Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Філософія патристики

Читайте также:
  1. Билет 13 Феномен патристики. Философия Аврелия Августина.
  2. В истории Средневековья различают два периода, это период «патристики» и период «схоластики».
  3. Критична філософія» І. Канта
  4. Марксистська філософія: основні ідеї
  5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
  6. Піфагор та філософія піфагорійців
  7. Тема 1. Філософія, її предмет і роль у суспільстві
  8. Тема 10-11. Соціальна філософія ( 4 год.).
  9. Тема 4. Філософія нового часу та доби Просвітництва.
  10. Тема Філософія стародавнього світу: Антична філософія.

Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У теології — це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть (патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти).

Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з 3 століття, патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обґрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцен- дентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як Божа істота, чия істинна і первісна сутність була викривлена після гріхопадіння. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога (богопізнання), спонукання рухатися цим шляхом задля досягнення єдності з Богом (теозис), що єдине може повернути людину до її первісного "негріховного" стану

30. Систоматизація християнського вчення у спаджмні Орігена

Відомо, що Орігеном написано багато творів, проте, значна частина була за наказом церкви знищена і до нас дійшли тільки деякі з них. Серед них завершена у 229 році праця “Про начала”. В цьому трактаті Оріген накреслює контури великого філософсько-богословського синтезу.

Бог Отець для Орігена – це могутня, надсуща, а тому непізнана “монада”. Бог може відкриватися лише у творінні. Він все містить у собі, все охоплює, але й все перевищує. Бог – це проста, безтілесна природа, що існує поза простором і часом, перебуваючи у власному безначальному довічному житті.

Син Божий походить від Отця. Щоб підкреслити єдність з Отцем, Оріген використовує термін “вічнонароджуваний”, наголошуючи, що не було часу, коли б Сина не було. Проте, визнаючи єдність Отця і Сина, Оріген підкреслює, що як іпостасі вони не рівноправні і не єдиносущі. Син є посередником між Богом і світом. Більше того, Оріген демонструє субординацію між Отцем і Сином.

Святий Дух в ієрархії божественних іпостасей займає третє місце. Його призначення полягає в завершенні світу: освятити святих, одухотворити пророків, об’єднати і створити Церкву. Акт творіння Оріген розуміє позачасово, але створений світ існує у часі. Створені Богом духи були рівними і прозорими. Вони були наділені свободою волі. Бажання випробувати “свободу волі” привело до того, що деякі з духів віддалились від Бога та один від одного. Таке віддалення привело до “охолодження” духів і виникнення душ, появи матеріальності. Так, у своєму бажанні випробувати долю від Бога відділились люди та диявол. Лише ангели залишились вільними від матерії, бо лишились з Богом. З’єднання з матерією – це кара для душі. Завдання людини і світу в цілому – спасіння, “відновлення” і повернення Бога. Для різних душ – і шляхи різні. Душі мають пройти через багато станів універсуму (всесвіту), які неначе сходинки поступово повертають душу до Бога. Таким чином, Оріген визнає ідею реінкарнації, тобто переселення душ у відповідні тіла, аж поки вони не досягнуть досконалості. У кожній душі живе прагнення до Абсолюту, задовольнити яке може тільки Бог. Поступово все тварне приречене повернутись до Бога і отримати, але вже цілком свідомо, первісну повноту. Це й буде апокатастасис, або “відновлення” всіх речей.

31. Доніккейська патристика. Тертулліан.

Розповсюдження християнства. Донікейська патристика. Теоретичне визначення тринітарної проблеми у Квінта Септимія Тертулліана (160-230); ставлення до античної філософської спадщини; про співвідношення Отця і Сина. Творення за Словом. Співвідношення імені та істини як існування і сутності. "Афіни" чи "Єрусалим"? Провідна ідея релігійної концепції Тертулліана: "вірую, тому що абсурдно". Програмна зневага до розуму, проголошена Тертуліаном, усе ж не могла вберегти його від вирішення важливих питань шляхом логічної побудови думки, без чого не могла обійтися молода християнська теологія: про природу Бога і людської душі. І тут християнський апологет підпав під вплив уявлень римського стоїцизму. Він дійшов висновку, що єдиний Бог, звісно, є не чимось іншим, як дух, проте це дух, рівний ніщо. Він аж ніяк не матеріальний, а тілесний, як це уявлялося стоїками у їхньому вченні про пневму. Аналогічно і душа, яка відрізняється від людського тіла як щось більш тонке і текуче, все ж тілесна. Адже інакше неможливо пояснити, як дух розповсюджується по всьому тілу, використовує їжу та відчуває. В зв'язку з цим Тертуліан, всупереч Платонові, висловлюється навіть на користь сенсуалізму. Відповідно до цього він уявляв будь-яку людську душу не як таку, що вселилася із зовні, а як таку, що виникла за допомогою Бога із сім'я і передається з тих пір від покоління до покоління і зберігає в собі як образ верховного творця, так і первородний гріх прабатьків Адама та Єви, зберігається в людській душі як деяка пневма, рівна ніщо. Дане вчення відкидало розповсюджене в міфології уявлення про вічне переселення душі з тіла в тіло. З ніщо приходить — в ніщо піде.

32. На Нікейському соборі крім інших вирішувалась проблема співвідношення Отця і Сина. Були представлені дві протилежні точки зору: пресвітера Арія (представника Антиохійської богословської школи) і єпископа Афанасія (лідера Александрійської богословської школи).

Арій наполягав, що Бог – вічний, незмінний і абсолютно простий. Йому протистоїть тварний світ, який пов’язаний з часом, мінливий, матеріальний (а тому не може бути простим). Отже, якщо Бог завжди простий і ніколи не складний, то все, що Ним створене, або походить від Нього, не є Бог. Тому Син – то є звичайна твар Божа, що матеріальна і пов’язана з часом. Отже, Син – лише подібний до Отця, або подібносущий.

Позиція Афанасія принципово відрізнялась від аріанської. Афанасій був впевнений, що Син є не простою якістю Отця, а єдиною з Ним божественною сутністю. Отже, Син – єдиносущий до Отця.

На Нікейському соборі перемогла позиція Афанасія, яка дозволила сформулювати Символ Віри, де визначалось, що християни вірують “у єдиного Бога...”.

Найбільш значною і загадковою постаттю післянікейської доби був Діонісій Ареопагіт.

На церковному соборі у 532 році були вперше представлені чотири трактати, підписані іменем: Діонісій Ареопагіт. Ім’я це було відомим – воно згадувалось у “Діяннях апостолів”. Діонісій Ареопагіт (тобто член Ареопагу – Верховного суду Афін) – це високоосвічений афінянин, який прийняв християнство під впливом проповіді апостола Павла. У VI столітті всі були впевнені в тому, що автором трактатів “Про імена Божі”, “Про містичне богослов’я”, “Про небесну ієрархію”, “Про земну ієрархію”, десяти Послань тощо, є той самий легендарний Діонісій Ареопагіт. Тільки в епоху Відродження було доведено, що трактати ці не могли бути написані раніше VI століття, в той час як Діонісій Ареопагіт жив у І ст. Після цього автора почали називати Псевдо - Діонісієм.

В його творах йдеться про те, що Бога можна пізнавати двома шляхами.

Перший підхід, названий негативною теологією (апофатизм), означає розуміння того, що Бог – є “ніщо”, тобто “ніщо з цього світу”. Ніщо з того, що є в нашому світі, ми не можемо порівняти з Богом – Він надзвичайно вищий, більший, істинний за будь-яку річ, будь-яке поняття і визначення. В порівнянні з цим світом Бог – Інакший. І пізнається Він не через розмірковування про Нього, але через “неосяжне з Ним з’єднання”. На думку Ареопагіта, ми можемо посилатись на Бога як на Початок, вбачаючи в ньому і Світло, і Причину, і Сутність, і Життя, і Благо, і Любов, і Мудрість, і Всемогутність, і Красу. Наведені означення є імена Бога, що відповідають різноплановим людським сприйняттям.

Другий підхід, названий позитивною теологією (катафатизм) означає розуміння того, що весь світ, все існуюче є певний образ Божий. Катафатизм пізнає Бога через пізнання сутнісних законів світобудови, що самі собою є наслідком або образом Божого творіння.

Діонісій Ареопагіт вважав, що між Богом і світом існує межа. Вона полягає у принциповій різниці існування Бога та існування світу. Існування Бога є “сокровенна безмежність”, або транс (“непрохідне”), до якого нікому не вдавалось наблизитись. Існування ж світу полягає тільки у причетності до божественного буття, до “сокровенної безмежності”.

33.ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ

Діонісій Ареопагіт і апофатична теологія. "Ареопагітики", та їхнє місце у ранньохристиянській філософії. Свідоме пристосування вчення платонізму про Першоєдине до теоретичного освоєння християнської проблематики. Апофатичне та катафатичне богослов'я. Про Божественне Ніщо. Вчення про Трійцю. Про єдино-розподілену сутність трьох іпостасей божества. Про імена Бога. Діалектична спрямованість процесу пізнання: сутність і метод. Співвідношення чуттєвого, раціонального і містичного пізнання. Тлумачення проблеми зла. Земна та небесна ієрархія.

34. Августин Аврелій

Найвідомішим представником середньовічної філософії періоду патрис­тики був Августин Аврелій (354-430 pp. н. е.), прозваний Блаженним. Народився він у м. Тагасті (Північна Африка), був сином батька-язичника і матері-християнки. В Карфагені, Римі і Мілані він вивчав риторику. Трактати Ціцерона пробудили в ньому зацікавлення філософією, він захо­тів знайти істину. Знайомство з маніхейством, скептицизмом, неоплато­нізмом зрештою впевнило його, що істина знаходиться тільки в христи­янстві, яке він і приймає в 387 р. Пізніше Августина було призначено пресвітером і висвячено в сан єпископа північноафриканського м Гіппо, де він і помер у 430 р.

Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя - все це вплинуло на формування його власних поглядів.

Інтелектуалізм Августина став визначальним духовним фактором се­редньовічного філософського мислення, здійснив у подальшому вплив на всю християнську Європу. За його вченням, причина будь-якого виникнен­ня - Бог, завдяки якому світ, проникнений розумом, логосом, містить у собі світлову природу. Речі, людська душа світяться відображеним світлом. Усе видиме є реальним тільки завдяки Богові, який — Сонце, що саме невидиме, але робить видимим усе інше. Пізнання здійснюється через про­мені божественного світла.

35. Філософська спадщина Аніція Манлія Северина Боеція (430-524). Твори Боеція як опосередковуюча ланка між пізньоантичною християнською філософією та філософією раннього Середньовіччя. Праці з логіки. Діалектика як логіка: вчення про універсалії, або про існування "загального". Теологічі трактати. Про співвідношення іпостасей Трійці. Праця "Розрада від філософії", та її місце у творчому доробку філософа. Проблема християнського буття. Божественний розум і доля людини. Проблема зла. Свобода і випадковість. Про віру і розум.
Завершення патристичної доби та перехід до схоластики. Творчість Максима Сповідника (579/80-662). Максим Сповідник - останній самобутній представник грецької патристики. Про природу Христа. Філософія і містика. Проблема Трійці. Божественне пізнання і любов.

36. Схоластика (від лат. schola – школа) – шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського середньовіччя; релігійно-філософське вчення. Для схоластики (IX – XV ст.) характерним є те, що наука і філософія ґрунтувались на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. В історії схоластики виділяють три етапи: рання, середня і пізня.

Рання схоластика (ІХ – ХІІ ст.) ґрунтується на нерозчленованості, взаємопроникненні науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі. Вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Визначними культурно-освітніми осередками у цей час стають філософські школи. Серед видатних постатей цього періоду знаходимо Іоанна Скота Еріугену, Росцеліна, П’єра Абеляра, Ансельма Кентерберійського тощо.

Середня схоластика (ХІІІ ст.) характеризується остаточним відмежуванням науки і філософії від теології, а також розповсюдженням і впливом вчення Аристотеля. Це час завершення релігійно-філософських систем. Серед них системи Бонавентури, Фоми Аквінського, Дунса Скота, Роджена Бекона тощо. Середня схоластика розробила і внесла у філософську скарбницю докази буття Бога, Божественного творіння; запропонувала шляхи вирішення проблеми універсалій, співвідношення віри і розуму. Це був час великих філософсько-теологічних енциклопедій.

Пізня схоластика (XIV – XV ст.) характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного знання, подальшим формуванням природознавчого та натурфілософського мислення, виробленням логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточним відмежуванням містики від церковної теології. У цей період зростає роль номіналізму. Найвпливовішим представником пізньої схоластики є Вільям Оккам.

37. Іоанн Скот Еріугена

«Батьком схоластики» називають Іоанна Скота Еріугену (бл. 810 - бл. 877 pp.), на той час визначно­го вченого. Якщо Карл Великий об'єднав світську монархію з цер­ковною ієрархією, то Еріугена створив єдину чітку філософську систему, яку розвивали наступні покоління мислителів-схоластів. Його ос­новне положення: справжня релігія є справжньою філософією, і навпаки, — сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію. Зна­ряддям розуму є діалектика, яка розуміється як мистецтво виділяти істину з протилежних точок зору.

Вирішальне значення в пізнанні мають загальні поняття, або універса­лії; вони реальні, та зі зростанням міри всезагального все більше проявля­ються їх об'єктивна реальність і незалежність від людського розуму, скеро­ваного на пізнання. Одиничні поняття, навпаки, існують лише завдяки тому, що вони належать до видів, а види - до родів. Цей напрям у середньовічній філософії, як уже вказувалося, дістав назву реалізму. Згідно з ним процес розвитку йде від Бога до світу, і навпаки, повернення всього існуючого до одиничного Бога розкриває його характер, який знаходить чотириступеневе виявлення у природі:

- І - природа нестворена і разом з тим творча;

- II - природа створена і разом з тим творча;

- III - природа створена і нетворча;

- IV - природа нестворена і нетворча. Бог, таким чином, є початок, середина і кінець усього космосу

38……..

39. Ансельм Кентерберійський

Наступний представник схоластики Ансельм Кентерберійський (1033— 1109 pp.), якого називали «другим Августином». Його позиція - «вірю, щоб розуміти» - означає, що мислення слід підпорядковувати вірі, без якої немає дійсного пізнання. Святе письмо вказує, що саме є істиною, але не пояснює, чому воно є істиною. Розум вільний і самостійний, проте лише в межах догма­тів. Девіз Ансельма — «віра шукає розум» — характерний для цілого періоду схоластики. Щодо універсалій Ансельм займає позицію поміркованого реалізму.

Відомий Ансельм також до­казами буття Бога, з яких найпопулярніший онтологічний, де з по­няття Бога як ідеї вищої доско­налості виводиться ідея його реаль­ного існування. Якщо Бог як ідея утримує в собі всю реальність -отже, сам він справді існує.

Ансельм Кентерберійський сформулю-

вав також принцип не­обхідності пояснення віри розу­мом. Він є засновником схолас­тичної теології і метафізики. Бог у нього — причина світу: як зразок, як творець, як мета.

Головним представником но­міналізму був Іоанн Росцелін (6л, 1050 - 6л, 1120 pp.), який рі­шуче виступив проти реалізму, вчив, що, крім одиничних речей, не існує нічого, оскільки немає кольору без конкретного кольо­ру, немає мудрості без мудрої душі. Загальне не має ніякої влас­ної реальності, реально можуть існувати лише «одиничні речі».Загальні поняття (ідеї або універсали) є лише звуками, голосом, мовою. Ан­сельм критикував Росцеліна, що той неправильно розуміє загальні субстан­ції як коливання звуку, як струс повітря

40. П’єр Абеляр

Заслуга Абеляра головним чином полягає в тому, що він розвиває діалектику, намагається знайти розумні докази для обґрунтування положень віри, адже неможливо вірити в те, що незрозу­міло. Звідси його принцип: «пізнаю те, в що вірю».

Щодо універсалій Абеляр вважав, що вони існують у речах, звідси ви­водив абсурдність тверджень реалістів, що реальною є «людяність», а не люди, «конячність», а не окремі коні. Вважав помилковим твердження номіналістів, що лише одиничне є реальним, адже поняттю «людина» відповідає реальність загальнолюдського, спільного для всіх людей. Загаль­не має значення для пізнання великого класу індивідів і поширюється на розуміння сутності проявів індивідуальності. Але загальне як таке існує лише в мисленні, а не поза ним Вищенаведені докази роблять Абеляра першим представником концептуалізму - поміркованого номіналізму. Кон­цептуалізм визнає реальність загального як думку поняття, назву, які віді­грають важливу роль у пізнанні

41. Філософське вчення Фоми Аквінського.

Фома Аквінський (1125/26-1274рр) - один із найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, ФА намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьо­му вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям ФА розуміє хрис­тиянського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору ФА існує чотири рівні буття.

*Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність ре­чей, сюди відносяться неорганічі стихії та мінерали.

*На наступному рівні.перебуває форма, яка являє собою кін­цеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав "рослинною душею" - це рослини.

*Третій рівень - тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різ­ному входить в матерію.

*На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створе­ного сущого. В наслідок того, що душа не пов"язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у ФА ім"я "самосудого". На відміну від неї, душі тварин не є самосущим і гинуть разом з заги-беллю тіла. Велику увагу приділяв ФА розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина і тому вона здатна роз-різняти добро та зло. Практичний розум -це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує лодськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення ФА грунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріаль­на, вона стримує свою завер-шеність тільки че­рез зв"язки з тілом. Особис-тість для ФА є найблагороднішою у всій розумній природі. За ФА розум вищий від волі, але любов до бога набагато важливіша за пізнання його.

42. Оккам - представник нового філософського підходу - антидогматичного, антиірраціоналіс

тичного, антиреалістичного. Був послідовником номі­налізму, фактично з його ім'ям пов'язується перемога номіналізму. Трак­тати Оккама присвячено переважно логіці, яка визначається як наука про знаки. Загальні поняття (універсали), вважає він, є всього лише знаками, ко­піями одиничних реальних речей. Кожна субстанція - це лише одиночне «де» і «коли» і не існує сама по собі. В дійсності не існує жодне відношення як таке, воно завжди виступає як відношення між певними одиничними предметами, тобто певними відношеннями. Існує не «множинність», а ве­лика кількість речей. Пізнання базується на подібності предметів і зна­ків, які їх позначають.Основа нашого знання полягає в одиничному досвіді, який нічого не говорить про існування Бога. При­родне ж знання Бога неможливе. Отже, теологія як наука, в основі якої немає точних доказів, не­переконлива Оккам погоджувався з ідеєю Дунса Скота, за якою істинне для теолога може бути обманом для філософа.

Номіналізм Оккама практич­но розділяє теологію і філосо­фію, віру і науку; обидві сторо­ни стають самостійними. Спіль­ним для них є принцип двох істин. Наука і віра, теологія і філософія роз­виваються за своїми власними законами. Фактично У. Оккам займає позиції подвійної істини. Думка про те, що філософія і теологія мають (кожна) свою окрему істину, стала основою нової культури філософського мислення.

«Бритва Оккама» (Закон достатньої підстави) - методологічний принцип, що отримав назву по імені англійського ченця-францисканця, філософа-номіналіста Уїльяма Оккама (бл. 1285 - 1349), у спрощеному вигляді гласить: «Не слід залучати нові сутності без самої крайньої на те необхідності». Цей принцип формує базис методологічного редукціонізму, також званий принципом ощадливості, або законом економії. Однак те, що називають «Бритвою Оккама», не було сформульовано Оккамом, він усього лише сформулював принцип, відомий ще з часів Аристотеля. «Бритва Оккама» - це лише назва принципу, а не його атрибуція.

 

43. До початку ХIV століття інтерес філософів до схоластики почав поступово згасати. Почали усвідомлювати марність зусиль раз і назавжди зрозуміти, що таке Бог, і через це раз і назавжди визначити, що є добро, а що зло.

Розчарування у схоластиці спонукало багатьох мислителів того часу уважніше вдивлятися в проблему реального земного людського життя. Так почалась епоха Ренесансу, або Відродження. Середньовічна людина, людина епохи патристики і схоластики всі свої прагнення намагалась звернути до отримання вічного потойбічного життя в раю багато в чому через те, що вірила у можливість створення об’єктивної системи “правил життя”, дотримуючись яких вона могла б бути твердо впевненою в тому, що “місце в раю” їй забезпечене. Але коли впевненість ця була зруйнована, то увага людей знову обернулась до проблеми реального людського життя. У філософії виник новий напрям – гуманізм.

Перші гуманістичні тенденції в філософії зародились в Італії. Вони яскраво виражені у творчості видатних художників слова Данте Аліг’єрі (1265 – 1321), Франческо Петрарки (1304 – 1374) та Джованні Боккаччо (1313 – 1375).

Наступним етапом у розвитку гуманістичної філософії епохи Ренесансу стала суперечка про рабство і свободу людської волі між творцями системи християнського протестантизму Мартіном Лютером і одним з самих дотепних людей того часу, голландцем Еразмом Роттердамським. Трохи пізніше за Еразма в Європі набув широкої популярності ще один “заальпійський гуманіст”, француз Мішель Монтень (1533 – 1592), котрий написав відому книжку “Досвіди”. Довгий час був членом міського магістрату, спостерігав звички багатьох людей, Монтень виступав проти брехні, лицемірства святенництва і відстоював принцип “незалежної і самостійної людської особистості”, здатної критично ставитись до своїх знань і вчинків. Особливо неприємними для Монтеня були люди, котрі лицемірно прикривали свої егоїстичні прагнення лозунгом “жити для інших”. Насправді, вважав він, такі люди хочуть, як правило, лише одного – використовувати інших людей в якості засобу для досягнення своєї корисної мети.

В епоху Ренесансу з’явився ще один цікавий філософський напрям – філософія природи (натурфілософія). “Батьком” її вважається німецький кардинал Нікола Кузанський (1401 – 1464), який розробив концепцію пантеїстичної натурфілософії. Бог, на думку Ніколи Кузанського, нескінченно розповсюджений у нескінченному кулеподібному Всесвіті, макрокосмі, обмеженою подібністю якого – мікрокосмом – є людина. Тому людина є не тільки частина цілого, але і нове ціле, індивідуальність, котра прагне до завершення, “сповнення себе самої”. Людина, таким чином, є автономною особистістю, чиє внутрішнє життя підкорене самій собі.

Усвідомлення людини як автономної одиниці світобудови, її роль “середньої ланки” в гармонізації світу в решті решт призвели до постановки проблеми суспільного, соціального життя людей, державного влаштування. Прагнення вирішити цю проблему призвело до створення англійцем Томасом Мором та італійцем Томазо Кампанеллою соціально- утопічних систем ідеальної держави. Почавши зі спроби визначити місце і призначення людини в цьому світі, філософія Ренесансу закінчилась проектами казково-містичних держав, в котрих “все має бути добре”. Це був глухий кут, вихід з якого почали шукати філософи вже іншої епохи – Нового часу.

44. неопыкураїзм Лоренцо Валли

Лоренцо Валла бачив в ученні Епікура опору для обґрунтування нової гуманістичної етики. На його думку, людина повинна дотримуватися своєї природи, що педервизначила її до насолоди, зобов’язана дбати не тільки про душевне, але й про тілесне здоров’я. Прагнення до насолоди, в трактуванні Лоренцо Валли, є головним стимулом, який визначає всі людські вчинки. Насолода є вище благо.

І взагалі, Валла буквально оспівує людські почуття, що надають насолоду, висловивши в одному зі своїх творів жаль, що у людини тільки п’ять, а не п’ятдесят чи навіть не п’ятсот почуттів!

Цілком природно, що подібна позиція приводила мислителя до сприйняття людини як центру буття взагалі. Невикорінний егоїзм людської природи обґрунтовується вже через прагнення до самозбереження. Недаремно Валла стверджує, що його особисте життя для нього самого – вище благо. Власне життя для людини важливіше, ніж життя інших людей. І всі помисли людини самою природою спрямовані на турботу про самого себе.

По суті, у Лоренцо Валли формується справжня «апологія насолоди», яка стає одним з найважливіших принципів моралі. Проте при цьому сама насолода розуміється не як тільки задоволення якихось низьких плотських потреб. Навпаки, в повній відповідності з Епікуром, затверджується ідея насолоди як гармонії духовного і тілесного начал, рівною мірою характерних для людини і тому обов’язкових для неї.

Більше того, застерігаючи людей від того, щоб сповідувати лише плотську насолоду, він говорить: «Потрібно відзначити, що хоча я говорив, що насолода чи задоволення є завжди благо, але прагну я все ж таки не до насолоди, а до Бога. Насолода є любов, і Бог дає цю насолоду». Тому Лоренцо Валла називає справжньою насолодою те, що відчуває душа в раю.

Згодом «апологія насолоди» стає однією з найважливіших тем у всій гуманістичній літературі, бо крізь призму епікурейських ідей, сприйнятих у новому дусі, нібито прояснюються нові вже гуманістичні ідеї про суть людської особистості, про взаємини окремої людини з Богом та з іншими людьми.

45. Нікола Кузанський

Один з найцікавіших і характерних представників філософії епохи Відродження - виходець з Німеччини Микола Кузанський (1401-1464 pp.). Народився у простій сім'ї, але як особливо здібний потрапляє до школи «братів спільного життя» в Девенторі (Голландія). Настанови цієї школи передбачали для всіх спільне майно, заперечували багатство, славу, все мирське і, навпаки, вимагали проповідування аскетизму, благочестя, за до­помогою чого намагалися наблизитись до Христа. Після закінчення школи Кузанський вчиться в Падуанському університеті, стає доктором каноніч­ного права, займається богословською діяльністю, працює в папській курії. Упродовж усієї діяльності він захоплюється античністю, віддає багато часу вивченню грецьких і візантійських рукописів. Постійно спілкується з гума­ністами. Наприкінці життя Кузанський досягає звання кардинала. Як більшість філософів того часу, Кузанський орієнтується на традиції неоплатоніків. Заперечуючи античний дуалізм («Єдине» проти­стоїть «неєдиному», «іншому»), він стверджує, що «Єдине є всім». Ця філософська настанова служить основою пантеїстичного світогляду. Ос­кільки «Єдине» не має протилеж­ності, то воно тотожне безмеж­ному, нескінченному. Нескінче­нне — це більше над усе, воно — максимум, а «Єдине» — це міні­мум, найменше від усього. Центральним пунктом онтоло­гії М. Кузанського є вчення про збіг протилежностей - абсолют­ного мінімуму і абсолютного мак­симуму. Оскільки абсолютний максимум є всім, в якому є все і він єдиний, є найвищою межею — остільки йому нічого не протистоїть,остільки з ним у той же час збігається мінімум

46 Джордано Бруно

Ідеї М. Кузанського поглибив Джордано Бруно (1548-1600 pp.). Ви­хідна теза його філософії - єдність і нескінченність світу, його нестворюваність і незнищуваність. На цьому базуються космологічні уявлення, в яких Дж. Бруно відкрито пориває з теоцентричною концепцією побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Земля може бути цент­ром Космосу, тому що у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі. Поняття «верх» і «низ» та їм подібні може бути застосовано до окремих, об­межених систем, але не до Космо­су, вічного і нескінченного. У пра­ці «Про причину, початок і єди­не» Бог у Дж. Бруно — синонім природи, яка розуміється не як сукупність речей матеріального світу, а як необхідний закон руху та розвитку світу. Головне завдання філософії і науки - проникнення в глибини матеріального світу, встанов­лення за зовнішнім калейдоскопом речей і явищ внутрішніх закономірнос­тей. Дж. Бруно стверджує, що не тільки природа — це «Бог у речах», але й Бог не існує, немислимий без «речей», без тілесного, матеріального світу.

Натурфілософія Дж. Бруно — форма пантеїзму, що межує з його матеріалістичним розумінням. Ці погляди філософа не відповідали інтересам церкви. Після тривалих переслідувань у 1592 р. Дж. Бруно звину­ватили в єресі й заарештували. Вісім років інквізиція піддавала його торту­рам, але від своїх поглядів він не відмовився. Відповідно до вироку в 1600 р. мислителя було спалено на вогнищі в Римі, на площі Квітів. Перед стратою він сказав: «Спалити — ще не означає спростувати». У здійсненні подвигу в ім'я істини і справедливості він є послідовником Сократа. Життя Дж. Бруно — служіння істині, при цьому сама вона та слу­жіння їй є нероздільними. У Дж. Бруно істина об'єктивна, вона є змістом свідомості, відмова від неї рівноцінна самогубству. Тому інквізиційний процес став апофео­зом його особистості.

47. Мішель Монтень, критикуючи схоластику, вважає, що «початком філософії є здивування, її розвитком є дослідження, її кінцем є незнання. Люди ні в що не вірять так твер­до, як у те, про що вони найменше знають». Скептицизм М. Монтеня - це критицизм щодо схоластичних, догма­тичних знань своєї епохи, щодо проявів обмеженості буденної, масової свідомості, щодо безпідставної віри в авторитети. Необхідна особиста переконаність, яка є наслідком індивідуального досвіду і власного розуму. Знання виникає з почуттів, а вже потім починається діяльність розуму. Правда, є межі компетенції розуму, але в реальній пізнавальній діяльності людська допитливість є запорукою успіху знання, завдяки якому людина досягає мистецтва «жити вміючи». Головне для людини - «жити вміючи», бо «життя саме по собі — не добро і не зло: воно вмістилище і добра, і зла, залежно від того, на що його перетворили». Тому завжди слід керуватися здобутими знаннями, які дають розуміння того, що щастя і за­доволення як основні рушії людських вчинків неможливі без страждань, і у всьому потрібна віротерпимість, лояльність, доброзичливість. Велику увагу в своїй праці Монтень приділяє питанням мо­ральності, відзначаючи, що філо­софія — це вчення про розумне, доброчинне життя. Моральність будується на природній основі. Він заперечує аскетизм і безсмер­тя душі. Земне життя - це наше буття, і тому неприпустимо стави­тися до нього з презирством. Го­ловне в етиці Монтеня — це ви­знання того, що мета людського життя не поза ним, а в ньому самому.

48. Еразм Роттердамський

Важливий вклад у розвиток гуманізму вніс Еразм Роттердамський (1469-1536 pp.). Позашлюбний син священика і його служниці, в молодості чернець, завдяки наполегливій праці він здобув блискучу філософсько-гуманітарну освіту. Здобув славу найвидатнішого латиніста епохи Відро­дження, лідера загальноєвропейського гуманізму. Загальне визнання було настільки великим, що Карл V, Франціск І, Генріх VIII, Папа Римський прагнули уваги і підтримки Еразма Роттердамського.

Своє вчення Роттердамський називає «філософією Христа». Допускає гармонійну єдність античних і християнських морально-філософських ідеа­лів і тому ототожнює Сократа з Христом, Закликає до відродження ідей та ідеалів первісного християнства, забутих католицькою церквою. Його тезу - «назад до Христа!» зумовлено думкою, що людина, наслідуючи Христа, здатна підноситись до ідей, зафіксованих у Святому письмі. Еразма Роттердамського називають Вольтером XVI століття.Еразм Роттердамський вважає, що народ - це гігантський, багатоголовий звір, змушений здебільшого звертатися до безмежної прихильності дурості. «Фортуна, - пише він, - любить людей не занадто великорозумних, але відважних, які повторюють «Будь що буде!». А мудрість робить людей боягузливими, і тому на кожному кроці бачимо мудреців, які живуть у бідності, в голоді, всюди зустрічаючи презирство і ненависть. До дурнів же пливуть гроші, вони тримають у своїх руках владу і всіляко процвітають».

49. Нікколо Макіавеллі

Нікколо Макіавеллі (1469-1527 pp.) цікавила не стільки людина сама по собі, скільки людина як суб’єкт і об’єкт політики. В його філософських творах людина перестає бути просто людиною і перетворюється на людину політичну. Навіть проблема віри цікавила Макіавеллі не в плані врятування душі або особистої доброчинності – віра для цього філософа-політика перетворюється просто на ідеологію, культ, що об’єднує людей, захищає суспільну мораль.

Головною книгою Макіавеллі став трактат “Державець”, створений ним у засланні в 1513 році. В ньому філософ спробував розібратися в тих факторах, котрі впливають на стабільність влади в державах, сприяють їх об’єднанню або, навпаки, розпаду. Це залежить, вважав Макіавеллі, і від форми держави (монархія або республіка), і від того, яким шляхом правитель або правителі отримують в ній владу (спадковість, захоплення влади, захоплення чужих територій та ін.), і від того, якими способами вони цю владу утримують.

Живучи в роздробленій, розірваній внутрішніми і зовнішніми політичними діячами країні, Макіавеллі бачив перед собою одну мету – побудувати єдину та стабільну державу. Здійснити це, на його думку, міг тільки сильний та розумний політик – державець. Політики, вважав Макіавеллі, не займаються мораллю. Мораль, віра для них лише інструмент керування підлеглими та утримання влади. Макіавеллі не пропагував аморальність в політиці (хоча ярлик “амораліста” надовго приклеївся до його імені), але він задавався питанням: чи може людина досягти політичного успіху, не порушуючи морального кодексу, якщо навколо нього інші політики цей кодекс порушують постійно? Філософ проаналізував багато історичних прикладів як із давнини, так і з сучасності. І дійшов висновку – так, звичайно, моральних правил краще не порушувати без необхідності, але в тому й річ, вважав Макіавеллі, що в політиці ця необхідність присутня практично постійно. Місце моралі – в житті людей, а в житті політиків є тільки інтереси. Таким є його невтішний висновок.

Книга Нікколо Маікавеллі практично одразу стала настільною книгою для кожного політика епохи Відродження, її впливові приписують багато здійснених політиками злодіянь. В культурі Ренесансу навіть з’явився особливий тип літературного і театрального героя – “ мак’явель ” – безпринципний, аморальний лиходій та зрадник. Але чи був винен у цьому сам філософ, чи його просто неправильно зрозуміли? Адже, на жаль, часто буває так, що пильний і чесний аналіз філософа не дуже розумні і не дуже порядні люди приймають і пропагують як керівництво до дії, тим самим намагаючись перекласти відповідальність з “хворої” голови на “здорову”. І Макіавеллі далеко не єдиний філософ, з котрим це сталось.

50. Т. Мор і Т. Кампанеллі

Томас Мор використав слово «утопія» для позначення ідеального гуманістичного суспільства. Його книга «Утопія» була надрукована латинською мовою в 1516 році, і в англійському перекладі в 1551. Мор писав у той час, коли соціальні інститути, що формували суспільство Середніх віків, починали руйнуватися. Утопічний соціалізм як велике досягнення суспільної думки, що став одним з найважливіших джерел наукового комунізму, народженням багатьох ідей зобов'язаний Томасу Мора. Написана Мором у 1516р. «Утопія» дала назву домарксистському соціалізму. Гуманістичний світогляд автора "Утопії" привів його до витоків великої соціальної гостроти і значимості, особливо в першій частині цього твору. Проникливість автора аж ніяк не обмежувалася констатацією жахливої картини соціальних нещасть, підкресливши в самому кінці свого твору, що при уважному спостереженні життя не тільки Англії, але і "усіх держав", вони не являють собою "нічого, крім деякої змови багатих, під приводом і під ім'ям держави думаючих про свої вигоди". Питання про те, як можна цього домогтися в реальній дійсності, Томас Мор залишає відкритим. У нерозв'язаності проблеми переходу до соціалізму особливо позначається утопізм соціалістичних поглядів Мора, тісно зв'язаний з нерозумінням закономірностей історичного розвитку. Невелика книжечка Т.Мора вже при його житті перевидавалася тричі і була переведена на французьку, німецьку, італійську і фламандську мови. З тих пір вона мала величезну кількість видань і перекладів. На її ідеї спиралися наступні соціалісти-утопісти. Її сильні і слабкі сторони намагалися врахувати багато передових мислителів не тільки 17-18 ст., але і наступних сторіч.




Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 53 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | <== 20 ==> | 21 |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.019 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав