Читайте также:
|
У ІІІ столітті до нашої ери в античних джерелах усе частіше з’являється назва “сармати”, якою давні автори позначали народи, які проживали на території України. У черговий раз грецькі та римські історики збаламутили мізки сучасним дослідникам. Знову виникла ціла низка запитань, на які потрібно було давати відповідь. Хто такі сармати? Ким вони були? Коли і звідки прийшли на українські землі? Яку роль в історії України відіграли? І чи були такі племена взагалі?
Історики кинулися шукати відповіді на поставлені запитання. Як завжди на світ з’явилася теорія про іраномовних кочовиків, які у черговий раз прийшли на землі України і створили тут свою державу. Знову чужинці на нашій землі господарили, розвивали економіку, творили культуру, воювали.
Згідно загальноприйнятої нині думки, назва цього народу походить від давньоіранського слова “саоромант”, що означає – “підперезаний мечем”. Так їх, нібито, називали за звичку постійно носити зброю, зокрема меч, який у сарматів був об’єктом культу і поклоніння. За іншою версією слово “савромат” у перекладі з грецької означає “кожум’яка”. З латинської “сармат” перекладається аналогічно – “кожум’яка”. Можливо, слово сармат греками використовувалося для означення професії чи роду занять. У даній ситуації це воїн, або майстер по обробці шкіри (кожум’яка). Однак, у будь-якому випадку початково це не була самоназва народу, а лише термін, введений античними авторами.
Іронія у тому, що ми знову стикаємося з неіснуючою проблемою, подібно, як і у ситуації із скіфами. Ніякої імперії, створеної кочовими племенами сарматів, на території України не було. Тому, що держава тут існувала уже кілька тисяч років. А ті, кого греки називали “сарматами”, були тими ж самими скіфами.
Описуючи сарматів, Пліній повідомляє, що вони “…складали одне плем’я, але поділене на декілька народів з різними назвами”. Страбон у своїй “Географії” називає нам ці сарматські народи, це – аорси, сіраки, язиги, роксолани, алани. У ІІ столітті до н.е., найбільш помітними і войовничими серед “українських” сарматів стали роксолани. А у І столітті нашої ери з території України на захід покотилася українська переселенська хвиля, яку очолили алани. Тому не дивно, що скіфи-сармати залишили сліди свого перебування по усій Європі, зокрема у Болгарії, Польщі, Угорщині, Румунії, Франції.
Поява переселенців на території Європи негайно привернула увагу античного світу. Дякуючи працям грецьких та римських істориків, назва “сармати” поступово стає узагальнюючою для усіх народів, котрі проживали на території тогочасної України. Подібно, як до цього усіх жителів України називали скіфами.
Нашу державу все частіше починають називати Сарматією. А у перші століття нової ери це визначення стане широко вживаним і доживе до пізнього середньовіччя. Наприклад, польський учений Мацей Мєховський свою історико-географічну працю, де значна її частина присвячена опису України епохи XVІ століття, назвав “Трактат про дві Сарматії”. Можна також згадати “Опис Сарматії Європейської” Матвія Стрийковського, де українці фігурують, як “сарматські народи, які розмовляли руською мовою”. А ще згадаймо географічні карти Сарматії Мартина Кромера.
Згодом назва “сармати” приживеться і на території України. Митрополит Петро Могила у своїх творах часто вживав терміни “православні роксоляни” та “Церква Роксолянська”. Богдан Хмельницький в Універсалах називав українців нащадками сарматів, а про себе говорив “князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська”. Розумілися на історії й козаки, які часто про сарматів казали, що вони є “наші козако-сарматські предки”. Чи називали би горді запорожці своїми предками диких кочовиків? Смішно й казати! Отож, висновок очевидний – сарматами античний світ називав не кочовиків, а українців епохи ІІІ століття до нашої ери – IV століття нашої ери.
Що ж до назви “Скіфія”, то вона збережеться і вживатиметься поряд із новою. Через що багато дослідників цей період української історії дуже часто називають скіфо-сарматським. А європейці ще півтори тисячі років потóму (аж до середньовіччя) услід за греками називатимуть українців скіфами, сарматами або роксоланами.
Від того, що греки та римляни жителів України стали називати сарматами, внутрішня сутність нашої держави не змінилася. Тобто, економічно і політично це була та ж сама Велика Скіфія. Якщо проаналізувати побут, спосіб життя та культуру тих, кого називали сарматами, то ми побачимо, що жодної різниці між ними та скіфами немає. Наприклад, сармати поклонялися мечеві. Але це ж традиція скіфів! Сармати, так само, як і скіфи, були політеїстами і вірили у тих самих Богів. Звичай побратимства, спосіб поховання, високі кургани на могилах царів та тризна – усе це було традицією “сарматів”. І економічне життя у них було тотожним скіфському. Археологія також не зафіксувала чужої присутності на землях України у цей період.
Етнічний склад України теж не змінився. Етнокультурне обличчя держави й надалі продовжувало залишатися українським. Римський історик Амміан Марцеллін (IV ст. н.е.) описуючи сарматів епохи І століття нашої ери пише: “Були вони значно культурніші від гунів, гарні з виду, біляві,… свободолюбиві, любили дотримуватися у громаді рівності”. Чи нагадує вам цей опис (гарні з виду, біляві… і т.д.) диких кочовиків? І чи дотримувалися вони у громаді рівності? Очевидно, що ні! Як бачимо, Марцеллін лише підтвердив факт домінування українського елементу у державі.
Важливе місце у житті сарматів займав військовий промисел в усій різноманітності його видів. Воєнізований стиль життя формував і відповідну свідомість скіфо-сарматів: це були професійні воїни, безстрашні і добре підготовлені. А їхня армія, поповнена місцевими професіоналами і оснащена оріянською зброєю, вважалась найкращою у світі. Основу війська становила легка кіннота, яка була організована за скіфським зразком. Вершники були захищені обладунком і щитом, озброєні луком, дротиками, арканом та коротким мечем. Вони й розпочинали бій, засипаючи ворога хмарами стріл.
У ІІ столітті до нашої ери українці-сармати перейшли до формування підрозділів важкої кінноти – катафрактаріїв, закутих у посилені бронзові, залізні або шкіряні панцирі. Зовні вони мало чим відрізнялися від скіфської важкої кінноти. Різниця була в озброєнні і тактиці ведення бою. Важкий кавалерист-катафрактарій озброювався довгим списом, луком із великим запасом стріл, оріянським мечем довжиною 100-110 см, скіфським акінаком і щитом. Увесь цей арсенал розміщувався на кінській збруї, за винятком меча і акінака, котрі прикріплювалися до пояса кіннотника. Кінь теж був захищений обладунком. Катафрактарій у важкому панцирі і повному бойовому спорядженні верхи на закутому у бронзу коні виглядав доволі грізно і переконливо.
Важка кіннота була елітним військовим підрозділом і складалась із оріянсько-сарматської знаті. Тому цих професіоналів випускали у бій лише у найвідповідальніші моменти, коли потрібно було переломити хід битви на свою користь. Якщо такої потреби не було, то бій вела легка кіннота та піхотинці.
На початку битви катафрактарії випускали у сторону ворога по кілька десятків стріл кожен, психологічно тиснучи на суперника хмарами свистячо-ревучих отруєних стріл (скіфська тактика). Далі вони шикувалися спеціальним бойовим зімкнутим клином, і виставивши перед собою довгі списи, на повному скаку навально атакували. Гуркіт копит, бойові кличі, пронизливий свист стріл, дзвін мечів, іржання і фиркання коней, передсмертні крики, зойки і стогін поранених бійців, спотворені біллю і ненавистю обличчя… – усе змішалося, переплелося у єдиному жорстокому і кривавому калейдоскопі.
Майстерно орудуючи важкими списами, катафрактарії знищували ворогів, або викидали їх із сідла, добиваючи після цього довгими оріянськими мечами. Удар важкої кінноти зазвичай був настільки страхітливим і приголомшуючим, що мало хто із суперників міг зберегти мужність і не залишити поле битви. Однак, справа була вирішена: розрубавши вороже військо на дві частини, катафрактарії добивали розгубленого суперника. Чергова перемога!
Пізніше в епоху середньовіччя українська модель важкої кінноти – катафрактаріїв – буде запозичена європейцями. Знамениті герої середньовічних балад, оспівані поетами і музикантами захисники християнства і кодексу воїнської честі, закуті у важкі залізні лати середньовічні лицарі – родом з Сарматії. До того ж, запозичать європейці не лише нашу ідею елітного важкоозброєного війська, але й тактику ведення бою. Згадаймо знаменитий бойовий клин, який використовували німецькі лицарі, – він українського походження! Отож, зароджувалась уся ця романтична середньовічна лицарська героїка на землях України-Сарматії.
Була у сарматів і піхота. Піші воїни були подібні до легких кавалеристів – той же обладунок і те ж озброєння. За винятком холодної зброї – поряд із традиційними двома типами мечів піхотинці використовували ще один винахід оріянських майстрів – важкий і довгий дворучний стальний меч. Він мав подовжене руків’я, оскільки в силу своїх розмірів і ваги орудувати ним можна було лише двома руками. Знову ж таки, меч такого типу теж пізніше буде запозичений середньовічними лицарями!
Економічне життя країни також не змінилося. Розвивались усі традиційні види господарства: рільництво, тваринництво, ремесла, садівництво, городництво. Процвітала торгівля. Як і раніше, щороку сотні тисяч тон українського зерна через чорноморські порти відправлялися до Греції та Риму. Так само безперервним потоком за кордон йшли готові вироби українських ремісників, а також українська сировина, що живила промисловість античного світу. Також Україна-Сарматія підтримувала широкі торгові відносини з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом.
За кількістю міст Україна й надалі залишалася безсумнівним європейським лідером. І за їхніми розмірами з нашою державою теж не могла зрівнятися жодна європейська країна! …
…У ІІ-І століттях до нашої ери жителі Причорномор’я починають переселятися вглиб України, де життя, у порівнянні із степом, їм видавалося більш заможним, стабільним та безпечним. Свідченням їхнього осідання серед місцевих землеробів у ІІ-І ст. до н.е. є наявність поховань, які несуть у собі елементи культури кочового тваринництва. Дослідники знаходять їх практично по усій території України – від Криму і до передгір’їв Карпат. У той же час археологами не знайдено жодного поселення степовиків. Це може лише означати, що прибулі селилися в уже існуючих оріянських городищах і селах, мирно співіснуючи і цілком змішуючись з місцевим населенням.
А на завершення теми поговоримо про жінок, які у тогочасному українському суспільстві займали особливе місце. Їхнє становище було настільки нетрадиційним та незвичним, що заслуговує на окрему розмову. Найбільшою особливістю було те, що українські жінки мали рівні права з чоловіками і приймали активну участь у житті суспільства. Їхня роль не обмежувалась лише народженням і вихованням дітей, доглядом за будинком і приготуванням їжі. Навпаки, вони мали право брати участь у народних зборах, їхні думки і пропозиції мали вагу і враховувались під час прийняття рішень. (Факт неможливий для будь-якого іншого тогочасного суспільства, включно з демократичними Грецією і Римом!). Жінок у Скіфо-Сарматії поважали і шанували.
Наше славне жіноцтво навіть періодично очолювало державу! Історія зберегла імена українських цариць сарматської епохи, наприклад – Амаге, Томіріс, Тіргатао. І правили вони нічим не гірше представників сильної статі!
Крім того, жінки служили у війську і ходили у походи нарівні з чоловіками. Гіппократ писав, що сарматські жінки “…їздять верхи, стріляють з луків та кидають дротики, верхи б’ються з супротивниками, поки вони дівчата… Заміжні перестають їздити верхи, доки не з’явиться потреба усім разом вирушати у похід”. А ось повідомлення Геродота: “…сарматські жінки… разом з чоловіками і навіть без них верхи їздять на полювання, ходять у походи і носять однаковий з чоловіками одяг”.
Подібних свідчень стародавніх істориків є безліч. Результати археологічних досліджень доводять правдивість цих повідомлень, оскільки у жіночих похованнях скіфо-сарматської доби вченими було знайдено велику кількість зброї – мечі, кинджали, вістря списів та стріл. Оскільки у давні часи у могили було прийнято класти лише ті речі, якими померлі користувалися за життя і які могли їм знадобитися у потойбічному світі, то висновок очевидний – українські дівчата дійсно були відважними вояками!
Звідки ж бере початок особлива роль жінок в українському суспільстві? Чому в Україні уже кілька тисяч років тому прекрасна стать мала такі права і можливості, яких прагнуть усі сучасні феміністки? Практично всі історики пояснюють це сарматськими впливами: це, мовляв, була традиція, яку корінні сармати-кочовики у ІІІ столітті до нашої ери принесли у Велику Скіфію.
Але таке твердження є абсурдним! Уявляєте?, прийшли дикі кочовики, які в суворих умовах степу і боротьби за виживання змогли створити передову ідеологію рівноправності чоловіка і жінки! Мало того, вони ще й запровадили свої прогресивні ідеї на усій території Великої Скіфії. І ось під впливом сарматів-степовиків (певно внаслідок активної роз’яснювальної роботи і пропаганди) українські жінки-оріянки рішуче зреклися рабства і стали брати активну участь у громадському житті краю. А чоловіки мовчки з цим погодились. Та ще й стали брати жінок у походи. Абсурд…
Назвіть нам бодай один стародавній кочовий народ (чи їх нинішніх нащадків), де б жінки були повноправними членами суспільства. Згадаймо чи то половців, чи печенігів, монголів, чи татар, чи арабів – усі ці та інші кочові народи ніколи не підносили жінок вище положення рабині.
Крім того, жіночі поховання зі зброєю знаходять по усій території України, а не лише в її степовій частині. Археологія свідчить, що шанобливе ставлення до жінок і їхнє особливе положення у суспільстві було всеукраїнським явищем. Отож, невже невелика кількість сарматів-мігрантів за кілька століть змогла сформувати суспільну свідомість оріян, та ще й поширити свої ідеї на всю територію України?
Повага до жінки, як охоронниці домашнього вогнища, сімейного благополуччя та спокою була давньою традицією саме оріян-праукраїнців! У свою чергу першовитоки цього явища беруть свій початок ще з часів Гіпербореї. Як пам’ятаємо, це було ідеальне суспільство, де панувала гармонія в усьому: у відносинах людини з природою, між людьми і, звичайно, між чоловіком та жінкою. Взаємна повага була викликана коханням, щирістю відносин, відсутністю подружньої зради, корисливих мотивів і лихих намірів.
Прийшовши на землі України, гіперборейці заснували тут найдавнішу протошумерську культуру, продовженням якої стала Трипільська цивілізація. І усі ці роки жінки продовжували займати почесне місце в українському суспільстві. А в трипільців навіть існував матріархат, тобто, такий устрій, коли жінка відігравала головну роль у суспільстві, а родова спорідненість визначалась по материнській лінії.
Отож, саме з Трипілля беруть початок українські традиції поваги до жінок і їхньої рівноправності з чоловіками. Згадаймо Матір Роду, Богиню Матір, Берегиню, Оранту, Матір Божу, Первовічну Дівчину, а ще згадаймо ніжні українські слова – бабцю, бабусю, матусю рідненька, мамо, ненька, кохана дружинонько, люба дівчино, сестрице, мила моя дівчинонько, кумасю і т.д. і т.п. А звертання до рідних і батьків на Ви? А шана і повага до старших? Це що,.. теж від кочовиків? Звичайно ж – ні! Це віковічна оріянська традиція, якій уже тисячі й тисячі років!…
…Воєнізований стиль життя оріянок не був ознакою їхньої жорстокості чи агресивності. Це була лише вимога часу: за умов, коли чоловіки ходили у військові походи, жінки вимушені були вміти захистити себе і свої сім’ї на час їхньої відсутності. Саме цим пояснюється той факт, що оріянки вправно їздили верхи, володіли усіма видами зброї, ходили на полювання.
Крім того, чоловіки часто не поверталися з походів, або гинули у війнах з розбійниками. У такому випадку жінки брали на себе роль глави сім’ї. Цим і пояснюється владний характер, сила волі і військова майстерність українок, їхнє уміння постояти за себе…
…З прадавніх часів існують легенди про амазонок – чарівних і водночас жорстоких жінок-воїнів. А творцями цих легенд були греки, для яких роль і місце українських жінок у суспільстві було настільки незвичним та незрозумілим, що вони описували усе це як щось фантастичне.
Отож, від античних істориків ми дізналися, що у царстві амазонок не було місця чоловікам, з ними вони лише періодично зустрічалися для відновлення потомства. Після чого нещасних або убивали, або проганяли. Якщо після цього народжувався хлопчик, то його віддавали батькові (якщо він, правда, лишився живим після останнього “палкого кохання”), чи у сусідні племена на виховання. Дівчаток залишали собі, і в суворих умовах постійних тренувань виховували з них майбутніх непереможних і безжальних бійців. Щоб права грудь не заважала під час стрільби з лука натягувати тятиву, мати припікала її маленькій дівчинці розжареною бронзовою пластиною, після чого вона переставала рости. Так і виростали юні амазонки без одного із найавторитетніших атрибутів дівочої краси.
Коли дівчата дорослішали і майстерно володіли усіма видами зброї, їх починали брати у військові походи. Перший убитий ними суперник ставав ознакою їхньої статевої зрілості. А після третього убитого ворога амазонка отримувала право виходити заміж, тобто – народити дитину. Таким сміливицям діставалась слава і повага у суспільстві! Якщо ж комусь із них не вдавалося прославитись вбивством трьох ворогів, то невдаха назавжди залишалась старою сварливою дівою. Таким не залишалося нічого, як заздрити своїм більш успішним суперницям, і постійним бурмотінням під ніс висловлювати своє вічне невдоволення життям.
Образ чарівної амазонки надихав багатьох поетів, письменників та кінорежисерів у їхній творчій діяльності. Стараннями цих митців на нас крізь туман віків із сивої запиленої давнини дивляться високі та стрункі, повногруді та довгоногі, засмаглі красуні, які, зблиснувши білозубою посмішкою, ніжно манять нас у далеку добу сарматської романтики.
Звичайно, цей образ жінки-вояка є ідеалізованим, і реальність, насправді, була набагато прозаїчнішою. Але ж вона (ця реальність) таки дійсно була! І якщо відкинути вигадки про жорстокість амазонок, неприйняття ними чоловіків, припалювання грудей дівчаткам і т.д., а залишити лише факти, які дійсно мали місце, то ми можемо впевнено заявити, що амазонки насправді існували – це були наші емансиповані оріянські жінки! А їхньою Батьківщиною були землі України-Сарматії!
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 21 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |