Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

УСНЕ І ПИСЕМНЕ МОВЛЕННЯ

11.

Щодо ділового писемного мовлення доречно сказати, що тут можливий не лише текстовий виклад. Є папери, котрі містять тільки конкретні цифрові дані, схеми, таблиці тощо. Це документи стандартного типу. Вони дають можливість ефективно підготувати максимум даних. А є й такі ділові папери, що містять лише загальні відомості. Тут відповідно добираються й мовні елементи. Такі документи мають дещо вільну від стандарту форму викладу.

Ефективність того чи іншого документа залежить від мовних засобів, насиченості найнеобхіднішою інформацією. Ось чому кожна організація чи підприємство прагнуть виробити свої типові документи. Перевага їх у тому, що вони не потребують багато часу для складання, легко сприймаються і зручні у використанні.

12.Телефонна розмова – це один із видів усного мовлення, до того ж досить спеціфічний: оскільки співрозмовники не бачать один одного, то виключається передача інформації через міміку, жести, вираз очей та обличчя. Навіть звичайне підтвердження того, що вас слухають, потребує словесного вираження, в той час як при безпосередній розмові достатньо було б глянути на співрозмовника. Такі репліки-підтвердження наявності зв’язку вносять надлишкову інформацію в телефонну розмову, хоч ця інформація виправдана: вона забезпечує безперервність у розмові.

Тому при веденні ділових розмов особливо важливо широко використовувати лексічні можливості української літературної мови, насамперед багату синоніміку, з одного боку, й точність її термінології, з другого боку, й точність її термінології, з другого, а також інтонаційні можливості мовлення.

Заважає й надто сильний голос: по телефону слід розмовляти середнім за силою голосом. Оскільки по телефону голос часто здається зміцненим, а окремі звуки неясними, треба намагатися говорити не дуже швидко й по можливості чітко, ясно, говорити в мікрофон телефонної трубки – інакше співрозмовник буде погано вас чути. Тон розмови має бути спокійним, витриманим, ввічливим.

Оскільки ділові партнери часто спочатку знайомляться заочно, по телефону, дуже важливо справити на співрозмовника добре враження. Для цього слід дотримуватися ряду вимог, про які ми і порозмовляємо.

Службова телефонна розмова складається з таких компонентів:

момент встановлення зв’язку;

виклад справи;

заключні слова, знак, що розмову закінчено.

Називаючі своє прізвище, не забувайте, що окремі прізвища важко сприймаються на слух. До того ж потрібен певний час, щоб співрозмовник звик до вашого голосу і вашої дикції. Тому важкі до сприймання прізвища ставлять у кінці речення й вимовляють якомога виразніше, або всі звуки і склади були зрозумілі.

Слід пам’ятати, що ведення надто довгих службових розмов – це прояв нецеремонності та неповаги до тих, хто теж чекає звільнення телефону.

Розмова по телефону не потрібна перетворюватись у монолог: викладаючи багатоаспектне питання, слід передавати інформацію частинами, по можливості частіше робити паузи, щоб міг включитися співрозмовник.

Коли співрозмовник зупиняється, він цим самим дає знак, що чекає підтвердження зрозумілості викладеного, а тоді продовжить думку. Пауза може означати, що якась частина розповіді закінчена, думка завершена. Це створює певний ритм у розмові і дає можливість уникнути перебивання, переривання думки, що особливо неприємно в певних ситуаціях.

Взагалом вміння вести телефонну ділову розмову значною мірою полягає якраз у тому, щоб своєчасно зробити паузу й тим самим дати можливість співрозмовникові висловити своє ставлення до питання, що обговорюються.

Ініціатива закінчення розмови належить звичайно тому, хто подзвонив, але якщо співрозмовник значно старший за віком або службовим становищем, слід дати можливість закінчити розмову йому.

Молодший за віком чи становищем може лише повідомити старшого про те, що він уже з’ясував усі питання, які у нього виникли. Розмову закінчує старший, але при всій віковій чи службовій відстані між співрозмовниками вони однаково повинні вживати обов’язкові форули ввічливості (Добрий день! Прошу! Будь ласка! Будьте люб’язні! Пробачте за турботу! Дякую за увагу! До побачення!)

17. Опозиція „ термін – професіоналізм ” часто аргументується тим, що терміни є

офіційними назвами спеціальних понять, а професіоналізми – напівофіційними.

„Терміни є узаконеними назвами будь-яких спеціальних понять. Професіоналізми

вживаються як їх неофіційні замінники лише в обмеженому спеціальною тематикою

23. Синонімія у термінології – це теж вияв загальномовної закономір­ності. Особливістю цього явища в термінології є те, що терміни-синоніми співвідно­сяться з одним і тим самим поняттям й об’єктом. Тому в термінології наявні абсолютні синоніми, що позбавлені стилістичних відтінків. Однак терміни-синоніми відрізняються іншими ознаками, наприклад, структурою, походжен­ням, особливостями функціонування.

Причинами появи синонімів у термінології є:

- вживання запозиченого терміна й автохтонного (адаптація – присто­сування, асиміляція – уподібнення, прогрес – розвиток), кількох запо­зи­чених термінів (боніфікація – рефакція), декількох автохтонних номінацій (злука – возз’єднання);

- існування повного варіанта терміна й абревіатури чи короткого варіан­та (підсилювач високої частоти – ПВЧ, перфораційна карта – перфо­карта);

- використання прізвищевого терміна і терміна, створеного на основі класифікаційної ознаки (булева алгебра – алгебра логіки);

- наявність словесного і символічного позначення понять (О2 – кисень,
+ – плюс, % – відсоток);

- вживання словотвірних варіантів, що мають ідентичні значення (анти­грипозний – протигрипозний), що мають ідентичні та неідентичні значення, оскільки терміни, утворені безафіксним способом, мають значення процесу і результату (перевід – переведення, нагрів – нагрі­вання), що відрізняються позначенням тривалості дії (відтво­рення – відтворювання, заземлення – заземлювання);

- використання застарілих і сучасних термінів (реґент – диригент, ікт – акцент).

Синонімію вважають небажаною в термінології: вона свідчить про етап формування терміносистеми. Але, зважаючи на несприятливі умови для української наукової мови в період національної бездержавності, синонімічні найменування вважаємо позитивним явищем. За сприятливих умов розвитку термінології постає можливість відібрати найвдаліші з-поміж синонімних номінацій.

Тому в межах термінології існують лише терміни-дублети й не існує термінів-синонімів

24. необхідно усвідомити, що явище паронімії вимагає точного знання значень і адекватного вживання слів. Незначна відмінність між двома словами приводить до помилок, зокрема до неправильної заміни одного слова іншим. Отже, при використанні паронімів слід звертатися до відповідних тлумачних словників з метою уточнення значення, правопису і вимови потрібного слова.

Уміння розрізняти патронімічні слова і правильно вживати їх у мовленні - неодмінний складник культури мови.

26. 1. У загальних назвах іншомовного походження приголосні звичайно не подвоюються: акумул я ція, бар о ко, белад о на, белетр и стика, брав і симо, ват (хоч Ватт), грип, гр у па, груп е то, гун (г у ни), ідил і чний, інтелекту а льний, інтерм е цо, колект и в, ком і сія, ком у на, лібр е то, піан і симо, піцик а то, стак а то, с у ма, фін (ф і ни), форт и симо, шас і, шоф е р та ін.

Тільки в окремих загальних назвах зберігається подвоєння приголосних: анн а ли, б о нна, бр у тто, в а нна (в а нний), мад о нна, м а нна (м а нний), м о тто, н е тто, п а нна, п е нні, т о нна, білль, б у лла, в і лла, мулл а, д у рра, м і рра.

2. При збігу однакових приголосних префікса й кореня подвоєний приголосний маємо лише тоді, коли в мові вживається паралельне непрефіксальне слово: апперц е пція (бо є перц е пція), іммігр а ція (бо є мігр а ція), іннов а ція (бо є нов а ція), ірраціон а льний (бо є раціон а льний), ірре а льний (бо є ре а льний), контрревол ю ція (бо є револ ю ція), сюрреал і зм (бо є реал і зм).

27. 1. Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них пишеться перед я, ю, є, ї:

1. а) Після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф, комп’ ю тер, п’єдест а л, інтерв’ ю, прем’ є р, торф’ян и й, к’ я нті, миш’ я к, кар’єра; П’єм о нт, П’яч е нца, Рив’ є ра, Ак’ я б, Іх’ я мас; Барб’ є, Б’ є рнсон, Б’ ю кенен, Женев’ є ва, Ф’ є золе, Монтеск’ є, Руж’ є, Фур’ є.
2. б) Після кінцевого приголосного в префіксах: ад’ ю нкт, ад’ют а нт, ін’ є кція, кон’ ю нктура.

2. Апостроф не пишеться:

1. а) Перед йо: курй о з, серй о зний.
2. б) Коли я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед а, у: бязь; бюдж е т, бюр о, пюп і тр, мюр и д, фюзел я ж, кюв е т, рюкз а к, рюш; Барб ю с, Бюфф о н, В ю ртемберг, М ю ллер, Гюг о, Кюв’ є, Р ю дберг.

Ь

1. Знак м’якшення (ь) у словах іншомовного походження пишеться після приголосних д, т, з, с, л, н:

1. а) Перед я, ю, є, ї, йо: адь ю, кондоть є р, конферансь є, монпансь є, атель є, марсель є за, міль я рд, бульй о н, вінь є тка, каньй о н; В’єнть я н, Фетьй о, Кордиль є ри, Сев і лья; Готь є, Лавуазь є, Жусь є, Моль є р, Ньют о н, Рень є, Вінь ї.
2. б) Відповідно до вимови після л перед приголосним: альбатр о с, фільм; Д е льфи, Н е льсон, але: залп, катаф а лк і т. ін.
3. в) Відповідно до вимови в кінці слів: магістр а ль, Б а зель, Бул о нь, Рафа е ль, але: бал, мет а л, рул о н, шприц; Гал а ц, Су е ц та ін.

2. Знак м’якшення не пишеться перед я, ю коли вони позначають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у: мад я р, маляр і я; д ю на, іл ю зія, ню а нс, т ю бик, тюль; Ал я ска, Дюм а, Сю.

• Сукупність назв продукції, що виробляється, напр., Н. кабелів, тросів, грохотів, сит, доліт, електродвигунів, центрифуг, фільтрів, конвеєрів, екс-каваторів тощо.
• Сукупність прийнятих для наукового вжитку назв, термінів, що застосовуються в тій чи іншій галузі знання.
• Перелік рахунків, що їх відкриває бухгалтерія.
• Перелік документів, напр., номенклатура карт — система позначень окремих аркушів багатоаркушних карт.
• Систематизований перелік найменувань справ із зазначенням строків зберігання.
• Працівники, призначені чи затверджені вищими органами на якісь посади.
• Панівний клас радянського суспільства, партійно-державне керівництво.

29. Загалом, розрізняють такі типи абревіатур:

• буквено-звукова — абревіатура ініціального типу, в якій поєднуються буквена та звукова вимова (наприклад: ІНДЗ — ін-де-зе — індивідуальне науково-дослідне завдання; ЦСКА — це-ес-ка — Центральний спортивний клуб армії);
• звукова — абревіатура, що складається з початкових звуків (ЛАЗ — Львівський автобусний завод, НАН — Національна академія наук);
• ініціальна — абревіатура, що складається з початкових літер слів, які виступають твірною базою для певного похідного (наприклад: УПА — Українська повстанська армія, СБУ — Служба безпеки України);
• ініціальна буквена —;
• ініціальна звукова —;
• ініціально-цифрова —;
• комбінована —;
• літерна —;
• мішана (змішана) —;
• складова —;
• словоформна — поєднання частини слова з відмінковою словоформою (Наприклад: завкафедри, коомроти, завскладу);
• телескопічна — абревіатура, утворена шляхом поєднання початкової і кінцевої частин твірного слова (Наприклад: мерон — малоеластичний капрон);
• уламкова — поєднання в абревіатурі асемантичних частин слова (Наприклад: педфак, медсанбат, студком, мехамат);
• усічено-словесна — абревіатура, утворена шляхом поєднання частини слова з повноцінним словом (Наприклад: запчастини, продтовари, Казахфільм)

Складноскорочені слова, різновид складних слів; слова, що виникли на основі складених найменувань і термінів шляхом скорочення всіх або частини слів, їх складових. Основні типи С. с.: 1) утворені з початкових звуків або назв початкових букв слів (звукові абревіатури — вуз, МХАТ(Московський Художній академічний театр СРСР імені М. Горького); буквені абревіатури — ЦК (це-но); буквено-звукові абревіатури — ЦДСА (це-де-са), ЦДРІ (це-дрі); 2) утворені з початкових частин слів — місцевком, продмаг; 3) змішаний тип, що поєднує елементи перших два, — міськвно (міський відділ народної освіти), ІМЛІ (Інститут світової літератури); 4) утворені поєднанням початку першого слова з початком і кінцем (або лише кінцем) другого — мопед (мотоцикл-велосипед), есмінець (ескадрений міноносець); 5) утворені поєднанням початковій частині слова (або слів) з цілим словом — запчастини, пологовий будинок, комроти. У С. с. можуть бути представлені не всі слова, складові повне найменування, причому порядок їх дотримання може бути змінений — Держплан (Державний плановий комітет), кожіміт (імітація шкіри). С. с. набули широкого поширення в офіційно-діловій документації в багатьох мовах світу.

30. Віддієслівні іменники є необхідним і ви­правданим мовним засобом ділового стилю - заміна всіх віддієслівних іменників дієслівними формами не­можлива. На перший погляд, із точки зору загальнолітературних есте­тичних та експресивних норм ці іменники збільшують обсяг речення, бо «ведуть» за собою цілі ряди озна­чень і додатків у родовому відмінку; через їх вживан­ня збільшується кількість пасивних зворотів; виникає тенденція до вживання слів без достатнього змістового наповнення (справа здійснення, з метою створення, шляхом відмовлення).

Проте деякі властивості віддієслівних іменників роб­лять їх необхідними для ділового стилю, закріплюють їх за офіційним діловим писемним спілкуванням. На­самперед цьому сприяє здатність віддієслівного імен­ника називати не конкретну дію, а загальне уявлення, поняття про неї, порівняйте:

давати вказівки — вказувати,

провести операцію — оперувати,

зробити огляд — оглянути та ін.

Як бачимо, тут відбувається певна смислова дифе­ренціація: дієслово називає дію вужчу, конкретнішу (шукати); це саме висловлення «розщеплене» на допо­міжне дієслово і віддієслівний іменник,— дію широку, узагальнену (вести пошук).

31. Полісемія термінів – вияв загальномовної закономірності, яка полягає в тому, що одному мовному знакові (слову) може відповідати декілька значень. Спостереження показують, що багатозначність розвивається в таких самих розрядах слів-термінів, що й у системі загальнолітературної мови. Наприклад, абстрактні іменники виявляють здатність розвивати конкретні значення (геометрія – геометрія крила літака), назви процесів називають також ре­зультати цих процесів (композиція, вимірювання). Отже, полісемія термінів – це природний прояв загальних законів розвитку лексики. Проте слід домагатися однозначності терміна, тобто співвіднесеності лише з одним поняттям у межах терміносистеми і споріднених з нею систем.

Омонімія в терміносистемах виникає, коли значення багатозначного в минулому слова розходяться настільки, що втрачається спільна основа. Такі слова входять у різні терміносистеми (морфологія – в природознавстві та мовознавстві, реакція – в хімії та фізиці). Омоніми виникають також внаслідок творення термінів за допомогою використання побутових слів (лапка, хвіст, шийка). Ставши термінами, ці слова наповнюються зовсім новим терміно­логічним значенням.

Багатозначні терміни і терміни-омоніми можуть існувати, не змінюючи семантики, і поза контекстом. Цим терміни відрізняються від загальновжи­ваних слів, які можуть змінювати значення залежно від фразового оточення.

Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні значення.

їхні значення нічим не пов'язані між собою: коса «запле­тене волосся», коса «знаряддя для косіння», коса «вузька смуга суходолу в морі, річці»; луг «угіддя для сінокосу», луг «хімічна речовина певного складу»; стигнути «достигати», стигнути «холонути».

Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм змістом і походженням це різні явища.

32. Оскільки діловодство, законодавство, дипломатичне службове спілкування ведеться в писемному вигляді, цей різновид мовлення передбачає продумування, монологічний характер викладу, прагнення до логічної впорядкованості тексту, до точної відповідності між позначуваним і позначенням, а також передачі думок лише традиційними мовними засобами. У складі лексики офіційно-ділового мовлення можна виділити такі досить виразні ряди: а) загальномовну, або міжстильову, лексику та фразеологію; б) напівтерміни – спеціальну терміновану і детерміновану лексику, фразеологію та номенклатуру; в) терміни різних галузей науки і виробництва; г) власне ділову – стилістично марковану – лексику та фразеологію

33. (выписал все, вдруг надо будетJ)

Вивчаючи структуру термінів, лінгвісти виділяють такі типи термінів:

1) прості: непохідні (терміни, які на синхронному зрізі не мають моти­ваційних слів, напр.: дуга, жила, лад) і похідні (терміни, у яких можемо виділити мотиваційні основи і словотворчі афікси, напр.: запобіжник, проти­вага, затакт);

2) складні (терміни, у яких можна виділити дві основи, напр.: паротво­рення, теплострум, тискомір);

3) складені (терміни-словосполучення, напр.: стала похибка, прискорен­ня руху, рідкий стан тіла);

4) терміни-символи (♪, +) і терміни-напівсимволи (α-промені, β-про­міння, γ-еманація).

Терміни-складні слова, що пишуться через дефіс, утворено способом словоскладання (ампер-секунда, ват-секунда, диск-катод, мегават-година, жук-короїд, льон-довгунець). Такі терміни є результатом поєднанням двох самостійно вживаних іменників.

34. російські прізвища на е передаються сполученням йо на початку слова та на початку складу. Наприклад: Йотов, Йоржик, Майоров, Водойомов, Муравйов, Соловйов, Воробйов;

• якщо е означає звук о після м'якого приголосного, то пишуть сполучення ьо. Наприклад: Синьов, Дехтярьов, Пушкарьов, Лав-реньов, Треньов;

• під наголосом після шиплячих ж, ч, ш, щ, ц завжди пишуть о. Наприклад: Чижов, Свящов, Балашов, Кудряшов, Ліхачов, Лоба-чов, Кольцов. У ненаголошеній позиції пишуть е. Наприклад: Горячев, Чебишев, Коришев, Сонцев, Кривенцев, Плющев, Лещев та ін.;

• російську е після приголосних в українській мові передають літерою е. Наприклад: Мельник, Вербицький, Александров, Демидов, Шевцов, Кобзаревич, Леонов, Мошек, Сапек, Гашек, Луспекаев, Білевич. Але звук е в російських прізвищах, що відповідає українському і, передають літерою є. Наприклад: Бєлкін, Беляев, Сєдіна, Пєшковський, Лєтов, Мєстківський та ін.;

• російську и в основах прізвищ на початку слова і після приголосних передають літерою і. Наприклад: Іващенко, Івко, Ісаченко, Ісаєв,

• у префіксі при- завжди пишуть и. Наприклад: Приходько, Присяжнюк, Прилуцький, Пригорілов, Прибережний, Привалов, Придніпровський, Приймаков, Прийденко, Придорожній;

• у суфіксах -ич, -ик завди пишуть й. Наприклад: Пашкевич, Зінкевич, Мазуркевич, Базилевич, Зозулевич, Перепелятник, Руди к, Цілюрик, Дудник, Малик, Антосик, Бендрик та ін.;

• слов'янські прізвища незалежно від походження пишуть з ь у суфіксах -ськ-, -цьк-. Наприклад: Вишневецький, Новицький, Ли-повецький, Іваницький, Жванецький,