тів, у єдиний освітній простір. Нині кількість країн, що стано­вить так званий Болонський процес, сягає понад 40. Формаль­но Україна є однією з п'яти європейських країн, які ще наприкінці 2004 р. сповна до Болонського процесу не приєдна­лися, хоча освітня європейська інтеграція небайдужа громадя­нам нашої держави. Питання освіти в Україні відповідно до Болонського процесу ставилися в Указі Президента від 14 ве­ресня 2000 р. (№ 1072) "Про програму інтеграції України до Європейського Союзу", у відповідних розпорядженнях Кабіне­ту Міністрів, рішеннях Міністерства освіти і науки України.

Усі учасники Болонського процесу зобов'язалися розв'язати основні проблеми інтеграційного характеру, які полягають у такому:

1) запровадженні стандарту структурної побудови вищої освіти з двох ступенів — бакалаврські програми (3-4 роки навчання) і магістерські (додатково 1-2 роки);

2) вимірюванні обсягу праці студентів у "кредитах" (тиж­нях навчання) і введенні модульної побудови курсів на­вчання за так званою Європейською кредито-трансферною системою (ECTS);

3) повній модернізації підходів щодо забезпечення якості навчання і дипломів;

4) створенні умови для розширення освітніх і наукових об­мінів (мобільності);

5) забезпеченні усіх випускників європейських вищих на­вчальних закладів роботою;

6) підвищенні привабливості вищої освіти Старого світу для студентів з інших регіонів планети [6, 28].

Основними проблемами, які належить розв'язати безпосе­редньо в освіті України і стосовно неї, з тим, щоб максималь­но інтегруватися у європейський освітній простір, в узагальне­ному плані є:

• запровадження двоступеневої системи підготовки фахів­ців (бакалаврів, магістрів). На основі бакалаврату — ба­зова вища освіта, магістратури — повна вища освіта;

• завершення розроблення стандартів вищої освіти відпо­відно до вимог Болонського процесу;

• вдосконалення переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка спеціалістів;

• вдосконалення системи оцінювання знань студентів за так званою Європейською Кредитно-Трансферною та Акумулюючою Системою (ECTS);

• значне поліпшення якості освіти за рахунок вдоскона­лення її методико-матеріальної забезпеченості.

Загалом економічні та політичні інтереси української дер­жави полягають у поглибленні всіх форм співробітництва з усі­ма 25 членами розширеного Європейського союзу, зокрема у сфері вищої освіти і наукових досліджень. Це сприятиме знач­ній активізації комплексу модернізаційних процесів у галузі вищої освіти, об'єднанню зусиль колективів вищих навчаль­них закладів і керівних структур для підвищення якості діяль­ності всіх рівнів освітньої системи і повного вступу України в Болонський процес у 2005 р. [6, 29].




Дата добавления: 2015-04-12; просмотров: 47 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | <== 10 ==> | 11 |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.014 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав