|
Читайте также: |
На щастя, 1949 року, у свою лоївку мене забрав курінний «Довбуш»…потрапивши під опіку «Довбуша», цього хороброго і відданого національній ідеї повстанця, я стала багатьом недосяжною. У цього легендарного, надзвичайно сміливого, розумного і демократичного командира я була секретаркою…Горджуся тим, що в найскрутніших умовах ми були поруч…(№62, с.41)
Одного разу, після вечірньої зорі в сусідній камері почалася незрозуміла метушня. Чую стукіт і громихання твердих предметів. На всю тюрму пролунав нестерпний людський крик, розпачливі зойки, стогін.
Так тривало до самого ранку. Я думала, що катують «Довбуша», а він думав, що мене добивають. Тож вранці «Довбуш» відмовився їсти і заявив чекістам, що голодуватиме, поки не побачить живою мене. Ось яку інсценізацію влаштували чекісти серед ночі. Помічник смерті відкриває мою камеру і наказує виходити в коридор. Та й заводить мене в сусідню камеру. Там уже сидів «Довбуш» з похиленою головою. Вся камера забризкана кров’ю, а може червоною фарбою. Крісла хаотично перевернуті, поламані. Здавалося, що я зайшла не в камеру, а на бойню…
Заводять в камеру. Глянула на «Довбуша» і в очах потемніло. Закрутилась голова. Щоб не впасти, сперлася на стіну. Що вони з ним зробили, нашого командира я ледве впізнала. Пальці на руках опухли, немає нігтів, руки сині, покриті ранами, і опухли, як колоди. Очі вирячені, ніби вернувся з того світу, у них відбилась неймовірна туга і сум. Над ним знущаються, як над піддослідною твариною, бо вже напевно знають, що суд винесе йому смертний вирок і ніколи ніхто не довідається, які нелюдські пекельні муки довелося перетерпіти «Довбушу», і фізичні, і духовні.(№ 62, с. 110)
У лютому 1956 року відбувався суд…Під час судового засідання ми всі разом сиділи на лаві підсудних, і лише з рук «Довбуша» не знімали кайдани. Для мене все це було зрозумілим і ясним, як білий день. Що на розстріл будуть засуджені «Довбуш», «Дуб», «Деркач» і «Яркий», але розстріляють лише «Довбуша». Мета чекістів – залякати громадськість. Після проголошення смертного вироку 4 повстанцям, засудженим до розстрілу, дали по листку паперу, щоб письмово просили помилування у Верховній Раді СРСР. «Довбуш» не доторкнувся до того паперу і навіть не глянув на нього. Те, що комуністичні інквізитори виробляли з цим великим українським патріотом, один Бог знає, бо чекісти тримають усе це у величезній таємниці під десятьма замками. Та рано чи пізно тайне стане явним, і народ дізнається, як мучили, катували і розпинали цього великого українця, який справді бажав добра і свободи рідному народові та Батьківщині. (№62, с. 114)
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 24 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |