Читайте также:
|
Частина перша
Ще зі шкільної парти усі, хто цікавився історією, пам’ятають скупу інформацію про те, що на території Північного Причорномор’я знаходилися античні міста-держави. Замовчати цю інформацію було неможливо, оскільки залишки цих міст були розкидані вздовж узбережжя Чорного моря просто неба. Часто загадкові руїни знаходилися прямо посеред житлових кварталів сучасних міст (як, наприклад, у Севастополі) і були доступні для споглядання усім цікавим. Отож, приховати факт існування давньої цивілізації на території півдня України було неможливо…
…Згідно нав’язаної нам офіційної версії, Причорномор’я на початку першого тисячоліття до нашої ери було малозаселеною територією, на якій лише подекуди проживали якісь дикі племена. І ось у 7 столітті до нашої ери переселенці з грецького міста Мілет на півострові Березань (нині це острів поблизу міста Очаків Миколаївської області) заснували своє перше поселення, яке з часом перетворилося на місто Борисфен. Ця подія стала початком грецької колонізації Причорномор’я.
Після Борисфену греки, нібито, почали масово заселяти території Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови. Так з’явилися знамениті міста-держави Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Керкінітида, Кіммерик та інші.
Проживали у цих античних полісах в основному греки. Займались колоністи ремеслами й навіть сільським господарством. Свою ремісничу продукцію збували скіфам і жителям лісостепової зони України, тобто – скіфам-землеробам та скіфам-орачам…
…Крім того, поліси активно торгували з Грецією, відправляючи туди свої ремісничі вироби і сільськогосподарську продукцію, яка була головною статтею їхнього експорту…
…Усі ці міста-держави Причорномор’я до української історії не мають ніякого відношення… Це була лише частинка славної історії античної Греції, відома як “Велика грецька колонізація”…
…Але чи так усе було насправді? І чи таку уже важливу роль в українській історії відіграли греки?
Офіційна версія існування античної цивілізації на півдні України має ряд недоречностей і протиріч, на які ніхто з істориків чомусь не звертає ніякої уваги. Ну, наприклад, який сенс було грекам заселяти території, бідні на природні ресурси. Адже освоювані ними простори не мали ні запасів лісу, ні корисних копалин, які могли б бути сировинною базою для ремісничого виробництва? З чого ж греки збиралися виготовляти їхні чудові вироби? Що їх могло приваблювати на цих землях?
Наступна недоречність – чому колоністи освоювали землі, які, згідно офіційної версії, були малозаселеними? Для чого їм було створювати собі зайві проблеми, будуючи міста на диких територіях, де не було б гарантованого збуту їхнім товарам? При відсутності споживачів виробленої грецькими ремісниками продукції втрачався усякий сенс переселення і колонізації чужих земель.
А питання безпеки? На територіях, подекуди заселених дикими племенами, міста не викликатимуть в аборигенів інтерес, як місце, де можна щось продати чи купити. Натомість, заможний поліс без сумніву викличе інтерес, як місце, де можна швидко збагатитись, пограбувавши його і просто забравши те, що дивні греки чомусь пропонують купити. Отож, невже греки були настільки безрозсудні, що ризикували своїми сім’ями, власним життям, відправляючись у далекі і незвідані краї, населені невідомо ким? Та й взагалі, хто б дозволив малочисельним і неозброєним переселенцям заселяти і освоювати чужі володіння?
Потім раптом ми дізнаємося, що уся Велика Скіфія була “завалена” виробами грецьких ремісників. Тобто, це треба розуміти так, що грецькі міста-держави мали широкі торгово-економічні зв’язки з праукраїнцями. І як вони тільки зуміли так швидко їх налагодити? На диких і необжитих територіях? При чому, якщо вірити офіційній історії, торгували греки у таких обсягах, що можна говорити про їхню монополію у тогочасному економічному житті України!
Мало того, колоністи активно торгували також і з Грецією. Це ж яким масштабним мало би бути виробництво, щоб близько п’ятнадцяти загалом невеликих грецьких міст Причорномор’я могли забезпечувати усіма необхідними товарами Велику Скіфію і Грецію? А ще ж і зерном торгували, виявляється! Дивно, як грецькі колоністи усюди встигали – і ремеслами займалися, ставши монополістами у цій галузі, і землеробством, ледве не усю Грецію збіжжям забезпечуючи?!
Не менш дивує і твердження, що жителями причорноморських полісів були в основному греки. Тисячу років (згідно офіційної версії) існували ці міста на території України, але увесь цей час там чомусь жили лише греки!? Певно, праукраїнців туди не пускали, чи що? Або вони самі не хотіли там селитися – клімат мабуть не підходив?
Отож, давайте подивимось на проблему, відкинувши всі усталені міфи і нав’язані нам офіційні тлумачення. І вияснимо, які ж процеси насправді відбувалися у Північному Причорномор’ї.
Почнемо наше дослідження від часів Трипільської цивілізації, адже саме з цієї епохи бере початок колонізація південноукраїнських земель, а не від 7 століття до н.е., як нас переконують. До того ж, у ролі колоністів, котрі заселяли і освоювали землі Північного Причорномор’я, виступили зовсім не чужинці, а наші трипільці-праукраїнці.
Цьому передували процеси, які відбувалися у тогочасному праукраїнському суспільстві. Як пам’ятаємо, ще за часів Трипільської цивілізації в Україні розпочинається масове будівництво міст. А в епоху Великої Скіфії за їх кількістю і розмірами Україна не мала собі рівних у Європі. Поява городищ була викликана життєвою необхідністю: це була закономірна реакція суспільства на прискорений розвиток продуктивних сил. Виникнувши, міста ставали центрами ремесла і торгівлі, тобто, тими осередками, навколо яких вирувало усе економічне життя краю.
У V тисячолітті до нашої ери економіка Трипілля-Аратти вже досягла такого рівня, що для її подальшого розвитку потрібна була колонізація нових територій. В результаті розпочинається Друге Велике переселення народів, тобто – трипільці-праукраїнці масово розходяться по світу, заселяючи і освоюючи нові землі. Наслідком такого переселення стала поява нових після Трипілля світових цивілізаційних центрів. Так у IV тисячолітті до н.е. у долині річок Тігр і Євфрат виникає велична Шумерська держава. Також переселенці з Праукраїни започатковують перші держави у Малій Азії, на острові Кріт, у Єгипті, а ще з’являється легендарна Троя, дещо пізніше Спарта і т.д. Розпочинається нова ера у світовій історії…
…Триває також ближня колонізація, тобто, трипільці освоюють нові землі довкола своїх володінь, розширюючи зону свого проживання. В часи Великої Конфедерації оріянських народів активізується колонізація на південь і південний схід, де в умовах степу оріяни починають займатися кочовим скотарством і землеробством. Частина жителів Конфедерації переселяється у степи, змінюючи заняття. Так з’явились арії-скотарі, нащадків яких Геродот пізніше називатиме скіфами-кочовиками. Степи перетворюються на залюднений і багатий край.
У V тисячолітті до нашої ери трипільці почали заселяти також території Північного Причорномор’я, поступово витісняючи звідти представників інших культур. Незабаром праукраїнці вийшли на узбережжя Чорного моря, обживаючи його. А у кінці V тисячоліття до нашої ери розпочинається заселення ними Кримського півострова. Що є цілком логічним процесом, оскільки було б дивним, якби трипільці розходилися по світу, колонізуючи далекі території, і у той же час не помітили б таку перлину, як Крим, котрий знаходився зовсім близько, практично на межі зони їхнього проживання. Отож, підсумовуємо: узбережжя Чорного моря і Кримський півострів були заселеним і обжитим краєм ще задовго до приходу туди греків. І наступний висновок – ці території не були диким та варварським краєм, оскільки там проживали оріяни, які принесли на нові землі свої передові виробничі технології і прогресивний світогляд…
…Досліджуючи античні міста Причорномор’я, вчені часто знаходять історичні пам’ятки, які датуються більш раннім часовим періодом. Наприклад, під час розкопок Кіммерика під шарами античного часу було відкрито залишки поселення епохи ІІ тисячоліття до нашої ери. А в Калос Лімені археологами були знайдені речі (знаряддя праці, керамічний посуд та ін.), які датуються III тисячоліттям до нашої ери! Неподалік цього ж міста, на території Тарханкутської рівнини, вчені дослідили 19 курганів, у яких виявили поховання людей і предмети побуту епохи ІІ тисячоліття до нашої ери!
Ці археологічні знахідки переконливо свідчать про факт колонізації Причорномор’я саме праукраїнцями. І доводять, що дата заснування та реальний вік досліджуваних міст є набагато давнішими, аніж ми звикли вважати…
…Причорноморські міста знаходилися на торговельних шляхах із Європи в Азію. Дякуючи такому унікальному географічному розташуванню, вони стали основними торговими центрами держави. Це були своєрідні ворота, через які праукраїнці підтримували тісні торгово-економічні зв’язки з Єгиптом, де у цей час панували гіксоси (вихідці з Трипілля), з Малою Азією, де процвітали цивілізації, засновані пелазгами (теж трипільцями). Було налагоджено торгівлю з Індією та Китаєм, де також існували держави, започатковані аріями під час Другого Великого переселення народів.
У 15 ст. до н.е. у розвитку Південно-Східної України розпочинається новий етап. Відбувається економічне піднесення, наслідком якого стала активізація зовнішньої політики – як торгово-економічної, так і військової. Природно, що в таких умовах значно зростає роль і значення причорноморських міст. Вони розбудовуються, пропускаючи через себе все зростаючий об’єм товарообігу. У 10 столітті до нашої ери Праукраїна починає масово вивозити продукцію сільського господарства у країни Середземномор’я.
І саме у цей час пелазги (яких ми звично називаємо греками) починають переселятися на українські землі, тобто – повертатися туди, звідки вони у свій час вирушили підкоряти світ. Спочатку вони приїздили у наш край лише як торгівці, привозячи свій товар. Але з часом почали осідати у причорноморських містах, вважаючи їх винятково перспективними для підприємництва і більш привабливими для життя, ніж рідну їм Грецію.
Добре озброєні і навчені загони скіфських воїнів могли б легко зупинити навалу колоністів і назавжди відбити їм бажання селитися на українських землях. Але вони, на диво, цього не зробили. Чому? Відповідь очевидна – тому, що вважали переселенців спорідненим етносом, а не чужаками. І навіть перський цар Дарій I (який походив з арійсько-українського роду Куруш), говорячи про греків і жителів Причорномор’я, сказав: “І ті, й інші – один народ”.
В часи Великої Скіфії Україна стала основним постачальником промислової сировини і сільськогосподарської продукції у країни античного світу. З України вивозили солену рибу, шкіру, сіль, хутро, мед, віск, будівельний ліс, продукцію тваринництва, ремісничі вироби, залізну руду, кольорові метали і, звичайно, пшеницю. Наприклад, з одного лише Пантікапею до Афін експортувалося 16 тисяч тон зерна. А загальний об’єм українського зернового експорту обчислювався сотнями тисяч тон збіжжя щорічно!
Крім торгівлі у причорноморських містах розвивалось і виробництво. Наприклад, деревообробне, металургійне, кісткорізне, ткацьке, ювелірне, гончарне, каменеобробне. Крім того, жителі полісів займались рибальством, садівництвом, виноградарством, вирощували для власних потреб хліб і виготовляли чудові вина.
У цей же час (8-7 ст. до н.е.) посилюється міграція іноземців на територію Великої Скіфії. Основними переселенцями були вихідці з Мілета, Іонії, Ефеса, Теоса, Колофона, Гераклеї Понтійської та інших грецьких міст. Географія розселення пелазгів (греків) охоплювала практично усю територію України. Грецькі торгові та ремісничі поселення можна було зустріти у Кам’янському городищі – столиці Великої Скіфії, у знаменитому Більському городищі (Гелон), у Мотронинському, Немирівському, Ходосівському, Каратульському городищах та інших. Але їхня присутність у центральних регіонах держави була менш помітною, оскільки тут вони швидко асимілювалися серед місцевих праукраїнців. На територію Московщини, населеної угро-фінськими племенами, грецькі торгівці не заходили, оскільки, в силу дикості тамтешнього люду, торгувати у тих краях не було з ким.
Південноукраїнські міста приваблювали підприємливих людей зі всього світу. Отож, етнічний склад міст поступово починає змінюватися. Все частіше тут можна було зустріти іудеїв, єгиптян, персів, римлян і навіть індійців та китайців. Але найшвидше зростає грецька община. Хоча більшість населення міст все ж становили нащадки тих перших поселенців, котрі ці міста засновували, тобто – праукраїнці. Наприклад, у Боспорському царстві, яке виникло у 480 році до нашої ери внаслідок об’єднання міст Пантікапей, Німфей, Кіммерик, Тірітака, Мірмекій, Парфій та інші, близько 70 % населення становили оріяни…
…До того ж, оскільки засновниками грецької цивілізації стали пелазги, котрі є вихідцями з українського Трипілля, то вже початково антична культура несла у собі багато спільних з тогочасною українською культурою рис, оскільки була похідною від неї. Саме цей факт і не дозволяє трактувати грецьку культуру тієї епохи як повністю чужу українській. Тому життя у причорноморських містах було своєрідним переплетінням місцевої української культурної традиції і прийшлої, але спорідненої з нею грецької…
…Поступово чорноморські міста набувають особливого становища у державі: перебравши у свої руки значний обсяг зовнішньої торгівлі Праукраїни, поліси багатіють і стають все більше незалежними від центральної влади. За якийсь час вони отримують статус вільних міст і перетворюються на самостійні торгово-господарські центри у межах Великої Скіфії. Центральна влада не заперечувала, оскільки це був взаємовигідний процес: з одного боку – причорноморські міста були торгово-економічними воротами, які з’єднували Праукраїну з тогочасним цивілізованим світом, і, до того ж, платили щорічну данину. З іншого боку, праукраїнська держава захищала торгові поліси від розбійних нападів з півночі та зі сходу. Крім того, забезпечувала їм вільний доступ на внутрішні ринки і відкривала шляхи для торгівлі з усією Східною Європою…
…В українських містах Причорномор’я економічне та політичне життя було організоване на принципах самоврядування, поєднуючи у собі кращі українські та грецькі демократичні традиції. За формою правління причорноморські міста були народними республіками. Законодавча влада належала Народним Зборам, які могли видавати закони і приймати будь-які важливі державні рішення. Виконавчими органами влади були колегії та магістрати. Судова влада виступала арбітром між різними гілками влади і громадянами. Рішення у судах приймалися шляхом таємного голосування і були обов’язковими до виконання для усіх громадян полісів, незалежно від їхнього майнового стану. Політичними правами користувався кожен, хто мав статус громадянина, тобто – був корінним жителем міста. Іноземці теж могли бути громадянами при умові, що вони тривалий час прожили у полісі і зробили важливий внесок у розвиток краю.
У містах існувала добре налагоджена система державного контролю та різноманітних урядових служб. Наприклад, у кожному полісі існувала державна казна, працівники якої ретельно вели фінансові справи міста, а в кінці року звітували перед громадянами про усі прибутки та видатки. Дуже часто міста карбували власну монету. Гроші виготовляли з золота, срібла або міді. Контроль за їх випуском теж покладався на державну казну, яка зобов’язана була слідкувати за кількістю грошей в обігу, їх якістю, золотим вмістом і т.д.
Також працювала податкова та митна служби, які слідкували за наповненням державної скарбниці. Спеціальні колегії займалися питаннями благоустрою міст, постачанням питної води, нічним освітленням, ремонтом доріг та міських вулиць. Ще інші відповідали за підтримання у належному стані каналізації, оборонних споруд та маяків, доглядом за некрополями (цвинтарями). Була колегія, що здійснювала нагляд за проведенням торгових операцій, перевіряла ваги, міри об’єму (щоб не було обману), слідкувала за якістю товарів, за порядком на ринках та у портах.
Існувала також поліція, яка боролася із крадіями та розбійниками, проводила нічне патрулювання вулиць, розслідувала злочини і карала винних. Військовими ж справами займалась колегія стратегів. Вона відповідала за формування найманого війська, ведення бойових дій, створення запасів зброї та продовольства і організацію народного ополчення. Ополченцями, у випадку якоїсь особливо загрозливої ситуації, ставали усі дорослі чоловіки полісів.
Важлива роль відводилась магістратам, які займалися питаннями освіти і фізичної підготовки. Вони слідкували за якістю навчання, відповідали за забезпечення шкіл усім необхідним, за організацію спортивних змагань тощо.
І вже зовсім неймовірним видається той факт, що існувала також служба, яка займалася питаннями благодійності, опікувалася дітьми-сиротами, та одинокими матерями. Кошти для цього брали з державної казни, або з пожертв багатих городян. Дивно, але таких жертводавців було чимало. Історія зберегла імена деяких з них. Наприклад, в Ольвії відомим благодійником був багатій Протоген, який допомагав городянам грошима та продуктами, часто з власних коштів виплачував данину, яку місто сплачувало Великій Скіфії. Іншим відомим доброчинцем був Нікерат – теж родом з Ольвії. Були свої благодійники і у Херсонесі, Керкінітиді, Калос Лімені, Пантікапеї…
…Усі державні посади у причорноморських полісах були виборними, а урядовці підзвітними перед Народними Зборами. Інколи за державну службу посадовці отримували невелику грошову винагороду. Але дуже часто городяни працювали в урядових колегіях та магістратах безкоштовно, виконуючи перед містом свій громадянський обов’язок.
За структурою забудови причорноморські міста були схожі з городищами лісостепової України. З тією лише різницею, що Гелон, Кам’янське, Ходосівське чи Каратульське городища були значно більші за розмірами і побудовані з будівельного лісу, а південноукраїнські поліси будувалися в основному з цегли або каменю, хоча і дерев’яних споруд тут було чимало. У центрі міста знаходився головний майдан, на якому відбувалися Народні Збори чи святкування якихось важливих подій. Навколо майдану розташовувались державні установи та служби. Тут же велично височіли, оздоблені кам’яними колонами і скульптурами богів, храми та святилища.
Житлові будинки покривалися черепицею, а у багатих городян ще й прикрашалися колонами, фресками та мозаїкою. Кам’яниці багатіїв обносилися парканами з вапняку, а у дворі часто будували фонтан з питною водою.
Вулиці у містах вистелялися бруківкою з каменю або кам’яних плит, вночі вони освітлювалися ліхтарями. Майдани і центральні вулиці прикрашалися статуями богів і міфічних героїв. Заховатися від палючого південного сонця можна було у затінку дерев, які висаджувалися вздовж вулиць, а вгамувати спрагу – попивши води у фонтанах, яких було багато посеред міських майданів. До послуг городян були лічниці, де можна було отримати медичну допомогу, лазні, у яких вони любили проводити час, а також водогін, який забезпечував жителів питною водою та виводив нечистоти з міста.
Померлих городян ховали у некрополях, які розташовувались за межами міст. Поховальний обряд був досить врочистим, над могилами ставились пам’ятні знаки або кам’яні плити з описом славних діянь небіжчика. Багатші городяни ще за життя замовляли собі мармурові погруддя, які пізніше гордо височіли над їхніми могилами. Найбільші багатії мали свої сімейні склепи, де у таємничій тиші і теміні підземель знаходило вічний спочинок не одне покоління їхніх родичів.
В українських полісах Причорномор’я велику увагу приділяли освіті і фізичній підготовці своїх громадян. Тому у кожному місті були школи (гімнасії), у яких діти навчались читати, писати, засвоювали риторику, вивчали філософію, арифметику, музику. Дівчаток ще додатково навчали танцям і домогосподарству. У кожній школі обов’язково проводились спортивні уроки, на яких юних громадян і громадянок примушували виконувати важкі фізичні вправи, заставляли бігати, стрибати у довжину і висоту, кидати диск і спис, навчали стрільбі з лука. Діти мали виростати фізично і духовно досконалими.
Для підтримання спортивної форми, бойового духу громадян і просто для розваги у полісах періодично проводились спортивні змагання. Для цього у містах будувалися арени та іподроми, де проходили кінні перегони і змагалися атлети. Переможці назавжди вписувалися у славетну історію Феодосії, Кіммерика, Херсонеса чи Ольвії. Крім того, найсильніші праукраїнські атлети їздили на спортивні змагання у саму Грецію, де часто виборювали титули переможців. Таким героям вдячні городяни ще при житті ставили пам’ятники на центральних майданах міст.
Причорноморські поліси жили активним інтелектуальним та культурним життям. Городяни захоплювалися літературою, читали і високо цінували античних авторів. А жителі Ольвії навіть возвеличили Гомера до рангу бога і на його честь збудували храм! Знали й шанували городяни також праукраїнських мудреців і філософів, багато з яких були їхніми земляками, зокрема уже згадувані нами Анахарсіс, Смикр Боспоріянин, Посідоній Ольвіополіт, Біон Борисфеніт та інші.
Вільний час жителі полісів любили проводити у театрах, які були у багатьох містах, зокрема в Ольвії та Херсонесі. Театри ставали осередками культурного життя. Тут ставились п’єси античних класиків, організовувались концерти, проводились читання літературних творів, влаштовувались різноманітні творчі змагання, зокрема – читців та музичних виконавців, і навіть – конкурси краси.
Українські міста Причорномор’я існують уже близько п’яти тисяч років: починаючи з ІІI тисячоліття до нашої ери і до сьогодення. На місці праукраїнських полісів нині стоять їхні сучасні нащадки, не менш славні і знамениті: Керкінітида – Євпаторія, Тіра – Білгород-Дністровський, Пантікапей – Керч, Херсонес – Севастополь, Неаполь Скіфський – Сімферополь, Гавань Істріян – Одеса, Феодосія – Феодосія.
Але, на превеликий жаль, їхні жителі не знають своєї власної історії…
…Прикро усвідомлювати, що севастопольці свою історію розпочинають з 1783 (!?) року, а засновником міста вважають… “імпєратріцу Єкатєріну ІІ”. Таких “знавців” історії хочеться лише запитати: а як же руїни Херсонесу, які й досьогодні надають місту загадкового і незабутнього колориту? Вони що, походять з часів Катерини?…
…Одесити також вирішили розпочати свою історію від часів Єкатєріни втарой. І щиро переконані, що Одеса була заснована у 1794 році “єйо вєлічайшім павєлєнієм”. Але ж відомо, що вже у ІІІ тисячолітті до нашої ери на території нинішньої Одеси були поселення праукраїнців-аріїв. А у І тисячолітті до нашої ери там знаходилось торгове місто Гавань Істріян. З 1415 року нашої ери в європейських історичних джерелах воно вже згадується під назвою Качибей. Пізніше місто називатиметься Хаджибей, і лише з 1795 року стане Одесою.
Отож, невже кілька тисяч років попередньої яскравої і славної історії Одеси – це ніщо! І їх потрібно викреслити й забути, а нащадкам залишити лише двісті років її колоніального статусу у складі Російської імперії?! Рабство, як предмет особливої гордості малоросів?!..
• • •
Частина друга. Замість післямови до розділу дев’ятого
Європейці прагнуть мати якомога давнішу історію. Вони відсувають часові рамки заснування своїх держав і міст у глибину віків, і безмірно гордяться, коли виявляється, що їхня державність чи міста є насправді давнішими, ніж вони вважали до того…
…Тим часом, частина наших співгромадян є унікальним винятком: вони цураються власної багатотисячолітньої історії, зневажають і відкидають той історично-духовний спадок, який з волі Богів дістався саме нам!…
…Віддаючи честь бути засновниками своїх кількатисячолітніх і славетних міст усіляким розпусним німкеням єкатєрінам втарим та параноїкам пьотрам вєлікім, вони, тим самим, принижують себе, прославляючи своїх ницих і аморальних рабовласників. Парадокс: московити видумують, міфологізують історію і присвоюють собі те, що їм не належить, а обмануті малороси навпаки – відмовляються від того, що є їхнім по праву, і чим усі інші світові нації гордяться, – від своєї давньої і славетної історії!
Але ж факти говорять зовсім про інше. В І тисячолітті до нашої ери Європа була зовсім іншою. Держав, які нині задають тон у світовому економічному і політичному житті (Німеччина, Франція, Англія та інші) не було. Не існувало на той час й Московії…
…Не було на європейських та московитянських просторах й великих та давніх міст. Славетний Париж веде свій початок з ІІІ століття до нашої ери від кельтського селища Лютеція. А Парижем він став лише у ІІІ столітті нашої ери.
Не менш славний Лондон було започатковано у І столітті нашої ери. А Москва взагалі почала будуватися лише у 13 столітті нашої ери! Не кажучи вже про Санкт-Петербург (18 століття).
Натомість, праукраїнські протоміста виникли вже у IV тисячолітті до нашої ери, в епоху Трипільської цивілізації! І були вони першими у Європі! Існували тисячі років, перетворюючись з плином віків у Київ, Кам’янку-Дніпровську, Полтаву, Переяслав-Хмельницький, Чернігів, Вишгород, Вінницю, Одесу, Білгород-Дністровський, Житомир, Севастополь, Луцьк, Рівне, Керч – найдавніші європейські міста!
Практично кожне сучасне українське місто стоїть на історичних пластах, яким тисячі і тисячі років! Наша історія це безцінний скарб, який належить тільки нам – етнічним українцям, нащадкам гіперборейців-аріїв!…
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 27 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |