Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ю.Андрухович «Московіада»: десакралізація поета-месії.

Переглядаючи концепцію карнавальної амбівалентності, Ю.Андрухович створює карнавалізовану художню дійсність, використовуючи принцип амбівалентності як один із засобів гри. Так, наприклад, він змальовує поетів, які начебто повинні бути не тільки талановиті, а й нести слово у маси, виконувати роль месії, і, водночас, п’яницями, ненадійними, розпусниками. Автор здійснює гру зі стереотипними, закоріненими у суспільній свідомості поняттями “Великого поета”, “поета-месії”. Так, десакралізація цього поняття починається вже навіть зі змалювання літературного гуртожитка. Так ми можемо побачити насправді, що собою являє цей гуртожиток, ця «мініатюра тоталітарної держави», де так звані поети займаються чим завгодно, але не творінням. Це кубло розпусти, алкоголю та дивних людей, в тому числі й іноземців-невдах, що пересуваються юрмами. «Розчарування навіки поселилося в цих стінах, які, до речі, ніколи не вкриються меморіальними дошками. Але справа не в тому. Справа в іншому – це дім, де розбиваються лоби. Тутешні сюжети е настільки одноманітними й повторюваними, що йдеться, очевидно, про міф. Або про схему з двома‑трьома варіантами.»

Автор з презирливістю описує поетів, наділяючи їх далеко не найкращими якостями. Це яскраво простежується ще на початку твору, коли Отто фон Ф. спускаючись в душову знаходить у передбаннику у купі сміття літератора Івана Новаковського: «Іван Новаковський, на прізвисько Новокаїн, інша версія Ваня Каїн, гнаний і упосліджений (себто у послід перемінений) літератор, видавець і кулкіуролог, бомж, останніх років п'ятнадцять намагається нелегально спати в гуртожитку, з якою метою навіть узяв церковний шлюб у Мар'їній Рощі з прописаною в гуртожитку епілептичкою Василісою (четвертий курс, семінар божевільних), однак цей шлюб має досить виразні ознаки фіктивності, позаяк Новокаїн здебільшого влаштовує собі ночівлю в душовій або в сушці.»

Також руйнування образу поета як месії можна простежити через історію Славка, що подає нам автор. Юнак пише вірші, і вступає до московського університету, приїжджає в гуртожиток. Але на цьому й закінчується вся поезія. Далі – навіть не проза. Вірші пішли геть, старе кохання вичерпалося, на лекціях і семінарах мухи дохнуть від нудьги. «І він осягає дещо інше: сувору, як мачуха, гуртожитську науку дійсності. Тижнями не порушує кордонів свого поверху, а якщо порушує, тільки аби притарабанити для друзів бухла від в'єтнамців або вдало розташованого поруч таксопарку. Спить іноді в безпосередній близькості від сміттєпроводу, іноді головою в мивальнику, ногами на північ. Алка з вирізаною правою груддю робить його мужчиною, від чого він надовго втрачає всіляку охоту….Настає день, коли він готовий різати собі вени.»

Поети завжди несли велику ціль народу, але у «Московіаді» відбулася деконструкція образу героя. Відбулась карнавалізація образу. Але під цією маскою все ж є поет. У даному романі поет є дзеркалом, народ україни розглядається через призму поета.

Аналіз роману засвідчує, що дії, вчинки, мова героїв створюють у тексті необхідне тло для авторської гри зі стереотипами суспільної свідомості і не спрямовуються на характеристику персонажа. Використання алюзії, цитати для творення персонажів довершує процес деперсоналізації. Такий персонаж-конструкт, персонаж-алюзія позбавляється будь-яких ознак особистості, індивідуальності, перетворюється на поле гри авторської ерудиції. Створюючи образ поета, здатного нецензурно висловлюватись, здійснювати аморальні вчинки, і, водночас, писати талановиті твори, бути романтиком, шляхетним лицарем тощо, автор пропонує читачеві образ, що не відповідає усталеному уявленню про письменника, тобто здійснює гру із застиглими у масовій свідомості стереотипами “Великого поета”, “письменника-пророка”.

 

41. Бурлескне тіло в романі Ю.Андруховича «Московіада»

Бурле́ск — (фран. burlesque, від італ. burla — жарт) стиль сатиричної літератури, в основі якого навмисна невідповідність між темою твору та мовними засобами, що створює комічний ефект, Наприклад «Енеїда» Котляревського на тему однойменої героїчної поеми Вергілія.

Нами було визначено, що головний герой роману Отто фон Ф. вирушає в символічну подорож у пошуках самототожності, як це було і з героями роману «Рекреації». На його шляху Москвою ми виділили просторові образи гуртожитку та старого будинку, де мешкала Галя, як символів розвалу та руйнування Радянського союзу. Ці образи були розглянути нами у зв'язку з концепцією дому та бездомності. Також одним з образів цієї частини Москви стає пивбар на Фонвізіна, який перетворився на справжній храм для тогочасних людей. Таким чином, «реальна» Москва відображає душевний стан, пригніченість людей в період перебудови, моральне падіння всього народу та втрату сенсу існування. Магазин «Дитячий світ» у романі зображає формування жорстокого та духовно спустошеного наступного покоління. Саме під цією спорудою знаходяться пекельні лабіринти Москви, лабіринти душі самого Отто фон Ф.

Щодо підземної частини Москви, то вона послідовно демонізується. В нас не виникає сумнівів, що Отто потрапляє у пекло, подібно до античного Орфея або Данте. Тут ми перш за все стикаємося з образом лабіринту, який символізує втрату людиною життєвого шляху і його сенсу. В цих пекельних лабіринтах ми знову бачимо образ СРСР - клітку. Також перед нами розгортається картина бенкету на площі, вже знайома з «Рекреацій». Карнавальність простежується і в фінальному епізоді «симпозіуму мерців», де були присутні різноманітні створіння у масках. В цілому, ми знову бачимо реалізацію дихатомії «верху» та «низу» - Отто фон Ф. переживає фізичне та моральне падіння, яке приводить до його відродження та повернення на Батьківщину

 

42. Інтертектуальність роману Ю.Андруховича «Московіада».

Варто почати з традиції української літератури. У романі Андруховича насамперед звучить традиція поетична. Вона охоплює весь шлях української ліри від "Енеїди" Котляревського. Любовна історія, що розгортається у романі між Галею і Отто, зводиться до найпопулярнішого міфу про Орфея і Евридики, при цьому Евридика в ключовий момент стає Аріадною. Пласт біблійних асоціацій невблаганно вписує посткомуністичну, але релігійну за своєю внутрішньою природою Україну в Європу. Автор зачіпає в тій чи іншій мірі Пісню пісень, Псалми, Новий Завіт і Апокаліпсис. Його уявлення про імперію як про семиголового дракона примітно саме по собі. Меч його правосуддя, принесений в саме серце імперії, пронизує її вічного дракона. Середньовічний лицар і християнський герой, він вмирає, вбиваючи себе як носія старих цінностей. Субота, до якої відбувається дія роману, в якомусь сенсі пристрасна субота, за смертю Отто слідує воскресіння в новому романі під новим ім'ям.

Як і західні письменники-постмодерністи, у своїх романах він широко використовує інтертекстуальність, так званий "текст у тексті". Автор "прочитує" традиційні образи та сюжети, твори попередників, своєрідно переосмислюючи їх. Герої його романів живуть у світі, просякнутому культурними реаліями.

Найперше, що може помітити читач – це явне посилання на «Іліаду» Гомера. І це стосується не лише співзвучності назв. Основою гомерівського твору є гнів, основою «Московіади» – злість та ненависть. Різниця лише у тому, що Ахілл гнівається на конкретну людину, а Отто фон. Ф. – на цілу імперію.

Крім цієї першої асоціації слід звернути увагу на критиків, які одноголосно заявляють, що роман Ю. Андруховича «Московіада» подібний на відомий свого часу роман російського автора Венедикта Єрофєєва «Москва–Петушки».

«Московіада» – роман-подорож, як натякає нам уже сама його назва. Подорож не тільки від чарки до чарки, а й буквальне переміщення – від станції метро до станції, від зупинки тролейбуса до зупинки.

«Москва–Петушки» відверто пародіює знаменитий текст російської літератури – «Путешествие из Петербурга в Москву» Радіщева, зводячи головного героя (який так само ототожнений з автором) до рівня інтелігентного алкоголіка, нещасного, комічного, але й безумно чарівного у своєму хмільному пафосі.

Подібність між «Московіадою» та «Москва–Петушки» настільки велика, що часом доходить навіть до текстуальних тотожностей. Відзначу, що Адрухович залишив чимало відсилок до тексту Єрофєєва, серед яких можна було б вказати не тільки скрупульозні реєстри випитого і тілесні переживання від цього, а й цілі образи і мотиви роману (може, цим пояснюється відзначена критикою недостатня вмотивованість декотрих із них) – як, наприклад, «маленький тихий дідок», що благосно шепоче щось подібне до Святого Письма, ангели-охоронці, шизофренічний путч і гротескні персонажі путчиської президії, включно з Мініним-і-Пожарським, і навіть мрії про Венецію. Важливішою, однак, є подібність структурна: обидва тексти є романами-подорожами, обидва циклічно вкладені у часовий відтинок одного дня, кульмінація обох текстів імітує гарячечні марення, обидва герої настійно прагнуть досягти примарної мети подорожі й обидва в кінцевому підсумку зазнають поразки: Венічка замість Петушків опиняється на Курському вокзалі в Москві, Отто фон Ф. – на площі Київського вокзалу того ж міста. І ще одне дивовижне, коли б було випадковим, співпадіння – завершуючи коло, обидва оповідачі гинуть і лише після того викладають свою «-іаду» на папері.

Тут слід ще згадати одну цікаву особливість Андруховичевих текстів – автопосилання. У «Московіаді» їх два.

Тож бачимо, що роман Ю. Андруховича «Московіада» написаний у кращих традиціях постмодерністської літератури. Твір являє собою площину для створення асоціацій та посилань.

 

43. «THEBADCOMPANY» Ю.Андруховича: альтернативна історія української літератури.

«THE BAD COMPANY» - вірш Юрія Андруховича. Навряд чи можна було краще пропіарити українських поетів і письменників, ніж це зробив Юрій Андрухович у верлібрі “The Bad Company”. Вірш починається словами: «Грицько, як усі тенори, педераст». Багато хто сприйняв цю репліку як обурливе блюзнірство над «філософом-мислителем європейського масштабу», дехто ж зрозумів, у чому сіль, і добряче посміявся. Теж саме стосується і інших порівнянь. Навряд чи Юрій Андрухович хотів принизити чи облити брудом великих творців, своїх попередників. Навпаки, він у вигляді жарту, іронізування пише про них, про своїх коллег, застосовуючи сучасну сленгову мову, «стьоб». Подібна іронія схожа на п’яну істерію, інерцію якої неможливо зупинити у її екзальтованому змішуванні високого та низького. Показовим з цього приводу є вірш «Bad company» Юрія Андруховича, де лайливими образливими атрибутами наділяються сакральні персоналії національної культури, постаті яких перетворилися на своєрідні міфопоетичні фігури, канонізовані у межах офіційної догматичної моралі. Читаючи цей шокуючий текст, важко провести смислову межу між висміюванням автором фарисейської моралі з її схильністю до ідолопоклонства, яке шляхом канонізації музейного артефакту знищує живу «душу кульутри» (О. Шпенглер), висміюванням ворожого цій моралі постсучасного нігілізму у ставленні до історичної спадщини – та висміюванням власне цієї спадщини. Але саме екзистенційне напруження, яке приховує іронічний синдром, розкриває глибинний морально-духовний підтекст даного стану як втілення трагедії творчості, «смертельної зраненості» митця суспільними сурогатами моралі, конфлікту індивідуальної духовності із наслідувальним середньостатистичним культурним стилем.

 

44. Постколоніальний синдром поезії «Крим, Ялта. Прощання з імперією» О.Забужко.

Постколоніальною культурою прийнято називати культуру, що склалася в колишніх колоніях та постала як специфічний синтез культур колонізаторів та пригноблених ними народів. У рамках постколоніального простору дві культури зазнають активного взаємопроникнення та взаємовпливів. Постколоніальна теорія розглядає культурні аспекти, які утворилися внаслідок європейської колонізації. Ера колонізації спричинила специфічне самовизначення як колонізаторів, так і колонізованих. Колонізатори створили власний імідж просвічених і правих. З іншого боку у колонізованих розвивається колоніальна ментальність та згодом культурне низькопоклонство по відношенню до культури країни-завойовника, яка нав'язує колонізованому свою месіанську культуроносну функцію.

Написана після розвалу Радянського Союзу, поезія О. Забужко «Крим. Ялта. Прощання з імперією» є яскравим прикладом постколоніалізму в українській літературі. Стоячи на березі моря, «в цім розваленім часі», та слухаючи гру старої бабці на скрипці, лірична героїня прощається зі своїм минулим, зі своїм «імперським» дитинством та молодістю. «Прощайте — совєцьке дитинство,
Поворот з таборів, шістдесятницькі вірші (зразки Первозвуків німого!), “хрущовка”, що в голову тисне… Щось ніщо не спеклося із цього снітявого тіста, Крім жаркої, як пульс маяка: загориться і згасне, — тоски».
Однак це далеко не приємна ностальгія. Героїня заперечує думку про те, що, мовляв, «кожен досвід чогось та вартує». Такий досвід для неї не має ніякої цінності, бо, по суті, вона сама (та й усі інші) залишилась ні з чим. До того ж, вона бачить, що попереду іще буде багато проблем. «Півжиття — за плечима. На плечах — ні слави, ні дому. А попереду — море, яке не здолаєш убрід». Але, тим не менше, вона не занепадає духом, а навпаки, відчуває у собі силу подолати всі негаразди. «Пропливу! Проживу! Скрізь де хоч’ — в сірниковій коробці
(У лушпайці горіха, як Гамлет!) — аби був добрячий замок!»
Вона не збирається сумувати за колишнім устроєм, бачачи розруху,що настала, бо єдине, чому навчила її імперія – це страх, а за страхом нічого сумувати.

 

45. Нарцисичний інтелектуалізм у романі О.Забужко «Польові дослідження українського сексу».

Український літературний постмодерн» говорить про появу «нової героїні» у романі О.Забужко «Польові дослідження з українського сексу» – «гранично суб’єктивної, сексуальної, інтелектуальної» Тип жінки-інтелектуалки як провідний у прозі О.Забужко відзначила і Ніла Зборовська у статті «Перемога плоті»; його поява, на думку дослідниці, зумовлена існуванням реальних життєвих прототипів – “високоосвіченої жіночої еліти”. Сучасна жіноча проза відтворює неординарно мислячу особистість, наділену гострим критичним розумом. Для героїні характерне інтенсивне внутрішнє життя, напружений пошук відповідей на наболілі питання. Уся дія в романі О.Забужко обертається навколо переживання героїнею абсурдності власного буття (як жінки, письменниці, українки).Сама ж Оксана Забужко вважає своїми “предтечами” в літературі так званих “сердитих молодих людей” („angry young men” – письменницька група в англійській літературі, чия творчість була насичена соціальною критикою), в деяких інтерв’ю визначаючи образ героїні „Польових досліджень з українського сексу” як “angry young woman” (“розсердженої молодої жінки”)”.

Пи-Си. Взагалі, весь цей довбаний роман – думки конченої тьотки, а написано усе як «потік свідомості», читати нереально, йолка-палка. Інтелектуалізм там ще можна побачити (тіпо її філософствування про життя, суїцид, мужиків і т.д і т.п.), але я особисто не знаю, чи можна говорити про його нарцисичність. Ну так, думати вона любить, і думає багато (увесь роман тільки цим і займається), але я там чомусь не побачила сліпого замилування собою. Хтозна, може якраз у тому, що вона постійно думає про всіляку дурню і проявляється нарцисичний інтелектуалізм (тіпо я така офігенна і в мене хуєва туча думок). Карочє, наводжу нижче уривочок з тексту (може й не один), може він вам щось підкаже. Судіть самі.

«Вперше ти це звiдала колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй країнi, де тебе з чемностi прошено почитати рiдною мовою — you mean, it is not Russian? — i ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватiли зi своїм Russian’ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiн-ливо-ряхтючу, немов iз рiдкого шкла виплавлювану, кулю, всерединi якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало вогнями — й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання, ти вiдчитала — оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити, що дiм твiй — мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й знає, — завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, — потiм усi тi пикатенькi, лисi, чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд їхньої млосно-пряної кухнi твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли годилося гречно дякувати), — звiдтодi жодна зала тебе б не збила — а хоч перед кримiнальними злочинцями! — екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала — на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допускається, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i проймає, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу — облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон…»

Пи-Пи-Си. А тут вона ще й кайфує від себе, коли читає свої твори на публіці. Можливо, це також нарцисичний інтелектуалізм. Чорт його знає.

46 «Маргінальна» людина в романі «Депеш Мод» С.Жадана..

Поняття М. традиційно використовується для аналізу граничного положення особистості щодо якоїсь соціальної спільноти, що при цьому накладає певний відбиток на її психіку та спосіб життя.

Герої роману "Депеш Мод" п'ють горілку на початку, в середині й у кінці роману. В проміжках між тим вони, вибачаюсь, блюють, лаються, втікають від міліціонерів, рекетирів, цигана-наркодилера та провідника-збоченця. Тікають без гонору. Перепуджені й принижені. Чи це і є прояв задекларованого автором "побутового пох...зму й незламної душевної рівноваги"?

Не можна сказати, щоби в їхньому житті не було жодної світлої плями. Безперечно світлою плямою є продавщиця гастроному в білому халаті, яка крізь вітрину та ще й з похмілля цілком здатна видатися золотозубим янголом. Взагалі янголи та хрести з розп'яттям, схоже, з'являються тут щоразу, як автор починає відчувати, що його текст перетворюється на якісний "чорнушний" продукт часів перебудови. Напевно, коли Жадану самому ставало від цього нудно, він цяткував книгу символами вічності. Виглядає як професійний письменницький прийом. Але, боюсь, кілька янголів навіть укупі із символічною рибиною, погризеною зсередини бджолами, справи не виправлять.

Власне, жінок тут майже немає. Є обкурена дівчинка-Маруся, донька грошовитого батька. В неї завжди можна отримати нічліг, трохи сексу й грошей. Є золотозуба продавщиця гастроному. Є тітки в різнокольоровій білизні. Така неестетичність серйозно дратує героїв. Однак ці жінки чомусь не дуже переймаються через нелюбов до них п'яних хлопчаків, з поганим запахом з рота, плямами від блювоти на одязі, зате з витонченим смаком і високими вимогами до протилежної статі.

 

Ця вимогливість до жінок, — можливо, єдина ознака їхньої мужності.

 

47. Час і простір у романі С.Жадана «Депеш Мод».

Роман Сергія Жадана «Депеш Мод» — чтиво не для нервових і не для «правильних». Це непричесана і жорстка історія входження в серйозне життя. Час - Дія твору відбувається у червні 1993 року. «Депеш Мод» тільки з першого погляду скидається на галюцинацію напівголодного студентика, насправді це строкатий портрет перехідної доби і покоління, яке зависло в жорстокому міжчассі дев’яностих.

Складно і з бунтом та відкиданням традиції (будь-якої – культурної, ідеологічної). С.Жадан намагається створити простір культурної опозиції минулому (на кшталт, «поганий Сосюра»), однак він одночасно заперечує сучасне, міфологізуючи попередній радянській досвід. Амбівалентна природа бунту С.Жадана не дозволяє повною мірою співвіднести (акценти робляться саме на прозі) його тексти з авангардним або неоавангардним дискурсом кінця ХХ століття.

Автор, у романі з одного боку, віддає данину часові, коли вдаватися до вкраплення у власний текст минулого досвіду є ознакою створення «нової» нарації, з іншого – це вкраплення відбувається не заради негації, але протиставлення сучасному повсякденню, що розуміється як абсурде безчасся. У романі «Депеш Мод» присутня чітка опозиція минулого і сучасного. Останнє розуміється як простір алкоголю, наркотиків, хаотичного сексу, на які приречені персонажі твору за умови зруйнованої минулої системи цінностей, та не створеної нової. Автор відкидає можливість творення цієї нової для українця перспективи своїми героями – вони на це, на думку С.Жадана, не спроможні. Натомість митець поколінню 90-х (тай всім наступним) пропонує ностальгійне занурення в радянський досвід,

 

48. Особливості композиції роману І.Карпи «Фройд би плакав».

Сумбурність думки, змішаність деталей – це все є в романі, проте ці компоненти дивляться дуже обмежено у романі. Стиль прози Ірени Карпи, як і композиційне структуроване оформлення її книг, так само не рівномірні. Місцями це розмовна стильова манера, ще де- ін-де – інтелектуальна рефлексія. Під однією обложкою роману «Фройд би плакав», вживаються університетські філологічні слова, типу:: "вона вже давно не жила бінарними опозиціями" та щирі інтимні питання:"Ви сцяєте в душі?.

Ірена Карпа з підвищеною інтимністю працює зі словом. У її лексичному депозитарії вистачає нонконформістської лексики, яка дозволяє принципово-неупереджено-пристрасно передати все багатство життєво-індивідуальних вражень, що ними вирізняються її герої, а частіше нараторки-героїні.

Ірена Карпа, поза сумнівами, належить до фаланги прозофілософів нашого часу. Вона поціновує сучаснорозмовну термінологію і намагається всю повноту життя висловити реактуалізацією класичної статево-професійної лексики.

49. «Схід – Захід» у романі І.Карпи «Фройд би плакав»

Шлях до оновлення, подорож є центральною у «Фройд би плакав» Ірени Карпи. Саме мотив подорожі допомагає виразити прагнення головної героїні Марли знайти своє «я» в епоху загальної кризи культури. Героїня І. Карпи

відвідує різні країни з метою осмислення фрагментованої дійсності. Твір написано у формі щоденника, який є своєрідним інтелектуальним та душевним стриптизом. Символічно, що героїня здійснила подорож із Заходу на Схід. Захід завжди асоціювався зі смертю, місцем розташування потойбіччя, занепадом, а Схід навпаки – відродженням, оновленням, надією на нове життя.

Ірена Карпа підкреслює, що шлях Марли до оновлення проходить через брудні містечка та селища: «Нарешті, здолавши всі брудні потічки й прогнилі містки не надто райдужного, чистого й щасливого замістя Катманду» [5, 158]. І чистоту, очищення, катарсис вона здобуває лише пролітаючи біля Джомолунгми: «Марла плаче й заїдає солоні сльози щастя солоними крекерами.

Протягом всього твору Марла знаходиться поряд із горами: дивиться на них, пролітає біля них, сходить на них. Це як символічний постійний шлях вгору до оновлення, до омріяної мети. У міфології гори наділяли сакральними якостями; гори недоступні для простих смертних, лише герої потрапляють туди.

 

 

51. Пошуки (експерименти) самототожності в п’єсі «Станція» О.Вітра.

Позачасовість у просторі провінційної Станції, змодельована у

однойменній драмі О.Вітра. Це місце, де здійснюються всі бажання,

своєрідний нудний рай. Начальник станції – Таня з якої всі сили висмоктало місто, де

«робота, дім, магазини, телевізор… Життя без завтрашнього дня…» [5, 62],

тому вона з радістю погодилась на цю посаду, сподіваючись на нове життя.

Сюди ж потрапили ще дві дівчини, Ірина втекла у ліс від нахаби

нареченого та його друзів, а Оля вирушила пішки з дачі дістатись Станції,

щоб провчити невдаху-залицяльника. Це архетипний сюжет про вирішальне випробування людини. Праслов’янський обряд ініціації «відхід у ліс», який

був обов’язковим для всіх членів роду, щоб утвердитись у новій ролі –

дорослих, а відтак повноцінних членів громади. «Місце, де проводилась

ініціація, належало до потойбічного, невпорядкованого світу …

прирівнювалося до «центру світу»» [1, 126-128]. Ліс – ворожа, хаотична й

небезпечна субстанція на відміну від чітко структурованому простору міста.

Провінційна Станція втілює також маргінальний хронотоп, де час і

простір сприймаються цілком по-іншому. Водночас він наголошує й на

життєвому маргінесі кожної із жінок. Їх перебування на Станції – вхід у

простір небуття, така собі тимчасова відпустка від життя, зупинка, де можна

 




Дата добавления: 2015-09-09; просмотров: 300 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | 2 | <== 3 ==> |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.018 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав