Читайте также:
|
Заражение человека ВИЧ происходит при попадании вируса непосредственно в кровь или через поврежденные слизистые оболочки. Спустя несколько недель после инфицирования у некоторых людей могут появиться симптомы, напоминающие грипп или сильную простуду – повышение температуры, боль в горле, увеличение лимфоузлов, изредка – сыпь на коже. Затем в течение длительного периода клинические проявления болезни отсутствуют. По прошествии этого бессимптомного периода, который может длиться от нескольких месяцев до нескольких лет, у инфицированных людей начинают увеличиваться лимфатические узлы, а еще через несколько лет на фоне нарушенного иммунитета развиваются различные бактериальные, вирусные, грибковые инфекции и/или опухолевые процессы. Также характерны постоянная лихорадка, хроническая диарея (жидкий стул) и большая потеря в весе (истощение).
59. Профілактика СНІД
Свойства вируса иммунодефицита человека и пути его передачи определяют способы профилактики и предупреждения дальнейшего распространения инфекции.
ВИЧ не стоек во внешней среде, быстро погибает при кипячении и под воздействием таких дезинфицирующих веществ, как например, раствор хлорной извести. Проведение стандартных мероприятий по обеззараживанию медицинского инструментария в больничных условиях, тестирование на наличие антител всех порций донорской крови и других биологических жидкостей эффективно предупреждают распространение вируса в лечебных учреждениях.
Для предупреждения передачи половым путем крайне эффективным способом является использование презервативов. Разнообразные программы полового воспитания, нацеленные на отсрочку начала половой жизни, сохранение верности партнеру и использование презерватива также доказали свою результативность во многих странах мира.
Комплекс мероприятий по информированию потребителей наркотиков по вопросам здоровья, включающий в себя распространение среди них профилактической литературы, обмен шприцев для ориентации наркопотребителей на использование только стерильных инструментов, предоставление возможности заместительной терапии, – убедительно доказал свою эффективность в предупреждении распространения ВИЧ-инфекции во многих странах мира и нередко определяется термином «снижение вреда от инъекционного употребления наркотиков». В настоящее время в Австралии, США, во многих странах Западной, Центральной и Восточной Европы проводятся программы по обмену игл и шприцев, аутрич-работы (информационно-разъяснительная деятельность социальных работников и волонтеров-добровольцев «на улице»). Применяемая с середины 60-х годов XX в. для снятия острых проявлений абстинентного синдрома (ломки) заместительная терапия, при которой наркозависимый принимает строго выверенные дозы метадона – синтетического аналога «уличных» наркотиков – также доказала свою эффективность в снижении роста ВИЧ-инфекции.
Прием современных препаратов позволяет значительно снизить (2–10%) риск инфицирования ребенка от ВИЧ-положительной матери.
60. Сучасні методи лікування СНІД
В настоящее время лечение ВИЧ-инфицированных проходит по терапевтическим схемам ВАРТ, разработанным индивидуально для каждого пациента. Данный подход позволяет максимально эффективно подобрать лекарственные средства, с учетом:
При лечении СПИДа используются три или четыре компонента высокоактивной антиретровирусной терапии, а постоянный врачебный мониторинг за состоянием ВИЧ-положительного больного обеспечивает возможность гибкого изменения медикаментозной схемы.
Лечение и профилактика ВИЧ-инфекции подразделены на следующие формы терапии:
При острых стадиях методы лечения ВИЧ предполагают использование преимущественно высокоактивной антиретровирусной терапии, решающей задачи вирусологического, иммуностабилизующего и клинического характера. Также обязательна при лечении и профилактика СПИДа антимикробными препаратами, что позволяет предупредить развитие ОИ.
Лечение зараженных СПИДом пациентов осуществляется методом применения противовирусных препаратов, которые располагают функцией подавления репродукции вируса. После того, как диагноз подтвердился, определяют способы к дальнейшему ведению больного. Выбор терапии – непременно должен быть индивидуальным, базирующимся на величине риска. Принимать решение о том, когда именно можно начинать антиретровирусное лечение, стоит исходя от опасности прогрессирования инфекции ВИЧ, и того, насколько явно выражен иммунодефицит. Если антиретровирусную терапию начать до непосредственного появления иммунологических и вирусологических симптом, до того когда вирус начинает прогрессировать, а заболевание уже в явном виде, — в таком случае ее позитивный эффект может считаться предельно выраженным и длительным. Противовирусная терапия обычно назначается больным, изначально, на стадии острой инфекции. Главная норма терапии СПИДа, впрочем, как и других вирусных заболеваний — своевременное лечение базового заболевания и его обострений, как правило, это разновидности пневмонии. Существует мнение, что лечебный курс оппортунистических инфекций, в частности, саркомы Капоши больных СПИДом, должно сопровождаться предельно высокими порциями антибиотиков и химиопрепаратов. Прежде чем выбирать лекарство, кроме того, что нужно учесть чувствительность к препарату, нужно также принять во внимание то, как переносит его больной, а еще как функционируют почки после назначения ему данного препарата. Потому что именно этот орган «собирает» препарат в организме. Итог терапии зависит от систематичности и продолжительности лечения.
61. Права ВІЛ-інфікованої людини.
СНІД – найсерйозніший виклик людству
Поріг XXI століття людство переступило з рядом жахливих хвороб. ВІЛ і його кінцева стадія СНІД – одні з них.
ВІЛ – це вірус імунодефіциту людини. Потрапляючи в організм людини, він викликає смертельне інфекційне захворювання, що назване прийнятим у міжнародній практиці терміном "ВІЛ-інфекція".
Хвороба протікає довго, має кілька стадій, останню з яких з різноманітними клінічними проявами позначають терміном "синдром набутого імунодефіциту" (СНІД). Термін "синдром" позначає сукупність симптомів хвороби. Оскільки в кожнім випадку ВІЛ/СНІДа відзначалася глибока поразка імунної системи, а саме її недостатність, у назву включили визначення "імунний дефіцит".
Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті.
Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства.
Незалежно від того, що Україна вважається країною з низькою інфікованістю вірусом, її середовище характеризується високим рівнем поширеності, й вірус може розповсюджуватися швидко, особливо серед молоді. Зараз переважну більшість інфікованих в Україні становлять молоді люди у віці від 20 до 39 років. Якщо зараз не вдатися до ефективних дій, кількість випадків ВІЛ-інфекції може досягти в Україні 1,5 мільйони до 2010 року.
Тому боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров'я населення.
Держава гарантує:
· забезпечення постійного епідеміологічного контролю за поширенням ВІЛ-інфекції на території України;
· доступність, якість, ефективність медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції (далі – медичного огляду), в тому числі анонімного, з наданням попередньої та наступної консультативної допомоги, а також забезпечення безпеки такого медичного огляду для обстежуваної особи та персоналу, який його проводить;
· регулярне та повне інформування населення, в тому числі через засоби масової інформації, про причини зараження, шляхи передачі ВІЛ-інфекції, заходи та засоби профілактики, необхідні для запобігання зараженню цією хворобою та її поширенню;
· забезпечення запобігання поширенню ВІЛ-інфекції серед осіб, які вживають наркотичні засоби шляхом ін'єкції, зокрема створенням умов для заміни використаних ін'єкційних голок і шприців на стерильні;
· обов'язкове тестування з метою виявлення ВІЛ-інфекції крові (її компонентів), отриманої від донорів крові та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин і органів людини, що використовуються в медичній практиці та наукових дослідженнях;
· соціальний захист ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД, членів їхніх сімейі медичних працівників, зайнятих у сфері боротьби із захворюванням на СНІД, а також подання ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД усіх видів медичної допомоги;
· надає інші гарантії.
Фінансування програм з профілактики захворювання на СНІД
Фінансування загальнодержавної, регіональних та місцевих програм з профілактики захворювання на СНІД та соціального захисту ВІЛ-інфікованих здійснюється відповідно за рахунок:
· коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів;
· коштів цільових фондів;
· благодійних внесків (ст. 5 Закону "Про запобігання захворюванню на СНІД та соціального захисту населення").
Хто може здійснювати заходи щодо боротьби із захворювання на СНІД?
Відповідно до ст. 6 цього Закону заходи щодо боротьби із захворюванням на СНІД у межах своєї компетенції розробляють і здійснюють відповідні центральні, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи та організації усіх форм власності. У здійсненні заходів щодо боротьби із захворюванням на СНІД можуть брати участь об'єднання громадян (у тому числі міжнародні), а також приватні особи (включаючи іноземців), які займаються благодійною діяльністю. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, на який покладається управління та міжвідомча координація у сфері боротьби із захворюванням на СНІД, є Міністерство охорони здоров'я України.
Права та пільги ВІЛ-інфікованих
Статті 17, 23 Закону "Про запобігання захворювання на СНІД та соціальний захист населення".
ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД громадяни України користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України.
Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на:
· відшкодування збитків, пов'язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини;
· безкоштовне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та на психосоціальну підтримку;
· безкоштовний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за рахунок лікувальної установи, яка видала направлення на лікування;
· користування ізольованою жилою кімнатою.
Дітям віком до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД, призначається щомісячна державна допомога у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Чи можливі випадки відмови ВІЛ-інфікокованим у прийнятті до лікувальних закладів?
Забороняється відмова у прийнятті до лікувальних закладів, у наданні медичної допомоги, обмеженні інших прав осіб на підставі того, що вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також обмеженні прав їх рідних і близьких на цій підставі (ст. 18 Закону "Про запобігання захворюванню на СНІД…").
Яку допомогу отримують ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД?
ВІЛ-інфіковані і хворі на СНІД громадяни України забезпечуються безоплатно ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та отримують психосоціальну допомогу (пункт 14 "Постанови КМУ Питання запобігання та захисту населеня від ВІЛ- інфекції та СНІДу").
Який порядок компенсації ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД за використання їх крові та інших біологічних матеріалів для наукових досліджень?
Постанова КМУ "Питання запобігання та захисту населеня від ВІЛ- інфекції та СНІДу" передбачає такий порядок компенсації:
1) Давання крові та інших біологічних матеріалів (кістковий мозок, спинномозкова рідина, сперма, біоптати) ВІЛ-інфікованими або хворими на СНІД для наукових досліджень провадиться за їх згодою за плату чи, за бажанням пацієнтів, – безкоштовно.
2) Компенсацію ВІЛ-інфікованим або хворим на СНІД за використання їхньої крові та інших біологічних матеріалів здійснюють науково-дослідні установи та заклади, які проводять відповідні наукові дослідження.
3) Компенсація ВІЛ-інфікованим або хворим на СНІД здійснюється з розрахунку:
· за дозу 100 мілілітрів крові – чотири неоподатковуваних мінімуми доходів громадян;
· за дозу 1 мілілітр кісткового мозку - два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян;
· за дозу 10 мілілітрів спинномозкової рідини – чотири неоподатковуваних мінімуми доходів громадян;
· за 1 порцію еякуляту сперми – два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян;
· за одну порцію біоптатів органів або тканин – чотири неоподатковуваних мінімуми доходів громадян.
4) Виплата ВІЛ-інфікованим або хворим на СНІД сум компенсації за використання їх крові та інших біологічних матеріалів провадиться в день забору крові, інших біологічних матеріалів.
Обмеження щодо переливання донорської крові
Вони встановлені ст. 10 Закону "Про запобігання захворюванню на СНІД…". Обов'язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягає кров (її компоненти), отримана від донорів крові (її компонентів) та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини. Переливання крові (її компонентів), а також використання інших біологічних рідин, клітин, органів, тканин у медичних цілях дозволяється лише після обов'язкового лабораторного дослідження крові донорів на ВІЛ-інфекцію. У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю людини та єдиним засобом врятування хворого є термінове переливання крові, а належним чином перевіреної донорської крові немає, за згодою хворого або його законного представника допускається переливання неперевіреної на ВІЛ-інфекцію крові. При цьому хворий або його законний представник мають бути попереджені про можливий ризик зараження. Якщо усвідомлену згоду хворого отримати неможливо, рішення про переливання неперевіреної на ВІЛ-інфекцію крові приймається консиліумом лікарів, а при неможливості скликання консиліуму – лікарем, який подає допомогу. Факт переливання неперевіреної на наявність ВІЛ-інфекції крові та згода хворого на проведення такого медичного втручання обов'язково письмово посвідчуються в медичній документації хворого, а зразок цієї крові має бути терміново надісланий для відповідного лабораторного дослідження.
Які права надаються батькам ВІЛ-інфікованих дітей?
Статті 21-22 Закону "Про запобігання захворюванню на СНІД…":
Батьки дітей, інфікованих вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, та особи, які їх заміняють, мають право на:
· спільне перебування в стаціонарах з дітьми віком до 14 років із звільненням на цей час від роботи з виплатою допомоги по тимчасовій непрацездатності у зв'язку з доглядом за хворою дитиною;
· збереження за одним із батьків (у разі звільнення його з роботи у зв'язку з доглядом за дитиною віком до 16 років) безперервного трудового стажу для нарахування допомоги по тимчасовій непрацездатності за умови влаштування на роботу до досягнення дитиною зазначеного віку.
Матері, які мають дітей віком до 16 років, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, мають право на одержання щорічної відпустки у літній чи інший зручний для них час. У разі відсутності матері та виховання такої дитини батьком або іншою особою таке право надається зазначеним особам.
Відповідальність
За свідоме поставлення в небезпеку зараження чи зараження іншої особи (або кількох осіб) вірусом імунодефіциту людини особою, яка знала про наявність у неї ВІЛ-інфекції, тягне за собою кримінальну відповідальність. Винна у цьому особа відшкодовує також витрати, що виникли у зв'язку з поданням зараженій особі медичної та соціальної допомоги, у порядку, встановленому законом України.
Відшкодування збитків, завданих здоров'ю осіб, інфікованих вірусом імунодефіциту людини з вини медичних працівників або внаслідок незабезпечення безпечних умов праці власниками (уповноваженими ними органами) закладів охорони здоров'я, підприємств, установ, організацій, виконання працівниками яких своїх службових обов'язків пов'язане з ризиком інфікування вірусом імунодефіциту людини, здійснюється за рахунок винної особи в порядку, встановленому законодавством України.
62. Туберкульоз. Збудник, шляхи розповсюдження, прояви, профілактика.
ТУБЕРКУЛЕЗ –заболевание человека и животных, вызываемое туберкулезными микобактериями (Mycobacterium tuberculosis), которые передаются воздушно-капельным путем. Больной активной формой туберкулеза может передавать микобактерии окружающим во время кашля, разговора и пр. После инфицирования микобактерии могут либо быстро развиваться и приводить к активному заболеванию, либо длительно находиться в организме не проявляя активности в течение многих лет или всей жизни. В случае инфицирования микобактериями риск развития активного заболевания у здорового человека в течение всей его жизни составляет около 10%. Наиболее существенным фактором развития активного туберкулеза является ослабление иммунной системы человека, причиной которого могут быть внешние условия (недостаточное питание, плохие условия жизни, стрессы) или другие заболевания, например, ВИЧ-инфекция. При развитии активного туберкулеза у больного в основном поражаются легкие, однако, возможно вовлечение и иных органов. Внелегочный туберкулез, как правило, поражает лимфатическую систему, плевральную полость, оболочки мозга и позвоночник. Основными симптомами туберкулеза являются лихорадка (длительное повышение температуры), ночное потоотделение, потеря массы тела и общая слабость. Легочная форма заболевания обычно сопровождается кашлем и одышкой. Иногда может развиться кровохарканье или легочное кровотечение.
Исторический аспект.
Люди болели туберкулезом с незапамятных времен. На протяжении многих столетий он существует как хроническое, повсеместно распространенное эпидемическое заболевание. Его клиническая картина была хорошо известна врачам древности и превосходно описана еще в трудах Гиппократа. Современная эра в изучении туберкулеза началась с открытия в 1882 Робертом Кохом туберкулезных микобактерий и их роли в этом заболевании. Открытие в 1895 рентгеновских лучей стало другой важной вехой в изучении туберкулеза. С середины 19 в. в индустриально развитых странах вследствие подъема уровня жизни населения, улучшения питания и гигиенических условий заболеваемость туберкулезом начала снижаться, она прерывалась лишь после Первой и Второй мировых войн. Появление активных противотуберкулезных химиопрепаратов (стрептомицин, изониазид, рифампицин и др.) произвело революцию в лечении туберкулеза и с конца 1940-х привело к значительному снижению заболеваемости и смертности в мире. Однако в последнее десятилетие 20 в. был отмечен новый рост заболеваемости туберкулезом, который коснулся даже некоторых развитых индустриальных стран. Частично это общее ухудшение эпидемиологической ситуации было связано с ослаблением контроля и самоуспокоенностью медиков, частично – с процессами глобализации и активным передвижением по миру мигрантов, в том числе больных туберкулезом. В странах Африки и Азии ситуацию усугубило, в первую очередь, быстрое распространение эпидемии ВИЧ/СПИДа. В большинстве постсоветских стран эта новая эпидемия туберкулеза была предопределена комбинацией различных факторов: экономической нестабильностью после развала СССР, невозможностью властей постсоветских государств поддержать нормальный уровень социальной и медицинской инфраструктуры, резким ростом числа заключенных и переполненность пенитенциарных учреждений. Особую тревогу на постсоветском пространстве вызывает широкое распространение туберкулеза, вызванного микобактериями, которые устойчивы к стандартным лекарственным препаратам (так называемый, туберкулез с множественной лекарственной устойчивостью).
Дата добавления: 2015-04-12; просмотров: 31 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |