|
Читайте также: |
Грати Скрябіна тюремним наглядачам
—
це ще не є революція.
Орел, Тризуб, Серп і Молот… І кожне
виступає за своє…
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Хіба й собі поцілувать
пантофлю Папи?
1920
* * *
Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про все те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, —
Чим тебе заспокою я — бідна людина, —
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя!
[1909]
Не знаю і сам я, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою?
За що так кохаю? І що у їй є? —
Нещасний народ, його гірке життє:
Темнота та голод… Ох, ліпше мовчать!
За що ж так любити, за що так кохать?
Не знаю, не знаю! — але я люблю,
І сили свої всі я їй віддаю.
єй пісні складаю, веселі, сумні,
Молюсь за її… Але ж чудно мені,
Що й сам я не знаю, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою…
[1909]
Розкажи, розкажи мені, поле:
Чого рідко ростуть колосочки?
— Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту,
Бо той піт прилипа до брудної сорочки,
Як плугатар кінчає роботу.
Розкажіть, розкажіть мені, хмари:
Ви чого це тікаєте далі?
— Та хіба ми, нещасні та стомлені, знаєм?
Он вітри там женуться, кричать:
"Ей ви, кралі!
Почекайте, бо ми вас кохаєм".
Розкажи, розкажи мені, поле:
Що ж тепер нам з тобою робити?
— Ех, хіба це уперше! Така моя доля.
Хоч кукіль та волошки я буду родити —
Все ж плугатарю є щось із поля.
1910
Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї…
"Я твій" — десь чують дідугани,
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
6 травня 1911
ДЕ ТОПОЛЯ РОСТЕ…
Де тополя росте,
Серед поля стою.
І шумить, і співа
Жито думку свою.
Шумить жито, співа,
Заохочує жить.
Вітерець повіва,
Жито хилить, п'янить…
Жито шепче мені,
Як привільно навкруг,
І тремтить вдалині
Й потопа виднокруг…
Гей, простори які.
Любо-мило землі:
Де не глянь — колоски
Та всі в злоті-сріблі.
Де не глянь — колоски
Проти сонця блись-блись..
Лиш ген скраю ліски,
Ніби дим, простяглись…
Ліше скраю ліски,
А то все, все жита,
Колоски, колоски,
…Тиха думка свята.
1911
Коли в твої очі дивлюся —
Здається мені:
Мов бачу я небо прозоре.
Мов бачу брильянтових зір ціле море,
Що десь там горять-усміхаються,
Чудові, ясні!..
Ах, очі, ті очі!.. Кохана,
Чом серце твоє не таке?
Чому, як говориш — на думку спадає
Те поле у жовтні. Туман поглядає.
Суха бадилина хитається…
Спить груддя важке.
1911
Ах не смійтеся ви наді мною, —
Не для вас я Вкраїну люблю!
Не для вас виливаю ці сльози з журбою,
Що ніхто їх не бачить нічною добою,
Коли довго від думок не сплю.
Не чіпайте моєї Вкраїни!
Хай, по-вашому, вмерла вона.
Скажіть: нащо ці ваші знущання та кпини?
Не чіпайте — просю вас — моєї Вкраїни:
Тільки ж це моя втіха одна!
Хіба можете ви зрозуміти,
Як її я кохаю, люблю?
Та коли б не вона, то для чого б і жити!
Але що… що вам про це говорити…
Чи ви любите матір свою?
28 жовтня 1911
Я сказав тобі лиш слово —
Вколо ж шум який піднявся:
В небі сонце задзвеніло,
Гай далекий засміявся.
Подививсь я в твої очі.
Стиснув руку в любій муці.
Білі гуси ген за ставом
Розлетілися по луці…
Заглянув я в твою душу.
До серденька притулився.
Бачу — вишні розцвітають.
Чую — тихий спів полився.
Ах, це десь весна танцює,
Розтопивши білу кригу! —
Переповнений любов'ю,
Я одкрив кохання книгу.
[1913—1914]
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: "Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!.."
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця…
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова — співучий струмок.
Ніч зірки посвітила.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова — співучий струмок.
1914
* * *
Інакше плачуть хмари і стогне буйний вітер:
В їх горі щира кротість і саможертви зміст.
Чи нам же розгадати природи риси літер? —
Людина і в стражданні страждаючий артист.
Інакше гнуться лози і журяться тумани.
Мовчать одвіку гори зовсім не так, як ми.
В нас болі — на престолі! — б'ють в рани,
як в тимпани,
А їхні світлі жалі — скрижалі долам тьми.
Ридма ридають хвилі, а морю пишуть ріки,
Що води їх сміються від сонця і вітрів…
Як тихо лебедіють до місяця осики —
Щоби й не потривожить поснулих бур'янів!
О скільки у природи немудро-мудрих літер!
О скільки у природи невміння прочитать…
Інакше плачуть хмари, інакше стогне вітер:
єх океани — рани, — мов крапельки, мовчать.
Приблизно 1915-й рік
Як ударили у дзвони —
Покотилася луна!
Як у труби затрубили —
Відгукнулася луна…
Тож діброва засміялась,
Зашовковилась трава.
На корогві на червоній
Опромінені слова.
Встань, народе, із неволі,
Рани серця обітри.
Всі степи заголубіли,
Поблакитніли вітри.
Прокидалися, дивились
З-під густих печальних вій.
"Хто сказав? — чи то почулось? —
Воля! Воля! — Боже мій…"
І раділа вся природа —
Тільки плакав чоловік.
І раділи гори, води —
Сам ридав лиш чоловік…
1917?
* * *
З далекого походу
Вернувсь до мене брат.
Одкинув він рушницю,
На край стола схиливсь.
— Ой що ж ти, брате, бачив,
Кого ти там убив? —
Поглянув він на мене,
Поглянув, одвернувсь.
— Питаєш ти, що бачив,
Чи я кого убив, —
Мене, мене убили! —
Сказав та й заридав…
І зрозумів я: люди
Були звірми і єсть. —
О, що ви наробили,
Прокляті, на землі!
[1914-1915]
Дух народів горить,
дух народів — "мов жрець".
Тільки в нас як було: ті ж раби,
ті ж підгінчі…
О прийдіть же, прийдіть, Маккавея мечі!
Спалахніте, вогні Леонардо да Вінчі!
Наша кров на полях, на полях на чужих.
Наша кров, мов душа самогубця голосить.
Заспокойте ж її, заспокойте скоріш.
Чи ви й досі не вчули, чого вона просить?
Наші браття мовчать, бо їм смерть у очах.
Чом же ви мовчите, ви, трагічно-безжурні?
Чи забули ви сміх, чи забули ви глум
Під плачі наші журнії, журні, бандурні?
О нещасні! Мовчіть… занімійте навік.
Хай буяють другі, розквітають хай інчі.
…Як я плачу по вас, Маккавея мечі
Вогні творчі да Вінчі.
1915
Читаю душі ваші, наче книги, я
І сам цвіту — ридаю, як роса…
Ах, на землі одна, одна релігія —
Страждань краса.
Ви ніжно-стомлені, — троянди зломлені:
Ой, не цвісти вам знову, не цвісти.
Кричать ножі, серцями в серце встромлені:
зглянсь хоч Ти!
Ріка біжить, хлюпоче, грається.
На ній линяють весни, мов убір…
Ви плачете. Вам серце розривається:
Людина — звір.
О, не тривожтесь так, мої улюблені:
Людина — звір, в вас чия ж любов?
Ви всі — до храмів храму стежки згублені
Святих дібров.
[1915]
Як не горю — я не живу.
Як не люблю — я не співаю.
Але цього я ще не знаю,
Бо завжди я —
Як полум'я.
Я мертвих всіх палю, палю.
Живих огнем своїм я грію.
І як я вмру — не розумію:
Життя моє —
Одвічнеє.
[1915]
Душа моя — послухай! —
Як яблуня в цвіту.
Моє життя, — кохана, —
Мов срібнотканий сон.
Життя моє — молитва
Всевладниці Красі,
Горіння — розцвітання
В огні квіток-думок.
Я стежу за хмарками,
Ловлю їх світлий сум.
Ах, серце ж те все в пісню
Чудову переллє!
Як ніч розкриє книгу —
Я радо йду в свій храм.
А в нім лиш зорі, зорі,
А в нім поля, поля…
Мов жрець, той жрець — послухай! —
Молюсь, горю в огні.
Бо на душі, — кохана, —
Одно: люблю, люблю…
[1915]
— Зоставайся, ніч настала,
Все в тумані-молоці. —
Спать мене поклала Тала
На дівочій руці.
Щось питає, обіймає
Чисте, біле, молоде…
І світає й не світає,
Тільки ранок не йде.
Ой ти ранку, любий сонку,
Треті півні голосні!
Взяв дівчину беззаконку
На двадцятій весні.
Встала Тала в білій льолі:
— Ну, приходь же, жду вночі, —
За вікном шумлять тополі,
Журавлині ключі…
[1916]
Послав я в небо свою молитву:
О боже, боже, спини ти кров.
Спини ти зваду, подай пораду,
Поглянь на діти, поглянь — заплач.
І тільки сяли узорозорі:
Хрести, чепіги, волосожар.
І лиш гойдались моря у морі,
А бог десь думав і пив нектар.
Постлав я в небо молитву-скаргу:
О боже, боже, чого ж мовчиш!
Озвись громами, черкни вогнями,
Промов у бурі, що єсть ти, єсть.
І тільки тиші ненатлі очі
Палали злісно в облозі хмар.
І дні минали мов темні ночі,
А бог десь думав і пив нектар.
[1916-1917]
Не вірте, люди, снігу —
Холодній чистоті:
Краса його бездушна
Без палу і вогню.
Укрив він як хутром
Всі трави і квітки: —
Не дам, не дам цвісти вам,
Бо я кохаю сон.
Живі землі живої,
Згадайте ви весну,
Блакитно-ясні бурі
І цвітно-травний шум.
Ах, небу голубому,
Ах, золотим вітрам —
Повірте, люди, — сонцю
І музиці його!
[1916-1917]
* * *
І являвсь мені Господь
В громі, бурі і росі,
У веселках, зореницях
І в симфонії комах.
І являвсь мені Господь
В танці, сміху і сльозах.
У душевних змінах — ранах
І в безумстві наших дум.
Говорив я: знаю я,
Що ти тихий як роса,
Многодумний як веселка,
І, як буря, молодий.
Говорив я: знаю я,
Що тебе лиш я люблю.
І ставаа в я на коліна
Слухав господа велінь.
І коли явивсь Господь
У крові моїх братів, —
Заридала в серці віра
І вжахнулася душа.
— Господи, владарю сил!
Не збагну діянь твоїх.
Нащо нищиш ти скрижалі,
Що при зорях дав ти сам?
[1916-1917]
ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квитне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
21 (8) березня 1918 р.
ДОЩ
А на воді в чиїйсь руці
Гадюки пнуться… Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона —
І заскакали горобці!..
— Тікай! — шепнуло в береги.
— Лягай…— хитнуло смолки.
Спустила хмарка на луги
Мережані подолки.
1918
Як упав же він з коня
та й на білий сніг.
— Слава! Слава! — докотилось
і лягло до ніг.
Ще ж як руку притулив
к серцю ік свому.
Рад би ще він раз побачить
отаку зиму.
Гей, рубали ворогів
та по всіх фронтах!
З криком сів на груди ворон,
чорний ворон-птах.
Вдарив революцьонер —
захитався світ!
Як вмирав у чистім полі —
слав усім привіт.
1918
Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Виростали діти в хаті, як в гаю,
Без ясного сонця в рідному краю.
Накипіла злоба, сповнились серця —
Гей, курки спустили в матір і отця!
Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Засівали поле потом і слізьми.
Не родило жито — що хоч, те й візьми.
То ж сокири брали, щоб в крові погріть.
І йшли брат на брата однімать, ділить…
Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
І сказали людям: ми вас поведем!
Рушимо з ножами у наш край-едем.
І взялися кров'ю поле і гаї,
Бо рубались, бились ріднії, свої.
Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
І сказали люди: годі нас дурить!
Будем щей на волі у кайданах гнить:
Ждали ми героя, я встав свинопав, —
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
1918
РОНДЕЛІ
І
Іду з роботи я, з завода
маніфестацію стрічать.
В квітках всі улиці кричать:
нехай, нехай живе свобода!
Сміється сонце з небозвода,
кудись хмарки на конях мчать.
Іду з роботи я, з завода
маніфестацію стрічать.
Яка весна! Яка природа!
У серці промені звучать…
— Голоту й землю повінчать!
тоді лиш буде вічна згода.
Іду з роботи я, з завода.
II
Мобілізуються тополі
під хмарним вітром на горі…
Уже давно ми на порі,
давно всіх кличемо: до волі!
До волі: бідні, босі й голі!
не час сидіти у норі!
Мобілізуються тополі
під хмарним вітром на горі…
Гукнем же в світ про наші болі!
Щоб од планети й до зорі —
почули скрізь пролетарі,
за що ми б'ємся тут у полі!
Мобілізуються тополі!
* * *
Листя
падає
Осінь листопадує
По доріжці, на 'дній ніжці
вітер робить па
вітер
па
Де ж
Аполінер
Вітер
стер
Там
фонтанами
бубнами — там-тамами
Там фон
танами
бубнами — тамтамами
Вітер
каже
оббіжу я оббіжу я
заколишу я буржуя
[1921]
ЗА ВСІХ СКАЖУ…
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхів'ями розкрилено росту.
Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так ще дух не безумів!
О дух ясний — без яду і без жала —
давно ти снив? — а вже сучасний дій
всього мене обняв, здавив, напружив,
і я встаю, нову вдихаю міць.
Не мрію, ні, повіки я розмружив —
іронія і гордість на лиці,
іронія…
Товариство, яке мені діло,
чи я перший поет, чи останній?
Надівайте корони і йдіть,
отверзайте уста…
Товариство, яке мені діло,
чи я пізній предтеча, чи ранній?
Удавайте пророків і йдіть,
отверзайте уста…
Там за мною, за мною, за мною
я не знаю, там скільки іде!
Перед мене твердою ходою
наступаючий день.
Там за мною, за мною, за мною
і від плуга й від трудних станків.
Перед мене щасливеє море,
море голів…
Ну куди ж я піду після цього,
ну куди ж я оглянусь на вас,
коли сонце пронизує розум,
сонце уста?
Я дійшов свого зросту і сили,
я побачив ясне в далині.
Товариство, яке мені діло,
чи я перший, чи ні?
ВЕСНА
Пам'яті сестри Наталки
Чом мертві по плачуть, не стогнуть —
може б, скаргу почув я від тебе хоч раз!
Під білим сіюм твоя могила
і в ній ти з осені лежиш.
Устану — думала — води внесу,
піду на буряки — по нолю —
і заспіваю, братики,
й наплачуся уволю…
Брунчать бруньки над водою, водою,
йде весна зеленою ходою!
Не женіть потоків, вітри,
не будіть моєї сестри!
В неї ж руки вже розпались,
засміялися уста.
Ой як тепло! Ой як душно!
Ой як хочеться устать!
[1923]
ЯК ДУБ ІЗ ВІТРОВІЄМ БИВСЯ
Не одно уже століття
Дуб стояв, простерши віття,—
весь в корі, як у броні,
трудні роки, ночі й дні…
Знав одне лиш добре діло.
Листя дихало й раділо,
Дуб добрячим обростав —
доки й сам, як витязь, став.
Батьком був він Клену й Глоду.
Всім давав він прохолоду.
Кожен знав: хай грім гримить —
Дуб од бурі захистить.
Ось минуло ще століття…
Розгулялось лихоліття:
з півночі, з-під білих вій
хижо глянув Вітровій.
Глянув, станув, розігнався,
Дуб зелений захитався,
віттям він загомонів:
— Стережись! Встає мій гнів!
Ми ж ні в чім тобі не винні.
Ми — в землі, в своїм корінні!!! —
…Та іде на Дуба в бій
розбишака Вітровій.
— Не шматуй красу зелену!
Я — захисник В'язу й Клену.
Ти на нас не налітай! —
пропадом ти иропадай!
Вітер слухати не хоче —
Дуба рве, свистить, регоче.
Густо Гусінь наліза —
думає, що Дуб — лоза.
Ну, а Дуб стоїть, не гнеться,
силі Вітру не дається.
Тільки віттям стрепене —
Гусінь з нього вниз сипне…
Знов тут Вітер налітає,
листя на льоту хватає.
— Падай,— каже,— на ріллю,
а то Шашіль я нашлю!
Гульк! — і справді Шашіль лізе,
аж кругом все стало сизе.
Дуб тут голос подає:
— Дятлику! А де ти є?
Дятел враз себе являє,
стовбур дуба оббігає,
в Шашіль дзьобом стук та стук —
й Вітер знову мов без рук.
— Ну що, взяв? — тут Дуб до Вітра.—
Сила ти нечиста й хитра.
Ти все ждеш на смерть мою?
Я ж ось, бач, живий стою!
Ох же Вітру і досадно!
Закружляв він листопадне,
та не вдержавсь па нозі
й опинився у грязі.
Дуб трясеться, Дуб регоче:
— Що твоя ще милість хоче?
У грязюці одпочить?
Так зима вже он спішить!
Вітер мовчки тут підвівся,
кашлянув та й подавився.
Дуб із нього засміявсь:
— Ну так як — навоювавсь?
Насилав на мене Шашіль,—
а в самого в тебе кашель,
насилав на мене жах,—
сам же ледве на ногах.
Зуби в тебе випадають,
очі й брови вицвітають,
хочеш крикнуть: «Йде зима!» —
а вже й голосу нема.
Ех ти, Вітре-Вітровію,
сам собі зламав ти шию.
Отепер іди та й плач
від самісіньких невдач.
Так промовив Дуб могутній —
і про день свій про майбутній
взяв він думати-гадать,
та ще й вітами гойдать.
1943
І СКАЗАВ БОГДАН
І сказав Богдан на Раді в місті Переяславі:
І султан, і хан, і шляхта — вороги напасливі.
В українського народу здавна було мрією —
побрататися з Москвою, в дружбі жить з Росією
Тож скажіте свою волю: чи лихе терпітимем?
Чи з російським старшим братом, як із сонцем житимем?
І гукнули всі на Раді мовою єдиною:
Хочем бути ми з Москвою — рідною родиною!
Сонце праведне над нами, в дружбі осіянними:
разом ми з Росією! Разом з росіянами!
Триста років вже минуло — нам же й досі чується:
В Переяславі народ радісно хвилюється.
Гордості ми сповнені нашою Вітчизною,
грізною, могутньою силою залізною.
Звідки міць народів наших? Сила де з'явилася?
В Революції Жовтневій нам вона відкрилася.
Всіх нас гріють промені сонця ясноликого —
славного, преславного Жовтня великого!
Сонце праведне над нами, в дружбі осіянними:
разом ми з Росією! Разом з росіянами!
1954
ПОХОРОН ДРУГА
Вже сумно вечір колір свій міняв
з багряного на сизо-фіалковий.
Я синій сніг од хати відкидав
і зупинився… Синій, оркестровий
долинув плач до мене. Плакав він,
аж захлинався на сухім морозі:
то припадав зеленим до ялин,
що зверху червоніли при дорозі,
то глухо десь одлунював в саду.
І від луни в повітрі оддавало,
немов, на тон не строючись в ладу,
там тисячі оркестрів разом грало,
мішаючи мотиви…
Усе міняється, оновлюється, рветься,
у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,
замулюється мулом, порохом береться,
землі сирій всього себе передає.
Над ким ті сурми плакали?
Чого тарілки дзвякали?
І барабан як в груди бив —
хто вік свій одробив?
…Потухав багряний колір.
Водяно-зелена
світилась хмара. Мутно світ стояв —
немов він був просвічений з рентгена…
І я зірвався і побіг! Такий,
такий же вечір був тому й два роки,
як з другом я прощався. Кінь баский
подаленів тоді і зник… І строки
минули — вдарила війна. І друг
подав про себе вістку: вся ж країна
гордилась ним, який, немов той плуг,
в'оравсь у ворога! І кров зміїна
круг нього по коліна піднялась…
Та друг мій, Ярослав, ще й після того
не раз був на устах усіх. Велась
жорстока боротьба за Харків. Строго
його оточували наші. Все ж
нерівні були сили, й Ярославу
прийшлося битись в загравах пожеж
всю ніч проти восьми. Ще більшу славу
він заслужив собі, як врятував
людей, що їх збирались саме вішать
фашисти. З військом він одвоював
село, та й сам погинув… Злішать, злішать
мене ця смерть навчає! Вранці я
по радіо про тебе, о мій друже,
почув — і враз в очах моїх твоя
труна заколихалась… Дуже, дуже
хотів би я тебе — хоча б в труні,
хоч мертвого побачить!
Усе міняється, оновлюється, рветься…
…І хитався
передо мною катафалк, як в сні.
Процесію догнавши, я вглядався
у гроб закритий, хоч і добре знав,
що Ярослав не тут: його ховають
без мене… там… на фронті! Й заридав
оркестр ізнов.
Усе міняється, оновлюється, рветься,
усе в нові на світі форми переходить.
І дивно! Сурми грають,
військові йдуть в процесії, а я
(ніяк подвоєності не позбавлюсь!)
дивлюсь, як бурякова течія
зника на заході… І не цікавлюсь —
Над ким ці сурми плакали?
Чого тарілки дзвякали?
І барабан як в груди бив —
хто вік свій одробив?
Та хто ж — хіба потрібно тут питать?
В труні цій воїн — значить, той, хто волю,
країни волю боронив! Світать
від нас же стало на весь світ. По полю
такого розцвіло було квіток —
братерства й дружби… вже зоря слов'янства
й на Захід сяяла!.. І ось — не в строк
знялось виття фашистського поганства.
Шарпнуло кігтями — і без остач
усіх нас зачепило… Сумно грають
в оркестрі,— а мені здається: плач
це з України… Сурми хай ридають!
Хай розговорять горе удови
і матері, що йдуть за гробом, тужать
і плачуть — руки простягають… Ви!
трикляті гітлерівці! Не подужать
все 'дно вам нас ніколи! Так за що ж
ви мучите народ безвинний? Може,
од нас ви вищі? благородніш? Лож!
Собаці благородство не поможе,—
тим більше вовку.
…Мов на лапах вовк —
на заході ощирилася туча.
Упали сумерки. Оркестр замовк,
і стало тихо… Рота Всевобуча
назустріч нам пройшла. Повезли он
білизну в госпіталь на санях. Діти
з собакою пробігли. В хриплий тон
завод загув і стих. Взяло темніти.
І місто на очах мінилось. Сніг
на вулиці одсвічував фосфором.
Від ліхтаря процесії все біг
вперед промінчик… Сум мене наліг —
і реквієм душа співала хором.
Усе міняється, оновлюється, рветься,
у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,
замулюється мулом, порохом береться,
землі сирій всього себе передає.
Усе в нові на світі форми переходить,
перебуває в тьмі — й на сонці, як в раю.
Із краю в край людина світ весь перебродить,
щоб цілу вічність знов одлежувать свою.
І кожен день, і кожную ясну годину
розторгується й закривається земля.
І перемелює вона в зубах людину,
як випадковая із хаосу змія.
Та ні, життя тримає строгу послідовність,
і що здається хаосом — є тонкий лад.
В історію поглянь: до боротьби готовність
одсвічує тобі од всіх її свічад.
Готовність стать на битву за свою свободу
народам гнобленим й безправному рабу.
В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду,
щоб перебрести через правди боротьбу.
Й сама земля — не є змія, а рідна мати,
яка тебе всякчас і носить, і глядить…
Законів боротьби нікому не зламати,
закони материнства не перемінить.
І те, що в світі рух іде стрибком, не плавко,
говорить нам: Іди! лиш наша вірна путь!
П'єш кров, фашистськая ти, гітлерівська п'явко!
Ще буде — не турбуйсь! — води тобі не подадуть!
І здохнеш без води. Народ твій зостанеться,
який, як сам не раб, прокинеться ж до боротьби.
Усе міняється, оновлюється, рветься,
до світлої іде народолюбної доби.
Тобі в крадіжечках — як злодію ведеться.
Та попадешся ж ти, обскубана, як птах.
Усе міняється, виліплюється, мнеться,
мов глина творчая у скульптора в руках.
А скульптор — сам народ, який стоїть, не гнеться,
хоч ти його й спішиш рабом своїм зробить.
Усе підводиться, встає, росте й сміється,
і мертвому тобі — живих нас не убить.
…Оркестр заграв. В заулочок якийсь
процесія вся наша повернула —
і блиснули огні заводу… Ввись
зробилось якось вище: світлі дула
прожекторів урізались аж ген
у вишину — й пересуватись стали…
Обапол, наче китиці знамен,
з засніжених ялин униз звисали
обривки глиці…
Усе міняється, оновлюється, рветься,
у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,
замулюється мулом, порохом береться,
а потім знов зеленим з-під землі встає.
А! Та ось уже
й кладовище. Спинили коней. Ніжно
взяли труну на руки. (Мов драже —
посипалась крупа з дерев і сніжно
скотилася із віка). Взяв і я
труну піддержувать плечем. Несли ми,
а нас все обганяли (бо ж життя
спішило) — хто з вірьовками важкими,
хто з заступом. І кожен угрузав
в снігу,— як грузли й ми. Все ж темнотою
дійшли ми якось між хрестами. Брав
мороз на ніч. Ми з ношею святою
добралися до ями й, знявши з плеч
труну, поставили її на глину,
що од країв була.
— Червоний меч! —
тут виступив промовець,— всю країну
боронить од фашиста! (Ближній гай
враз зашумів. Упала з криком жінка:
— Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай!
О, що зробила вам моя дитинка?
…І друга вслід зайшлась — та не плачем,
а реготом ридання: — Ой проснися,
Степаночку, проснись!) — Оцим мечем! —
промовець знов,— повинна одсіктися
тевтона голова! На бій стає
вся наша техніка, живії сили.
Нам партизан он руку подає
із Югославії! Вже задзвонили
повстанці на розбір свячених тих
ножів у Польщі! Бачка, Закарпаття
кипить!.. Народу гнів ніяк не стих
і в Чехії! Там розлетівся в шмаття
вже не один тиран… Братове! Жить
в віках той житиме, хто Батьківщину
обороняв! —
Промовець стих на мить,
на гроб вказав і мовив: — За Вкраїну
замучено Степана… що й не взнать.
І от — привезено його додому.
(При цих словах знов почали ридать
дружина й мати. В мороці нічному
стояли ми як тіні. Мовчазний
мороз нам душу пропікав!) — Герої
не знають страху! Подвиг їх ясний
нас заклика: На ворога! До зброї!
…Тут гримнув залп. Зчинилося таке,
мов буря всіх крилом своїм торкнула.
І плач, і крик, і стогін!.. І важке
щось попливло у землю… І ковтнула
його могила. Й сипать почали
на нього груддя. Й глухо стугоніла
труна. І крики змішані були
з риданнями оркестру. Лиш ясніла
у небі зірка…
А сурми сумно плакали.
Тарілки дзвінко дзвякали.
І барабан як в груди бив:
ти славно вік свій одробив.
…Й виплакався ж я!
Не знаю: як і з ким я повертався.
Фосфором блискотіла вся земля…
І реквієм в душі моїй співався:
Усе міняється, оновлюється, рветься,
у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,
замулюється мулом, порохом береться,
а потім знов зеленим з-під землі встає.
І як вернувсь додому я: в дворі
в снігу стирчала ще моя лопата.
І прегірка
була темнотна тиша. Лиш вгорі
зеленкувата
блищала зірка…
Блищи, світи і сяй! Ми діждемось,
як заступом своїм в тісну могилу
всіх звірів закопаємо! Ось-ось
їх перекинем силу…
Усе підводиться, встає, росте й сміється.
Ми битись будемо, бо ми живі!
І мститись ворогу не перестанем!
Аж поки на фашистській голові
ногою ми не станем.
Хоча і тяжко нам,
хоча й болючі жертви —
ми не дамо себе врагам
пожерти!
Я ні до кого в хаті не озвавсь:
на тверду постіль кинувсь, щоб заснути.
…І катафалк ув очах колихавсь,—
і було чути —
Усе підводиться, встає, росте й сміється.
І було чути —
Усе в нові на світі форми переходить.
і мертвому тобі — живих нас не убить.
І наче вже Степан устав і ходить,
і Ярослав із ним. Весна! Блакить!
У поле трактори ідуть. І в'ється
співучий жайворон. І молоде
із-за гори на конях покоління
летить сюди. І той, хто їх веде,
говорить: — Вашого уміння
од вас ми позичаємо тепер —
бороти ворога! Стражданням, горем
болів народ. Але народ не вмер —
фашистів ми поборемо, поборем!—
І наче всі, напившися води,
що винесла їм мати Ярослава
й Степана мати, знов свої ряди
зімкнули й полетіли в бій. І слава
їх супроводила — вгорі, вгорі
аеропланами…
Та тут зненацька
збудився я. Ой темно ж! Ніч. В старі,
в тонкії стіни стукала хижацька
рука сухого сніговія. Сніг
по шибці шарудів… О що це? Де я?
І раптом все згадав. І вже не міг
склепити вій. Могутняя ідея
свободи й справедливості життя
мене піднесла, як в руках дитя,—
і стало видно все, мов на долоні.
Ще будем жити ми — і ти і я!
Ще пов'ємось як плющ по тій колоні.
Міста ще відбудуєм, ще сади
посадимо, піднімем особовість.
Так згинь же, дух фашистської орди!
Ізгинь і не плямуй людини совість!
Чого ти став, проклятий, на путі?
До чого сатанинськая арена
знущань твоїх? Ти ж мертвий у житті!
Ти ж мертвий!
І моторошно в темноті,
буран завив, як та сирена…
Послухавши хвилину, знов я ліг.
І так схотілось до Дніпра-Славути!
Зашарудів по шибці сніг…
І було чути —
як сурми там десь плакали,
тарілки тихо дзвякали,
і барабан все глухо бив:
— Ти славно —
вік —
одробив…
1942
Я УТВЕРЖДАЮСЬ
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в тріву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Сини мої, червоні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,—
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей спішіте визволять!
Па українських нивах, на російських,
па білоруських — я прошу, молю! —
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Із ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яко зерно! росиця! —
Ну як же не сіять?
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть…
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
1943 р. 16 вересня.
Кремлівська лікарня.
НА ЗАХИСТ МИРУ
(НА ВСЕСОЮЗНІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ ПРИХИЛЬНИКІВ
МИРУ В МОСКВІ У ВЕРЕСНІ 1949 p.)
Браття! Друзі! Побратими!
Дні які в нас ясні, чистії
А в буржуазії — ніч…
З почуттями із святими
ми в Москві зібрались вмісті,
щоб за мир піднести клич.
Хоч з країн ми й різних світу —
в нас одна мета, едина:
жити в здруженій сім'ї.
Проти воєн ми і гніту!
Вільна щоб була людина
Й трудове життя її!
Хай між нами океани —
нас не розділити звіру
(звір в злобі своїй скона!).
В нашім прагненні до миру
всі ми вийдем, як титани:
сила, сила в нас одна!
Хто ж то зброєю гуркоче?
Хто плете із брехень сіті,
нахваляється на нас?
Наш народ лиш миру хоче,
миру, миру у всім світі,—
і настане ж бо цей час!
В паліїв війни — нахвалка.
Згинуть хай слова їх згубні
про те царство світове!
Над колоніями палка? —
Всі народи миролюбні
встануть за життя нове!
Браття! Друзі! Гей на чати!
Голос свій за мир підносим:
віщий — в кожнім з нас — Боян!
Паліїв війни проклятих
ми навік безжально скосим,
ми підкосим, як бур'ян.
Мирний труд, земля радянська…
за морями ж крик і свисти —
бізнесу їм дай, війни!
Знов це граються фашисти,
чорна зграя самозванська? —
Не жартують хай вони!
За братерство, за свободу,
за прогрес, за щастя люду!
За все те, що нас живить!
В імені свого народу
паліїв війни до суду!
Нам же розцвітать і жить!
Браття! Мир нам захищати!
Ми ж бороним край свій милий
і жінок своїх, дітей…
Вбивці хочуть панувати?
Маси вже ж давно прозріли,—
розкувався Прометей!
З тьмою б'ється Прометей!
[1949]
ВИСОКО ЗНЯЛИСЬ МИ ВВИСЬ
XXII з’їзду КПРС
Все, що Ленін думав, мріяв —
мов народжене дитя,
втілюється у життя.
Мудра партія — надія
й правда нашого життя.
Людям же рішать належить
про похід мабутніх літ.
О, який думок політ!
Затаївши подих, стежить
зачудований весь світ…
Торжествуй ти, Україно:
високо знялись ми ввись!
Прямо йдем ми — не навскіс.
Бо ще здавна воєдино
із Росією зрослись.
Навстіж у Майбутнє брами…
Що нам вітер! Що нам бриз!
Ленін з нами, — Ленін скрізь!
Ми з народами-братами
ідемо у Комунізм.
(“Дніпро”, ч.12, 1962)
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 30 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |