Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Освіта і виховання, формування особистості

Найважливішим завданням будь-якого закладу освіти, як і усієї системи освіти загалом, є не просто навчання, професій­на підготовка особистості, а формування всебічно розвиненої, творчої, діяльної особистості, здібної до постійного самовдоско­налення, саморозвитку й самореалізації. Така особистість фор­мується в процесі навчання і виховання. Якщо мати на увазі подвійний процес соціалізації особис­тості — освіту і виховання, — то найбільше значення завжди мала і має саме освіта. Щоб виховувати, спочатку потрібно знати, як це робиться і що треба робити. Як продукт духовно­го розвитку людських спільнот, знання є основою виховного процесу. Проте не слід недооцінювати і роль виховання. Інша справа, що в радянський період нашої вітчизняної історії саме виховання гіперпродукувалося, піднімалося і ставилося вище освіти, а то й зовсім протистояло їй. Те, що освіта — найперша і найнеобхідніша умова соціалі­зації особистості — безперечно. Та із закінченням юності, на­буттям освіти процес соціалізації не завершується. Подальше професійне, трудове життя людини у той чи той спосіб залиша­ється пов'язаним з освітою, підвищенням кваліфікації. У до­рослішому віці, зауважує Г. Андреєва "особистість не лише за­своює соціальний досвід, а й відтворює його" [1, 345]. Процес освоєння особистістю соціальної дійсності, входжен­ня в нього, збагачення не лише себе самого, а й наявного сус­пільного досвіду, називають процесом соціалізації людини. Чим інтенсивнішим і багатограннішим є цей процес, тим розвиненішою і досконалішою є людина, суспільство.

Не слід плутати чи ототожнювати поняття "виховання" і "соціалізація". Виховання передбачає головним чином вплив на молоду людину, особистість інших людей — батьків, учите­лів, вихователів, навколишнього середовища, соціальних ін­ститутів освіти, культури тощо. У свою чергу, соціалізація — це процес вибіркового засвоєння певних цінностей, ідентифі­кації особистості з ними, напрацювання соціальної мети жит­тя, діяльності, вчинків. Звідси зрозуміло, що виховання — це не хаотичний, а цілеспрямований процес, в основі якого фор­мування особистості з відповідними моральними, етичними характеристиками, ознаками, якостями. Тобто особливість виховання як цілісного, спрямованого, адресного процесу по­лягає в тому, що воно завжди здійснюється на основі певної системи ідеалів. У найширшому розумінні виховання — це процес постійно­го розвитку здібностей людини як індивіда і члена суспільства одночасно. Однак існує багато і надто загальних визначень по­няття "виховання", коли під ним розуміють процес, що триває усе життя і сприяє постійному розвитку здібностей людини і як особистості, і як члена суспільства. Основна мета виховання — створення умов для повного розвитку і самореалізації автономної і водночас включеної у соціальну систему, спільноту, відповідальної і обов'язкової у своїх діях і вчинках особистості. Процес виховання забезпечується внаслідок взаємодії трьох основних складових (напрямів):

• формального (школа, інші заклади освіти);

• неформального (сім'я, групи однолітків, різноманітні за­соби інформації);

• позаформального (молодіжні об'єднання і організації, рухи, молодіжні клуби, центри та ін.).

Розглянемо особливості цих складових. Формальне або академічне виховання — це певним чином структурована, ієрархічно вибудувана в часі виховна система, основними складовими якої є школа та інші формальні на­вчальні заклади. Вирішальне значення тут відіграє школа, оскільки саме в ній дитина, підліток, молодий громадянин на­буває основи ціннісних, духовних орієнтацій, формує свої ін­тереси та потреби. Школа, з одного боку, розглядається соціологами і педаго­гами як єдино сутнісна частина виховання взагалі, а з друго­го, саме вона завжди підвладна істотними змінам, деформаці­ям. Багато вчених, зокрема Російської Федерації і України, небезпідставно вказують на ту обставину, що школа надто по­мітно піддається змінам, що мають місце у суспільно-політич­ному житті суспільства. Система освіти, особливо у нестабіль­них суспільствах, також піддається політизації, інтересам домінуючих політичних сил. Неформальне виховання — складний і динамічний процес, під час якого людина як індивід упродовж усього свого життя набуває нових навичок поведінки, цілісності і знань. Джере­лом такого виховання є повсякденне життя — спілкування з іншими людьми, у сім'ї, з однолітками, оточенням. Слід заува­жити, що неформальне виховання здійснюється не лише у мо­лодому віці, а й у більш дорослому. Природно, що неформальне виховання постійно змінюється за своєю сутністю, характером, особливостями, оскільки змін­ними є умови й особливості життя. Останніми роками у біль­шості суспільств, за визначенням учених, істотно зменшився вплив на молоду людину сім'ї, батьків, при цьому зросла її ав­тономність і самостійність. Позаформальне виховання — це організована виховна діяльність поза межами встановленої формальної системи (школи, вищого навчального закладу та ін.), що спрямована на обслуговування об'єкта виховання. Кожен з указаних типів виховання доповнює інші, але для досягнення необхідних результатів потрібні всі. Зарубіжні й вітчизняні філософи, педагоги, вихователі, спе­ціалісти в галузі соціальної особистості по-різному трактують основи виховання, тобто те, що має засвоїти і чому навчитися молода людина, перш ніж досягти зрілості. Найбільш цікавим і точним є виокремлення наступних чотирьох основ виховання.

Учись знати, тобто свідомо накопичувати знання, поєдную­чи при цьому широку загальну культуру з можливостями по­глибленої роботи в обмеженому колі дисциплін. Високоосві­чена людина має не просто багато знати, вони повинна розбиратися у досить вузькому напрямі, або відомому окремо­му явищі, предметі. Вчитися треба так, щоб вміло користу­ватися можливостями, які надає виховання впродовж усього життя. Учись працювати. Важливо не лише отримати певну суму знань, професійні навички, а й навчитися практично діяти як самостійно, так і спільно з іншими людьми, в групі, колективі. Учись жити разом. Вихована людина — це та, яка вміє і спроможна узгодити своє життя з життям інших людей. Вона відчуває і усвідомлює, що живе в умовах взаємозалежності людей, коли можливі й певні неузгодженості, проблеми, а то і конфлікти, які потрібно вміти врегульовувати, розв'язувати, а також уміє поважати думки, погляди інших людей, прагне по­розуміння, справедливості, миру і злагоди. Учись бути особистістю. Мабуть, це найскладніша наука, оскільки вона пов'язана із вдосконаленням власного характе­ру, спроможністю і вмінням діяти автономно, виявляючи само­стійність суджень і високу особисту відповідальність за свої дії і вчинки. Виховний вплив на молоду людину мають рідні, дру­зі, однолітки, засоби інформації тощо. Не менш важливе зна­чення при цьому відіграє приклад попередників свого та інших народів, учителі й вихователі, які допомагають оволодівати знаннями, обраною професією. Освіта, наука, культура, що ві­дображають національну самосвідомість українського народу, ґрунтуються на глибокій і об'ємній філософській спадщині ба­гатьох видатних співвітчизників, велетів знань, духу і звитя­ги, таких як: митрополит Ілларіон, Ярослав Мудрий, Юрій Дрогобич, Іван Вишенський, Петро Могила, Григорій Сковоро­да, Феофан Прокопович, Микола Костомаров, Панфіл Юркевич, Іван Франко, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський. Життя, професійна та громадська діяльність цих великих гро­мадян України завжди і для всіх наступних поколінь будуть невмирущими прикладами для наслідування, формування но­вих і нових поколінь української нації, нашої власної націо­нальної еліти. Адже саме у такій тісній взаємодії поколінь і можливий суспільний розвиток і прогрес. І в школі, і у вищому навчальному закладі завжди найпоцінованішим є викладач-особистість, тобто спеціаліст, який не просто досконало знає свій предмет, а впливає на виховання власним прикладом, силою авторитету. Це вчитель-громадянин, патріот, якому притаманні високе почуття обов'язку, по­рядність, здатність до співчуття, людинолюбства. Перш ніж полюбити той чи той предмет, учень, здебільшого, спочатку переймається глибокою повагою до свого вчителя, як особис­тості, як прикладу для наслідування. Можна не поділяти пог­ляди, утвердження свого учня, та не можна не поважати його як особистість, надаючи можливість сповідувати і висловлюва­ти свої погляди, думки, позицію. Хороший вчитель, викладач однаковою мірою має бути й хорошим вихователем. В против­ному разі він забезпечуватиме лише односторонній процес пе­редавання знань. Результати, отримані свого часу Українським інститутом соціальних досліджень, підтверджують гіпотезу про те, що освітній рівень молоді істотно впливає на сутність і рівень її культурних інтересів. Так, на запитання "Яке значення в жит­ті людини має, на ваш погляд, читання літератури?", кожний з тих, хто відповів "дуже велике" і " велике", постійно збіль­шується залежно від зростання освітнього рівня молодих рес­пондентів (від 65 % юнаків і дівчат із незакінченою середньою освітою до 78 % із вищою). Така сама залежність простежуєть­ся у розподілі відповідей на запитання щодо важливості відві­дування театрів, концертів, виставок (відповідно 43 і 56 %). Природно, що має місце і протилежна залежність між освітою і визнанням важливості менш інтелектуальних виявів куль­турної діяльності. Наприклад, відвідування танців назвали важливим для себе 67 % молодих респондентів із незакінченою середньою освітою і лише 44 % — із вищою. Загалом мо­лодь, яка має вищу освіту, вдвічі активніше відвідує заклади культури, ніж ті, хто має, скажімо, середню спеціальну (відпо­відно 16 і 9 %) [13].

Вищим ступенем розвитку особистості є самовиховання, са­мовдосконалення. Якщо виховання, з погляду соціології моло­ді, є своєрідною, особливою формою соціалізації особистості і постає як усвідомлена функція, завдяки якій молодий грома­дянин цілеспрямовано входить у світ суспільних відносин, то самовдосконалення — процес вольової діяльності самої люди­ни. Завдяки самовихованню і самовдосконаленню людина не просто стає розвиненішою, досконалішою, а все більше знімає із себе усілякі обмеження, які створює для неї існуючий рівень суспільного розвитку, мораль цього соціуму. Будь-яка людина (особистість) має певний рівень освіти, який можна також назвати освіченістю, що не є об'ємом її знань. Це відповідним чином відпрацьовані, осмислені знання (інформація), введені особистістю у її внутрішній світ і які да­ють можливість їй вільно існувати у світі духовної культури, розуміти прекрасне в мистецтві, літературі, будь-якій галузі знань, якими особистість оволоділа і в якій вона об'єктивно продовжує вдосконалюватися. Набуття освіти, професії далеко не однаковою мірою вияв­ляє себе у різних сферах життя людини, особливо молоді. Як справедливо зазначає І. Кон: "Юнак може бути достатньо до­рослим у сфері трудової діяльності, залишаючись при цьому на підлітковому рівні у сфері відносин з дівчатами або у сфері культурних запитів, і навпаки. Відповідно і підхід до нього у різних сферах життя має бути диференційованим" [17, 43]. Соціологія освіти акцентує увагу на тій принциповій обста­вині, що з підвищенням рівня наукового знання, яким оволо­діває людина, зростає потреба у набутті нею певних практич­них навичок у його використанні. Свого часу так звана радянська система освіти майже не поступалася зарубіжній в обсязі інформації, знань, якими оволодівали молоді люди, про­те вона істотно відставала в тому, щоб навчити людину якомо­га продуктивнішому їх застосуванню у предметно-практичній, професійній діяльності. І це за умови, що ефективність соціа­лізації молоді безпосередньо залежить від того, наскільки тіс­но пов'язані потреби суспільства, система освіти і професійної підготовки молоді і її життєві плани. Тобто система освіти мо­лоді є своєрідним об'єднувальним "ланцюжком" між потреба­ми суспільства і життєвими планами молоді. Отже, навчання, оволодіння знаннями не самоціль. Фак­тично завжди воно передбачає набуття певних трудових нави­чок, професії. При цьому проблем, пов'язаних із набуттям мо­лоддю професій, завжди було більше ніж достатньо, а в умовах суспільно-політичних, економічних трансформацій, переходу окремих країн до ринку такі проблеми значно загострюються, оскільки відсутність професії або недостатній рівень кваліфіка­ції тих, хто працює, завжди спричиняє певні економічні втра­ти. Щодо безпосередньо професійних навчальних закладів, то вони покликані визначати якісну структуру робітничих кадрів, рівень їхньої кваліфікації, орієнтуючись на потреби ринку. Нині в Україні діє більш як тисячу профтехучилищ, в яких навчається понад 500 тис. юнаків і дівчат за 300 спе­ціальностями. Лише у 2002 р. 282 тис. випускників профтех­училищ України прийшли на виробництво. Як зауважує С. Ніколаєнко, сучасна система профтехосвіти виконує також важливі соціальні функції: у закладах цієї системи навчаєть­ся понад 11 тис. дітей-сиріт, 131 тис. дітей, які потребують додаткової соціальної підтримки, близько 4 тис. дітей, яким потрібна корекція фізичного та розумового розвитку [24, 79]. Професійні навчальні заклади покликані визначати якісну структуру робітничих кадрів, рівень їхньої кваліфікації, орієнту­ючись на потреби ринку. Робити це вкрай складно, оскільки су­часна система профтехосвіти в Україні все ще не просто непопу­лярна й малопрестижна: вона потребує серйозної перебудови. Основним стимулом потреби в знаннях і науці, в спеціаліс­тах високого професійного рівня має стати ринок, ринкові від­носини і потреби. Нині в Україні, як і в інших країнах пост­радянської Європи, ще далекою до досконалої системи освіти різних рівнів є конкуренція у сфері підготовки висококваліфі­кованих спеціалістів. Престиж і авторитет безпосередньо про­фесійної освіти в Україні не можна підвищити без загального авторитету, впровадження нових, прогресивніших методик і методів професійної орієнтації молоді, оскільки відсутність інтересу до певних професій пов'язана з елементарним їх незнанням взагалі, специфікою, характером, особливостями. Ще в 90-х роках XX ст. в Україні з'явилися спеціальні видання щодо згаданих проблем, серед яких слід виокремити навчально-мето­дичний посібник "Система методів професійної орієнтації", під­готовлений А. Боровським, Т. Потапенко, Г. Щокіним. У пра­ці проблеми професійної орієнтації молоді розглядаються як система методів освіти, консультацій і профвідбору, професійної роботи на виробництві, а також наводяться конкретні рекомен­дації стосовно вибору професій і спеціальностей.

Аналізуючи проблеми психології роботи з молоддю, М. Обозов і Г. Щокін звертають увагу на низку специфічних особливостей підготовки спеціалістів взагалі. Наприклад, ви­знаючи велику ефективність освіти, здобутої з відривом від ви­робництва, вони вказують на те, що заочна система навчання краще поєднує теорію з конкретною справою, а люди, які на­були такої освіти, швидше й енергійніше за інших оволодіва­ють командними висотами [24, 7]. Час підготовки молоді до праці, професійної діяльності, пер­винним вибором професії або навіть отриманням певної спеціа­льної освіти зовсім не завершується. Існує ще так званий пері­од професійно-виробничої адаптації людини, який триває від 3 до 5 років, а іноді й більше, залежно від конкретних умов. Отже можна зробити такі висновки:

1. Освіта є важливою засадою і умовою процесу духовного формування особистості, її світогляду, а також показ­ником рівня економічного, політичного, духовного і морального розвитку суспільства. За таких умов освіту можна розглядати як вид практичної і пізнавальної діяльності, цілісну систему.

2. Як багаторівнева, комплексна і структурована система осві­та не може бути реформована, якщо не торкнутися і не задіяти основні її домінанти: змістовну (рівень організації навчання, навчального процесу); організаційну (ступінь підпорядкованості навчальних закладів і механізм управ­ління ними) і фінансову (матеріальне забезпечення освіти).

3. Освіта завжди щонайтісніше поєднана з вихованням, формуванням особистісних якостей людини, її ціннісних, духовних інтересів та ідеалів. У тісній єдності освіти і виховання виникають найсприятливіші умови для соці­алізації особи, формування її громадянської позиції.

4. Ефективність освіти багато в чому визначається рівнем професійної підготовки людини у будь-якій сфері діяль­ності, наявністю у неї практичних навичок і вмінь, твор­чого використання набутих знань як для власної самореалізацїі, так і для забезпечення суспільного прогресу.