|
Читайте также: |
ОУН-УПА у с. Зелена. Народні герої
Анна Попович – це взірець української жінки – патріотки, що присвятила своє життя визвольній боротьбі нашого народу. Вона пропустила крізь свою душу біль серця скривавленого, втомленого важкою рабською працею, безправного і затурканого завойовником українця. Їй, як усім людям, дуже дороге і близьке почуття материнства. Вона прагнула родинного затишку, великого і щирого кохання без фальші та лукавства, але, не дивлячись нінащо, таки зуміла приборкати свої жіночі почуття і ніколи на її віях не бриніла прозоро-чиста, гірка та солена, як життя народу, сльозинка розпачу і зневіри.
Проте її душа ридала кривавими сльозами. Кожен. Хто хоч частково доторкнувся до її життя, мимоволі побачив у цій жінці безмежну любов до України і самопожертву в боротьбі за розкріпачення знедоленої і зацькованої нації. Ця любов зародилася ще в дитинстві і не згасала, а навпаки, ятрилася протягом всього життя. Проста дівчина з Карпатського села Зелена раптом стає велетнем духу і дороговказом для тих, хто наважився ступити на неймовірно важкий шлях боротьби за свободу. Навіть сьогодні на схилі літ вона робить все можливе, лиш би наша молодь виростала віруючою, морально стійкою, національно свідомою, хороброю, з почуттям людської гідності. Звідки у цієї тендітної жінки така нездоланна сила, що зруйнувала у душах багатьох українців почуття меншовартісних людей, звідки цей дух борця, що прагне в державі створити суспільство без брехні, злодійства, свавілля і підступу.
Анна, неначе той дуб, не хилилася під ударами долі, які приготував окупант. Вона як йшла, так і продовжує ступати твердим кроком до перемоги разом зі своїм народом. Лише завдяки Божому провидінню переборола смерть, так само як здолала її, нехай у важких муках, Україна. (№62, с.7)
Історію життя цієї жінки-героїні можна викласти на основі її спогадів, які опубліковані у книжці Яреми Ткачука «Провидіння»
Спогади Анни Попович
Я народилася 1925 року в хаті Михайла Поповича.
У мого батька був рідний брат - Василь… набагато розумніший від односельців. Сімнадцятирічним юнаком він пішов добровольцем у Січові Стрільці, а коли Галицька Армія звільнила Київ від більшовиків, Василь без вагань записався у юнацькій курінь, що наспіх організувався зі студентів і був кинутий під Крути, щоб зупинити наступ дикої московської орди, яка рвалася на Київ. У тому запеклому бою Василь загинув… (№62, с. 8)
У 1914 році батька мобілізували до австрійського війська. П’ять років воював у Італії та на Балканах. Був тричі поранений…(№62, с.9)
На жаль, не довго довелося прожити Михайлу Поповичу.
Більшовики перед втечею у роки Другої світової війни вивезли всі запаси хліба з Західної України, залишивши народ віч-на-віч з голодною смертю. Все це підірвало здоров’я втомленого і згорьованого батька. Колись гордий, хоробрий гуцул, що завоював життєві простори для Австрійської імперії, сьогодні, повінчений нестатками, готовий вийти на роздоріжжя з простягнутою рукою, щоб врятувати дітей від голоду…може ще були б жили, та їх добила людська жорстокість. Це сталося 1943 року. (№62, с. 20)
Моє дитинство не було безхмарним. Відколи пам’ятаю себе та своїх батьків, у них весь час одні і ті ж клопоти: де взяти хліба, аби нагодувати дітей. Ось що значить жити на своїй землі, та не мати своєї держави (№62, с.12)
Напередодні війни в Галичині ОУН створює свої осередки неймовірно швидкими темпами. Члени організації роз’їхалися по селах з метою залучити у свої лави якомога більше людей. До нашого села приїхав молодий хлопець Василь Фицинець, щоб організувати курси кравців. Пішла і я вчитися на кравчиню. Василь не лише вчив нас шити, він також простою, зрозумілою мовою пояснював причини важкого соціального стану. (№62, с.16)
Незабаром Гітлер зі Сталіном поділилися Польщею і у наші гори прийшли червоні «визволителі». Чого гріха таїти, деякі люди зустрічали москалів з квітами. Сподівалися, що більшовики реквізують панське майно і розділять його між бідними, але їхні надії розвіялися горами. Більшовики усіх без винятку, багатий, а чи бідний, пограбували під гребінець. Кращих господарів вивезли в Сибір разом з дітьми та немічними старенькими батьками, а пролетарів почали арештовувати за підозрінням.
Москалі розпочали тотальний терор проти населення. Людьми набивають тюрми, як бочку оселедцями. Хто лише трошки причетний до патріотичних організацій, того арештовують і знищують без суду і слідства. Якщо зауважили власника гарного будинку, його негайно разом з родиною виселяють в Сибір, а в хату заселяють партійного чиновника….напередодні війни комуністи жорстоко розправляються над в’язнями. Людей живцем замуровували в камерах. Вони помирали жахливою мученицькою смертю…
Совєцькі вандали зв’язували колючим дротом по кілька в’язнів докупи і розстрілювали на тюремному подвір’ї. Тут же кидали трупи в приготовлену яму, засипали вапном, а зверху розбивали клумбу і садили квіти. Ось вам поетична непередбачувана російська душа.
Мій брат Микола не належав до ніякої організації і лише за те, що самовільно перевівся з однієї роботи на іншу, його арештували і запроторили до в’язниці. Я чудом врятувався від смерті, а правильніше, мене врятував Господь, розповідав Микола…(№62, с.18)
У 1944 році я долучилася до боротьби з окупаційною владою. Цього ж року я стала членом ОУН-УПА. Нас, молодих дівчат, згуртувала і залучила до організації Анна Цапей. Походила вона з патріотичної родини. Розумна, освічена, відважна жінка. Її два брати організували загони самооборони. Від сьогодні, - звернулася до мене Цапей, - виконуватимеш функцію станичної, а заодно і зв’язкової. Заготовлятимеш для повстанців провіант і під порядкуватимешся провіднику «Орлу» - Федору Каменському. Насамперед, ми, тобто я і три дівчини, почали організовано заготовляти продуктами для повстанців. Люди без нарікань щиро ділилися своїми запасами. (№62, с.25)
Одного разу, дівчата були викриті радянською владою. Їх заарештували… і саме тоді Анна Попович зазнала своїх перших катувань у стінах комуністичної тюрми.
Наглядач відчинив двері і звернувся до мене: ходи зі мною! Я йшла за ним, і здавалося, що коридор не має кінця. Нарешті повернули праворуч і зайшли в кабінет слідчого.
- Сідай, - грізно наказав чекіст. – Прізвище, ім’я, по батькові.
- Кузюк Марія Іванівна. Я знала, що мене вже розшукують, і навмисне змінила своє прізвище.
- Де родилася?
- Село Зелена, присілок Фентералі.
- Що робила на горі Прилука?
- Ми йшли по сіно, бо поки тепло, треба подумати про корм для худоби.
- Ти що, маєш мене за дурня і розповідаєш всякі казочки.
- Ви питаєте, а я відповідаю те, що було.
- Брешеш, аж з носа куриться. Ти йшла на зв’язок з бандою.
- Як би ви нас не рухали, то побачили б, що ми дійсно прийшли по сіно.
- Ну, твою мать, ти мені зараз виспіваєш навіть те, що минулого року в цей час їла. Признавайся, хто тебе післав і з ким мала зустрітися?
- Повторюю, я йшла по сіно.
- Ти довго будеш мені перти бика на хату? - і мов собака, скреготнув зубами. Підійшов до шафи, взяв шомпол і йде до мене, а очі світяться, як у вовка серед ночі. – Відповідай, з ким мала зустрічатися.
- Я йшла по сіно.
Свиснув у повітрі шомпол і боляче врізався в тіло. Тріснула шкіра на ногах і потекла кров. Чекіст не вгавав і зі злістю скаженої собаки шматував мої ного раз по раз. За кілька секунд вони перетворилися в криваві ріки. Нарешті втомився бити і засичав свинячим голосом.
- До кого ходила на зв’язок? – верещав та вимахував шомполом перед моїми очима. – Мене зобов’язали батьки принести сіна корові, - тихо крізь сльози відповіла катові.
- Ох ти бандерівська сволоч, я з тебе зараз зроблю відбивну, якщо не признаєшся, чиє завдання виконувала на горі Прилука.
Я плакала, а кат стояв наді мною з залізним прутом у руці, погрожуючи масакрувати не лише ноги, а й спину.
- «Довбуша» знаєш?
- Читала книжку про нього.
І знову почав гуляти шомполом по моїх ногах. За кожним ударом здавалося, що серце розірветься від болю. Я не витримала і закричала диким голосом. Мабуть мій крик зупинив знущання. Кат сплюнув і сів за стіл…
Два тижні викликали нас на допити і зазвичай – вночі та молотили як вівсяний сніп. Признавайся, бо зроблю з тебе винне яблуко. Дівчата ні на йоту не відступали від свого твердження: ми йшли по сіно. Два тижні пекельної муки, і в кінці ми перемогли. Дівчат відпустили додому, але мене ще затримали.
- Слідуй за мною, - наказує чекіст і заводить у до цього часу невідомий кабінет. – Садісь, єдрона мать.
Мене аж запекло коло серця. Напевне, знову почне катувати. Можливо, встановили, хто я насправді є. В чеканні згоряю, як сірничок, а тіло від переживань тремтить, як нитка на веретині. Чекіст дає мені листок паперу і олівець. – Тепер пиши те, що диктуватиму: Я, Кузюк Марія Іванівна, зобов’язуюсь повідомляти органи влади, якщо у селі появиться банда. Постараюся зблизитись з Анною Попович і намовлятиму її прийти з повинною в органи НКВД. Підпишися і можеш іти додому. Як виникне потреба, я закличу тебе.
У цю мить для мене найголовніше вирватися з ваших пазурів, подумала про себе, а там, «товариші», ловіть вітер в полі.
Ледве пришкандибала серед ночі додому. Мати не спала. З нетерпінням чекали на моє повернення. Коли я несподівано появилася на рідному порозі, мати підбігли до мене, пригорнули до своїх грудей, нагодували, допомогли роздягнутися, і, як колись, у дитячі роки, поклали мене в ліжко. «Матусю, подивіться на мої ноги, бо так печуть, що годі витримати». Вони глянули і злякалися, побачивши синці та криваві рани. На якусь мить оніміли, не знали, що на те сказати. Нарешті заплакали і крізь сльози прошептали: «Втікай, доню, негайно втікай, щоб не запізнилася, бо вони обов’язково прийдуть ще сьогодні тебе арештувати». Чекісти за два такі дні прийшли з арештом, але ні мене, ні матусі не застали в хаті. Лише бідний каліка ( татів брат – Петро ) сидів розгублено на лаві, а з переляканих очей сочились сльози розпачу і ненависті. Нещасного викинули надвір з хати. Петро роздягнутий і босоніж у відчаї спостерігав, як дикуни палили хату. (№62, с.29)
Внаслідок цього, Анна Попович з своєю матір’ю була змушена оселитися в криївці. У 1946 році до них приєднався брат Анни – Василь на псевдо «Вовк». Їхня матір була щаслива, адже вона була з своїми дітьми, які для неї були найдорожчими. Але світлі дні, на жаль, припинились для цієї жінки, так як і її життя….
Одного ранку моя мати сказала:
- Піду в село, то може й роздобуду що-небудь на зуб кинути, бо вже на викінченню наші харчі.
- А може я піду, матусю, адже я ще молода, тож від вас пруткіша, і мені легше оминути ворожі засідки.
- Що й не кажи, говориш правду, але якби тебе не стало: убили б чи спіймали, тоді моє покарбоване горем серце розірвалося б з туги. і ти пропала б, і мене не стало б серед живих.
Мати підійшли до мене, якось так дивно глянули, ніби в останнє, приласкали, поцілували і мовили:
- Пильнуйся, доню, бо ворог не спить.
- Щасливо, мамо, і нехай вас Мати Божа візьме під свою опіку.
Мама пішли, а в мою душу вселився неспокій. Місця собі не знаходжу. То вийду з колиби у ліс, то знову повертаюся. Встаю з пенька і знову сідаю. Знай, передчуває моє серце біду. Картаю себе на чім світ, чому я сама не пішла в село. Побиваюся, як риба об лід. Години чекання стають роками, моєї мами як нема, так нема…
Заклопотані мама йшли і навіть у гадці не мали, що лютий кат, причаївся у кущах, як хижак, чекає на жертву. Монстри у людській подобі вискочили з-за дерев і полонили маму. Вони їх не арештували і не оформили акта затримання. У катів була інша мета: жорстокими тортурами примусити нещасну віддати у їхні руки рідних дітей. Хотіли не лише заховати від людського ока її мученицьку смерть, але й засоби, якими користуються чекісти під час дізнання…
- Чому не повернулися до цього часу мама, - питаю в брата. – мала би бути вже.
- Може ось-ось надійдуть, але мала надія. Сиди тут тихо і не рухайся, а я піду розвідаю, то може щось виясню.
Брат пішов, а я сиджу, наче на голках. Не можу дочекатися на його повернення. Чую здалеку автоматну чергу. Напевно вже готовий – подумала. Не знаю, чи мені причулося, чи справді хтось іде.
- О, слава тобі Господи, а я вже думала бозна-що.
- Не треба думати, а краще перев’яжи мені руку.
- Ти що, поранений?
- Напевно, але легко.
- Що з мамою?
- Мабуть загинули. Чув їхній передсмертний зойк і автоматну чергу…
Наступного дня йдемо шукати маму туди, звідки лунали постріли. Скоро побачили, як з-під каміння сторчав клаптик червоної спідниці. Кати тіло замордованої нашої матусі привалили кам’яними плитами. Ми причаїлися в кущах і чекаємо ночі. Пересвідчившись, що довкола мертва тиша, відвалили плити і в скорботі та неймовірній тузі, обмиваючись сльозами, понесли маму на цвинтар. Перед тим, як опустити прах в могилу, обмацали тіло. Крові не було, бо запеклася, але поламані кості на руках, ногах і ребрах хрустіли під пальцями наших рук. На жаль, не пам’ятаю, де поховали ми свою матусю, бо навколо стояла горобина ніч, і ми боялися, щоб випадково нас не помітили очі сексота і не нагрянули чекісти.(№62,с.37)
Не дивлячись на це все, Анна мала для кого жити – для своєї дочки. Вона мала дівчинку – Марійку. Це була єдина утіха для жінки, яка давала сили для життя і боротьби.
Яке то було миле дитятко. Ніколи не плакало, не вередувало – була здорова і навіть усміхалася до мене. Засипала під колисковий спів соловейка, слухала таємничий шум смерекового лісу та передзвін гірських потоків. Забавляли її лісові пташки і вона простягувала рученята до них як до ангеликів. Нас часто відвідували повстанці і дуже тішились нею. Наша маленька партизанка – любили казати…(№62, с.38)
Та доля була жорстока до цієї жінки. Вона забрала у неї останнє…
Одного разу Анна з дитиною пішла в село, щоб провідати татового брата – Петра. Несподівано в село прийшов загін комуністів. Анна розуміла, що з Марічкою втекти їй буде важко, тому залишила дівчинку в однієї знайомої. Пізніше, забрати дитину пішов її брат – Микола…
Як лише облава закінчилась, брат Микола забрав мою
Марусечку і поніс додому. В дорозі звіявся вітер і пішов дощ. Дитина простудилася, схопила запалення і померла. З того часу, як Микола забрав дитятко, я місця не знаходжу собі, чекаю вісточки, як манни з неба. Нарешті приходить Микола. Дитя пригортає до грудей, слова вимовити не може і не плаче, а ридає. Мене наче хтось гострим ножем вдарив у самісіньке серце. Без слів усе зрозуміла, а він крізь сльози, заїкаючись, ледве вимовив: «Померла»…(№62, с.39)
Що відчувала Анна тоді не можливо навіть уявити. Втратити дитину, для матері напевне найстрашніше, що могло статися у житті. Більше дітей Анна не мала. Але Марічка, напевне, на завжди залишилась у її серці, її дівчинка, маленька партизанка…Та звідки взялося в цієї жінки сили щоб не зламатися, що продовжити боротьбу? Анна не опустила свої руки і продовжувала свою діяльність в лавах ОУН. Єдине за що їй залишалося боротися – це за Україну.
У 1949 році у свою криївку мене забрав курінний «Довбуш»(№62, с. 40).
З того часу вона завжди перебуває з своїми побратимами. У підпіллі вона знайомиться з Миколою Твердохлібом (псевдо «Грім») та його жінкою Ольгою Герасимович. Та життя у криївці не було безхмарним.
Раптом крізь сон чую голос матері. «Анно, забирайся геть звідти». Щось неймовірне зі мною коїться, адже мою матусю замучили кати. Не вірю своїм вухам, а голос не вгаває. «Іди вже, не затримуйся». Чую, як при вході в криївку хтось стукає. Обережно піднімаю вікно. Бачу, в кущах, прикрившись плащ-палаткою, стоїть «Довбуш». Чомусь стривожений сопе, як ковальський міх.
- Що сталося?
- Не питай, а швиденько подай мені наплічник і кулею вилітай з криївки. Йой, ледь не забув, подай мені сигнальний апарат, який чекісти залишили у сексота, а я його забрав у нього. Але поквапся.
- Я не розумію причини такої поспішності.
- Мене повідомили, що Козак з Карпенком, виконуючи організаційне завдання, потрапили на засідку і під час бою Козак загинув, а Карпенка, важко пораненого захопили чекісти. По-моєму, Карпенко не витримає катувань і наведе на криївку чекістів. Я був у далеких теренах і вже три доби чимчикую без перепочинку, щоб попередити вас про небезпеку, а ще переживав, щоб документи не потрапили у ворожі руки.
Які передчуття, яка інтуїція. «Довбуш» випередив чекістів раптом на кілька хвилин…
Подаю йому і бачу, як з-за дерева прицілюється у «Довбуша» енкаведист. Вистрибую з криївки і прикриваю своїм тілом командира…
Гримнув постріл. Я відчула шоковий біль у лівій руці. На якусь мить знепритомніла. Отямилася, а моя рука нижче ліктя відірвана і теліпається на шкірі. Хотіла застрілитися, але набій не зекспльодував. Намагаюся перезарядити пістолет та однією рукою не даю ради. І чого я з ним вовтужуся, мелькнуло в голові. Прецінь, є в мене ще граната. Поспіхом витягнула її з-за пояса і забула розігнути вушко запобіжника. Тягну за важілець, а вибуху нема. Якось рукою притримала гранату і зубами розігнула вушка запобіжника, тілом притиснула гранату до землі і сіпнула за важілець. Потужний вибух кинув мене у забуття.
Опам’яталась. Лежу наполовину в ямі. Тіло покалічене, але не пошкоджені кості. Рухаю ногами, ніби все гаразд. Відчуваю у собі силу не те що рухатися, а навіть бігти. Требі втікати, нехай доб’ють, лиш би не потрапити живою в руки комуністичним монстрам….(№62, с.52)
Але втекти в тих умовах було неможливо. Анну забрали в лікарню. Вона втратила багато крові, тому шансів на життя практично не залишалося. Лікарі все ж таки боролися за її життя, адже від цього залежало їх подальше існування. Комуністи ніколи б їм не пробачили втрату зв’язкової, яка знала всі таємниці підпільного життя. В тюрмі вони б вибили з нею усю інформацію.
Анна таки вижила, але назавжди залишилась інвалідом… їй ампутували руку. Молода жінка в якої тільки почалось життя. Вона могла створити сім’ю, виховувати дітей…. Вона вибрала інший шлях – віддала своє життя Україні. Духу цієї нескореної жінки неможливо не захоплюватись. Свідчення цього є покаяння її ж ката.
Якось у мою палату зайшов солдат-грузин. Той самий, що поранив мене розривною кулею. Чи все це було інсценізоване, чи може випадок, не знаю.
- Здравствуй, «Роза». Узнайош?
- Авжеж, я тебе і на тамтому світі впізнаю.
- Хоч вєр, дорогая, а хоч не вєр, я послє того, что случалось с тобой, слал другім чєловєком. У мєня нє било, а вєрнєє, я нє знал соіх родітєлєй. Нє понімал, что такоє Бог. Бил стопроцентним атеїстом. Для мєня нічого нє стоіло убіть чєловєка. Но послє того, что с тобой случалось, у моєй душе что-то пєревернулось. Да, Анна, над тобой царіт благодать Господа. Вєдь с нєсколькіх мєтров целілся в грудь, а попал в руку. І ето єщо можно понять, от волнєнія рука дрожала. Но граната, которую ти прідавіла своїм тєлом, взорвалась под тобой, а ти остайошся живой. Развє ето нє чудо, развє нє Господняя сіла спасла тєбє жизнь? Я с того, что проізошло на моїх глазах, сделал для сєбя вивод і сєчас демобілізуюсь і уєду домой другім чєловєком. До свіданія, Анна.(№62 с.61)
Анну чикали тяжкі дні у комуністичні тюрмі. Радянська влада пішла б на будь-які способи, аби дізнатися всю їм потрібну інформацію. За жінкою вели посилений контроль: двоє солдатів охороняли її в палаті, один вартував на вході у лікарню, а навпроти розміщувався військовий гарнізон. Анна розуміла в якій ситуації вона знаходиться, і ладна вже була покінчити життя самогубством. Проте солдати стежили не тільки за кожним її рухом, а й за кожним поглядом.
Розумів все і «Довбуш». Анна могла і не витримати тяжкі тортури радянської влади і викрити їх. Проте визволити її з тих умов було практично не можливо. Але нічого не діяти не можна було також. «Довбуш» зібрав групу хлопців, які мали визволити жінку. Але кожен розумів, що успішність цієї операції малоімовірна. І тоді головним завданням стало вбити Анну, а потім загинути самим, щоб не здатися живими в тенета радянської влади.
На завдання були обрані: «Вільшенко» - Мирон Сідрук, корінний жител Надвірної, «Пімста» - Іван Савчук зі села Пнів’я і «Милий» - Петро Грабівчук з села Пасічна.
Тільки відважність і спритність цих хлопців врятували життя Анни.
Перебравшись у радянську форми та зайшовши в лікарню, вони знешкодили охоронця. «Милий» залишився на низу, а двоє оунівці пішли на верх, убили двох солдатів і визволили Анну. Але саме в цей час головний лікар подзвонив у військовий гарнізон, що знаходився навпроти. Чекісти швидко вибігли з штабу, і повелися на хитрий маневр «Милого», який вибігши з лікарні побіг в гори. Всі кинулись за ним. В той час хлопці з Анною, вибралися з лікарні і пішли іншою стороною.
Довго їх розшукували комуністи по селах і лісах, та ніяк не могли пробачити собі втрати зв’язкової.
Але і повстанці не добралися швидко до бункера. Несподівано вони заблукали. Анна вже була знесилина, а дороги вони так і не знали. Тому чоловіки були змушені залишити жінку на два дня в лісі. Тільки завдяки Божої ласки Анна залишилась живою.
Вона і надалі служила в лавах ОУН.
У 1953 році повстанці знайшли свій притулок на горі Березовачка. У бункері проживали: полковник «Грім», його дружина Ольга Герасимович, над районний провідник «Довбуш», вояки Зеленчук, Обрубанський і Анна Попович.
11 травня 1954 року «Довбуш» з Обрубанським пішли на зустріч з «Залізняком» і «Дубом», які вже були агентами комуністичної партії. У бункері була домовленість: якщо «Довбуш» не повернеться до 15 травня, значить він попав у лапи чекістів, і тоді повстанці мали покинути бункер, адже Лука Гринішак міг не витерпіти тортур.
Але «Грім» вірив що так не станеться, і не виконав домовленість. 17 травня бункер був оточений. В ньому були: Микола Твердохліб, Ольга Герасимович та Анна Попович. Живою залишилась лише Анна, хоч тоді вона рада була віддати життя і полягти за Україну разом з своїми побратимами. Тільки наказ командира – «Грома» - залишитись живою, не дав їй вчинити самогубства.
Після цього почались довгі дні в комуністичній тюрмі, численні допити, розповіді про святість радянської влади і добро, яке вона принесла Україні, а також умовляння відмовитись від своїх переконань. Та Анна ніколи не жаліла про свої вчинки і не підкорилася окупантами.
У лютому 1956 року їй присудили 10 років суворого режиму світських концтаборів. Примусити її – жінку-інваліда, без однієї руки – до каторжних робіт не могли. Нарешті, 17 травня 1964 року вона була звільнена. Та вона вже не мала до кого вертатися – батько помер, двоє братів було вбито, матір закатовано, дочка померла…
Мені вже стукнуло 83, та незважаючи ні на що, хочу дочекатися визнання і реабілітації ОУН УПА. Якщо цього не станеться, то гріш ціна Українській Незалежності. Це означає, що Україна ще досі не звільнилася з-під колоніального московського гніту. (№62, с. 139)
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 100 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |