Читайте также:
|
6.5.1. Життєвий шлях філософа
Бенедикт Спіноза народився 24 листопада 1632 року в сім’ї єврейського лавочника в Голландії. Батьки виховували Баруха в дусі релігійного фундаменталізму іудаїзму. І мріяли бачити свою дитину майбутнім рабином місцевої синагоги. Глибоко вивчивши релігію і дізнавшись, що правда про релігію полягає в тому, що ніякого Бога немає, Спіноза ще юнаком прилюдно зрікся церковної кар'єри і віри в Бога, за що його в 24-річному віці піддали херему: відлучили від синагоги і прокляли. Повністю позбавлений матеріальної підтримки філософ все своє життя заробляв собі на прожиток шліфуванням
лінз.
За життя великого філософа анонімно було видало лише декілька його другорядних творів. Помер Бенедикт Спіноза 21 лютого 1677 року від туберкульозу на 45 році життя. Головні твори, що принесли йому світову славу, в тому числі й такі фундаментальні, як-от: «Етика», «Трактат про удосконалення інтелекту» видано лише після смерті філософа.
6.5.2.Особливості філософії Спінози
6.5.2.а. Свою філософську діяльність Спіноза розпочав як полум’яний послідовник Декарта, з читання лекцій по філософії картезіанства. Проте згодом від Декарта в його філософії залишився лише раціональний підхід по вирішення всіх філософських проблем. Спіноза протягом своєї творчої діяльності дотримувався думки, що лише з позицій розуму слід підходити до пошуків Істини в філософії і знайти позитивний результат. У всіх інших аспектах свого філософського дослідження Спіноза розходився з Декартом і піддав різкій криці свого колишнього кумира.
6.5.2.б. На противагу Декарту, який вважав механіку та математику вищим рівнем наукового дослідження та формою вираження істини, Спіноза вище всього ставив геометричний стиль мислення. В цьому відношенні він поділяв погляди Гоббса, але більш послідовно і з більшим успіхом застосовував геометричні методи в дослідженні та викладі матеріалу в своїх філософських працях. Результати своїх філософських досліджень Спіноза виклав у вигляді геометричних Аксіом, Лем і Теорем, - методом чітких - логічних визначень та доказів. Своєю логічною бездоганністю Спіноза до цього часу привертає до себе прибічників серед великих вчених. Навіть геніальний Ейнштейн не соромився називати себе учнем Спінози з проблем філософії.
6.5.2.в. На противагу дуалісту Декарту Спіноза був моністом. Він визнавав існування лише одної першооснови (початку) світу, яку називав субстанцією та ототожнював її с матеріальною природою. Він оголосив Природу Єдиною, неподільною, вічною основою всього існуючого, а так же сумою всього існуючого. Спіноза вчив, що Природа (Субстанція) існує сама по собі/сама і є причиною самої себе. Невід’ємними властивостями (Атрибутами) Природи-Субстанції є її Протяжність/Просторовість (1) і Мислення (2). «Природа, - писав він, - це субстанція протяжна і мисляча». Як бачимо, Спіноза на відміну від Декарта вважав мислення, «дух» не другою субстанцією, а лише атрибутом однієї і тієї ж протяжної матерії.
Критикуючи Декарта за відрив думки від матерії і за допущене ним існування Бога та окремою від тіла душі, Спіноза писав: «Я не можу, їй-право, досить надивуватись як філософ (Декарт), вирішивши робити строгі висновки з основоположних початків, що достовірні самі по собі без якихось там доведень, і стверджувати лише те, що пізнається ясно і чітко, і так звинувачувати схоластів за те, що вони намагались з’ясувати темні речі прихованими властивостями, як цей філософ приймає гіпотезу, яка темніше всякої темряви. Я запитую, що він розуміє під поєднанням душі і тіла? Яке, кажу я, має він ясне та чітке уявлення про мислення, що самим тісним чином поєднано з якоюсь частинкою кількості? Бажано було б, щоб він пояснив цей зв'язок через найближчий зв'язок. Але Декарт визнав душу на стільки відмінною від тіла, що не зміг показати жодної причини ні для зв'язку, ані для самої душі, і йому довелося звернутись до причини всього Всесвіту, тобто – до Бога» [5]
5.2.г. Спіноза заперечував яку б то не було можливість існування якогось Бога поза природою чи над природою. Для Нього Природа і є Богом., а Бог – це не що інше як Природа. А тому він часто вживає вислів: «Natura sive Deus» (Природа, чи Бог). З врахування цього Спінозу можна назвати пантеїстом, хоча за змістом свого світогляду він, насправді, був послідовним матеріалістом і атеїстом.
5.2.д. Спіноза вважав, що в Природі немає нічого безпричинного, що в ній все без винятку має свою причину. В цьому відношенні він був послідовним і строгим детерміністом. Торкаючись проблем свободи волі, він доводив, що Свобода – це усвідомлена необхідність. Він вважав, що вільно (свободно) діє лише той, хто знає увесь ланцюг причинно-наслідкових зв’язків. Людина не може діяти чи поступати вільно, якщо не знає умов, причин і наслідків свої поведінки. Необхідність, говорив він, веде того, хто йде, і волочить того, хто впирається. Ось чому він свій головний твір назвав «Етика». Філософ вважав, що достовірне знання природи дає можливість людини бути моральною (етичною) особою, знайти своє місце в Природі, вести себе морально (етично) і прожити осмислене життя.
5.2.е. Багато уваги приділяв Спіноза вивченню релігії. Причину походження віри в Бога, як істоту надприродну, він вбачав у страсі людини перед стихійними силами природи. Його наукова критика Біблії до цього часу залишається неперевершеним шедевром наукового аналізу тексту святого письма християнської та іудейської релігії, переконливим спростуванням цілої серії біблійних марновірств та легенд. Філософ виступає пристрасним борцем за свободу совісті і безпощадним критиком релігійного мракобісся і служителів культу. Про останніх він говорить так: «Люди, які зневажають розсудок, відкидають розум і цураються його, як зіпсованого від природи, чомусь вважаються – що найгірше – володарями божественного світла. …Простому народу ставиться в релігійний обов’язок дивитись на службу при церкві, як на пристойність, і надавати священиками найвищою поваги». А тому не дивно, що сам Спіноза вважає доцільним використання релігії для управління суспільством і масами простих людей.
6.5.3. Вихідні основи теорії пізнання Спінози.
5.3.1. Як вже було сказано, Спіноза визнавав, що субстанції Природи/Бога невід’ємно притаманні атрибути протяжності/просторовості та мислення. Ці ж атрибути протяжності та мислення притаманні і людині як складовій та невід’ємній частині Природи/Бога. Людське мислення є модифікацією атрибуту мислення, а тіло – модифікацією атрибуту протяжності. А оскільки ці атрибути нерозривно пов’язані один з одним, то і в людині його свідомість, (його) душа, не відірвана від його протяжності (його тіла). Звідсіль, на відміну від дуалізму душі та тіла в філософії Декарта, Спіноза своє вчення будує на винятковому визнанні єдності душі та тіла. Зовнішні тіла, діючи на тіло наше, твердив він, разом з тим діють і на нашу душі та викликають відповідні уявлення.
5.3.2. Розвиваючи своє вчення про єдність тіла і душі людини, єдність Матерії та Духу, Спіноза говорить про адекватне відображення в свідомості людини об’єктивної дійсності. Звідсіль його знаменита теорема про те, що порядок та зв’язок ідей в свідомості такий же, як є й в порядку та зв’язку світу зовнішнього [6]. Виходячи з цього, філософ визнає повну пізнаваність світу. В своєму «Трактаті про очищення інтелекту» він піддає переконливій критиці тих скептиків, які заперечують пізнаваність світу на підставі того, що почуття людини відображують світ людини суб'єктивно. «Насправді ж, з іронією пише Спіноза, - вони (скептики – Є.Д.) не відчувають навіть самих себе… Якщо вони щось стверджують або сумніваються в чомусь, то не знають, що вони сумніваються або щось там стверджують. Вони кажуть, що нічого вони не знають, що вони сумніваються чи стверджують таке. Таким чином вони бояться признати, що вони існують, оскільки вони нічого не знають, так що в решті решт вони повинні замовкнути, щоб часом не допустити чогось такого, що могло б відізватися істиною… З ними, нарешті, не може бути й мови про науки. Дійсно, оскільки справа стосується життєвого і суспільного побуту, необхідність примушує їх до того, щоб вони дозволи собі бути існуючими, шукати своєї користі і клятвено стверджувати і заперечувати багато чого. Якщо ж їм щось пояснити, то вони не знають, переконливо вони допустили себе існуючими, чи шукали своєї користі, під клятвою стверджували і заперечували одне і теж. Якщо їм щось пояснити, то вони не знають чи переконливе почуте пояснення, чи недостатнє. Вони і самі не знають, що вони заперечують, з чим погоджуються, проти чого виступають. А тому на них належить дивитися як на якихось автоматів, що зовсім позбавлені духовного змісту».
Всі знання набуваються людиною завдяки спілкуванню з зовнішнім світом і завдяки впливу зовнішнього світу зразу на тіло і душу (свідомість) людини. Чим більше здатне тіло піддаватися різним впливам зовнішніх сил і різним чином у відповідь, тим здібніша душа до мислення [7]. При цьому Спіноза, в супереч Декарту, рішуче заперечує існування в розумі людини вроджених ідей. Немає вроджених ідей, твердить філософ, але є тільки вроджені здібності до пізнання світу і набування знань.
5.3.3. Спіноза звертає увага на чотири Метод (способи) пізнання. 1. Першим з них він називає пізнанням з чуток (Понаслышке) чи за якоюсь довільною і другорядною ознакою. 2. З безпорадного випадкового досвіду. 3. За неадекватним умовиводом, - від сутності одної речі/явища про сутність зовсім іншої речі/явища, чи за судженнями по наслідку, оскільки один і той же наслідок може випливати з зовсім різних причин. 4. Сприйняття єдності через сутність.
Перший метод/спосіб є єдиним методом в релігії: «Це так тому, що про це сказано в святому письмі; так сказав той чи інший великий богослов, проповідник і так далі». Спіноза називає цей метод пізнання в корні помилковим і рішуче відкидає його.
Другий спосіб, метод безпорадного досвіду, обмежений життєвим побутом. Він має чисто практичне значення, але ніяк не розкриває сутності речей та явищ, що пізнаються.. «Ніхто і ніколи цим способом не пізнає нічого в справах природи, які ніколи не бувають ясно зрозумілими, якщо попередньо не піддані сумнівам того, що здійснює пізнання». – пише філософ.
Третій шлях пізнання причин з наслідків чи виведення сутності речі з деякого загального поняття, хоча і здається науковим, проте він не дає нам цілком адекватне знання, що відповідне самій сутності речі/явища.
Лише четвертий спосіб пізнання, який Спінозою називається інтуїтивним, дає нам безпомилкове, адекватне знання, що повністю відповідне самій сутності речі/явища. Це знання має внутрішню істинність, внутрішню достовірність, що адекватна самій речі. Спіноза не ототожнює знання людини про річ з самою річчю. Знання для нього – це лише ідея. Але адекватна ідея відрізняється від ідеї істинної тим, що перша самодостатня, тримає в собі ознаку істинності в самій собі і перевірки не потребує. Навпаки, інтуїтивним шляхом встановлена істина може служити еталоном відмінності істини від лжі. «Яка мірка істини може бути ясніша і вірніша, як не сама ж істина, риторично запитує Спіноза і відповідає: - Як світло виявляє себе самого і оточуючу темряву, так й істина є мірилом і самої себе і лжі» [8]
У вчені Спінози інтуїція нічого містичного в собі не криє. Це раціональне, чисто умоглядне осягнення істини на підставі судження про сутність субстанції. Філософ, звичайно, не заперечував значення досвіду та експерименту в науковому дослідженні тих чи інших сторін модальних (фактологічних) сторін дійсності. Але осягнення сутності Природи\Бога атрибутивно (з необхідністю) присутніх їй особливостей, можна лише раціональним, філософським чи, що для Спінози одне і те ж – інтуїтивним шляхом. Ось що він писав про це в листі до Симона де Вірсу в березні 1663 році: «Ви запитуєте мене, чи маємо ми потребу в досвіді (exprientia), щоб знати, чи істинно визначення атрибуту. Відповім на це, що в досвіді ми маємо потребу лише у відношенні до того, чи можна з визначення речі вивести, наприклад, існування модусів» [9]. «Але ми не маємо потреби у відношенні до таких предметів, існування яких невіддільно від їх сутності і в наслідок чого може бути виведено з їх визначення. Більше того: ніякий досвід ніколи не зможе навчити нас цьому, бо досвід не вчить ніяким сутностям речей. Найбільше, що можна зробити в цьому випадку, - це таким чином детермінувати нашу думку (mens), щоб вона була направлена лише на визначення сутності речей. А тому, оскільки існування атрибутів не відрізняється від їх сутності, ми ніяким досвідом не можемо осягнути сутності природи»
6.6. Філософія Джона Локка
6.6.1. Місце теорії пізнання в творчості Джона Локка
Видатний англійський філософ, педагог, вчений, лікар і політик народився у 1612 році в сім’ї заможного адвоката. Джон Локк закінчив Оксфордський університет, в якому потім став професором грецької мови та риторики. Окрім стаціонарного навчання він старанно займався самоосвітою, дякуючи якій став найбільш освіченою людиною свого часу. Значну частину свого життя він присвятив дипломатичній роботі. Протягом довгого часу був особистим секретарем і сімейним лікарем та вихователем у відомого політичного діяча – канцлера Англії, лорда Шефтсбері.
Світову культуру Джон Локк збагатив рядом щонайважливіших наукових відкритів, соціально-політичних теорій, педагогічних доробок. Так, він обґрунтував необхідність поділу влади на законодавчу і виконавчу. В роки жорстоких релігійних війн він доводив необхідність свободі совісті і віротерпимості («Листи про віротерпимість»), заклав основи педагогіки («Думки про виховання»).
Але все ж таки найбільш значні досягнення Джона Локка були в галузі філософської творчості. Дослідники історії розвитку філософської думки одностайно називають його творцем першої завершеної філософської теорії пізнання. В своєму головному філософському творі «Нарис про людський розум» він пише: «Моя мета полягає в дослідженні походження, достовірності та міри широти людського пізнання» (Нарис про людський розум. Книга І, 1, п.2). Ми можемо сказати, що ця мета була основною метою філософської творчості Джона Локка.
В своєму «Звернення до читача» (Epistle to the Reader) філософ заперечував, перш за все, Декарту, який пропонував розпочинати філософствувати з проблем буття – з пошуків того, що існує – й зводити всю філософію до онтології. Розпочинати з онтології, пише Локк, - це означає не лише «розпочинати з хибного кінця (at wrong end)», але й в цілому «рухатися хибним курсом» (a wrong coursed)». «На мій погляд, - пише він, - перший крок до вирішення різноманітних (філософських) проблем, які людська душа здатна досліджувати, складається з обслідуванні нашого власного розуму, вивчення його можливостей та пошуках того, на що він здатний. …у визначенні межі доступних і недоступних сторін речей, які пізнаються нами» (Нарис про людський розум, І, 1, п.7). «Лише таким чином нам вдається «знайти взаємозв’язок між припущеннями та науковими знаннями» (Там же, І, 1, п.3).
Помер Джон Локк в 1704 році.
6.6.2. Немає вроджених ідей!
В побудові теорії пізнання Локк виходив з визнання об’єктивного, поза нашою свідомістю, існування світу матеріальних речей. Для нього, всі людські поняття, ідеї та уявлення утворюються в наслідок впливу зовнішнього матеріального світу на наші органи відчуття. Таким чином філософію Джона Локка можна назвати матеріалістичною, оскільки - якщо говорити сучасною філософською мовою – для нього матерія – первинна, а свідомість, дух – вторинні. Виходячи з цього, філософ виступав з розгорнутою критикою картезіанського учення про вродженні ідеї. Більш того, Локк рішуче не погоджувався з сучасним йому філософом Лейбніцем, який дещо пом’якшував вчення Платона-Декарта про вроджені ідеї і говорив, що вроджені лише «схильності, звички, природні потенції». Локк доводив, що немає ніяких доказів існування ні вроджених ідей, ні вроджених звичок. Посилання на «Всезагальну згоду між людьми», казав він, не доводить вродженості. Багато чого з таких «принципів» не були і не є загальноприйнятими, як то можна спостерігати у дітей та ідіотів. Навіть якщо погодитися з такими принципами, то й це нічого не доводить, бо тоді довелося б визнати, що всі аналітичні судження вроджені, що зовсім не так. Цим судженням потрібно навчитися. Вже часткові судження і твердження завжди виникають в свідомості раніше, аніж загальні, а звідсіль і аналітичні. А ще менше ясності виникає щодо принципів практичних. У французів, наприклад, є такий «практичний принцип», як ласування ніжками жаб, а у інших народів цього «принципу» не лише немає, а може й викликати огиду». «Де ж ці вроджені принципи справедливості, благочестя, вдячності, цнотливості? - запитував Локк. – Де то всезагальне визнання, яке переконувало б нас в існуванні таких вроджених правил?... І якщо ми кинемо погляд на людей, якими вони є насправді, то побачимо, що в одному випадку вони відчувають докори совісті з приводу того, що в іншому випадку породжують відчуття гідності та гордості» (Там же, ІІ, 9, п.2).
6.6.3. Три джерела пізнання
Відомий сучасний німецький дослідник сутності процесу пізнання Фоллмер пише: «Заслуга Локка не в тому, що він відхилив вродженні ідеї. Він першим зробив спробу дослідити перш за все засоби та можливості самого мислення. А тому він по праву вважається батьком сучасної критики пізнання» (Герхард Фоллмер. Эволюционная теория познания.. Пер. с нем. М., 1998).. На питання про те, звідкіль ми одержуємо пізнання Джон Локк відповідав так: «Знання ми одержуємо по інтуїції; про існування Бога - з доведень; про речі зовнішнього – з досвіду». «По інтуїції», для Локка, означає - без всякого доведення, в силу очевидності; приймається як дане.
6.6.4. Про пізнання Бога
До висновку про існування Бога, говорив Локк, ми приходимо від спостережень природи, її існування, пануючої в ній гармонії, закономірностей. «У всіх справах творіння, - пише він, - ясно проглядаються ознаки мудрості і сили. Всякий, що задумається над цим, не може обійтися без визнання божества» (Нариси про людський розум. І. 4, п.9). При цьому філософ заперечував вродженість людині віри в Бога, докази чому він бачив в існуванні атеїстів і в існуванні відсталих родів та племен, у яких немає віри в Бога, як його розуміють собі, наприклад, християни. Разом з тим Локк заперечував існування того Бога, якому моляться і поклоняються християни, сподіваючись добитися від нього чудесного втручання в природу, щоб одержати для себе бажане; Бога, що сидить на небі у вигляді людини (Там же, п.17).
Слід сказати, що погляди Локка на Бога формувались під значним впливом соцініанства, витоки й основи якого були сформовані на землях України серед місцевих протестантів - антитринітаріїв та кальвіністів – в 16–17 столітті. Локк читав, конспектував та вивчав твори українських соцініан, знаходився під значним впливом їх окремих думок. До наслідків такого впливу можна віднести формування поглядів Локка на віротерпимість, критику ним антропоморфних уявлень про Бога. Сам Локк в своєму особистому ставленню до релігії та віри в Бога займав позицію деїзму, будучи одним з видатних його діячів.
6.6.5. Tabula rasa в теорії пізнання Джона Локка.
Локк вчив, що для людини досвід розпочинається і є первісним наслідком впливу на його почуття предметів та явищ зовнішнього світу. А тому наше пізнання має своїм витоком і бере свій початок у відчуттях. Він говорив, що розум новонародженої дитини - це tabula rasa» (чистая дошка) без всяких написаних на ній знаків, без всяких «вроджених ідей», на якій відчуття вдруковуються як на восковому грифелю. В популярній літератури повсюдно поширюється, що вдалий образ чистої дошки (tabula rasa) в застосуванні до сенсуалістичної теорії походження наших уявлень, понять та ідей належить Джону Локку, що не зовсім вірно. Правда, Локк найбільш настійно та послідовно пов’язував свою теорію пізнання з образом tabula rasa. Проте ще древньогрецький Платон користувався подібним образом, коли заводив мову про значення відчуттів в набутті людиною знань. Пізніше, в 3-1 столітті до нашої ери, уподібнювали душу новонародженого чистому аркушу папірусу, на якому потім відчуття будуть записуватися враження про навколишній світ. А Гоббс і французький філософ-матеріаліст Гасенді уже звично, раніше Локка, в своїх висловлюваннях про пізнання вживав вислів «tabula rasa».
6.6.6. Досвід зовнішний та досвід внутрішний в теорії пізнання Джона Локка
Досвід, що живить людину уявленнями, поняттями, ідеями та знаннями, говорив Локк, буває двох видів: зовнішній та внутрішній. Джерелом першого є зовнішній світ, який пізнається за посередництва відчуттів. Джерелом же внутрішнього досвіду є процес обробки думкою даних відчувття, а так же внутрішній процес мислення, наслідком осягнення сутності речей та явищ розумом. Внутрішній досвід Локк називає рефлективною діяльністю, а пізнання – рефлективним пізнанням [10]. З цих двох джерел – зовнішнього та внутрішнього – людина черпає свої ідеї, всі свої знання. «Називаючи перше джерело відчуттям, - пише Джон Локк, - я називаю другий рефлексією, тому що воно постачає лише ті ідеї, які здобуваються душею шляхом рефлексії (роздумів)… над своєю особистою внутрішньою діяльністю. Отже, під рефлексією в наступному викладі я розумію знання, що набуті душею про свою діяльність і способи її (діяльності душі – Є. Д) виявлення, внаслідок яких в розумі породжуються ідеї цієї діяльності. Ці два джерела, повторюю я, тобто зовнішні матеріальні речі, як об’єкти відчуття, і внутрішня діяльність нашої душу, як об’єкти рефлексії, на мою думку, і є виключно тими, з яких беруть початки всі наші ідеї” (ІІ, 1, п.4). Але при цьому, підкреслював Локк, слід пам’ятати, що “ Нічого немає в розумі, чого не було б у відчуттях».
6.6.7. Ідеї прості та складні в теорії пізнання Джона Локка.
За допомогою відчуттів та рефлексії, за вченням Локка, в нашій свідомості утворюються елементарні і одноразово з цим ясні ідеї, які філософ називає ідеями простими. Простими ідеями від чуттєвого пізнання являються ідеї тепла, холоду, просторовості, фігури, руху і тому подібне; простими ж ідеями рефлексії – спогади, розрізнення, судження і віра. Сукупність простих ідей – це та межа нашого мислення, за яку воно вийти не може.
Складні ж ідеї утворюються в процесі активної діяльності нашого розуму, який співставляє, поєднує і роз’єднує, видозмінює ті прості відчуттєві та рефлективні ідеї, що уже існують в душу людини. Опрацьовуючи проблему складних ідей, Джон Локк розподіляє їх на три групи:
1.Складні ідеї модусів, що виражають собою необхідні властивості субстанції (кількості – десяток, двадцять п’ять, велике, мале; якості – краса, гармонія, досконалість);
2.Складні ідеї субстанції, як «субстрат», «підґрунтя» ідей, що не мають самостійного існування (людина, армія, стадо);
3.Складні ідеї співвідношення (батько, друг, сусіда).
На цю класифікацію складних ідей Локка слід дивитись як на незавершену спробу розробки проблем логіки змісту і співвідношення понять, та розробку системи філософських категорій. Сучасний рівень розробки проблеми змісту та співвідношення понять ми вивчатиме в курсі логіки в наступному семестрі. А як опрацьовувалася та удосконалювалась система філософських категорій ми познайомимось пізніше в нашому ж курсі.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 41 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |