Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Маркузе

Загалом, напрямок роботи Маркузе вписується у загальну картину праць т.зв. критичної школи неомарксизму. Так, як пише Рітцер, більшість із праць критичної школи спрямовано на критику сучасного суспільства і різних його складових (компонентів). У той час як чимало ранньої маркситської теорії було орієнтовано на економіку, критична школа перейшла на культурний рівень у світлі того, що вона вважала реаліями сучасного капіталістичного суспільства.

Головною ідеєю Маркузе, що проходить через усю книгу, є власне потреба у сучасній критичній теорії, оскільки конструктивна, дієва критика у сучасному індустріальному суспільстві неможлива, взагалі протест проти системи неможливий, оскільки система індустріального суспільства прагне всякий протест інкорпорувати і зробити його своєю складовою частину. Але, на думку Маркузе та інших представників критичної школи, сучасне індустріальне суспільство є настільки дегуманізуючим, воно до такої міри придушує людську особистість, що критична теорія просто не може не з’явитися.

Як пише Рітцер, “Незважаючи на позірну раціональність сучасного життя, критична школа бачить його переповненим ірраціональністю”.

У вступі до “Одновимірної людини” Маркузе детально розглядає проблему критичної теорії:

“Таким чином, від самого початку кожна критична теорія стикається з проблемою історичної об’єктивності – проблемою, що виникає навколо двох моментів, що передбачають ціннісні твердження:

1. твердження, що людське життя варте того, щоб його прожити, або радше, може і мусить таким стати (вартим прожиття). Це твердження лежить в основі всякого інтелектуального зусилля. Воно є a priori соціальної теорії і відмова від нього (і це абсолютно логічно) рівнозначна відмові від самої теорії;

2. твердження, що в даному суспільстві існують специфічні можливості для покращення людського життя і специфічні способи і засоби реалізації цих можливостей. Критична теорія, базуючися на емпирічних даних, показати об’єктивну значимість цих тверджень… Соціальна теорія не може бути історичною теорією, оскільки історія – це царство випадка у царстві необхідності. Тому питання стоїть так: які із різних можливих і даних способів організації й використання ресурсів обіцяють найбільшу ймовірність оптимального розвитку?”

 

На думку Герберта Маркузе, хоча сучасне індустріальне суспільство видається втіленням раціональності, формально воно є раціональним, “це суспільство вцілому ірраціональне”.

Критична школа зосереджується в першу чергу на одній формі формальної раціональності – сучасній технології. Маркузе був гострим критиком сучасної технології, прийнамні як її застосовано в індустріальному суспільстві (причому як в капіталістичній, так і в соціалістичній). Він розглядав технологію у сучасному капіталістичному суспільстві як таку, що призводить до тоталітаризму. Насправді, він вважав, що технологія призводить до нових, ефективніших та навіть “приємніших” методів зовнішнього контролю за індивідами. Найкращим прикладом є використання телебачення для соціалізації та пацифікації населення (також масові види спорту і секс). Маркузе відкидав точку зору, що технологія у сучасному світі є нейтральною, і розглядав її як засіб домінування над людьми.

У своїй статті “Деякі соціальні наслідки сучасної технології”, надрукованій ще у 1941 році, Маркузе пише:

 

“Ми не вивчаємо вплив технології на людей, індивідів. Бо ж вони самі є інтегральною частиною та фактором технології, не лише у ролі людей, що винаходять або працюють із машинами, але й у якості соціальних груп, які спрямовують її (технології) застосування і використання. Технологія, як спосіб виробництва, як загальність інструментів, пристроїв, що характеризують машинну добу, у той же час є способом організації та збереження (або зміни) соціальних відносин, проявом домінуючих форм мислення та поведінки, інструментом контролю та домінування”.

Причому, в сучасному індустріальному суспільстві цей домінуючий вплив технології на всі сфери людського життя набирає форми “тоталітарні”, в розвиненій індустріальній цивілізації, як пише Маркузе (починаючи цими словами ”Одновимірну людину”) панує комфортабельна, спокійна, демократична несвобода, свідчення технічного прогресу. Дійсно, що може бути раціональнишим за придушення індивідуальності в процесі соціально необхідних, але пов’язаних зі стражданнями видів діяльності.

Сам спосіб організації своєї технологічної основи сучасного індустріального суспільства заставляє його бути тоталітарним, адже “тоталітарне” тут означає не лише терористичне політичне координування суспільства, але також нетерористичне економіко-технічне координування, здійснюване за рахунок маніпуляції потребами за допомогою майнових прав. Таким чином, створюються перешкоди для появи дієвої опозиції всередині цілого. Тоталітаризму сприяє не лише специфічна форма уряду або правлячої партії, але також специфічна система виробництва і розподілу, що може бути повністю сусмісною з “плюралізмом” преси, “конкуруючих сил” і т.п.

Іншим фактором, що доводить тоталітарність сучасної індустріальної системи, є неможливість активної дієвої опозиції існуючому ладу, у тому вигляді, як її розглядав Маркс, поділяючи суспільство на два головні антагоністичні класи – буржуазію та пролетаріат. Сто років тому пролетаріату справді не було що втрачати крім своїх злиднів “і власних кайдан”. Тепер же, для робітника, що раніше втілював можливість зміни індустріального, капіталістичного суспільства, а тепер став так само тотально інкорпорованим в ірраціональну і безглузду систему виробництва товарів та послуг і їх споживання, є що втрачати. “Чому мусить бути життєво необхідним протистояти існуючому соціальному порядку для людей, що мають у своїй власності гарний одяг, телевізор, машину, будинок, і т.д., і все це в межах цього існуючого порядку”. Дійсно, непотрібно.

Інтегрована людина живе в суспільстві без опозиції. Хоча буржуазія і пролетаріат залишаються основними соціальними класами, структура і функції цих класів змінилися настільки, що вони вже не можуть бути агентами історичної трансформації.

Основними чинниками цієї ситуації є створення у індивіда хибних, фальшивих потреб для цілей успішного функціонування та стабільності індустріальної системи. “Ми можемо відрізнити істинні та хибні потреби” – пише Маркузе. “Хибними” є ті, котрі нав’язуються індивіду особливими соціальними інтересами в процесі його придушення: це потреби, що закріплюють тяжку працю, агресивність, злиденство і несправедливість. Забезпечення їх може принести індивіду значне задоволення, але це не те щастя, яке слід оберігати і захищати, оскільки воно (і у даного, і в інших індивідів) сковує розвиток здатності розпізнавати хворобу цілого і знаходити шлях до її вилікування. В результаті – ейфорія в умовах нещастя. Більшість переважаючих потреб, пише Маркузе, – розслаблятися, розважатися, споживати і поводити себе у відповідності з рекламними зразками, любити й ненавидіти те, що люблять і ненавидять інші, – належать до цієї категорії хибних потреб.

“Такі потреби мають суспільний зміст і функції, які визначають зовнішні чинники, і які індивід не контролює. Не має значення, наскільки в індивіда наявні такі потреби, викликані і посилені умовами свого існування; байдуже, наскільки він ототожнює себе з ними і затверджує себе в їх задоволенні, вони залишаються тим, чим були від самого початку – продуктами суспільства, основний інтерес якого вимагає придушення”.

Далі Маркузе пише, що остаточно на питання про те, що є справжніми, а що несправжніми, хибними потребами повинні відповісти самі індивіди, але лише в кінцевому підсумку, тобто якщо і коли вони вільні дати свою власну відповідь. До того часу, доки вони нездатні бути автономними, до тих пір, поки вони знаходяться під впливом певних доктрин і маніпулювання (аж до рівня інстинктів), їхня відповідь на це питання не може вважатися їхньою власною.

 

Юрген Хабермас (нар. 1929) – німецький філософ і соціолог, учень Т. Адорно та М. Хоркхаймера, належить до так званого другого покоління представників Франкфуртської школи. Головні праці: "Теорія суспільства або соціальні технології?" (1973); "Проблеми легітимізації в умовах пізнього капіталізму" (1973); "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976); "Філософський дискурс модерна" (1985) та ін. У своїх працях досліджує питання актуальності марксизму для сучасного йому суспільства. Дійшов висновку, що марксизм дає підстави адекватно зрозуміти багато суспільних явищ, однак його категоріальний апарат не дає змоги усвідомити суспільство загалом. Зокрема, марксизм був нездатний пояснити феномен домінації, в цьому йому може допомогти теорія комунікації. Хабермас доводить, що домінація пов'язана з комунікацією. Ідеальна комунікація передбачає рівність усіх учасників комунікаційного процесу, свободу вибору. В комунікації особливого значення набуває діалог, який конституює демократію, а вона є різновидом політичного діалогу. Вчений вважає, що можна визначити умови цього діалогу, які б задовольняли всіх його учасників. Хабермас досліджує проблему співвідношення права і демократії; розглядає питання державного втручання в економіку, вважає його припустимим; переконаний, що заміщення ринкових механізмів державними можливе лише за умови збереження суверенних прав приватних власників. Він розглядав також проблему кризи легітимності пізнього капіталізму.

 

Еріх Фромм (Fromm) (1900-1980) німецько-американський філософ, психолог і соціолог, один з ведучих представників неофрейдизму. Намагався з'єднати Фрейда з Марксом і екзистенціалізмом. З абстрактно-гуманістичних позицій критикував капіталізм, висував утопічний проект створення "здорового суспільства " на основі психоаналітичної "соціальної й індивідуальної терапії".

Так скупо лаконічна енциклопедична стаття в описі життя і філософії людини, що заслужено зайняв своє місце серед найвизначніших мислителів XX сторіччя. Його колегами і, почасти, однодумцями у філософському прийнятті (неприйнятті?) світу можна змело вважати Достоєвського, коли мова йде про Особистості, Толстого і раннього Маркса в погляді на проблему гуманного суспільства, Фрейда, Юнга і Сартра в тонкому, майже містичному раціоналізмі підходу до природи свідомості і творчого життя людини.

Ідеї його, що знайшли утілення в безлічі добутків, використовував у ході свого розвитку не тільки психоаналіз, але й інші філософські плини, у тому числі екзистенціалізм, персоналізм, герменевтика, соціобіологія. Значний його внесок у розвиток сучасної етики і політичної філософії. Філософська думка Е.Фромма стала імпульсом до розвитку гуманістичного мислення нашого століття.

Метою цієї оглядової роботи була спроба глибше проникнути в духовний світ філософа, у суть його погляду на проблему Людини, показати актуальність і недостатній ступінь затребуваності його праць для мешканців сучасного раціонального і жорстокого світу. У деякій мері вона є і даниною поваги вдячного шанувальника.

Еріх Фромм народився в 1900 р. у Німеччині. У 1922 р. одержав ступінь доктора філософії в Гейдельбергском університеті, у 19231924 р. пройшов курс психоаналізу в Психоаналітичному інституті в Берліні, у 19291932 р. співробітник Інституту соціальних досліджень у Франкфурте-на-Майне. Після 1933р. переїхав у США, де працював в Інституті психіатрії ім. У.Уайта, викладав у Колумбійському і Єльскім університетах. У 19511967 р. жив у Мексиці, очолював Інститут психоаналізу при Національному університеті в Мехіко. У 1974 р. переселився у Швейцарію.

 

Неофрейдизм, що Е.Фромм представляє поряд з К.Хорни, Х.С. Салливаном і ін., є одним з цікавих напрямків сучасної американської філософії і психології, що виникли наприкінці 30х рр. у процесі з'єднання психоаналізу з американськими соціологічними й етнографічними теоріями.

Переносячи центр ваги з внутріпсихічних процесів на міжособистісні відносини, неофрейдизм витлумачує психічні норми як пристосування особистості до соціального середовища (навчання про захисні форми поводження в дусі біхевіоризму й ін.). Неофрейдизм редукує психоаналіз, відхиляючи навчання З.Фрейда про лібідо і сублімації, бачачи в несвідомому сполучну ланку між соціальними і психічними структурами. Відмітною рисою неофрейдизму є "соціологізація" психології і, навпаки, психологізація самих соціальних явищ.

У центрі уваги особисто Е.Фромма є суперечливість людського існування, узята не як суб'єктивно-особистісну діяльність, а як онтологіний факт. Філософ розрізняє наступні дихотомії: патріархальний і матріархальний принципи організації життя людей, авторитарна і гуманістична свідомість, експлуататорський і рецептивний (слухняний) типи характеру, володіння і буття як два способи життєдіяльності індивіда, екзистенціальне й історичне існування людини, негативна "воля від" і позитивна "воля для" у процесі розвитку особистості.

Він виходить з того, що особистісні й онтологичні підстави людського існування, з одного боку, як би доповнюють один одного, створюючи одночасно унікальність і загальність людського буття, а з іншої суперечать один одному в силу того, що унікальність і загальність несумісні. Розробляючи навчання, що представляє собою синтез психоаналітичних, екзистенціальних, філолофсько-антропологічних і марксистських ідей, Фромм прагне знайти способи дозволу дихотомій людського існування, ліквідації різних форм відчуження чоло століття, визначити шляхи оздоровлення західної цивілізації, показати перспективи вільного і творчого розвитку особистості.

Відкинувши біологізм Фрейда, він переглядає символіку несвідомого, зміщаючи акцент із подавленої сексуальності на конфліктні ситуації, обумовлені соціокультурними причинами, уводить поняття "соціального характеру" як сполучної ланки між психи якого індивіда і соціальну структуру суспільства, вивчає основні тенденції розвитку західної культури з її споживчими цінностями, деперсоналізацією, дегуманізацією соціального характеру, відчуженням.

Усунення історичних протиріч, що залежать від соціальних умов життя людей, співвідноситься їм з побудовою суспільства, заснованого на принципах гуманістичної етики, активізації індивіда за допомогою методів гуманістичного керування, поширення психодуховних орієнтацій, що є еквівалентом релігійних систем минулого.

Частковий дозвіл екзистенціальних дихотомій Фромм зв'язує з розкріпаченням внутрішніх здібностей людини до любові, вірі і міркуванню. У кінцевому рахунку усвідомлення людиною недійсності свого існування в суспільстві тотального відчуження, реалізація їм своєї сутності і знаходження "самості" замість "мнимого Я", відродження життєстверджуючого світогляду і внутрішнє моральне відновлення, відновлення гармонії між індивідом і природою, особистістю і суспільством усе це можливо на основі використання "гуманістичного психоаналізу", пропонованого Фроммом як соціально прийнятний засіб звільнення людей від ілюзій їхнього буття.

Справжньою цінністю людини Фромм вважає здатність до любові, тому що любов, у його розумінні, служить критерієм буття і дає відповідь на проблему людського існування. У процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, у результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, потреби в прихильності до світу, у зацікавленості в єднанні з ним, по Фромму, стають переважаючими, тим самим сприяючи переходові від егоїзму до альтруїзму, від володіння до буття, від "кібернетичної релігії" до нового, гуманістичного духу, що характеризується неатеїстичною, неінституціональною релігійністю.

Фромм, безумовно, ерудований і різнобічний. Він звертається до різних культур, до міфології і релігійних текстів, до східної релігії і світової філософії. Він прагне переосмислити вихідні установки філософії, етики, психології, культурології. При цьому він ніколи не утрачає своєї власної теми, властивого йому типу рефлексії. Постійно повертаючи до ідей, вираженим у його перших роботах, Фромм протягом довгого плідного життя збагачував них.

Отже, розглянемо детальніше положення філософської концепції Е.Фромма, намагаючись зрозуміти, що ж залучає до його робіт настільки велика увага, як фахівців, так і простого читача, і в чому ж, власне, його особистий внесок у філософію.

Насамперед, він виступав як реформатор психоаналізу. Фромм проникливий і глибокий психолог, що зумів розкрити джерела людських пристрастей, мотиви людського поводження. Він додав психоаналізові історичний вимір. Аналізуючи можливості розкріпачення людини, Фромм виявив найбагатшу соціологічну уяву. Найтонші механізми психіки він досліджував на тлі багатомірного соціально-історичного контексту.

Фромм писав: " Я ніколи не погоджувався з тим, що мене зарахували до нового "школі" психоаналізу, як би її ні називали "культурною школою" або "неофрейдизмом". Я переконаний, що ці школи дали коштовні результати, однак деякі з них відсунули на задній план багато відкриттів Фрейда. Я виразно не є "ортодоксальним фрейдистом". Справа в тім, що будь-яка теорія, що не змінювалася протягом 60 років, саме з цієї причини не є більше первісною теорією свого творця; вона, скоріше, окам'яніле повторення колишнього і, як така, у дійсності перетворюється в установку.

Свої основні відкриття Фрейд здійснив у цілком визначеній філософській системі, системі механістичного матеріалізму, послідовниками якої була більшість натуралістів початку нашого сторіччя. Я вважаю, що необхідно подальший розвиток ідей Фрейда в іншій філософській системі, а саме в системі діалектичного гуманізму."

У чому проявилося реформаторство Фромма в психоаналізі? Насамперед у тім, що, на відміну від Фрейда, філософ вважав людську природу обумовленої головним чином історично, не применшуючи при цьому ролі біологічних факторів. Він відмовився від установки Фрейда, начебто проблема людини може бути правильно сформульована в термінах протиставлення біологічних і культурних факторів (робота останнього року життя "Greatness and lіmіtatіons of Freud's Thought" N.Y., 1980).

Фрейд вважав, що людина є закритою системою, "річчю в собі". На його думку, природа наділила людину визначеними біологічно обумовленими прагненнями, і розвиток особистості служить реакцією на задоволення або фрустрацію цих прагнень. Фромм же показав, що основний підхід до вивчення людської особистості повинний складатися в розумінні відносини людини до світу, до інших людей, до природи і до самого себе. Відповідно до його поглядів, людина споконвічно соціальна істота. Отже, ключова проблема психології складається не в розкритті механізму задоволення або фрустрації окремих інстинктивних прагнень, а у відношенні індивіда до світу.

Розходження між біологічним підходом Фрейда і соціальним мисленням Фромма значно і радикально. Фрейд зрозумів роль біс свідомої психосексуальної енергії в житті людини. Він справедливо підкреслював, що вона впливає на всі сфери діяльності особистості й емоційну, і інтелектуальну. Згідно ж Фромму, фрустрація або ерогеність самі по собі не приводять до закріплення відповідних установок в особистості людини. Значення фантазій і фізичних відчуттів складається не в насолоді і не в сублімації, а в тім, що вони виражають, що коштує за ні мі специфічне відношення до світу.

Фрейд виходив із глибокого переконання в порочності людської природи. Фромм відкинув цю посилку. Він показав, що такі ідеали, як істина, справедливість, воля, хоча вони часто виявляються лише порожніми словами або раціоналізаціями, можуть бути справжніми прагненнями людини. Аналіз, що ігнорує ці прагнення як динамічні фактори, завжди помилковий.

Творець психоаналізу обмежено розумів секс, а тим більше любов, ніжність. Фромм, на відміну від Фрейда, показував, що економічні, психологічні й ідеологічні фактори знаходяться в складній взаємодії. Вони не є простим рефлексом сексуальності. Людина реагує на зміни зовнішньої обстановки тим, що міняється сам. Психологічні фактори, у свою чергу, сприяють подальшому розвиткові економічного і соціального прогресу.

Відомо, що Фромм намагався гуманізувати психоаналіз. На його думку, саме Фрейд став уперше досліджувати особистість, як якусь тотальність. Він відкрив особливий метод спостереження за людиною, що дозволяв аналізувати вільні асоціації, помилкові дії, символічні акти поводження. Разом з тим психоаналіз не тільки метод керованої інтроспекції. Його можна вважати своєрідною сповіддю, коли хворої, що направляється фахівцем, розкриває свої думки, бажання, тяжкі або негожі спогади і звільняється, таким чином, від їхнього шкідливого впливу. Він доповнюється тлумаченням і критикою деяких об'єктивних актів поводження, зміст яких вислизнув від уваги традиційної психології. Зокрема, психоаналіз дав можливість довести, що сни мають сенс. Він навіть дозволив раз ворожити цей зміст. У класичній стародавності, як відомо, снам надавали величезного значення, вважаючи їхніми пророкуваннями майбутнього.

Сучасна Фрейду наука вигнала сни в область забобонів і марновірств, оголосила їх простим "тілесним" актом, свого роду судорогою глибоко сплячої психіки. У своїй роботі "Забута мова " Фромм звертається до аналізу снів і міфів, підкреслюючи, що для древніх міф грав зовсім іншу роль, ніж у наші дні. Люди, що жили в розвитих цивілізаціях Заходу і Сходу, розглядали сни і міфи як найважливіше вираження душі. Нездатність розуміти їхній оцінювалася як неграмотність. Тим часом сни це універсальне явище людського життя. Оцінюючи великий арсенал символів, Фромм намагався типологізувати їх, створюючи реальну основу для зіставлення різних форм забутої мови.

Ці відкриття Фромма багато в чому змінили спрямованість психоаналізу, забезпечили новий виток його розвитку. Вони дозволили використовувати методику неофрейдизму для аналізу соціально-історичної динаміки. Філософові удалося створити цілу галерею соціальних типажів і характерів; він намагався осмислити суспільні, політичні колізії століття. Цілком природно, що це привело його до потреби виявити гуманістичний потенціал ідей К.Маркса.

Робота Е.Фромма з назвою "Концепція людини в К.Маркса" ("Marx's Concept of Man") вийшла окремим збірником у 1961 р. і містила статтю Фромма і ранні добутки К.Маркса. Публікація цього збірника була викликана тим, що Фромм у цей час вступив у Соціалістичну партію США і спробував створити для неї нову програму, орієнтовану на "гуманістичного" Маркса.

І отут з'ясувалося, що в Америці періоду "холодної війни" і антикомунізму взагалі не було англійського перекладу ранніх робіт Маркса (тільки в 1959 р. в Англії з'явився переклад, зроблений у Радянському Союзі). Таким чином, Фромм у своєму збірнику "Marx's Concept of Man" здійснив першу публікацію найважливіших частин "Економично-философських рукописів 1944 року" і "Німецької ідеології" (18451846). Переклад був зроблений Т.Б.Боттомором, англійським соціологом неомарксистської орієнтації, з яким Фромм був у великій дружбі. Враження від цієї публікації в США було величезним, а Фромм став найбільшою фігурою для американських неомарксистов.

У своїх роботах "Концепція людини в Маркса" і "З полону ілюзій" Фромм розкрив особливості філолофсько-антропологічного мислення Маркса, показавши, що для нього історія людства це, насамперед, літопис постійного розвитку людини й одночасно зростаючого відчуження. Досить перспективно й оригінально витлумачуючи марксистське навчання, американський філософ відзначав, що відчужена людина не тільки далека іншим людям, але позбавлений чоло вічності як у природному, природному, так і в духовному смислі.

Таке відчуження від людської сутності веде до екзистенціального егоїзму і формулюється як перетворення людини в засіб свого індивідуального існування. У процесі відчуження людина у відомому змісті позбавляється навіть свого тіла і навколишньої його природи, а також свого духовного "Я", себе самого як людської істоти.

Фромм показав величезну різницю між поглядами Маркса і поглядами комуністів тоталітарної користі. Людяність людини ніколи не повинна служити лише засобом для держави, класу або нації. Відчуження веде до переоцінки всіх цінностей. Людина є бранцем тих політичних інститутів, що сам же створив.

Хоча Фромм і віддав данину наївному соціальному прожектерству, його оцінки різних соціальних процесів відрізняються історичною далекоглядністю, а багато ідей носять характер провіщення. Фромм був у числі перших дослідників, що звернулися до діагностики тоталітарного суспільства, причому не тільки нацистського, але і барако - соціалістичного. На відміну від багатьох дослідників, що вважали нацизм випадковим відхиленням від історичної магістралі, Фромм показав стійкість і відтворюваність тоталітаризму як політичної практики і типу мислення. Попередження Фромма сприяли протверезінню соціально-філософської і політичної думки, уплинули на вивчення феномена деспотії.

Звертаючи до соціалістичної ідеї, Фромм задовго до сучасних прозрінь прийшов до висновку, що соціалізм не повинний бути суспільством заорганізованих, автоматизованих індивідів, кожний з яких підлеглий державі, машинам, бюрократії. Навіть якби держава, підкреслював він, стало би роботодавцем у виді абстрактного капіталіста, навіть якби весь суспільний капітал був би сконцентрований в одних руках (байдуже однієї частки капіталіста або одного державного, суспільного капіталіста) усе рівно таке суспільство не можна було б назвати соціалістичним.

Таким чином, у спадщині Фромма мається багато оригінальних ідей, що вплинули на свідомість XX в.: про людину як "навряд чи не самому ексцентричному створенні універсума", про історичну обумовленість пристрастей і переживань людини, про соціальний характер як відображенні сплаву біологічних і культурних факторів, про неминучість універсального, усепланетного гуманізму. Фромм обґрунтував можливості різнобічного удосконалювання людини як живої, мислячого й істоти, що почуває.

Нагадаємо думку Фромма: пророк далеко не завжди виголошує щось нове. Для нього істотно інше вірність власним заповідям. Сам Фромм в обстановці сциентиських захоплень сторіччя зберіг разючу вірність одній темі феноменові людини. Ця невідступність і виявилася пророчою. Ренесанс антропологічного мислення в нашому столітті у величезному ступені підготовлений роботами Еріха Фромма.

Про що б не писав Фромм - про буття, владу, державу, деспотії, культурі, нації, власне міркування він починає з людини. Звичайно, багато дослідників і до американського вченого звертали увагу на негативні сторони людської істоти. Але Фромм виступає як послідовний аналітик того зла, що укладено в людині. Фромм добре знає про падіння людської душі. Адже його перша книга "Утеча від волі" (1941) була присвячена тоталітаризмові.

Тепер, коли людство пройшло через досвід масових насильницьких експериментів з людським матеріалом, потрібно сказати, без перебільшення: історія це також і процес епістимологічної дизорієнтації людини. Чи вірно, що усяке філософське збагнення людини неминуче перетворюється в критичну теорію? Як видно, вірно, тому що людство протягом свого розвитку багато разів демонструвало таку ситуацію, коли ідея соціальності не порівнювалася з людською природою, з людськими потребами.

Не випадково Фромм принципово відмовлявся шукати джерела суспільного світоустрою моральних шукань, людських потенцій у чомусь іншому, ніж у самій людині. Він навряд чи не єдиний дослідник у західній філософії, хто неухильно розвиває тему людської сутності як реалізації продуктивного, життєвотворчого початку. Людина сам по собі не поганий і не гарний. Він відкритий для самотворення. Це означає, що його можна розміряти із самим собою, тобто з нерозкритим людським потенціалом. У цьому змісті людина може виявитися якоюсь ідеальною міркою не тільки для самого себе, але і для всієї історії. Важливо тільки не відступати від цієї антропологічної позиції, не шукати інших трансцендентних критеріїв для оцінки людського, крім як усередині нього самого. У викладі цієї ідеї Фромм завжди послідовний. Про що б не зайшла мова про соціальну динаміку, про історичні ситуації, про процес соціалізації, Фромм завжди бачить перед собою ту саму проблему як розкривається в даному випадку загальнолюдське...

Отже, усяка філософська антропологія, природно, починається з питання "Що таке людин?". Багато мислителів намагалися освітити цю тему, перелічуючи ті або інші унікальні людські властивості. Одні вважали, що людська природа, скажемо, обумовлена фактом гріхопадіння, інші вбачали неї в розумності людини, треті в його соціальності. Підхід Фромма принципово інший. Він відмовляється від конкретного визначення людської природи, що зводилося б до позначення людських задатків. У концепції американського дослідника "людська природа" виступає як філософське поняття, якась абстракція.

Фромм думає, що поняття і сутність людини виражають не якість і не субстанцію, а протиріччя, іманентне людському буттю. На думку Фромма, поводження людини не можна пояснити на основі розкриття одних тільки біологічних механізмів, споконвіку властивим людям. Він відкидає також і протилежну точку зору, відповідно до якої основні мотиви поводження індивідів треба шукати в соціокультурних факторах. Як думає вчений, треба уникати ізольованого аналізу. По своїх фізіологічних функціях люди належать світові тварин, існування яких визначається інстинктами і гармонією з природою. Але разом з тим людина уже відділена від тваринного світу. І ця його "роздвоєність" складає суть психологічно пофарбованого екзистенціального протиріччя.

Проблема сутності людини розуміється Фроммом як глибинну екзистенціальну неузгодженість. Учинки людей уже не визначаються інстинктами. У порівнянні з іншими тваринами ці інстинкти в людей слабкі, неміцні і недостатні для того, щоб гарантувати їм існування. Крім того, самосвідомість, розум, уява і здатність до творчості порушують єдність із середовищем існування, що властиво тваринному існуванню.

Людина знає про самому себе, про своє минуле і про те, що в майбутньому його чекає смерть, про свою незначність і безсилля. Людина залишається частиною природи, але він невід’ємний від неї. Він тепер розуміє, що "закинуто " у світ у випадковому місці і часі, усвідомлює свою безпорадність, обмеженість свого існування. Над ним тяжіє свого роду проклін: людина ніколи не звільниться від цього протиріччя, не укриється від власних думок і почуттів, що пронизують його істоту. Людина, відзначає Фромм, ця єдина тварина, для якого власне існування є проблемою: він неї повинний вирішити і від неї нікуди не піти.

Тут виникає наступна проблема фроммівської філософської антропології. Це питання про модуси людського існування. Філософ формулює відому дихотомію "Мати або Бути". Екзистенціальне протиріччя дозволяє людині думати про власне самоздійснення. Але воно підказує й інший вихід - Мати, тобто заглушити колізію людського буття, звернеться до ілюзорного самопосвідчення.

Володіння представляється нормальною функцією нашого життя: щоб жити, ми повинні мати речі. Більш того, ми повинні мати речі, щоб одержувати від них задоволення. Та й як може виникнути інша альтернатива в суспільстві, вищою метою якого є мати і мати якнайбільше й у якому одна людина може сказати про іншому: "Він коштує мільон доларів"? При такому розумінні, навпроти, здається, що сутність буття полягає саме у володінні, що людина ніщо, якщо він нічого не має (робота "Мати або Бути?").

Фромм думає, що за душу людини борють два принципи принцип володіння і принцип буття. Людина повинна бути самим собою, розвивати властиві йому якості, а не прагнути до корисливості, до непомірних прагнень. Тенденція Мати в кінцевому рахунку черпає силу в біологічному факторі, у прагненні до самозбереження.

Друга тенденція Бути значить віддавати, жертвувати собою знаходить силу в специфічних умовах людського існування. Ці міркування Фромма здобувають сьогодні особливу значимість і актуальність. Фромм ставить за аксіому вічність екзистенціального пошуку. Так, у філософській спадщині ученого виникає безліч битійних людських проблем любов, воля, влада, смерть. Змістом людської історії, по Фромму, є прагнення людей знайти самих себе, реалізувати ті потреби, що породжені розпаданням колишніх, споконвічно цілісних зв'язків.

Однак конкретно сформоване суспільство, та або інша форма соціального общежитія заважає повному втіленню людських потенцій. Протягом тривалої історії людства розум, воля, емоції людей не одержували і не могли одержати адекватного самовиявлення. Суспільство не сприяло реалізації глибинних потреб, а, навпроти, стискувало їх або направляло в помилкове русло.

Але які ці глибинні людські потреби, описані в роботах Фромма? Це потреба людини в спілкуванні, у міжіндивідуальних узах, у творчості як в одній з найбільш значимих інтенцій людини, у відчутті глибоких коренів, що гарантують міцність і безпеку буття, прагнення до уподібнення, до пізнання, освоєнню буття.

Фромм був би, очевидно, цілком традиційним філософським антропологом, якби обмежився розглядом тих проблем, що відтворені в цій роботі, людської природи, людської сутності, модусів людського існування, людських потреб. Але американський філософ був великим представником неофрейдизма.

У його книгах утримується величезний емпіричний матеріал, що розкриває глибинні прояви людського поводження. Як сполучити, скажемо, міркування Фромма про споконвічні людські потреби з аналізом авторитарності, руйнівності людини? Інакше кажучи, як, прагнучи до пізнання, творчості, людина парадоксальним образом відрікається від волі, самостійності і шукає можливості підкорити себе влади безмовно й остаточно?

Фромм роз'ясняє: стосовно індивіда суспільство може виконувати різні функції сприяти розкриттю потенційних здібностей людини, його потреб або де формувати ці внутрішні спонукання, додавати їм перекручену форму. По-перше, людина втрачає контакт із самим собою, у результаті чого виникає феномен деперсоналізації. По-друге, його відносини з іншими людьми здобувають функціональний, упредметнений характер. Картина "загальної відчуженості", розгорнута Фроммом, не представляється в наші дні ні абстрактної, ні утопи чесної, ні перебільшеної. Людина, на думку Фромма, підлеглий не тільки речовому світові.

Суспільні і політичні обставини, що створює людина, підкоряють його собі. Відчужена людина, що вірить, що він панує над природою, стає рабом речей і обставин, безпомічним придатком у світі, що сам є не що інше, як застигле (опредмеченне) вираження його власних сил. Сьогодні, як думає Фромм, залякане людство зі страхом чекає, чи удасться йому врятуватися або воно потрапить під ярмо створеної їм бюрократії. Хіба можна не вдуматися в застереження Фромма про те, що в інформаційному суспільстві може взагалі зникнути проблема волі людини, його відповідальності, тому що цей світ, якщо він буде викроєний по мірках технократичного мислення, перестане бути людським? Процес соціалізації, на думку Фромма, починається вже з тієї миті, коли індивід виявляє себе і своє відношення до людей через форми людських відносин.

Розвиток тієї або іншої форми спілкування приводить до формування суспільного характеру (ця категорія введена Е.Фроммом), тобто стабільної і чітко вираженої системи орієнтації. Відповідно п'ятьом способам соціалізації (мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм і любов) виникають способи адаптації до соціуму рецептивний, експлуататорський, накопичуваний, ринковий і продуктивний. На основі цього Фромм розробляє свою характерологію, додаючи їй ще більше значення, чим Юнг.

Він підкреслює, що чим далі розвивався психоаналіз, тим яснішало, що невротичний характер можна зрозуміти тільки через невротичний характер. Новим, створюваним психоаналізом, характерологія, на думку Фромма, украй необхідна для розвитку етичної теорії. Предметом етичного дослідження всі частіше стають не окремі пороки і чесноти, а доброчесний або порочний характер.

Фромм прагне аналізувати складні соціальні явища, розкриваючи споконвічні психічні потреби людини, що виростають на цій основі типи спілкування, типи орієнтації і всякого роду патологічні зсуви. Від вигадливих світлотіней психіки він просувається до опису людських соціальних типів.

Філософська антропологія Фромма містить у собі психоаналітичні, екзистенціальні, власне антропологічні, марксистські ідеї. Вона відкрита також для древньої містичної традиції, для східного окультизму. Чи не приводить це до ефекту ескізної творчості, або в результаті народжується плідний синтез? Вихідні позиції філософа не перетерплюють істотних змін. Домінанта філософської рефлексії Фромма болісне і напружене збагнення таємниці Людини.

 




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 28 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Сартр (Sartre) Жан Поль | Сучасна буржуазна філософсько-релігійна антропологія (концепції Гельмута Плеснером і Арнольда Гелена ). | Теономна антропологія М.Шелера і М.Бубера | Неотомізм | ГЕНЕЗА АНТРОПОЛОГІЇ ВІД ФІЗИЧНОЇ ДО СТРУКТУРНОЇ: ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКА РЕТРОСПЕКЦІЯ | Ролан Барт | I. Виникнення постмодернізму | Які основні риси постмодерністської ситуації у філософії? | Річард Рорті | Завдання футурології |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.015 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав