Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ XXIII

Читайте также:
  1. CAP. CLXXXIIII.
  2. CAP. CXXXIIII.
  3. CAP. LXXIII.
  4. Part XXIII
  5. XXIII. Душа после смерти
  6. XXIII. Неправильно направленные ставки
  7. Висновки до першого розділу
  8. Вправи до розділу 8.
  9. Глава LXXIII. СТРАШНОЕ ЗРЕЛИЩЕ
  10. Глава LXXXIII. БОЙ В КОЛЬЦЕ ВРАГОВ

БАЙРОН

 

Дев'ятнадцяте сторіччя у порівнянні з теперішньою добою ви­дається розумним, прогресивним і задоволеним, і все ж багатьом постатям цієї минулої доби ліберального оптимізму були не чужі й зовсім протилежні риси, більше властиві нашому часові. Коли поглянути на людей не як на митців і винахідників, не як на прихильних чи неприхильних до наших уподобань, а як на сили, як на причини структурних змін у суспільстві, переоцінки цінностей, змін світогляду, то ми побачимо, що нещодавні події змушують нас уточнити наші оцінки; декотрі постаті вже не зда­ються такими великими, як раніше, тоді як інші, навпаки, наби­рають ваги. Серед тих, чия велич більша, ніж здавалося, Байрон заслуговує чільного місця. В континентальній Європі такий погляд не видасться дивним, але в англомовному світі ця думка викличе подив. Саме на континенті найсильніше виявлявся вплив Байрона, тож не в Англії слід шукати його духовних нащадків. Більшість із нас часто вважає його вірші одноманітними, а почуття надміру хи­мерними, але за кордоном спосіб його почувань і його погляд на життя передавались, розвивались і зміцнювались, аж поки зрештою стали такі поширені, що спричинялися до визначних подій.

Бунтар-аристократ, зразком якого був свого часу Байрон, дуже відрізняється від ватажка селянського або пролетарського бунту. Голодні не потребують якоїсь розвиненої філософії для заохочення або виправдання свого невдоволення, і всі спроби побудувати таку філософію здаються їм просто розвагою нероб-багатіїв. Вони праг­нуть того, що є в інших, а не якогось невловного метафізичного добра. Хоч вони можуть, як середньовічні бунтарі-комуністи, про­повідувати християнську любов, справжні причини такої їхньої поведінки дуже прості: саме брак любові до ближніх у багатих і можновладних спричиняє страждання злидарів, а почуття любові серед товаришів-повстанців уважається потрібним для успіху. Але досвід боротьби призводить до зневіри в силі любові, рушійною силою зостається сама ненависть. Коли бунтар такого типу — як-от Маркс — винаходить якусь філософію, то та філософія має тільки доводити остаточну перемогу його партії, вона не цікавиться ніякою вартістю. А вартості в нього примітивні: добре доволі їсти, а вся решта - балачки. Здається, жодна голодна лю­дина не думає інакше.


Бунтар-аристократ, оскільки їсти в нього доволі, повинен мати інші причини невдоволення. Я не вважаю бунтарями звичайних лідерів фракцій, тимчасово позбавлених влади, — до них я зара­ховую тільки тих людей, чия філософія вимагає трохи більших перемін, ніж особистого успіху. Потаємною причиною їхнього не­вдоволення цілком може бути й любов до влади, але в їхніх свідомих думках проступає критика світового ладу, яка, будучи досить глибокою, прибирає форми титанічного космічного само­ствердження або, в тих, хто дотримується певних забобонів, фор­ми сатанізму. 1 те, і те можна побачити в Байрона. Обидві ці форми, здебільшого через людей, що зазнавали його впливу, по­ширювались у різних верствах суспільства, які важко назвати аристократичними. Аристократична філософія бунту, виникаючи, розвиваючись і, в міру досягнення зрілості, змінюючись, надихну­ла цілу низку революційних рухів - від карбонаріїв після падіння Наполеона до Гітлерового перевороту 1933 p.; і на кожній стадії вона формувала відповідні манери мислення й почувань серед інтелектуалів та митців.

Очевидно, щоб стати бунтарем, аристократ повинен мати не­звичайну вдачу й потрапити в незвичайні обставини. Байронові обставини життя були ще й які незвичайні. Його найперші дитячі спогади — сварки між батьками; матері своєї він боявся через її жорстокість і не любив за вульгарність; його нянька поєднувала порочність із найнесхитнішим кальвінізмом; Байрон весь час соро­мився своєї кульгавості і не міг через неї брати участі в іграх своїх однолітків у школі. В десятирічному віці, живучи доти в бідності, він раптом став лордом і господарем Ньюстеда. Його двоюрідний дід, «безчесний лорд», по якому він дістав спадок, тридцять три роки тому вбив на дуелі людину, і відтоді сусіди піддавали його остракізмові. Рід Байронів відзначався буйністю, ще більше було її в Гордонів, його предків по материнській лінії. Після злиднів в абердінському завулку хлопець, звичайно, тішився своїм набутим титулом та абатством і був радий стати подібним до своїх предків з удячності за їхні землі. І коли в не­далекому минулому їхня войовничість завдавала їм клопоту, то в давнину, як дізнався Байрон, вона уславила їх. В одному з ранніх віршів - «Прощанні з Ньюстедським абатством» — Байрон висловлює сьо'і тодішні почування, захоплюється предками, що брали участь у хрестових походах, билися при Крессі і Марстон-мурі. Вірш він закінчує святобливим наміром:

Хочу жити, як ви, і, так само сконавши, З вашим прахом змішати останки свої*.

Тут іще немає ніякого бунту, але можна вже вгадати Чайльда Гарольда, сучасного пера, що наслідує середньовічних баронів.

* Переклад Д.Х. Паламарчука.


Кінчаючи університет і вперше живучи власним коштом, Байрон писав, що почувається таким же незалежним, «як німецький князь, що карбує свою власну монету, або як вождь племені че-рокі, що ніякої монети не карбує, зате тішиться найдорожчим -Свободою. Я так захоплююся цією богинею тому, що моя люба матінка була вкрай деспотична». Згодом Байрон писав набагато шляхетніші вірші про свободу, але слід затямити, що оспівана ним свобода - це свобода німецького князя або вождя індіанців, а не той нижчий її різновид, яким можуть тішитися навіть зви­чайні смертні.

Попри Байронів родовід і титул, його аристократичні родичі скоса позирали на нього й дали йому втямки, що він усе-таки не їхнього кола. Його матері тяжко не любили, через те з підозрою ставились і до нього. Байрон знав, що вона вульгарна, і тому ду­же боявся цієї вади в себе. В цьому й криється причина такого дивного поєднання в ньому снобізму і бунту. Якби він не міг бу­ти джентльменом у новітньому стилі, то став би сміливим баро­ном на кшталт своїх предків-хрестоносців або, може, на кшталт іще лютіших, зате й романтичніших ватажків гібелінів, проклятих Богом і людьми, поки вони пробивали шлях до свого блискучого падіння. Середньовічні романи та оповідки стали його

підручниками етикету. Він грішив, як Гогенштауфен, і загинув, мов хрестоносці, воюючи з мусульманами.

Через свою несміливість і самотність Байрон був змушений шукати розради в коханні, але, підсвідомо шукаючи радше матір, а не коханку, він розчарувався в усіх жінках, окрім Августа. Кальвінізм, якого Байрон ніколи не міг позбутися, - 1816 р. у листі до Шеллі він назвав себе «методистом, кальвіністом, авгу-стиніанцем», - підказував йому, що його спосіб життя порочний, але порочність, переконував себе Байрон, - його вспадковане ро­дове прокляття, лиха доля, приготована йому Всемогутнім. Якщо це справді так, а він повинен бути незвичайним, то він стане незвичайним грішником і вдасться до розпусти, що набагато пере­вершить сміливість світських розпусників, яких він волів зневажа­ти. Він щиро любив Августу, бо, по-перше, вона була його крові - з Ізмаелітської парості Байронів, - а по-друге, - і таке пояс­нення простіше, - з ніжністю старшої сестри піклувалася про його щоденний добробут. Але це ще не все, що Августа могла дати йому. Завдяки своїй простосердій, лагідній і зичливій вдачі вона стала джерелом найутішніших самовдоволених докорів сумління. Байрон міг почуватися одним з найбільших грішників -рівнею Манфредові, Каїнові й мало не самому Сатані. Кальвініст, аристократ і бунтар - усі були однаково задоволені; так само й романтичний коханець, чиє серце розбилося після втрати єдиної земної істоти, ще здатної пробудити в ньому шляхетні почуття любові й жалю.

Байрон, хоч і почувався рівнею сатані, ніколи не зважувався поставити себе на місце Бога. Цей дальший крок у піднесенні гор-


дощів зробив Ніцше, кажучи: «Якби були боги, хіба б я стерпів, що я не Бог! Отже, богів немає». Замисліться над прихованим змістом цього міркування: «Все, що принижує мої гордощі, має бути засуджене як облудне». Ніцше, як і Байрон, і навіть іще більшою мірою дістав побожне виховання, але, маючи кращий розум, він знайшов кращий рятунок, ніж сатанізм. Проте Ніцше вельми прихильно ставився до Байрона. Він писав:

«Трагедія в тому, що ми не можемо вірити в догми релігії та метафізики, якщо маємо в голові і серці суто істинні методи, але, з другого боку, внаслідок свого розвитку людина стала так тонко відчувати страждання, що нам потрібні найдосконаліші спо­соби спасіння і розради: адже виникає небезпека, що людина, визнавши істину, спливе кров'ю». Байрон висловив це в безсмерт­них рядках:

Пізнання - скорбота. Хто знає найбільше, Найтяжче заплаче від правди гіркої, Що різні дерева життя і пізнання.

Іноді, хоча й рідко, Байрон ближче підступає до поглядів Ніцше. А загалом Байронова теорія етики, на відміну від його реальних учинків, нітрохи не виходила за межі пристойності.

Видатна людина для Ніцше богорівна, для Байрона це звичай­но титан, що бореться сам із собою. Але іноді він зображує муд­реця, трохи подібного до Заратустри, - Корсара в його ставленні до своїх поплічників:

Він душу згнічує, залякує, чарує, Над почуттям і думкою панує.

Цей самий герой «занадто ненавидить людину, щоб відчувати докори сумління». Примітка запевняє нас, що образ корсара цілком реальний, оскільки схожі риси вдачі мали Гензеріх, ко­роль вандалів, Еццеліно, гібелінський тиран, і якийсь пірат з Луїзіани.

Байронові не було потреби обмежуватись у пошуках героя Левантом і середніми віками, бо неважко вгорнути в романтичну мантію Наполеона. Вплив Наполеона на уяву європейців дев'ят­надцятого сторіччя був дуже глибокий: він надихнув Клаузевіца, Стендаля, Гайне, думку Фіхте та Ніцше, виступи італійських патріотів. Його дух пройшов крізь усе сторіччя і був єдиною до­сить могутньою силою, що могла протистояти індустріалізації та торгівлі, сіяти зневагу до капіталізму та гендлярства. «Війна і мир» Толстого - це спроба прогнати той дух, проте вона вияви­лась марною, бо цей привид ще ніколи не був таким могутнім, як нині.

Протягом Ста днів Байрон прагнув перемоги Наполеона, а дізнавшись про Ватерлоо, сказав: «Прокляття, який жаль!» Тільки одного разу він на мить повернувся проти свого героя: 1814 p.,


коли (на його думку) імператорові треба було накласти на себе руки, а не зрікатися. Тієї хвилини Байрон шукав утіхи в чесноті Вашінгтона, але повернення з Ельби зробило це зусилля не­потрібним. У Франції, коли помер Байрон, «у багатьох газетах було відзначено, що двоє найвидатніших людей сторіччя, Наполе­он і Байрон, зникли майже одночасно»*. Карлейль, що вважав тоді Байрона «наишляхетнішим духом у Європі» і мав відчуття, ніби «втратив брата», згодом став віддавати перевагу Гете, але й далі поєднував Байрона і Наполеона:

«Для ваших шляхетніших розумів видання таких мистецьких творів тим або тим діалектом стає майже потребою. Бо що це, власне, як не пересварка з дияволом ще до того, як ви чесно почнете битися з ним? Ваш Байрон опублікував свої «Плачі лор­да Джорджа» віршами, прозою і безліч разів ще й по-іншому. Ваш Бонапарт виставляє свою оперу «Плачі Наполеона» в най-пишнішому стилі: з музикою канонади і передсмертних зойків світу; його сценічні вогні - спалахи пожеж, його рими і речита­тиви - тупіт могутніх армій, гуркіт руйнованих міст»**.

Щоправда, через три розділи Карлейль патетично вигукує: «Закрий свого Байрона, відкрий Гете». Але Байрон був у нього в крові, Гете зоставався тільки прагненням.

Для Карлейля Гете і Байрон - протилежності; для Альфреда де Мюссе - співучасники мерзенного злочину, обидва вливали от­руту журби у веселу галльську душу. Чимало молодих французів тодішньої доби знали Гете, здається, тільки із «Страждань моло­дого Вертера» і не здогадувалися про справжню велич Олімпійця. Мюссе дорікав Байронові за те, що його не втішили Адріатика й графиня Гвіччолі, - й дорікав безпідставно, бо, спізнавшись із нею, Байрон уже не писав «Манфредів». Але «Дона Жуана» так само мало читали у Франції, як і найоптимістичніші вірші Гете. Всупереч твердженням Мюссе, відтоді не один французький поет знаходив найкраще джерело натхнення в Байроновім смутку.

Для Мюссе Байрон і Гете були найвидатнішими геніями сторіччя лише після Наполеона. Народившись 1810 p., Мюссе на­лежав до покоління, як він сам сказав у ліричному описі звитяг і поразок імперії, «congus entre deux batailles», «зачатого між двох битв». У Німеччині в оцінці Наполеона не було такої одно­стайності. Одні, як-от Гайне, вбачали в ньому могутнього послан­ця свободи, що касує кріпацтво і застарілі закони, змушує тремтіти всіх династичних володарів. Натомість другі вбачали в Наполеоні антихриста, що нібито прагнув знищити шляхетний німецький народ, амораліста, який зразу й довіку дав утямки, що тевтонську доброчесність можна зберегти тільки завдяки незгасній ненависті до Франції. Бісмарк здійснив поєднання: Наполеон зос­тався антихристом, але таким, якого треба наслідувати, а не

* Maurois, Life of Byron.

** Sartor Resartus, Book II, Ch. VI.


тільки жахатися його. Ніцше, що теж погодився з таким комп­ромісом, із хижою радістю відзначив, що надходить класична до­ба воєн і що це добро ми завдячуємо не Французькій революції, а Наполеонові. Таким чином націоналізм, сатанізм і культ героїв -Байронова спадщина - стали складниками німецької душі.

Байрон не лагідний, а ґвалтовний, мов буря. Те, що він каже про Руссо, цілком можна прикласти до нього самого. Руссо, за словами Байрона,

Той, хто дав

Чар пристрастям, а горе вбрав у шати

Слів осяйних, хто дуже добре знав,

Як божевіллю знади надавати

1 як покров божистий накидати

На хиби всіх земних думок і справ.

Але між цими двома постатями є й глибока відмінність. Руссо жалісний, Байрон гнівний, боязливість Руссо очевидна, Байрон її ховає; Руссо захоплюється чеснотою, якщо вона наївна, Байрон схиляється перед гріхом, якщо він могутній, мов стихія. Така відмінність, дарма що вона розмежовує лише дві стадії бунту ан­тигромадських інстинктів, дуже істотна і вказує на дальші напря­ми розвитку цього бунту.

Слід сказати, що Байронів романтизм тільки наполовину щи­рий. Часом Байрон казав, ніби поезія Попа вища за його власну, але така думка, мабуть, приходила до нього тільки в певному настрої. Світ наполегливо спрощував Байрона і нехтував елемент пози в його космічному відчаї та роздмухуваній зневазі до людст­ва. Як і чимало інших видатних людей, Байрон був важливіший як міф, ніж як реальна постать. Вплив цього байронівського міфа, надто на континенті, був величезний.

 




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 22 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Б. Природний стан і природний закон | В. Суспільний договір | Г. Власність | ВПЛИВ ФІЛОСОФІЇ ЛОККА | Розділ XVI | Розділ XVII | РОМАНТИЗМ | Розділ XIX | А. Німецький ідеалізм узагалі | В ДЕВ'ЯТНАДЦЯТОМУ СТОРІЧЧІ |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав