Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Особливості зародження та розвитку української перекладацької школи

Міністерство освіти і науки України

КПК НУ «Львівська політехніка»

РЕФЕРАТ

на тему:

Українська перекладацька школа

та її визначніші представники»

Виконала:

Студентка групи Ф-11

Ушакова Ірина

Перевірила:
Ільницька Л.І.

Коломия 2015
ПЛАН

Вступ

1. Особливості зародження та розвитку української перекладацької школи

2. Видатні представники української перекладацької школи

Сучасні видатні перекладознавці України

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Переклади збагачують не лише цільову літературу, а й загальну скарбницю світової літератури. А світова література є не лише сумою найкращого з національних письменств. Це – нова якість, що виникає завдяки свідомому обміну культурними цінностями між народами.

Без історії українського художнього перекладу немає історії української культури і, отже, історії української нації. До речі, українці щодо цього – не виняток. Подібна роль художнього перекладу в історії фінської, індійської, ізраїльської та інших куль­тур.

Українська перекладацька традиція – ба­гатовікова. Наша історія склалася так трагіч­но, що українська мова й література – дійові важелі формування нації в умовах бездержавності – ніколи не функціонували в нормаль­них умовах. Саме тому перекладна літерату­ра, починаючи від старокиївської доби, віді­грає надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як зберігач духовних цін­ностей, і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови. Якщо у вкрай несприятливих умовах позалітературного характеру наша література все ж розвивалася в річищі загаль­ноєвропейського літературного процесу, то в цьому величезна заслуга художнього перекла­ду.

Переважна більшість українських пись­менників минулого подвижницьки ставилася до перекладацтва. Просвітники свого народу, захоплені ідеалом культурної самобутності, а згодом і національної самостійності, вони ча­сто обирали знаряддям боротьби – поряд з оригінальною творчістю – переклад, що був для них водночас ефективним засобом підви­щити власну майстерність.

Особливості зародження та розвитку української перекладацької школи

Зародження та становлення перекладаць­кої думки і теоретичних вимог до переклада­чів в Україні припадає на 70-ті роки XIX сторіччя. До речі, ще у 50-х роках XIX ст. у Львові заходами Ставропігійського товарист­ва опублікували антологію російської ори­гінальної і перекладної поезії. Російської (чи по-своєму суржикової), а не української. А „Русалку Дністровую” довелося 1837 р. дру­кувати в Будапешті. На рідній землі не було для неї місця...

Із знесенням найкатегоричніших заборон на українську мову в Російській імперії поя­вляється чимало перекладів у Східній Украї­ні. Зокрема у квітні 1905 року з ініціативи І.Стешенка засновано видавництво „Всесвітня бібліотека”, 1905 і 1906 рр. відповідно вийшли багаті на переклади збірки „Україн­ський декламатор” і „Розвага”.

20-ті – початок 30-х років нашого сторіччя у Східній Україні (бо в середині 30-х років розпочалася доба „Розстріляного відроджен­ня”) та 20-ті – 30-ті роки загалом у Західній Україні були важливим періодом в історії ук­раїнського художнього перекладу, хоча не лише нашу землю, а й душу народу ділила межа на Збручі. Ю.О.Жлуктенко так характе­ризував цю добу: з-поміж перших переклада­чів художньої літератури того часу були – М.Рильський та М.Терещенко, М.Иогансен та В.Підмогильний, М.Зеров та А.Кримський...

У Літературному музеї Г. Кочура в Ірпені серед рукописів М.Зерова зберігається дуже цікавий документ – датований 31 березня 1930 р. лист голови Кабінету порівняльного вивчення літератур при Інституті Шевченка в Харкові майбутнього академіка О.І.Білецького до М.Зерова на його київську адресу (вул. Леніна, 82, пом. 7) з проханням ознайомити­ся зі списком творів чужоземних літератур з античних часів до найновіших та, зосібна, використати його при складанні п‘ятирічно­го плану перекладної літератури для видав­ництва „Література і мистецтво”. У цьому спискові – 246 позицій (чимало з них – багатотомових), поруч більшості з них зазначе­но прізвище перекладача та стан готовності перекладу. Є і дописки до окремих позицій рукою Миколи Костьовича. До деяких по­зицій є і певне пояснення щодо суті твору. Уся еліта українського перекладу в цьому спискові – М.Рильський, П.Ріттер, В.Свідзінський, М.Калинович, В.Мисик, М.Іванов, Лесь Курбас, П.Карманський та ін. З хвилю­ванням доводиться вивчати цей список... Минуло з цього часу понад 70 років. І почу­ваєш начебто навіть особисту провину, що значною мірою запланованого в 30-х роках ми дотепер не виконали...

Після другої світової війни завдяки повно­цінній школі українського художнього пере­кладу, що її очолив спершу М.Рильський, а після його передчасної смерті (1964 р.) Г.Кочур, наш переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повносило й система­тично входить до національної культури. І було це в час, коли, за офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували „домашнім ужитком”, а масовий читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російсько­мовної літератури. Отож нашим переклада­чам і в Україні, і поза Україною – талантам з роду Протея – ішлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов до читацької свідомості як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови. І ось у таких умовах, коли в Україні до по­літичних цькувань долучалася майже повна відсутність літератури, зокрема лексикогра­фічних та довідкових джерел, а перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого довкілля, українські перекла­дачі вивели рідну мову на неозорі простори світового письменства, підносячи тим самим її авторитет. У другій половині XX ст. склала­ся парадоксальна ситуація, коли джерело жи­влення літературної мови перенеслося з ори­гінальної літератури на перекладну. „І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по „відлизі” (ідеться про хрущовську відлигу, вислів І.Еренбурга – Р.З.), якби її не підживлював – невидимо, та все ж незмінне – художній переклад тако­го рівня і такого самозречення?” – ставить риторичне запитання блискучий український перекладознавець М.Новикова. Я особисто вважаю добірними посібниками для удоско­налення та ушляхетнення власного мовлення перекладні антології „Відлуння”, „Друге від­луння” та „Третє відлуння” Г.Кочура, „Від Боккаччо до Аполлінера” М.Лукаша, „Захід і Схід” В.Мисика, повного українського Горація у перекладі А.Содомори, у його ж пере­кладі Овідієві „Любовні елегії” та „Скорботні елегії”, Гомерові „Іліаду” і „Одіссею” у пере­кладі Бориса Тена, „Фауст” И.В.Гете у пере­кладі М.Лукаша та в його ж перекладі (з допрацюванням А. Перепаді) Сервантесового „Дон Кіхота”, „Світовий сонет” Д.Павличка та інші шедеври перекладної літератури.

Явища універсалізму творчої особистості перекладача – симптоматичні для українсь­кої літератури. Одначе лише в 60-х роках XX століття в художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі, класики українського перекладу – Г.Кочур, М.Лукаш, Борис Тен, А.Содомора, Ю.Лісняк, В.Митрофанов, Д.Паламарчук та ін.

Перекладачів постійно гудили за „потяг до буржуазної літератури”, їх розпинали за недозволену активізацію мовних засобів, що знайшли прихисток у давніх словниках та збереглися в устах народу, – мовляв, це від­хід від сучасної літературної норми.

Не все перекладене можна було публікува­ти навіть у „ліберальні” роки. Так, зі спогадів поета М.Василенка – співтабірника Г.Кочу­ра протягом 1950–1955 років (Мінлаг, м.Інта Комі АРСР) – довідуємося, що ще 1956 ро­ку Григорій Порфирович переклав вірш П.Безруча „Успіх” та прислав йому до Херсо­на свій переклад („Кримська світлиця”, 1999, 14 травня). За логікою мудрих пічкурів, таких віршів узагалі не варто писати чи переклада­ти. Адже за це можна поплатитися свободою і навіть життям. Але є ще інша логіка – логіка ковтка свободи (М.Коцюбинська),так вагома в історії протестного руху. Наведений вище переклад не оприлюднено ні в антології „Чеська поезія” (1964), ні в збірках „Відлун­ня” (1969) та „Друге відлуння” (1991), ні в збірці „Сілезькі пісні” (1970). Після згаданої публікації М.Василенка знаходимо цей вірш П.Безруча лише в „Третьому відлунні”.

Художній переклад став потрібним для са­моусвідомлення нації і ворожим для режиму самим фактом своєї наявності. Він відіграв значну роль в історії національного опору та національного відродження. Не вивчену ще роль. Одна з його найзворушливіших сторі­нок – це праця над перекладами в тюрмах і на засланнях. Це майже вся творчість поета-каторжанина П.Грабовського (XIX ст.), це подвижництво М.Зерова на Соловках (праця над перекладом Вергілієвої “Енеїди”, лекції про О.С.Пушкіна, мрія про працю над пере­кладом п’єси „Іфігенія в Тавриді” Й.В.Гете, трагедії „Юлій Цезар” В.Шекспіра) у 30-х ро­ках жорстокого XX століття, у 40–50 роках – Г.Кочура в Інті, у 70–80 роках – В.Стуса, І.Світличного, І.Калинця, І.Коваленка, В.Марченка та рецензування деяких з цих перекладів Г.Кочуром.

Як важко було цим незігнутим політв’язням-подвижникам дістати навіть іноземні оригінали! Адже тексти, крім цензури-перлюстрації в Києві та офіційної цензури в конц­таборі, проходили ще додаткову цензуру в Москві. Скільки ж то тривалих-тривалих місяців доводилося спраглому очікувати то­мика Байрона, Рільке чи Верлена! А часто ві­діслані в листах до рідних переклади конфісковували. Так було після смерті Сталіна, а до того загалом іноземні тексти в концтаборах не дозволялися.

Скільки перекладів зникло, скільки зни­щили сторожі тюрем та концтаборів! Як тут не згадати М.Драгоманова, який ще в XIX ст. (у праці „Австро-руські спомини”) закликав написати історію втрачених творів україн­ської літератури. У кровожерному XX столітті кількість цих творів зросла в геометричній прогресії.