Читайте также:
|
Піфагор (584 – 500 рр. до н. е.).Саме від нього, за переказами, світ вперше почув слово «філософ», що означає «той, що любить мудрість». Піфагор говорив, що ніхто не мудрий, адже людина не може досягти всього, вона може лише прагнути до мудрості. Піфагор стверджував, що він декілька народжень тому був сином бога Гермеса, і коли той запропонував йому на вибір будь-який дар, крім безсмертя, попросив залишити йому пам’ять про все, що з ним відбувалось і буде відбуватись. Мету – згадати все з минулих життів – Піфагор ставив перед своїми учнями в школі – Піфагорійському союзі. Піфагор вважав, що в основі всього лежить число, тому основу піфагорійського вчення складає наука про числа, в якій вони співвідносяться не лише з геометричними фігурами, але і взагалі з усіма існуючими в світі речами. Число «десять» піфагорійці вшановували як ідеальне число, що виражає Божественну сутність.
Необхідно сказати, що саме піфагорійці ввели у науку і філософію поняття протилежності. Протилежності вони визначили як те, виникнення чого означає загибель іншого. Протилежності повинні виключати одна одну. Але піфагорійці ще не дійшли до чіткого розуміння того, що протилежності, виключаючи одна одну, одночасно одна одну припускають.
Піфагорійці склали таблицю десяти пар протилежностей: межа – безмежне, непарне – парне, єдність – множина, праве – ліве, чоловіче – жіноче, спокій – рух, пряме – нерівне, світло – темрява, добро – зло, квадрат – паралелограм. Головне, до чого дійшли піфагорійці, – гармонія світу заснована та поєднанні протилежних начал, подібно до того як музична гармонія складається з поєднання високих та низьких тонів (до речі, Піфагор також відкрив числові співвідношення, на яких заснована музична гармонія).
Вчення про переселення душ і вчення про душу були важливим чинниками розвитку піфагорійської доктрини. Душа є безсмертною, оскільки вона мандрівна. Однак це мандрування вічної душі неможливе без обов’язкового втілення, вона мусить перейти по смерті людини в тіло новонародженої істоти. Що це за тіло, – істоти нижчого чи вищого рівня, – залежить від праведності попереднього життя. Відтак, піфагорійці визнавали не лише мандрівний характер душі, але й спроможність до вдосконалення.
15. Під основою світобудови Парменід розумів суще, або буття, яке він характеризував так: воно не виникло, воно єдине, ціле, стійке та нескінчене. Слова “не виникло” означають в даному випадку, що буття було завжди, і що не було в історії світу такого моменту, коли буття не було б. Адже, якщо припустити, що воно колись виникло, то звідси виходить, що колись не було нічого. Але з нічого нічого не виникає – так вважав Парменід, а значить буття завжди було і буде.
Єдність та цілісність буття означають те, що проявляючись в будь-якому місці світу і в нашому житті, воно проявляється завжди повністю. Стійкість буття означає для Парменіда його нерухомість. На відміну від Геракліта Ефеського Парменід говорив, що “все нерухоме”, маючи на увазі, звичайно, не фізичний рух фізичних тіл, а рух як зміну основи світу, його законів. Вони незмінні, вони завжди одні й ті ж.
Поряд з поняттям буття Парменід ввів поняття небуття, або не-сущого, – небуття, є нічим, не-суще не існує. Але якщо так, навіщо Парменід взагалі ввів поняття, яке нічого не означає? Тут необхідно згадати останню характеристику буття – нескінченість, яка припускає, що до нього необхідно ще щось додати – тобто докласти зусилля людського розуму. Давні греки вважали, що без людських зусиль не може існувати ані закон, ані порядок – все розпадається в хаос. Так само і з буттям – без нашого зусилля задля його досягнення вона для нас розпадається, зсувається в небуття. Небуття є відсутність буття в житті людини, якщо та не докладає кожного разу зусилля для утримання буття в своєму житті.
Емпедокл вважав, що люди пізнають світ через свої природні почуття за принципом пізнання подібного подібним. Ось як він пояснював природу зору: “Внутрішня частина ока складається з вогню, а те, що його оточує, – з землі та повітря, через які воно, завдяки тонкості своїх часточок, проходить наскрізь як світло у ліхтарях. Пори вогню і води розташовані почергово, з них порами вогню розпізнається біле, а порами води – чорне, оскільки до одного підходить одне, а до іншого – інше”. Іншими словами, ми можемо відчувати почуттями лише те, що йде від природи і складу наших органів чуття.
16. Найбільш відомими є дві апорії. Перша – дихотомія (ділення навпіл) – говорить про те, що якщо ми вийдемо з пункту А і схочемо за певний проміжок часу прийти до пункту В, то не зможемо цього зробити. Дійсно, спочатку нам необхідно буде пройти половину цього шляху, потім – половину цієї половини і так далі до нескінченності. Кожен раз ми будемо все ближче, але ніколи не досягнемо мети. Друга апорія – Ахіллес і черепаха – стверджує, що якщо Ахіллес (це герой поеми Гомера) схоче коли-небудь наздогнати черепаху, то зробити цього він не зможе. Припустимо, що Ахіллес, який знаходиться в пункті А, вирішив наздогнати черепаху, яка знаходиться в даний момент в пункті В. Коли він досягне пункту В, черепаха встигне відповзти до пункту С, а коли він прибіжить туди, вона вже буде в пункті D, і так далі до нескінченності – Ахіллес ніколи не наздожене черепаху.
Звичайно, наш розум відмовляється вірити в такий абсурд, а сучасна математика за допомогою диференційного числення швидко спростовує всі ці аргументи Зенона. Але необхідно пам’ятати, що, навіть проголошуючи звичайні слова, філософ завжди вкладає в них інший, більш глибокий сенс. Він розмірковує не про видиме, а про сутність світу, про його приховану істину. Можливо, що слова “перейти з пункту А в пункт В” для Зенона означали – перейти від одного сущого до іншого, але це неможливо – адже суще завжди одне.
17. Атомістика Демокріта
Важливим кроком на шляху розвитку онтологічного підходу до вирішення філософських проблем став атомізм Демокріта (бл 460-370 pp. до н. е.), який прагнув до створення чіткого, ясного і логічно обґрунтованого вчення. Вихідна думка цього вчення: «У світі немає нічого, крім атомів і порожнечі, все існуюче перебуває в нескінченній багатоманітності першо- початкових неподільних, вічних і незмінних частинок, які завжди рухаються в безмежному просторі, то зчіплюючись, то розчіплюючись одна з одною».Життя Демокріта повчальне його відданістю науці. Він заявляв, що за розкриття однієї причини відмовився б від володіння перським престолом. Його називали «філософом, який сміється». Крізь його сміх просвічувалась мудрість, бо він вважав несерйозними всі справи, якими займались люди. Головне у філософії Демокріта — це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується.
Атомізм Демокріта (і він сам це визнавав) носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів. Але, як зазначив один з найвидатніших фізиків XX ст. Е. Шредінгер, сучасне «атомістичне вчення - всього лише повторення теорії Демокріта. З неї все вийшло і є її плоть від плоті».Демокріт намагається застосувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Він вважає, що нескінченний рух атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів, а потім і цілих комплексів.
18. Грецька класична філософія займає історичний проміжок з другої половини V ст. до кінця IV ст. до н. е. Це особлива епоха у становленні всієї системи європейської філософії. Перш за все тому, що саме в ній працювали такі відомі титанічні особистості, як Сократ, Платон та Арістотель. Багато постулатів, принципів, ідей, які вони висловили, здійснили і продовжують здійснювати величезний вплив на філософів та філософські системи, створені протягом наступних 25-ти століть.
Ці філософи поставили в центр своєї філософії не космогонічні проблеми (тобто проблеми виникнення світу), а саму філософію. “Я не мудрець, я тільки люблю мудрість”, – казав Сократ, пояснюючи мотиви за якими він називав себе філософом. Але любити мудрість – означає прагнути зрозуміти її. І тому думки грецьких класиків були спрямовані перш за все на проблему пізнання, яка включає в себе зазвичай три головні питання: Хто пізнає? Що пізнає? Як пізнає? Відповідно виділились і три, скажімо так, опори філософії: суб’єкт пізнання, об’єкт пізнання і метод пізнання.
Відповідаючи на ці три запитання, відомі філософи сперечались один з одним, з іншими філософами – їхні суперечки стали свого роду “вічним рушієм” філософської думки. Першим почав суперечку Сократ, який вважав, що пізнання починається з особистості, з внутрішнього і зовнішнього світу того, хто пізнає. «Пізнай самого себе» і ти отримаєш платформу, з якої можна буде пізнати і все решта.
Естафету суперечки перейняли Платон та Арістотель. Платон був учнем Сократа і обожнював свого вчителя, зробив його своїм “філософським героєм”. Арістотель, в свою чергу, спочатку вчився у Платона, а потім заявив: “Платон мені друг, але істина дорожча”. Розійшлися вони у поглядах на те, з чого необхідно починати пізнання. Платон вважав – із загального, ідеального; Арістотель – з окремого, конкретного, матеріального. Так і з’явились філософські системи ідеалізму та матеріалізму. Платон вніс у філософію ідеї Істини, Добра, Краси та Справедливості, об’єктивні ідеї, поняття Деміурга, Творця Всесвіту. Арістотель же дав філософії поняття Космічного Розуму, “вічного двигуна”, форми та матерії, науки, мистецтва та досвіду, закони логіки, руху і розвитку, співмірності.
Крім того, ці філософи створили блискучі, з чудовими традиціями філософські школи платонізму та аристотелізму, які розвинули, помножили та передали думки і твори своїх засновників наступним філософським епохам.
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 93 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |