Читайте также:
|
Як випливає з викладеного вище, завдання наступного кроку у даному дослідженні полягає у формуванні комплексу методологічних засобів, які мають бути використаніяк інструмент реалізації головної мети роботи – з’ясування історичних форм саморегуляції соціального процесу.
Тож головною методологічною проблемою аналізу явища саморегуляції соціального процесу є визначення принципів осмислення предмета дослідження пізнання. Виявлення суті саморегуляції соціального життя спільноти потребує відповідного методологічного комплексу, який би сприяв найбільш глибокому і всебічному соціально-філософському аналізу цього явища.
Методологія вивчення саморегуляції соціального процесу певною мірою використовує традиційні принципи, які вже склалися, але успішне розв’язання зазначеної проблеми можливе лише шляхом критичного аналізу методології, яка склалася й існувала раніше. Пошук нових методологічних принципів потребує співвіднесення їх з традиційною діалектико-матеріалістичною методологією.
Розглядаючи явище саморегуляції, доречно, на наш погляд, це робити у багатопараметральній, багатофакторній площині, “оскільки гіпертрофія будь-якого одного аспекту обмежує визначення суті ідеології, схиляє до консервативно-догматичного підходу в її розумінні” [168, 35].
Вищеназваний принцип обумовлений ускладненням соціального життя, посиленням відкритості та нелінійністю соціальних систем. Глибокі і радикальні зміни, що відбуваються в усіх сферах соціально-економічного та культурного життя сучасного суспільства, не вкладаються в традиційні схеми пояснення і розуміння соціальних явищ.
У зв’язку з цим нагальною потребою є визначення проблеми причинної зумовленості організаційних та ідеологічних процесів в сучасному суспільстві. Монокаузальний підхід не забезпечує повного й обґрунтованого аналізу саморегуляції соціального процесу. “Багатство історичної причинності, неналежність її до якогось одного каузального фактора виявляється при аналізі багатьох явищ … історії” [91, 138].
Використання соціокультурної детермінанти виходить за межі матеріально-виробничого, формаційного, цивілізаційного підходів і дозволяє аналізувати соціальні явища в полікаузальному вимірі, де кілька детермінант можуть існувати разом або змінювати свій вплив на формування організаційної досконалості соціальних конструкцій. Соціокультурна детермінанта суспільного розвитку потребує поєднання культури і соціальної практики при дослідженні соціальних явищ взагалі та ідеологічних процесів зокрема.
Як свідчить соціальний розвиток останнього століття, багато явищ суспільного життя не можна пояснити, виходячи тільки з економічної детермінанти, але ігнорувати її теж недоречно.
Оскільки поняття “саморегуляції” ще до сьогодні не є філософською категорією, хоча теорії, що пояснюють зміни в формах саморегулятивних систем та управління ними, існують з найдавніших часів, філософський аналіз саморегуляції соціального процесу слід почати з розгляду її місця в процесі саморуху матерії, зокрема у соціальному процесі.
На основі цього можна виділити два аспекти аналізу в соціальному процесі: перший – морфологічний, що відбиває його стан на певному етапі власного існування у вигляді “продукту” діяльності людей, тобто певного ступеня розвитку суспільства; другий – функціональний, що відображає процеси змін “продукту” (суспільства) або його підсистем.
Оскільки “продуктом” існування соціального процесу є певний етап функціонування та розвитку суспільства, звернемося до його морфологічного аналізу. На основі концепцій суспільного розвитку, наведених вище, та застосувавши системний і самоорганізаційний підходи, “суспільство” можна визначити як “соціальну систему, що є впорядкованою цілісністю багатьох різноманітних суспільних відносин, що самоуправляються і носієм яких є індивід і ті соціальні групи, до яких він належить” [90, 67]. Такі системи, на думку П.Штомпки [206, 5], включають в себе кінцеві елементи, взаємозв’язки елементів, функції елементів системи як цілого (необхідність певних дій для збереження соціального порядку і т.д.), підструктури, кордони системи й середовище, яке їх оточує. Лише за допомогою комплексної взаємодії система набуває “природних розмірів”, що залежать від певних характеристик. Тим самим система визначає свій внутрішній масштаб, тобто розміри сфери, що займається просторовими структурами, або частини простору, в межах якої проходять періодичні зміни системи. Модель системи, що розмежована на вихідні, первинні компоненти й одиниці вимірів, може змінюватися під дією внутрішніх або зовнішніх впливів. Увесь спектр діючих на систему впливів обумовлено об’єктивними закономірностями. Він є надзвичайно різноманітним. Тому здатність системи направляти цей потік впливів таким чином, щоб зберегти своє існування і забезпечити оптимальне функціонування, проявляється в такій її властивості, як регуляція (саморегуляція). Вона виконує важливу інтегративну та стабілізуючу роль і як об’єктивна властивість відображає динамічні риси складних систем, до яких належить і суспільство.
Наявність у суспільстві такої властивості, як саморегуляція дає можливість системі існувати далі завдяки змінам під дією впливів, які спостерігаються у системі, в її структурі, функціях, кордонах, у відносинах підсистем, в оточенні, тобто у всіх компонентах системи. Саме поступове накопичення змін всередині системи є “приводом” до якісних перетворень у ній, які в кінцевому підсумку призводять до змін самої системи, коли інтенсивність процесів змін (руху) елементів досягає критичного рівня і руйнує статичну структуру, і система в своєму розвитку різко “відкочується” назад за шкалою впорядкованості, але при цьому переходить на більш високий рівень за шкалою активності. Якщо ж система втрачає здатність до регуляції (саморегуляції) або зміни, які відбуваються в ній, неможливо контролювати, то така система гине.
Кількісні та якісні зміни в суспільстві призводять до встановлення в ньому певних режимів функціонування: гомеорезу (процесу розвитку системи), гомеостазу (процесу функціонування системи), гомеоклазу (процесу розпаду системи). Пояснити докладніше ці поняття можна, спираючись на роботу Г.Югая “Общая теория жизни”, в якій автор характеризує та порівнює гомеорез та гомеостаз. “Гомеорез від гомеостазу можна відрізнити за багатьма ознаками. Гомеорез характеризується, по-перше, більш динамічним, функціональним характером; якщо гомеостаз - це збереження заданого стану рівноваги шляхом авторегуляції, то гомеорез – автономізований процес новоутворення або самоорганізації, тобто зміна стану навіть і гомеостазу, на основі чого досягаються не тільки новоутворення, але й стабілізація форм (І.Шмальгаузен). По-друге, якщо при гомеостазі зберігаються в певних межах окремі змінні, то при гомеорезі змінюються і зберігаються всі інші змінні системи шляхом їх динамічних перетворень (новоутворення). На відміну від гомеостазу, який не викликає появи новоутворень, гомеорез веде до таких. По-третє, гомеорез означає зміни на всьому протязі процесу розвитку системи, спрямовані на досягнення кінцевого результату” [213, 137-138].
Таким чином, якщо вимоги самозбереження обсягу нових властивостей, породжені для досягнення самозміни, що вимагається, дуже виражені, то це буде означати, що система перебуває в режимі певного розвитку (гомеорез).
Якщо ж у результаті функціонування комплексу буде мати місце тільки повторення операцій, які вже мали місце в системі, і не буде вироблятися чого-небудь принципово нового, то це буде означати, що система перебуває в режимі зберігання (гомеостаз).
Але існує і варіант, при якому в результаті функціонування комплексу породжується щось, що викликає загрозу існуванню системи, робить неможливим її функціонування і що система з ряду причин не може вивести зі складу свого буття. У цьому випадку можливий розпад системи. Це і є третій режим функціонування системи – режим розпаду (гомеоклаз).
З формуванням нового етапу суспільства виникає його новий стан, що характеризується поняттям “організація”. Організацію доцільно розглядати за допомогою організаційного підходу. Найпоширенішою є думка, яка просто об’єднує організацію з поняттям цілого, яке більше (або менше) суми своїх частин [151, 22], або з поняттям системи, як робить Л.Берталанфі [13], який, визначаючи систему, лише певним чином перефразує визначення організації, яке дав І.Ікскюль у 1920 році у своїй роботі “Theoretische Biologie” [151], або з поняттям порядку, як це робиться у західній філософській і в кібернетичній літературі. Прихильники іншої думки розглядають організацію як певну соціальну систему, соціальний інститут [2, 147-149]. За такої багатоманітності тлумачень терміна слід звернутися, на наш погляд, до етимології слова.
Термін “організація” походить від французького “organisation” і означає, по-перше, будову, устрій чого-небудь; по-друге, сукупність людей, груп, які об’єднані для досягнення якої-небудь мети, вирішення певного завдання на основі принципів поділу праці, розподіл обов’язків й ієрархічної структури; суспільне об’єднання, державний заклад [154].
На основі етимології цього слова можна зробити висновок про два значення даного терміна. Одне значення вживається у вузькому розумінні організації як групи людей для виконання певного виду діяльності, тобто вона визначається як певний соціальний інститут, заклад.
Друге значення, в широкому тлумаченні, на думку автора, дав В.П.Боголєпов, розглядаючи її як взаєморозташувння і взаємозв’язок елементів деякого комплексу (предметна чи структурна частина організації), їх дії й взаємодії (функціональна частина), обумовлені єдністю цілей або функцій, що ними виконуються, і певними обставинами місця й часу [151]. Це широке значення організації, що розглядає її як устрій чого-небудь, тобто як процес, який при погляді “ззовні” постає перед нами як процес формування, утворення матеріального предмета (а значить і будь-який процес виробництва, творчості) і який при погляді “зсередини” розкривається як процес організації – активації та регуляції рухів елементів даного предмета. Це відбувається на мікрорівні.
Погоджуючись з М.М.Сєтровим [див.: 151], можна зазначити, що вже на макрорівні, тобто вже на рівні великомасштабного аналізу процес організації розглядається як процес активації елементів цього рівня й регуляції їх активності. На проміжному (мезорівні), де одночасно розрізняються ще елементи мікрорівня і вловлюються контури їх сукупності як елемента макрорівня, той же процес виступає як процес утворення системи елементів мікрорівня, в тому числі відносно пов’язаних організованих груп елементів – їх “організацій”. Тому можна сказати, що організація процесів доходить до формування відносно стійких структур (відносин між відносинами) процесів, періоду їх повторення у просторі і часі.
Звідси можна вивести два основні аспекти організації. Перший – це просторовий аспект, якому відповідає екстенсивний вид структури, тобто стійкі зв’язки об’єктів, що співіснують. Він визначає статику соціальної системи. Можна сказати, що екстенсивна структура є сукупністю функціональних зв’язків.
Другим аспектом організації вважається часовий, якому відповідає інтенсивний вид структури, що утворюється причинними, генетичними зв’язками. Він визначає динаміку соціальної системи. Організація у цьому випадку виступає як єдність екстенсивної та інтенсивної структури, і поза цією єдністю організації не існує. Але важливішим серед цих аспектів є екстенсивна структура, оскільки без точності в описі статичних взаємозв’язків `неможлива точна функціональна чи динамічна теорія [див.: 151].
Отже, організація – це процес, що безперервно вдосконалюється. Це означає, що екстенсивна структура організації, тобто функціональні зв’язки, також змінюється, але змінюється спрямовано, за певним законом, і цим законом є закон виявлення інваріантності самої зміни – її інваріантна структура. В сукупності ряд станів направленої зміни організації і складає її динамічний аспект, який, в свою чергу, має дві сторони: з однієї сторони – це проблема джерела руху, а з іншої – питання про способи збереження його стійкості та спрямованості. Стійкість руху системи саме і забезпечується наявністю екстенсивної структури, і відповідно ступінь стійкості руху визначається ступенем стійкості цієї структури.
Слід наголосити, що основні процеси організаційного підходу збігаються із процесами полімеризації, диференціації й інтеграції як основними процесами в розвинених системах. Процес полімеризації відображає факт виникнення однорідних елементів і зв’язків між ними, що є структурним аспектом організації; диференціація означає зміни елементів структури живого, що означає динамічний аспект організації; інтеграція означає об’єднання диференційованих елементів і зв’язків живого, узгодженість їх проявів, тобто вона є регуляційним аспектом організації [див.: 151].
Ці аспекти проявляються у принципах організації, які наводить М.М.Сєтров у своїй роботі “Основы функциональной теории организации. Философский очерк”, а саме: принципах сумісності, актуалізації, зосередженості, нейтралізації та лабілізації функцій соціальних систем, на основі яких будуються і саморегулятивні системи.
Кожен із перерахованих принципів відповідає за певну сторону розвитку організації. Так, принцип сумісності відображає необхідність наявності однорідних, здатних до взаємодії елементів навіть для виникнення найпростіших систем, тобто означає сумісність окремо взятих елементів системи (у тому числі і системи саморегуляції). Необхідна при цьому також наявність сумісності окремо взятого елемента й цілісності соціальної системи, до якої елемент входить. Ці функціональні взаємовідносини елементів суспільства і складають другу форму сумісності, яку можна розглянути як відношення частини до цілого, що виявляється їх функцією залежності.
При цьому під функцією (від лат. functio – виконання, здійснення) розуміють все те, що можна дізнатися про систему, не звертаючись до її внутрішнього змісту. Функція може означати як дію, діяльність, операцію, так і здатність до дії, діяльності; роль; значення; властивість; обов’язок; компетенцію; залежність однієї величини від іншої; завдання внутрішнього змісту, які змінилися.
Процес саморегуляції як функцію соціального процесу доцільніше всього розглянути за допомогою принципів (принцип загального зв'язку та принцип розвитку через протиріччя), категорій (сутність та явище; одиничне, особливе, загальне; форма та зміст; причина та наслідок; необхідність та випадковість; можливість та дійсність) та законів (закон взаємопереходу кількісних змін в якісні; закон єдності та боротьби протилежностей; закон заперечення заперечення) діалектики. Саме завдяки їм можна визначити загальний зміст процесу саморегуляції, його особливості, стійкість структур, їх незмінність та рухомість, взаємозв’язок з іншими структурами і явищами (регуляцією, організацією) та їх співвідношення, мінливість та безперервний розвиток саморегуляції в її історичних втіленнях, тобто на основі діалектики можна створити повну картину дії саморегуляції в соціальному процесі.
Розглянемо більш докладно цю картину за допомогою наступних методологічних засобів: аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення та інших.
За допомогою аналізу стає можливим розчленування саморегуляції на її складові частини, а саме: виділення її ознак, властивостей, відносин з метою її всебічного вивчення. Синтез надає можливість поєднати в єдине ціле раніше виділені у науці та нові ознаки, властивості, відносини та структури процесу саморегуляції. Зосередження основної уваги на процесі саморегуляції та його властивостях і функціях у соціальних системах і відсторонення від дослідження деяких аспектів соціального процесу відбувається на основі методу абстрагування, який доповнюється методом узагальнення, що допомагає фіксувати загальні ознаки і властивості саморегуляції при переході її до створення системи саморегуляції з її елементами та структурою.
Як вже було зазначено вище, властивість саморегуляції притаманна соціальному процесу та суспільству як своєму прояву. Власне суспільство і може бути системою тільки тоді, коли в її структурі з'являються регулятивні (саморегулятивні) процеси. Завдяки їм воно здатне зберігати цілісною свою структуру й спрямованість свого руху як зворотного, так і незворотного. Процес переходу елементів у суспільстві або хоча б їх рух від одного матеріального утворення (діючого) до іншого (того, на який здійснюється плив) проявляється в результаті зміни трьох параметрів. Перший - це субстратний – параметр якісного і (або) кількісного складу цих елементів; другий – процесуальний, що проявляється у складі і (або) інтенсивності його процесів (у тому числі руху його елементів); третій – структурний, що визначає характеристики упорядкованості (співвідношення) його елементів і (або) процесів, що його складають. З цього випливає мета регуляції (саморегуляції) – виконання стабілізуючої, інтегруючої й еволюціонізуючої (відтворюючої) функції. Вона є об’єктивною властивістю всіх саморегулятивних систем, у тому числі й суспільства.
Отже, про існування регуляції (саморегуляції) у суспільстві потрібно говорити тільки тоді, коли зміни яких-небудь параметрів самоорганізованої системи, що розглядається, тим чи іншим способом впорядковуються (у просторі або часі). При цьому префікс “само” означає, що процес регуляції направлений на самого себе або, у зворотному викладі, показує, що соціальний світ може сам себе впорядковувати, тобто здійснювати це (регулювання) автоматично і без сторонньої допомоги [див.: 120, 617].
Таким чином, саморегуляцію можна визначити як сукупність впорядкованих відносно один одного в просторі та циклізованих у часі процесів стихійної або свідомої локалізації змін, що відтворюють здатність системи до еволюції у результаті дії зовнішніх та внутрішніх впливів.
У суспільстві процеси саморегуляції впорядковуються у вигляді системи саморегуляції.
Під сутністю системи саморегуляції ми будемо розуміти її внутрішній зміст, що виражається в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм її буття. При цьому те або інше виявлення (вираження) системи саморегуляції, її зовнішні, безпосередньо дані форми її існування будуть проявлятися у вигляді явища системи саморегуляції.
Зміст системи саморегуляції, виступаючи її визначальною стороною, являє собою єдність всіх її складових елементів, властивостей, внутрішніх процесів, зв’язків, протиріч і тенденцій.
Форма системи саморегуляції є способом її існування і вираження змісту її різних модифікацій. Форма системи саморегуляції є одночасно внутрішньою організацією змісту, що проявляється у складанні структури системи саморегуляції. Фіксуючи багатоманітність модифікацій змісту системи саморегуляції, способи її існування і прояву, форма також має власну структуру. Взаємодія змісту і форми системи саморегуляції в процесі її розвитку обов’язково включає як вплив різних компонентів змісту на форму з урахуванням їх об’єктивної субординації. При цьому зміст у такому взаємозв’язку являє собою провідну, визначальну сторону системи саморегуляції, а форма – ту її сторону, що модифікується, змінюється в залежності від зміни змісту і конкретних умов його існування. В свою чергу, форма системи саморегуляції має відносну самостійність і здійснює активний зворотний вплив на зміст системи: форма, що відповідає змісту, прискорює його розвиток, тоді як форма, що перестала відповідати змістові, який змінився, гальмує подальший його розвиток. У такому випадку може виникнути конфлікт та суперечність між змістом та формою системи саморегуляції, що, в кінцевому підсумку, вирішується знищенням старої і появою нової форми, яка відповідає змістові, що змінився.
Початок формування системи саморегуляції відноситься до амерного типу саморегулятивних систем, тобто систем, у яких частини рівні між собою (не мають поділу на підпорядковані та керуючі підсистеми) і набуває свого повного змісту в димерній системі, тобто у системі, де функціонують дві підсистеми – підсистема, що управляє, та підсистема, якою управляють. При цьому її формування проходить також на основі загальних організаційних принципів, що дає можливість визначити форму існування системи. В міру того, як в процесі розвитку система саморегуляції ускладнюється, з'являються компоненти системи, тобто комбінації однорідних елементів суб’єктивного і об’єктивного походження в певне самостійне утворення, здатне забезпечити реалізацію специфічної функції в більш високому цілому [14, 65]. При цьому під елементом розуміється найдрібніша частка системи. Між елементами системи формується стійкий спосіб їх зв'язку, що визначається як структура системи саморегуляції.
Кожен елемент та компонент системи має лише йому притаманні функції, що визначаються як те, що повинен зробити компонент або елемент для того, щоб система зберегла цілісність і життєдіяльність [14, 65].
Взаємодія елементів та компонентів системи саморегуляції проявляється через поняття “зв’язку” – взаємообумовленості існування явищ, що розділені в просторі та (або) в часі. На сьогодні існує багато класифікацій зв’язків. Тому у роботі автор використовує класифікацію зв’язків, запропоновану Е.Юдіним [211, 188-192]. Це зв’язки структурування, взаємодії, конфлікту, породження, перетворення, функціонування, розвитку, управління і корекції.
Система саморегуляції, як і будь-яка інша система, має власні механізми самоупорядкування процесів, які функціонують на основі загальної властивості матерії – відображення, сутність якого полягає у відтворенні тих чи інших аспектів структури системи, що впливає (відносини між його компонентами), а також у відтворенні її відносин з іншими системами. Ці механізми діють на основі речовинно-енергетичних та інформаційних впливів.
Іншим типом механізмів, притаманних системі саморегуляції, є механізми, що визначають зміни стану системи і є реакцією на зовнішні впливи, якими і визначаються. Це механізми зворотного зв’язку. Вони бувають двоякі: “негативні” зворотні зв’язки, які підтримують гомеостаз, тобто ті, що компенсують зовнішні впливи, і “позитивні” зворотні зв’язки, які погіршують стабільність системи. Першим типом механізму саморегуляції є явища самоупорядкування процесів при взаємодії з “негативним” зв’язком (балансом), тобто ті, що проходять із втратою (віддачею) частини енергії (чи речовинно-енергетичних ресурсів) та інформації. Ці процеси частково взаємопогашаються і просторово локалізуються відносно один одного. Це призводить до локального впорядкування процесів і при відриві від динаміки виступає як поєднання елементів даної системи і, тим самим, як утворення елементів наступного, більш високого рівня організації матерії. Механізм взаєморегуляції через зіткнення, взаємогальмування процесів, який призводить до локалізації процесів відносно один одного, при певних умовах трансформується в найпростіший механізм упорядкованої регуляції димерної системи. У всій сукупності неупорядковано-взаємодіючих процесів їх інтенсивність падає (при негативному енергетичному балансі системи й оточуючого середовища), частота локальних упорядкувань зростає, а створені при цьому стійкі найпростіші вихідні елементи, навіть якщо їх тільки два, істотно змінюють характер подальших взаємодій. Поєднання групи елементів з новоствореними елементами стає вже значною мірою асиметричним: регулятивний вплив групи елементів на “одиницю” стає помітно сильнішим, а зростання асиметрії речовинно-енергетичних та інформаційних ресурсів в міру того, як зростають накопичення елементів, стає менш випадковим і більш направленим. Це призводить до розвитку системи, формування її нових елементів, ускладнення її структури [див.: 86].
Іншим типом механізму саморегуляції є зворотний процес, що посилює вплив результату процесу (уже створених сполук) на його подальший перебіг – в системі починає діяти “позитивний” зворотний зв’язок (баланс). При цьому механізмі саморегуляції баланс системи починає руйнуватися, що в кінцевому підсумку може призвести до її знищення.
Таким чином, на основі зворотного зв'язку складаються нові форми системи саморегуляції, тобто нові форми її існування та вираження її змісту. Ці форми “відхиляються” і безперервно перевіряються на “виживання” іншими механізмами системи саморегуляції, при яких основним джерелом нових форм її самовідтворення є “помилки копіювання” (мутації).
Функціонування системи саморегуляції у суспільстві детермінується двома чинниками: підставою та умовами. Під підставою у дослідженні розуміється суб’єктивований соціальний світ, який існує у структурі живої речовини у потенційній формі [14, 95], тобто підстава є змістом системи саморегуляції, що, в свою чергу, детермінується умовами, тобто певними формами.
Поступове ускладнення системи саморегуляції призводить до створення більш складних механізмів реагування на зовнішні та внутрішні впливи, завдяки яким відбувається підтримання стабільного функціонування та розвитку соціального процесу через передачу інформації у соціальній системі. Саме ці механізми “чутливо” реагують на найменші впливи ззовні та на взаємовпливи в самій системі і допомагають суспільству здійснити перехід до нової якості на горизонтальному рівні, що вказує на формування нових механізмів саморегуляції між регулюючою та регульованою системами. Під час переходу на новий горизонтальний рівень утворюється певний тип взаємодії регулюючої та регульованої систем, що складає сутність форми системи саморегуляції. На окремих етапах історичного розвитку цей певний тип взаємодії можна назвати історичною формою саморегуляції.
Якщо ж суспільство переходить на новий рівень структурованості по вертикалі, то процеси саморегуляції створюють якісно новий вид упорядкування елементів даної системи, що призводить до формування якісно нового типу регуляторів у процесах саморегуляції. Так формуються якісно різні рівні системи саморегуляції, що виникають поступово і кожний з яких має складнішу систему регуляторів. На основі цих рівнів формуються три моделі систем саморегуляції, які будуть розглянуті далі.
Складання певних форм та рівнів системи саморегуляції детермінується наступними умовами.
По-перше, це географічні та природні умови. Адаптація до цих умов на початкових етапах розвитку суспільства призвела до різко вираженого розширення діапазону практично всього комплексу ознак у сучасної людини (Homo sapiens), а також до локальних сполучень морфофізіологічних ознак, що з самого початку свого формування мали адаптивне значення. Такі локальні морфофізіологічні комплекси С.С.Аверинцев, В.П.Алєксєєв та інші історики [61, 18-19] назвали адаптивними типами, кожен з яких відповідає певному ландшафтному або геоморфологічному поясу – арктичному, помірному, континентальному, а також зоні високогір'я та тропічному поясі й має певну суму генетично детермінованих пристосувань до ландшафтно-географічних, біотичних та кліматичних умов цього поясу, виражених у фізіологічних характеристиках. Власне ці характеристики, що виділилися ще при складанні поясів, виявлені і в сучасному населенні цих зон, що дає підставу говорити про існування до сьогодні певних типів населення з особливими морфофізіологічними характеристиками та формування на основі певного ландшафту та клімату господарсько-культурних типів. Наприклад, в ході природного відбору первісні люди поступово фізично пристосовувалися до різних природних умов, що можна спостерігати і сьогодні у кольорі шкіри (раса людини) та статурі.
По-друге, це соціальне навколишнє оточення, що, з одного боку, окреслює рамки існування системи у вигляді певної історичної форми саморегуляції, а з іншого боку, взаємодіючи з нею і впливаючи на неї більшою або меншою мірою, змінює її. Це соціальне оточення тісно пов'язане з географічними та кліматичними умовами існування форми саморегуляції і сприяє формуванню певної політичної, соціально-економічної та духовної структур. Так, наприклад, у давнину це взаємодія осілих землеробів та кочівників-скотарів. На перший погляд, кочові народи можна сприймати як “варварів”, що знищують більш розвинуті або більш “цивілізовані” народи осілих землеробів. Але при детальнішому розгляді виявляється, що скотарі, ведучи кочовий спосіб життя, освоюючи території степів, напівпустель і пустель, недоступних землеробам, формуючи при цьому свою самобутню культуру і свої історичні форми саморегуляції, взаємодіючи з осілим населенням, створюють зв'язки обміну матеріальними (харчі, товари, зброя тощо) та духовними (ритуали, елементи первісних релігій та інше) цінностями або навіть частково асимілюються з місцевим осілим населенням.
З іншого боку, осіле землеробське населення, намагаючись “порозумітися” з кочівниками, вибирає один з двох шляхів – або створює оборонні споруди, які могли б захистити їх поселення від нападів, що говорить про вдосконалення техніки виробництва зброї, розвиток будівництва фортифікаційних споруд; або ж розвиває “дипломатичні” стосунки з кочівниками через обмін подарунками, одруження тощо.
Іншим прикладом можуть бути корпоративні структури середньовіччя (міста, цехи, гільдії та інше), які власне є історичними формами саморегуляції та існують в межах інших ширших історичних форм (наприклад, держави).
Третьою детермінантою є ментальність “як специфічний стиль світосприйняття, що відображає у знятому вигляді тривалий процес спільного існування людей в єдиних природно-географічних та соціокультурних умовах” [58, 8], що дає можливість виявити найбільш універсальні норми реакцій на певні умови існування історичної форми саморегуляції, закріпити їх та передати наступним поколінням на генетичному рівні через форми мислення, підсвідомий рівень. Поступове накопичення інформації, що передається від покоління до покоління у вигляді групового досвіду, сприяє розширенню існуючих та появі нових історичних форм саморегуляції (наприклад, ментальність сприяє створенню такого різновиду історичної форми саморегуляції, як національна держава).
Четвертим фактором є попередні утворення, що існували або й досі існують, у межах певної історичної форми. Їх вплив визначається “залишками” елементів, зв'язків та структури, на основі яких створюється нова форма саморегуляції. Наприклад, на основі таких історичних форм саморегуляції, як об'єднання племен створюється нова форма – держава, яка на початкових етапах свого становлення спирається на “старі” общинні відносини, трансформуючи їх під свої потреби (так, у Франкській державі, яку було засновано у 486 р. в результаті завоювання франками територій в Північній Галії, основний земельний фонд належав общині (великій патріархальній сім’ї), яка існувала у франків і раніше, але поступово змінилася на основі нових економічних відносин, соціального розшарування та з появою нерівності, що знайшло своє відображення у “Салічній правді” (початок VI ст.).
Отже, окресливши методологічні основи дослідження саморегуляції соціального процесу та визначивши зміст основних понять, можна зробити наступні висновки.
Діалектика дає загальне уявлення про саморегуляцію без наповнення цього поняття конкретним змістом. Це досягається за допомогою загальнонаукових підходів, які відтворюють різні сторони процесу та системи саморегуляції, визначають їх функції, механізми дії, форми та типи.
Явище саморегуляції має два напрямки вивчення. З одного боку, саморегуляція є сукупністю впорядкованих відносно один одного в просторі та циклізованих у часі процесів стихійної або свідомої локалізації змін соціальної системи, що відтворюють здатність системи до еволюції у результаті дії зовнішніх та внутрішніх впливів. Вона виконує функцію збереження суспільства як соціальної системи.
З іншого боку, саморегуляція виступає системою, що утворює комплекс, цілісність якого забезпечується сукупністю зв’язків і відносин між групами елементів, об’єднаних розгорнутими в просторі і часі структурами. При цьому елемент розуміється як компонент, що не може ділитися далі, а структура є відносно стійким способом зв’язку елементів системи. Система саморегуляції входить в більшу – соціальну систему (суспільство), у якій саме завдяки системі саморегуляції здійснюється підтримання стабільного функціонування, взаємодії з навколишнім середовищем та розвитку у просторі та часі.
Система саморегуляції функціонує на основі обміну інформацією, тобто на основі відомостей, певних даних про особливості регульованої системи, її зміни, що виникають у відповідь на вплив регулюючої системи й виступають у вигляді сигналів тих чи інших матеріальних процесів, складаючи їх зміст.
Система саморегуляції координує дії суспільства, якe у стані біфуркації, тобто у стані вибору можливих шляхів свого подальшого розвитку, може при найменших відхиленнях (флуктуаціях) змінити цей розвиток.
Механізми дії системи саморегуляції визначаються двома її підсистемами – регулюючою та регульованою, при взаємодії яких утворюються форми, притаманні відповідному типу суспільства. У історичній ретроспективі такі форми виступають як історичні форми саморегуляції соціального процесу.
На складання певних історичних форм саморегуляції впливають наступні детермінанти: по-перше, природні та географічні умови, що формують певні господарсько-культурні типи; по-друге, соціальне навколишнє середовище, що в поєднанні з першою детермінантою впливає на формування внутрішньої структури історичної форми; по-третє, ментальність як специфічний стиль світосприйняття, що закріплює у формах мислення процес спільного проживання людей в єдиних природно-географічних та соціокультурних умовах; по-четверте, попередні утворення, що існували або існують у межах історичної форми і визначають свій вплив на нову форму через “залишки” елементів, зв'язків та структури.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 55 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |