Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Зі спогадів Анни Попович

Читайте также:
  1. З спогадів Анни Попович
  2. З спогадів дружини курінного «Довбуша» - Анни Гринішак
  3. Спогади Анни Попович

 

Скоро на світ появилася лісовичка і криком дала про себе знати. Дитя принесло радість батькам, а ще більше клопоту. Увечері з рейду повернувся батько. Поздоровив маму з новонародженою, легенько взяв немовля на руки, довго носив, приглядався і ледве вимовив: «Вибач мені, донечко, що не приготував для тебе затишної оселі і не зможу довго тішився тобою. Незабаром ми вимушені розлучитися. На те Божа воля».

Мені додалося роботи. Крім своїх прямих обов’язків я ще допомагала Олі доглядати немовля: купала, годувала, а коли Оля спала, робила все, щоб не ментрожити їй сон.

Минули теплі сонячні дні. Насувалася сувора зима. Провідник «Грім» звернувся до дружини.

-Олю, дитя не витримає тих важких умов, у яких ми живемо. В ім’я майбутнього мусимо заглушити біль свого серця і віддати свою крихітку не усиновлення.

- Кому, до кого і де гарантія, що моя донечка не потрапить до рук енкаведистів?

-Ну, такої гарантії нема, але є надія, що в нашого дитятка все буде добре.

В нещасної мами з очей покотилися сльози. Тих дві краплинки, що покотились по її змарнілому личеньку, вразили мене до глибини душі. Я ще ніколи не бачила її у такій глибокій тузі.

- Подумай, Олю, а завтра скажеш як нам бути.

-Роби як знаєш.

-Ні, дорогенька, це рішення має бути наше, а не моє.

-Хто є та жінка, яка готова усиновити нашу донечку?

-Жидівка, якій я допоміг за німців вижити. Вона самотня і поза підозрінням зі сторони ЧК.

-Ну що ж, хай буде так, як кажеш, іншого виходу нема, та моє серце підказує, що ми прощаємось навіки.

«Грім» мовчав, хоч розривались з жалю груди, а на очах бриніли сльози. Як стемніло, узяв дитя на руки і потаємними стежками поніс до єврейки. «Прости, мій ангелику, що віддаю тебе у чужі руки, як сама бачиш, у твого батька іншого виходу нема».(№62, с.46)

Скоро стало відомо, що не судилося вижити дитині у прийомної матері. Жінка часто замикала немовля у хаті, а сама віялась світом білим, - розповідали сусіди. Три тижні прожило немовля у приймах і померло. Це була неабияка трагедія для нещасної мами. Бувало, сховається від людського ока в кущах і крізь сльози розмовляє зі своїм ангели ком. «Не сумуй, доню, не плач, не нарікай свою матусю. Я хотіла зробити якнайкраще для тебе, та не змогла. Твій батько уже не в силі захистити нас з тобою. Завойовники позбавили нас усіх засобів існування на нашій землі. Не тужи, моя крихітко, мама не забариться прийти до тебе. Віддам увесь материнський борг тобі, моя люба донечко, віддам усю материнську ласку, яку не могла тобі віддати ще за життя твойого на землі. Чимало казок розповім. З квіток сплітатиму віночки і прикрашатиму твою голівоньку». У таку хвилину під час розмови Олі зі своєю донечкою я обережно до неї підходила і, як могла та вміла, заспокоювала зболіле материнське серце…(№62,ст.47).

«Грім» та його дружина спокійно спали. Несподівано над криївкою продудніли людські кроки. Мабуть, повернувся зі зв’язку «Довбуш» - зраділа я – а може, Зеленчук, якого «Грім» послав у розвідку, щоб з’ясувати, куди подівся Лука. Обережно піднімаю вхідний люк. Висовую голову і бачу, як за кущами ховається солдат у кирзових чоботах. Все зрозуміло і ясно, як серед білого дня, - аж тепер нам не вирватись живим з ворожої пащеки. Якби був «Довбуш», то не один чекіст заплатив би головою за наше життя. Мене осяяла несподівана думка: а може застрелити «Грома» та його дружину, щоб не зазнали душевних мук і страждань, яких зазнаю я. Раптом стиснуло серце, а жаль стенув груди, бо ніби хто я така, що привласнюю собі право позбавляти людей життя. Най кожний на свій страх і ризик вирішує свою долю. «Грім» прокинувся, і тривогу мого серця прочитав у моїх очах. Ну що, Попоович, ми вже спечені? Авжеж- коротко відповідаю і витягую зі свого ранця вишиту сорочку. Переодягайтеся, нехай задрипаний москаль знає, що повстанці навіть смерть зустрічають охайними. Хотіла на ваші іменини подарувати одну вишиванку вам, а другу «Довбушу». Не вийшло, тож подарую, і не домовила, бо спазми стиснули горлянку…

Ользі я видалась незрозуміло навіженою. Вона підійшла до виходу, підняла люк і висунула голову. У цю мить пролунала автоматна черга, і понад її головою просвистіли кулі. Оля впала. «Грім» не підходив до неї, бо думав як я, що вона мертва. Тим часом Оля від переляку оклигала і самотужки стала на ноги. На її вродливому личеньку не було жодної кровинки. Напевно, як і я, подумки прощалася з життям. Тяжко сіла на лавку, глибоко зітхнула і у відчаї зосередила погляд на пістолетові. «Грім» зауважив погляд дружини і збагнув її намір. «Не смій, наказую тобі, ти і «Вишня» маєте залишитись живими, щоб розповісти майбутнім поколінням про нашу боротьбу і смерть». Оля, напевне, вже не чула наказу свого чоловіка. Усі надії і сподівання на порятунок згасли. Вона прощалася з білим світом, Україною і рідним краєм, адже задля їхньої свободи, спокою й добра пожертвувала життям. «Грім» вдає, що не звертає на Олю уваги, хоч скоса позирає на її втомлене тривалою боротьбою обличчя. Він бозна-що віддав би, крім честі українського повстанця, лиш би врятувати життя коханій людині.

Нарешті почалися довгі та нудні перемовини. «Здавайсь, бандіт, - кричить зверху москаль, - нєужелі тєбє не дорога жизнь? Пожалєй хоч би жінок». «Я свою дружину кохаю понад усе на світі, але в даному випадку хай сама вирішує, як їй бути»… Чую, як знадвору верещить чекіст: раджу всім здатися і таким чином зберегти собі життя. «Хотів би перекинутись кількома словами з курінним «Довбушем», - сказав «Грім». «Прошу дуже, він тут, за ним далеко ходити не треба. Питайся, що тебе цікавить». «То ви, командире «Довбуш»? «Авжеж я». «Як ся маєте»? «як недорізаний баран у мішку. Заздрю вам»… Хотів ще щось сказати, але чекісти перервали розмову. «Грім» присів на стілець глибоко замислився. «Попович, - звернувся до мене, - ви надзвичайно вольова людина, тож зобов’язані виконати останній мій наказ: забороняю вам, а також Ользі стрілятися, ви маєте залишитися живими і продовжити боротьбу з окупантами, але тепер уже не збройну а ідейну…»

Більшовики перекрили доступ в криївку. Мені запаморочилася голова. «Друже провідник, - звертаюся до «Грома», - пора нам вже стрілятися, бо знепритомніємо без повітря і нас енкаведисти захоплять живими». «Не квапся - встигнемо. Доречі, невже ти забула про мій наказ?» Де там забула, але хочу його проігнорувати…

«Грім» не як завжди енергійно, а кволо піднявся з лавки, взяв автомат і здригнувся від несподіваного пострілу. Це Оля відійшла у вічність. Благав наказував не стрілятися, а вона… і покотилися з ясних очей кришталиками дві гіркі солені сльозинки та каменем лягли на серці. «Затримайся, мій ангеле, ще хоч на мить, - звернувся до дружини. – Ми зараз разом відійдемо у потойбіччя…Попович, не робіть хоч ви дурниць». Підійшов до виходу, перехрестився і випустив кілька автоматних черг з надією, що хоч одна сліпа куля вразить чекіста. Останнім набоєм стрілявся сам. Бачу, повзе у криївку, з рота тече кров, а в очах гасне життя. «Попович, ви ще живі? Добийте мене.» Я вистрілила в нього три рази. Може й промахнулася, бо рука тремтіла, як у лихоманці. До всього, ще у набій заскочив. Вовтужуся з пістолетом, а без повітря задихаюся і темніє в очах. Приклала цівку пістолета до голови, а пострілу нема. Непритомнію. Очуняла, коли солдати випхали мене на світ Божий…(№62,с. 104)

 

 

Лука Гринішак – 1917 року народження, псевдо «Довбуш», командира куреня УПА «Бескид», нагороджено найвищим орденом Хоробрості, засудженого на кару смерті у лютому 1956 року воєнним трибуналом НКВД і розстріляно 15 вересня 1956 р. у м. Києві на 39 році життя.

Лука Гринішак у своєму житті обрав нелегкий, зате благородний шлях боротьби за вільну Україну. І він боровся поки билося серце в його грудях.

Лука заслужив високу повагу і світлу пам’ять в серцях односельчан та всіх людей, котрі його знали. Бо він був палким українським патріотом, націоналістом, надзвичайно відважним і фізично міцним чоловіком.

Умів слухати співрозмовника з великою увагою, дуже просто і швидко зближався з людьми, був великим противником комуністичного свавілля та їхнього загарбницького ладу. Це була на наших західних теренах яскрава особистість у сузір’ї діячів національного руху. Людина життєрадісна і різнобічна, талановита, від природи розумна, кмітлива і мужня, з широким колом інтересів, адже володів аж чотирма мовами. «Довбуш» виховав цілу плеяду воїнів УПА та загартував їх у різних боях і сутичках з мадярами, німцями. Він проводив роззброєння мадярських дивізій, німецьких гарнізонів, а також вів умілу боротьбу з москалями.

У 1945 році, під горою Облаз, при в’їзді у село Зелену, під вечір сотня курінного «Довбуша» організувала засідки на енкаведистів, які часто докучали повстанцям. У неї потрапили три автомашини з військовими. Першу закидали гранатами і вона згоріла повністю із живою силою. З другого авта частина енкаведистів втекла в село Зелена, а третю військові встигли розвернути і дременути на ній у Надвірну. Було багато вбитих і поранених. Дехто із солдат зі страху прямо з машини скакав в урвище і розбився об каміння.

У цьому бою загинув із повстанців кулеметник. Від пострілів чекістського снайпера впали молодий вояк Юрій Зеленчук, син Степана, і повстянка Катерина Осьодло, донька Петра. Після цього бою енкаведисти цю гору назвали «Прощай молодість».

15 вересня 1951 року через зраду на зв’язку енкаведисти схопили «Довбуша» у селі Лойова. Підсипали в молоко снотворного московського зілля. Тієї ж осені з тої ж причини живими до рук ворога потрапили провідники «Курява», «Хмара», «Кіров», «Шварно».

На допитах «Довбуш» важко страждав, але Бог йому допомагав зібратися з силами. Він фактично підкорився радянській владі, погодився ходити з ними по селу, як їхній прихильник. Показував запустілі криївки. Та все це було зроблено тільки для того, щоб вибравши слушний момент втекти. 3 січня 1952 року, «Довбуш» виривається з гострих пазурів енкаведистів, знаходить крайового командира – полковника «Грома» і продовжує боротьбу з московськими окупантами.(№43 с.185)

11 травня 1954 року він знову попадає в тенета радянської влади, через це 17 травні він був змушений розказати де є бункер «Грома», з надією що там вже нікого не має. Попри домовленість з Лукою, Микола Твердохліб не покинув бункер, і, таким чином, з своєю жінкою – Ольгою Герасимович, загинув. Живою залишилась тільки Анна Попович.

А на «Довбуша» чекали численні тортури у комуністичній тюрмі. Але навіть попри це все, він не зламався, і з гордістю прийняв вирок суду у лютому 1956 року – РОЗСТРІЛ.

Так закінчилося життя героя, який віддав своє життя за свою державу. Натомість, навіть в незалежній Україні він до сьогодні залишається ворогом народу.

 




Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 21 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Спогади Анни Попович | Твердохліб Микола Дмитрович (псевда: «Грім», «Музика», «Петро») — полковник УПА, референт СБ Карпатського краю (1944-1949), командир ВО-4 «Говерла» (1945-1954). | З спогадів дружини курінного «Довбуша» - Анни Гринішак |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав