Читайте также:
|
Головна мета теоретичного аналізу саморегуляції соціального процесу вимагає, з одного боку, розкрити морфологічний аспект даного явища, а з іншого, – показати багатство його функціональних можливостей.
Такий аналіз саморегуляції соціального життя людей бажано починати з уточнення її природи, потім послідовно розглянути сутність, зміст, форми існування, морфологію та функції цієї специфічної системи. Також треба генетично відпрацювати сутність та зміст самого поняття “саморегуляція соціального процесу”.
Виходячи з вищевикладеного, ми вважаємо, що у ході висвітлення генезису саморегуляції соціального процесу треба розглядати цей аспект не у вузькому значенні – як тільки походження, виникнення, а в більш широкому, тобто як зародження предмета дослідження, наступний процес його розвитку, прояв даного явища у повсякденному бутті соціальної спільноти. Ми вважаємо за доцільне також зробити це на матеріалі української дійсності з широким залученням світового досвіду.
При цьому слід зважати на ту обставину, що саморегуляція соціального процесу, як будь-яке явище соціального світу, детермінується двома чинниками: підставою та умовами. Це означає, що ми спочатку повинні ґрунтовно розглянути його властивості, виходячи з природи організаційних стосунків як відносно самодостатнього явища, здатного до саморозвитку, а потім проаналізувати вплив на неї умов, що сформувалися і діють на макрорівні.
У спробі уточнити природу саморегуляції соціального процесу через розкриття генезису і сутності цього явища дослідники сьогодні стикаються з проблемою сутнісної, категоріальної, структурної, функціональної її розмитості. Полягає це в тому, що саморегуляція родового життя людей ні як система ідей, ні як специфічна діяльність, ні як процес в теорії соціальної філософії і практиці управління не освоєна. Як у різних своїх якостях (ідея, система, відносини, діяльність, процес), так і за своїми функціями вона має декілька самоназв, або розділена між декількома категоріями соціальної філософії та теорії управління, або не фіксується взагалі. Про це ми вже зазначили у ході попереднього аналізу предмета дослідження, методологічних підходів, що застосовуються на практиці до його вивчення.
Тут же ми повинні звернутись до природи соціального організму країни, яка ґрунтовно викладена у роботах В.П.Беха, і вказати на те, що саморегуляція як явище зароджується у структурі цілого, що має функціональне походження. Розглядаючи соціальний організм країни як органічну сукупність відносин, дослідник доводить те, що він має квантово-хвильову природу, тобто існує у польовій формі. При цьому він спеціально розглядає момент формоутворення системи саморегуляції соціального організму. Тож, поділяючи у своєму пошуку історичних форм саморегуляції соціального процесу головні засади його роботи, наведемо аргументи даного автора на користь того, що відносини самоупорядкування є похідними від відносин, що складають так зване громадянське суспільство.
Теоретично пояснити появу якісно нового рівня у саморозгортанні соціального світу ми можемо, якщо тільки доведемо робочу гіпотезу про те, що це знадобилося соціальному організмові для відправлення специфічної функції, що знімає протиріччя його внутрішнього життя. Інакше кажучи, треба вказати на внутрішню потребу соціального організму, для задоволення якої потрібний вихід на більш високий рівень саморуху універсуму.
Тепер логічно уявити, що для відправлення таких функцій якраз і знадобився більш високий рівень абстракції, на якому міг би сформуватися морфологічний орган – її реалізатор. Згадаємо про те, що у живих організмів спочатку з'являється потреба в певній функції, а тільки після цього поступово формується морфологічний орган, що її забезпечує. При цьому ще раз підкреслимо, що соціальний організм, незважаючи на всю свою “примарність”, є розумною живою системою. На це вказував ще Діоген Лаерцій, який, посилаючись на відомого представника середньої Стої Посидонія, писав про те, що “світ влаштовується розумом і провидінням” і що весь “світ є жива суть, одухотворена і розумна, а провідна частина в ньому – це ефір” [55, 287]. Дослідники сучасного періоду називають цей стан, це живе соціальне утворення по-різному, одні, наприклад, називають “життєдайною системою” (С.Бір), інші – “динамічним цілим” (В.Келасьєв).
Одним з аргументів цього є вже теоретичне обґрунтування легітимності соціального життя взагалі. Але це факт, встановлений з боку теорії, а тепер наведемо свідчення цього ж з боку практики. Тут ми маємо безліч свідчень, що соціальний організм володіє колективними почуттями, легкозбудимою психікою, пам'яттю, спроможністю відбивати і рефлектувати. Так, наприклад, у науковій літературі існують прямі вказівки на те, що соціальний організм володіє спроможністю колективної рефлексії. Тут достатньо послатися на роботу В.Бехтєрєва “Колективна рефлексологія”, що вийшла ще у 1921 р. [див.: 19]. Нагадаємо про роботу О.Донченко “Соцієтальная психіка” [60]. У 1993 р. В.Казміренко в монографічному дослідженні “Соціальна психологія організацій” ґрунтовно виклав проблеми становлення і функціонування соціально-психологічного регулювання даної цілісності [див.: 78].
Існування всіх цих настанов і алгоритмів поведінки не залежить від ставлення до них окремого індивіда. “Отже, – пише Е. Дюркгейм, – ці засоби мислення, діяльності і чуттєвості володіють тією ж визначною властивістю, що існує поза індивідуальними свідомостями” [62, 412], тобто вони складають специфічну властивість соціальної системи.
При цьому він доводить, що в соціальному організмі існує специфічна форма пам'яті, яка все це зберігає і відтворює кожного разу, коли це потрібно для підтримання порядку в соціальній системі. “Ці типи поведінки і мислення не просто знаходяться поза індивідом, але і наділені примусовою силою, внаслідок якої вони нав'язуються йому незалежно від його бажання” [62, 412].
Таким чином, наявність в даній цілісності таких психічних властивостей, як колективні почуття, переживання, соціальні рефлекси, інстинкти, рецептивність, рефлективність, пам'ять, колективна або загальна воля, свідомість, самосвідомість, надсвідомість, соціальний інтелект і багатьох інших елементів духовності фактично однозначно визнається дослідниками. Тут питання полягає в тому, щоб концептуально пояснити їх походження, функціонування і розвиток.
За таких умов відтворення природи саморегуляції соціального процесу як таких, що походять від сукупності суспільних відносин і формуються на практиці, складають соціальне тіло громадянського суспільства, ми можемо перейти до розуміння саморегуляції як сукупності відносин організаційного призначення або органічної системи організаційних відносин. По-іншому саморегуляція – це явище, у ході якого соціальний організм країни сам упорядковує свої суперечності, що спонтанно виникають у ході повсякденного життя людей. І робить вона це шляхом взаємоузгодження взаємодії людей між собою. Про це ми вже говорили у першому розділі даного дослідження.
Тобто цілком логічно припустити думку про те, що у соціальному організмі країни є стан, на який він повинен мати можливість поглянути немов би збоку, корегуючи свій внутрішній зміст як системи, що саморозгортається. Тут важливо вказати на риси системи, що саморозгортається. Виходячи з літератури, можна погодитись з тим, що “суспільство є таким, яке саморозвивається, якщо процеси в ньому швидко минають весь цикл, характерний для вищеозначеної системи. Інакше кажучи, процеси швидко піднімаються з рівня нижнього шару до рівня верхнього (відбиваються в ньому) – у підсумку утворюються засоби самозмін (з підтримуючої або заперечувальної моралі, права) і виконавчо-перетворюючих можливостей (техніка, матеріальні ресурси). Ці засоби самозмінення починають коригувати те, що відбувається у суспільстві, зміцнюючи його існування, породжуючи потрібні йому для виживання і розвитку нові якості. Завдяки цьому воно прагне піднятися до статусу системи, що саморозвивається” [144, 171-172].
Якщо організаційні відносини формуються на основі суспільних відносин, то вони, безумовно, теж мають носити функціональний характер, існувати у польовій формі, але мають бути відтворені з більш “тонкого” матеріалу, ніж соціальний процес – цілераціональний обмін діяльністю людей та її продуктами, що виробляються у ході матеріального та духовного виробництва. Це теоретично обґрунтовується похідним їх характером. Тож специфічним матеріалом, з якого формуються саморегуляційні впливи, може бути тільки так звана висока духовність або смисли як істино духовні відносини.
Якщо виходити з того, що саморегуляція є продуктом духовного виробництва, то це означає, що вона має таку ж природу, як весь духовний світ. Тому тут ми маємо справу, якщо виходити з останніх робіт сучасного періоду, з семантичною реальністю. При цьому ми нічого не відкидаємо з духовної спадщини, накопиченої за минулий період. Навпаки, ми згодні з ідеями російського та вітчизняного космізму, а також ідеями платонівської філософії, яка відстоювала, як відомо з історії філософії, думку про самостійне існування духовної реальності. При цьому, висуваючи дану робочу гіпотезу, ми не маємо наміру дискутувати з приводу головного питання філософії, тобто виявляти, що первинне - матеріальне чи духовне. Носієм семантичної реальності є смисл, а саморух її у філософській та психологічній літературі висвітлюється як явище смислогенезу.
До того ж ця позиція значно підкріплюється дослідженнями останніх років, які однозначно вказують на існування Семантичного Всесвіту або світу ідей, по іншому – смислів як п'ятої фундаментальної константи Всесвіту [18, 129], подібно до фундаментальних фізичних констант, про які йде мова у антропному принципі. Але це питання виходить за проблемне коло даного дослідження і повинне аналізуватись окремо. У нас дана теза працює як аксіома.
Для реалізації головної мети дослідження дуже важливим є визнання відносно самостійного існування смислів як носіїв семантичної реальності, тому є потреба розглянути даний момент з точки зору того, як він віддзеркалений у філософській спадщині, щоб довести обґрунтованість семантичної природи організаційних відносин. Поняття смислу у гуманітарних науках ґрунтовно розглянуто у роботі Д.О.Лєонтьєва “Психология смысла: природа, строение и динамика смысловой реальности” [див.: 104].
Нагадаємо, що історично вихідним проблемним контекстом, у якому поняття смислу виникло як наукове поняття, було вивчення розуміння текстів, а першою теоретичною парадигмою – герменевтика, що виникла як вчення про тлумачення таємного сенсу Святого писання та стала поступово вченням про розуміння прихованих смислів у більш широкому контексті, на початку ХХ ст. злилась з філософською думкою у роботах таких її представників, як В.Дільтей, Г.-Г.Гадамер та ін. Для даного дослідження дуже важливою є проблема взаємопорозуміння людей, які не просто належать або відносять себе до суспільства, а складають його головну рушійну силу – соціальні спільноти.
Подальшого розвитку ця проблема набула, як відомо, наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. у науках про мову – лінгвістиці, семіотиці та логічній семантиці. Так, наприклад, Готліб Фреге у своїй класичній роботі “Смисл та денотат” пише про те, що денотат або значення тексту (знака), у нашому випадку – ідея, символ або образ, це та об'єктивна реалія, яку визначає або судження про яку свідчить текст; смисл – це спосіб задання денотата, характер зв'язку між денотатом та знаком або “інформація, яку знак несе про свій денотат” [104, 10].
Другим історичним проблемним контекстом, в якому поняття смислу увійшло до гуманітарних наук, стала проблематика феноменологічного аналізу свідомості, представлена роботами засновника феноменологічної парадигми Е.Гусерля, його учнів та послідовників М.Гайдегера, М.Мерло-Понті, Ж.-П.Сартра, Г.Шпета, К.Ясперса. Для реалізації мети нашого дослідження вкрай важлива ідея Е.Гусерля про те, що смисл є основною складовою тканиною свідомості [104, 13].
Поняття внутрішнього інтимного смислу або ентелехії є оригінальним розвитком Г.Шпетом ідей Е.Гусерля. Згідно з твердженням Г.Шпета, смисл об'єктивний, він “вкорінений у бутті”, це особлива сфера буття, особливий предмет. Саме вихід смислів, що здійснює енергетичний тиск на особу та спільноти, обумовлює енергетичний бік самовідтворення соціального процесу у планетарному масштабі. Розпакування семантичного вакууму – це невичерпне джерело, з якого самовідтворюється соціальне життя людей.
Наступну розгорнуту філософську концептуалізацію смислу у екзистенціально-феноменологічній традиції ми знаходимо у Ж.-П.Сартра, який відчував значний вплив Е.Гусерля та М.Гайдегера. Вивчення філософської спадщини цього автора крізь призму даної методологічної установки підтверджує перспективність обраного нами підходу до пояснення семантичної природи суспільства, тому наведемо лише спостереження Ж-П.Сартра, які для нас дуже важливі. Цей автор стверджує, що ланцюгом, який поєднує свідомість та світ, є сприйняття, котре засвоює зовнішнє як цілісність, в яку вписується смисл. Смисл надається, за Ж.-П.Сартром, як ситуації, так і зовнішнім предметам; він обирається свідомістю. Суспільство тут якраз і може зайняти місце такого зовнішнього предмета, що створює мікросередовище для соціальних груп та особистості. Відбувається систематична суб'єктивація зовнішньої реальності суб’єктом історичної дії. Наслідки суб’єкта історичної дії спостерігаються нами як історичний процес.
Нарешті, ще одну розгорнуту філософську концепцію смислу ми знаходимо у роботах іншого представника французького екзистенціалізму М.Мерло-Понті. Тут треба звернутись до таких його праць, як “Структура поведінки” та “Феноменологія сприйняття”, що вийшли друком у першій половині 1940-х рр. Для нас принциповим є його висновок, зроблений у книзі “Структура поведінки”, оскільки тут мова йде про те, що смисл розглядається як основний організуючий принцип поведінки живих систем. “Одиницею фізичних систем є зв'язок, одиницею живих організмів – значимість. Координація на основі законів, притаманна фізичному мисленню, не вичерпує феномени життя, полишає залишок, що підкоряється іншому виду координації – координації на основі смислу” [цит. за: 104, 18]. Тож планетарне життя ми теж розглядаємо як живий цілісний організм, який теж, за великим рахунком, виникає та функціонує на принципах самоорганізації та саморегуляції.
Для нас принципово важливо для освоєння явища саморегуляції соціального процесу використати роботи М.Мерло-Понті, оскільки він доводить, що вітальні акти мають смисл за визначенням. Стимули не викликають автоматично єдину стереотипну реакцію-поведінку. Навпаки, реакція залежить не стільки від матеріальних властивостей стимулів, скільки від життєвої значимості. Таким чином, у змінних, від яких дійсно залежить поведінка, нами вбачається смисловий зв'язок, іманентне відношення [цит. за.: 104, 18].
Як зазначає Т.М.Тузова, яка вивчала спеціально роботи цього автора, людина може подолати даність саме тому, що її “найвищі реакції” залежать не від стимулів, а скоріше від “смислу ситуації”, вони передбачають певний “погляд” на цю ситуацію [179].
Є ще один аспект екзистенціального погляду на смисл, що для нас має принципове значення. Він торкається того, що “людина є людиною саме тому, що вона здатна, – на думку американського дослідника Г.Тіліха, – розуміти та формувати свій світ і саму себе у відповідності зі смислами та цінностями” [172, 40]. Зрозуміло, що суспільство та особистість повинні мати таку властивість, мається на увазі формувати, зберігати та розвивати себе.
Нарешті, четвертий контекст використання смислу у гуманітарних науках, який має важливе значення для реалізації провідної ідеї дослідження, полягає у тому, що він переживається як окремою особистістю, так і світовою спільнотою, спрямовує їх життєдіяльність та суттєво впливає на інші невербальні прояви. Серед авторів, які заклали підвалини такого розуміння смислу, що має важливе значення для життєдіяльності суспільства, треба назвати, у першу чергу, В.Дільтея, Е.Шпрангера та М.Вебера, праці яких передували роботам К.Ясперса, Ж.-П.Сартра і М.Мерло-Понті.
Довго не зупиняючись на характеристиці робіт цих авторів, відзначимо лише важливість для нас “розуміючої соціології” М.Вебера. На основі підходу М.Вебера до пояснення дій людини використання ідеї про семантичне походження системи саморегуляції соціального процесу, нам здається, є дуже слушним та перспективним. Цей висновок ґрунтується на тому, що тут виявляється логічний зв'язок між функціонуванням окремих соціальних конструкцій та мотивацією особистості. Це досягається шляхом включення дій окремої людини у цілком зрозумілий смисловий зв'язок, у якому всі вони знаходять своє логічне пояснення. При цьому “мотивом” М.Вебер називає “деяку смислову єдність, що здається діючій особі або спостерігачу достатньою причиною для конкретної дії” [цит. за: 104, 24].
Тож для нас вихідною тезою у даному дослідженні є те, що існує семантична реальність як така, а система саморегуляції соціального процесу є формою її онтологічного існування. Носієм духовної реальності є смисл. У такому випадку смисл має для нас не логічний, а онтологічний статус, і ми відносимо його, вслід за В.В.Налімовим, до категорії сущого [118, 303].
Визнання семантичної природи системи саморегуляції соціального процесу ще раз спрямовує нас у пошуках відповіді про її сутність до квантово-хвильової природи або польової форми існування Всесвіту [див.: 17]. Смисли, що впорядковують наші взаємозв’язки топологічно, існують як гігантські семантичні поля, що локалізуються у просторі за поки що невідомими нам принципами. І цьому є докази у вигляді теоретичних розробок, виконаних у галузях філософії та психології, які підтверджують цей факт. З одного боку, це існування колективного підсвідомого, а з іншого, загальновизнаним є факт існування у “психології мислення уявлення про семантичне поле як деякої самостійної реальності” [118, 311]. В соціальних науках теж уже давно оперують поняттям “поле” [див.: 97; 151; 152 та інші]. Розглянемо їх більш докладно.
Спочатку зупинимось на об’єктивованій формі існування семантичного поля, тобто на погляді з точки зору соціального організму країни, а потім розглянемо його суб’єктивовану форму, тобто з точки зору особистості.
У наукових доробках момент виходу соціального за межі людського організму як своєї підстави та існування з боку соціальних систем помічений давно і охоплений такими поняттями, як “архетипи” або універсальні образи і моделі для осягнення світу, “неосягнені структури”, “Воно” З.Фрейда, “розуміння” В.Дільтея, “колективне несвідоме” К.Юнга, “громадянська релігія” Е.Дюркгейма, “комунікативна дія” М.Вебера, “ноосфера” В.Вернадського, настанова Д.Узнадзе, “акцептор дії” П.Анохіна, “образ бажаного майбутнього” М.Бернштейна, “схема” П.Фреса і С.Московічі, “інформаційна модель” В.Пушкіна, “пасіонарність” Л.Гумільова, “менталітет нації”, “дух нації”, “умонастрій народу”, “дух колективу” тощо.
Тому зовсім невипадково їх вивчення, як правило, обмежувалося спробами встановити ступінь і форми впливу колективного інтелекту на інтелект індивідуума. Вплив особистості на колектив досліджувався менше. Останнє найчастіше аналізувалося через призму лідерства в групі, тобтодля вирішення не морфологічних, а функціональних завдань. Е.Дюркгейм, наприклад, намагаючись осмислити, на чому тримається суспільство, яке нічого не трансцендує, але яке самотрансцендує всіх своїх членів, знаходить цементуюче джерело в спільності почуття по відношенню до мети й ідеалів і називає його “громадянською релігією”, що пов'язує людей силою, яку не в змозі знищити навіть технічний прогрес.
Переконливо виглядає момент взаємодії у Л.Гумільова, який писав: “Колективне почуття, що спалахує на зібранні, висловлює не тільки те, що було спільного між всіма індивідуальними почуттями. Як ми показали, воно є щось зовсім інше. Воно є результат спільного життя, продукт дій і протидій, що виникають між індивідуальними свідомостями. І якщо воно відбивається в кожному з них, то це в силу тієї особливої енергії, якій воно зобов'язане своєму колективному походженню. Якщо всі серця б’ються в унісон, то це не внаслідок довільної і представленої згоди, а тому, що їх рухає одна і та ж сила і в одному і тому ж напрямку. Кожного надихають всі” [49, 118].
Сьогодні у роботі О.Донченко “Соцієтальна психіка” [60] аналізується прояв семантичного поля у соціальних системах як явище соцієтальної психіки, що розглядається нею як “архетипи, соцієтальні поведінкові настанови, тенденції протікання соціальних процесів” [60, 76].
При цьому О.Донченко має рацію, коли пише про те, що “з моменту входження наукового світогляду в сферу визнання можливості роздільного і незалежного існування матеріального субстрату (мозку) і психіки (свідомості і різноманітних форм несвідомого) починається новий виток гуманітарної науки, підготовлений досягненнями в галузі природничих наук” [60, 75]. Таким чином, існування семантичного поля з боку колективного безсвідомого сьогодні не викликає сумнівів.
Тепер повернемось до існування семантичного поля у свідомості людини. Вище ми уже наводили посилання на психологічну науку, яка підтверджує існування семантичного поля у структурі особистості. У ході аналізу психологічного підходу до вивчення процесу саморегуляції ми переконались у існуванні природної властивості людини відтворювати та підтримувати цей унікальний процес.
З точки зору особистості, таке семантичне поле здатне існувати у мозку окремої людини у формі спеціального духовного утворення. Ще раз нагадаємо про те, що загальновизнаним є факт існування у “психології мислення уявлення про семантичне поле як деякої самостійної реальності”. Крім того, спеціальними дослідженнями доведено, що особистість має так звану смислову парадигму і навіть побудована семантична модель структури особистості [див.: 18].
Уведення в науковий обіг ідеї інформаційного простору означає, зокрема, визнання інформаційного потенціалу як автономної реальності. Близькі за смислом ідеї неодноразово висловлювались і раніше. Було б помилково думати, що подібні ідеї властиві тільки прибічникам ідеалістичного і містичного світоглядів. Їх змістову цінність відзначали такий видатний філософ, як Б.Рассел, і такі відомі фізики-теоретики, як Д.Бом, В.Гейзенберг, Е.Шредингер [136].
Показовою в цьому плані є робота засновника французького “атеїстичного” екзистенціалізму А.Камю “Бунтующий человек”, в якій він дійшов висновку, що світом править сенс, а шлях до його осягнення лежить через розкриття сутності бунту. Ідея Семантичного Всесвіту в російській науково-філософській літературі присутня давно. Досить згадати ідею пневматосфери або духосфери П.Флоренського.
Духовна реальність постає перед нами двояко – у континуальності (мовна семантика) і дискретності (знакова система). Відсутність сенсу (смислу) означає екзистенціальний вакуум. Сенс робить знакову систему змістовим текстом, що виникає при порівнянні смислів. Основна функція смислу (сенсу) – надання процесам розвитку спрямування. “Сенс сенсу, – писав В.Франкл, – полягає в тому, що він спрямовує хід буття” [186, 285]. Таким чином, ми отримали ще один незаперечний доказ того, що саморегуляція соціального процесу має смислову природу.
При цьому зазначимо, що якщо смисл з’являється тоді, коли одне значення поставлене у певні відносини з іншим значенням або один знак (символ) поставлений у певні відносини з іншим знаком (символом), то ми маємо справу зі специфічною формою відносин. Смисл є певні відносини значень. І це є його перша і головна сутнісна характеристика. Смисл – це істинно духовні відносини. Цей факт підтверджує нашу робочу гіпотезу дослідження про те, що саморегуляція відбувається на основі використання смислів як засобів упорядкування взаємовідносин між людьми та організаціями, які вони утворюють з метою полегшення своєї життєдіяльності.
Підведемо підсумки аналізу питання про семантичне походження суспільства. На користь позитивних наслідків застосування семантичного підходу до даного питання працюють декілька аргументів. По-перше, семантична природа суспільства ставить у генетичний зв'язок залежність, духовне виробництво, соціальний організм країни, мотивацію окремої людини та деякі інші процеси.
По-друге, людина є людиною саме тому, що вона здатна розуміти та надавати смисл своїй діяльності. Наприклад, виробнича діяльність людей є саме осмисленою, тому смислова природа технологічно “вписує” її у соціальний організм регіону та країни так само, як результати праці або товари вписують її у фізичний Всесвіт.
По-третє, відкривається можливість розглядати саморегуляцію соціального процесу як соціальне явище, що саморозгортається за законами синергетики. Політичні партії, наприклад, формуючи певну ідеологію, відбирають, у певному обмеженні з боку суспільства, смисли за своїм суб'єктивним баченням. Після формалізації смисли починають працювати, спрямовуючи поведінку електорату. Втрата саме смислів, наприклад, як це сталося з СРСР, викликає занепокоєння та психічний розлад як у населення країни в цілому, так і в особистості зокрема: вона перестає розуміти, що відбувається. Онтологічно вона є сукупністю смислів, які розташовані як на боці партії або у структурі колективної свідомості та несвідомого, так і на боці особистості людини, а конкретніше – у структурі її свідомості та підсвідомості.
По-четверте, наявність смислів здатна добре пояснити механізм саморозгортання соціального організму країни, а також його вплив на особистість та окремі групи населення. Крім того, смисли, що складають ідеологію, перспективно розглянути як джерело формування індивідуальних проектів саморозвитку особистості. При цьому важливо підкреслити те, що оскільки об’єктивоване та суб’єктивоване семантичні поля є однією і тією ж субстанцією, а саме – семантичною реальністю, то вони знаходяться у постійній взаємодії між собою.
По-п'яте, наведений аналіз першоджерел свідчить про те, що можна подолати занадто заідеологізований підхід до самого явища ідеології, який усе зводив до боротьби класів та партійних змагань за владу. У такому випадку ідеологію можна розглядати як невичерпне джерело самоорганізації та саморуху соціальних організмів різного виду та призначення, а саме - від країни до окремої організації.
По-шосте, нарешті важливо звернути увагу на те, що якщо З.Фрейд легітимізував аналіз несвідомого в структурі людини, К.Г.Юнг вивів цю проблему за межі окремої людини і запропонував теорію, то Д.Узнадзе відкрив механізм формування несвідомого. Якщо Фрейд звернувся до онтогенезу несвідомого, К.Г.Юнг висвітлив філогенез, Д.Узнадзе і його школа спробували зробити його параметричний опис, то О.Донченко спробувала висвітлити його дію як систему, що саморозвивається з боку колективного цілого.
Тепер, коли з'ясовано, що саморегуляція соціального процесу має семантичну природу, ми можемо перейти до більш глибокого аналізу її сутності.
Якщо виходити із загальнофілософського визначення категорії сутності, то під сутністю саморегуляції соціального процесу необхідно розуміти вираження самоупорядкування його внутрішнього змісту, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття. У мисленні ж категорії сутності і явища саморегуляції соціального процесу відбивають перехід від розмаїття наявних форм самоорганізації соціального світу до його внутрішнього змісту й єдності, до поняття.
Тож сутність саморегуляції соціального процесу полягає, на нашу думку, у зниженні ентропії соціальної системи або її окремих складових – соціальних підсистем. Це ж саме можна подати як тезу про посилення негентропії соціального процесу, що означатиме посилення організаційної упорядкованості взаємодії людей у ході культурно-історичного процесу. Даний висновок випливає з нашого розуміння поняття “соціальний процес”, який ми розглянули у першому підрозділі роботи.
Сутність у повсякденному бутті може виявляти себе цілою низкою інших ознак, але це її вторинні прояви. Наприклад, проявом сутності саморегуляції може бути посилення цілеспрямованості руху соціальних систем, нарощування жорстокості їх поведінки, зростання темпів протікання соціальних процесів тощо.
Зміст саморегуляції соціального процесу у даному дослідженні розглядається не як сам по собі субстрат соціального явища, а як його внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують взаємодію утворюючих її елементів між собою і з середовищем та зумовлюють їх існування, розвиток і зміну; в цьому сенсі сам зміст саморегуляції виступає як процес локалізації соціальної взаємодії людей у просторі та циклізації у часі.
Тут доцільно зробити одне принципове зауваження. Воно пов’язане з тим, що прояв змісту саморегуляції “виходить” через специфічну виробничу діяльність людини. “Дія... є атрибутивним поняттям; вона узагальнює, на думку П.Штомпки, певні властивості соціальної фабрики, цю “справді дійсну дійсність” соціального світу. Вона являє собою те місце, де сходяться структури (спроможності до операцій) і агенти (спроможності до дії); це синтетичний продукт, злиття структурних обставин і здібностей діячів. У такому вигляді дія зумовлена подвійно: “згори” балансом напруженостей і обмежень, а також ресурсами і можливостями, що забезпечуються існуючими структурами; і “знизу” вміннями, талантами, майстерністю, знаннями, суб'єктивними відносинами членів суспільства і організаційними формами, в яких вони об'єднуються в колективи, групи, соціальні рухи і таке інше. Але дія не може бути зведена ані до того, ані до іншого; по відношенню до обох рівнів (тотальностей і індивідуальностей) вона складає нову, виникаючу якість” [206, 274].
Вище обґрунтована специфічна діяльність людини у суспільному виробництві створює окрему галузь, яка спеціалізована за змістом, засобами та продуктами. Вона потребує специфічних знань для самовідтворення, має свою специфічну мову, оригінальні організаційні форми, покликані обслуговувати сам процес саморегуляції і багато іншого з того, що притаманно, скажімо, сфері матеріального виробництва. Вона має “свій” внутрішній поділ праці, наприклад, аналітичний, директивний, виконавчий та контролюючий, “свою” історію саморозгортання та свої специфічні вади, наприклад, бюрократизацію, корупцію, хабарництво тощо.
Розуміння саморегуляції як специфічної діяльності людини є важливим моментом у предметі нашого дослідження, оскільки цей факт підводить нас до розуміння співвідношення у даному процесі стихійності та планомірності. Ми хочемо сказати, що саморегуляція соціального процесу – це не тільки стихійні прояви, що відбуваються за синергетичними законами, що власне і має назву саморегуляції, але одночасно це і цілеспрямована діяльність людей, до якої їх можна і навіть треба цілеспрямовано готувати, що приводить до регуляції. Це дійсно так, оскільки соціальний процес, який ми подали у першому підрозділі даної роботи як взаємодію людей між собою, безумовно, має елемент цілеспрямованого управління з боку людини. Тому не випадково термін “саморегуляція” так активно використовується у сучасному менеджменті, про що ми говорили вище.
З нової точки зору тепер можна принципово по-іншому подивитись на саморегуляцію соціального процесу, що є сукупністю процесів упорядкування і прокоментувати цей процес через наукові джерела, які ще не аналізувались у соціально-філософській літературі. Найбільшу цінність тут являє собою, безумовно, унікальна робота О.О.Богданова “Тектология. (Всеобщая организационная наука)” [21]. Застосувати організаційний підхід означає вивчати соціальну систему з точки зору як відносин усіх її частин, так і відносин її як цілого з середовищем, тобто з усіма іншими зовнішніми системами. Закони організації систем одні й ті ж для будь-яких об’єктів, найрізнорідніші явища поєднуються загальними структурними зв’язками та закономірностями: “структурні відносини можуть бути, – зауважує О.О.Богданов, – узагальнені до такої ж міри формальної чистоти схем, як у математиці відносини величин, і на такій основі організаційні завдання можуть вирішуватися засобами, аналогічними математичним” [21, 309].
Аналізуючи зміст саморегуляції як процесу ми не можемо не зробити одне принципове зауваження. Суть його полягає в тому, що будь-який процес не може бути нескінченним. Продуктивність повинна перейти у продукт. Якщо у органічній природі це обмеження продуктивності покладено шляхом того, що ми називаємо чутливістю, і що треба розглядати як першу умову конструкції органічного продукту, то у живій природі (біологічній формі) – це подразливість, у соціальній природі – таке обмеження накладається рівнем спілкування людей між собою [див.: 17, 257]. У нашому випадку є сенс припустити, що саморегулятивні процеси обмежуються смислом, тобто енергетичним потенціалом інформаційного повідомлення.
Тепер настав час розглянути форму саморегуляції соціального процесу. Нагадаємо, що визначення саморегуляції соціального процесу є водночас і визначенням організаційної форми, оскільки вона – це щось установлене і завдяки цьому відмінне від того, форму якого воно складає; це визначеність самоорганізації як якість єдина зі своїм буттям.
Оскільки в даному випадку йдеться про саморегуляцію, яка є похідним явищем від соціального процесу, що відноситься дослідниками, у свою чергу, до так званої другої природи, то ми маємо справу відповідно не з натуральною формою, в якій перебуває друга природа, а з ще раз перетвореною формою. Фактично тут ми маємо говорити про явище, що належить до третьої природи.
Вітчизняна філософська думка дуже обережно ставиться до третьої природи. Ми маємо тільки декілька робіт, що торкаються цього питання. Ось як, наприклад, про неї пише В.П.Бех: “Ми підійшли впритул до розуміння походження існування космічної форми життя на Землі. Третя природа не фантазія, а двічі об'єктивована реальність соціального матеріалу. Це вже не соціальна природа. Прямим аналогом тут виступає друга природа по відношенню до першої природи. І та, й інша – універсум, але такий, що перебуває на різних фазах саморуху” [14, 209]. Не можна не помітити, що ми тільки що отримали ще одне підтвердження про семантичну природу явища саморегуляції.
Для того, щоб більш глибоко розібратись з формою процесу саморегуляції, з якою тісно пов’язаний соціальний світ, нам важливо відтворити основні атрибутивні якості простих перетворених форм. Важливим моментом є те, що перетворені форми не втрачають предметності, яка була присутня у вхідних зовнішніх формах. Але, звичайно, предметність також виступає не в своїх вхідних, а в перетворених формах. М.Мамардашвілі характеризує останні в структурі людини як квазісубстанціональні об'єкти, як квазіпредмети, предмети-фантоми. Складність їх дослідження полягає в тому, що перетворені форми – це не просто видимість, а внутрішня форма видимості, тобто стійке і відтворююче ядро. Він спеціально підкреслює, що перетвореність “є якісно новим дискретним явищем, в якому попередні проміжні ланки “стиснулись” в особливий функціональний орган, що володіє вже своєю особливою квазісубстанціональністю (і, відповідно, новою послідовністю акциденцій, часто зворотний дійсній)” [70, 275].
Ця обставина значно ускладнює викладення матеріалу дослідження, оскільки складну перетворену форму соціального життя треба розглядати як чинники еволюції та інволюції. Іншими словами, складні перетворені форми – новоутворення, що є результатом впливу середовища або спонтанних змін підстави, ми розглядаємо як специфічний механізм саморозвитку людства, що перешкоджає його тривалому застиганню в досягнутих формах цивілізації (або безкультур'я).
Матеріал, у якому фіксується похідна субстанція від соціальних відносин, а саме її ми називаємо третьою природою, є, на нашу думку, ніщо інше, як інформація, яка втілюється у смисли. Тому саморегулятивні процеси побудовані на специфічній інформації, яка відома нам як управлінська інформація. Остання має декілька різновидів, наприклад, директивна та виконавча.
Про особливість інформаційного забезпечення саморегуляції соціального процесу свідчить той факт, що на практиці виникла спеціальна мова, якою обслуговується регуляція соціальної взаємодії людей. Продемонструвати цю закономірність легко на прикладі КПРС, яка виконувала в соціальному організмі СРСР функцію системи саморегуляції. Й.Сталін, наприклад, виступаючи від імені політичної партії, вдається до виразів як антропоморфного (“партія говорить своєю мовою”), так і техніцистичного, навіть військово-техніцистичного (преса – “найсильніша зброя”, “гостра зброя”) характеру [див.: 25, 282].
Як аргумент на користь такого твердження, можна навести і факт видання спеціальних словників, в яких концентрується специфічний тезаурус для управління соціальним розвитком [див.: 159].
Відсутність ознак управлінського походження у інформації ми розцінюємо як інформаційний шум, який перевантажує комунікаційні системи, й у ньому може загубитись дійсно важливе повідомлення, яке має здійснити саморегулятивну функцію. Поряд з цим може вироблятись та направлятись у комунікаційні мережі дезінформація, яка має цільову спрямованість посилити ентропію соціальної системи. Так званий “чорний PR”, що набув небувалих масштабів під час політичних виборів в Україні, є саме таким “нездоровим” різновидом інформації.
Отже, формою саморегуляції соціального процесу є внутрішня організація впорядкованої взаємодії людей у певних просторово-часових вимірах, що функціонує на основі інформаційних процесів, тобто формує взаємодію двох підсистем – регулюючої та регульованої. У історичному розгляді вона постає як історична форма саморегуляції соціального процесу.
Таким чином, у даному підрозділі нами з’ясовані головні атрибутивні властивості явища саморегуляції соціального процесу:
по-перше, встановлено семантичну природу саморегуляції, онтологічно відтвореної у смислах, якими ми користуємося не помічаючи, що це продукт третьої природи, і тому ми у бутті не можемо потримати його у руках, а користуємося ними у своїй свідомості та переробляємо у самосвідомості і підсилюємо існування третьої природи шляхом смислоутворення;
по-друге, сутність саморегуляції соціального процесу ми обґрунтували як вираження самоупорядкування його внутрішнього змісту, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття;
по-третє, зміст саморегуляції розкривається нами як сукупність процесів упорядкування взаємодії людей, що відбуваються шляхом локалізації у просторі та циклізації у часі. Крім того, тут обґрунтовано існування специфічної цілераціональної діяльності людей з упорядкування взаємовідносин між ними. Саморегуляція, як виявилося у ході аналізу її змісту, має дві складові: перша пов'язана зі словом “само” і тому відбувається за законами синергетики і людині не підкоряється; друга пов'язана з “регуляцією”, і тому може цілераціонально відтворюватись спеціальним контингентом працівників, що мають певну спеціалізовану підготовку. Таким чином, саморегуляція має бути включена у суспільний поділ праці;
по-четверте, формою саморегуляції соціального процесу є внутрішня організація впорядкованої взаємодії людей у певних просторово-часових вимірах, що функціонує на основі інформаційних процесів, тобто формує взаємодію двох підсистем – регулюючої та регульованої. У історичному розгляді вона постає як історична форма саморегуляції соціального процесу;
по-п’яте, саморегуляція як процес не може існувати у нескінченному режимі. Процес повинен обов’язково перейти у продукт. Там, де це чергування зупиняється, продуктивність переходить у продукт (наприклад, бюрократизація систем управління), а там де воно відновлюється, продукт переходить у продуктивність. Оскільки продукт повинен залишатись нескінченно продуктивним, у ньому повинні бути виокремлені три ступені продуктивності; абсолютний перехід продуктивності у продукт є знищенням самого продукту – системи саморегуляції (бюрократизація). На це звернув увагу ще Ф.В.Й.Шелінг [див.: 202, 213].
Для нас останній висновок означає, що ми повинні у подальшому дослідженні окремо проаналізувати за допомогою морфологічного аналізу продукт, тобто існування системи саморегуляції у кожній соціальній конструкції, яка має завершений вигляд або, конкретніше, організменну форму. Ми це у подальшому аналізі будемо робити на рівні соціального організму країни. Це - з одного боку, а з іншого, – шляхом функціонального аналізу маємо відтворити функціональні властивості такої системи, знову ж таки, на рівні соціального організму країни.
Отже, ми можемо переходити до морфологічного аналізу системи саморегуляції соціального організму країни, оскільки легітимність її існування доведено попереднім теоретичним аналізом.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 37 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |