Читайте также:
|
6.7.1. Життєвий шлях та формування філософських поглядів філософа.
Готфрід Вільгельм Лейбніц народився в 1646 році в сім’ї професора Лейбцігського університету. Майбутній великий вчений і філософ не пішов шляхом свого батька і після закінчення вищого навчального закладу не став ні професором, ні науковим співробітником в університеті. В 1668 році, Готфрід Вільгельм Лейбніц пішов служити юристом до майнцського курфюрста, а в 1676 році переходить на службу до герцога гановерського. Користуючись прихильністю своїх патронів, вчений і філософ виконує їх дипломатичні доручення, багато і багато мандрує, знайомиться з усіма тогочасними вченими Європи і сам, на свій особистий страх і риск, займається наукою. Помер Лейбніц у 1716 році.
Хочу ще раз звернути увагу студентів і підкреслити, що Лейбніц професіонально не працював в жодному навчальному чи науковому закладі. Офіційно він був лише юристом, а потім – дипломатичним порученцем і, нарешті - придворним бібліотекарем. В той же час він був членом майже всіх ведучих наукових та навчальних установ Європи, засновником та президентом Берлінської та Петербургської Академії наук. А свої філософські та наукові праці виконані ним за власним бажанням і з власного задуму, без якого б то не було стороннього замовлення, примусу чи обов’язку. Він – один з найяскравіших прикладів selfmaking man – людини, що зробила саму себе за своїм власним бажанням.
Лейбніц, поряд з Ісаком Ньютоном [11], був найбільш видатним вченим свого часу. Особливо значні його досягнення в галузі Логіки, Математики і Фізики. Логіку він збагатив четвертим законом, - Законом достатньої підстави. Законам логічного мислення він намагався надати матиматичну досконалість, щоб таким чином, істину можна було… вираховувати. З цієї точки зору його можна вважати родоначальником сучасної математичної логіки,що лежить в основі ряду сучасних технічних досягнень, в тому числі й в комп’ютерному програмуванні. Його праця «Про мистецтво комбінаторики» поклала початок сучасній науці «Комбінаторика». Він є автором ряду винаходів і нових для того часу наукових відкриттів з проблем фізики (природа світла), геології, біології, космології, лінгвістики, богослов’я… Всі його починання знайшли плідне продовження та застосування в багатьох галузях наукового знання.
Віддавши належне науковим працям генія Лейбніца, філософи Американської Радикальної Академії (The Radical Academy) в своїй публікації «Нарис філософії 17 століття» (Overview of 17th Century Philosophy) називають його тим, хто зробив найбільш вагомий внесок в розвиток «різних галузей знань». А далі пишуть: «Він був математиком і відкрив диференційне обрахування. Він був лінгвістом, істориком, богословом і філософом. Але при всьому його дивовижному розумі і великій освіченості, основи його філософської теорії були хибними» (he was wrong in his fundamental philosophical theorie). Можливо, вчені з Американської Радикальної Академії дещо перебільшують філософські помилки та применшують філософські досягнення Лейбніца. У всякому разі, ми намагатимемось розглянути без упереджень філософію Лейбніц, в тому числі і особливо його теорію пізнання.
6.7.2.Філософія Г.- В Лейбніца.
Лейбніц уже уславленою людиною писав, що він філософією зацікавився, коли випадково вичитав з якоїсь книжки, що такий-то (можливо, Єней Піко дела Мірандолла) дворічним хлопчиком уже читав «Діалоги» Платона. Ці, звичайно, видумані і незмірно перебільшені повідомлення так боляче вдарили по самолюбству п’ятнадцятирічного - «переростка»! - Готфріда Вільгельма, що він зразу ж кинувся доганяти прогаяне – став читати Платона, а потім, «заразившись філософією», твори інших філософів.
За визнанням самого Лейбніца, він спочатку повністю поділяв погляд тих філософів, твори яких читав підряд: Платона, Арістотеля, Декарта, Локка, Гоббса, Спінози… Читання філософських творів привело Лейбніца до визнання математики, як вищої форми знання. А з цих позицій він відкинув вчення Спінози про Бога-Природу та про субстанцію, оскільки остання, як думав Лейбніц, має ділитися до нескінченності і в той же час перебувати в просторі. Виходячи з позицій християнського погляду на Бога, він не допускав, щоб субстанція, тобто, - спінозівська природа Бога, могла складатися з чогось там або ділитися на щось. На погляд Лейбніца, субстанція, що лежить в основі світу і втілює в собі кінцеву і найвищу сутність, має бути у вищій мірі простою, неподільною і знаходитися поза просторового виміру. Ось таку неподільну, просту субстанцію він назвав монадою (від грецького слова «μονος», «monos» - одиниця, один, єдиний). Не випадково, свій основній філософський твір він назвав: «Монадологія»
Вища Монада Бог – одна, але вона породжує з себе всі інші, похідні, монади. Останні з’явилися та існують завдяки безперервному випромінюванню (fulguration) з Монаді вищої. Монади вічні, бо вічне та безперервне їх випромінювання Монади вищої. Кількість випромінюючих монад нескінчена, і кожна з них унікальна та неповторна. В людині існують дві монади: монада тіла та монада душі, які зовсім незалежні одна від одної. Функцінування монад душі та тіла Лейбніц слідом за Декартом, уподібнював ходу двох синхронних годинників, що одночасно відбивають один й той же такт. Завдяки цьому зовнішня дія на тіло людини співпадає з ходом «годинника» і відповідно відчувається (зовнішня дія на тіло) людиною. Таку синхронність між тілом та душею людини Лейбніц назвав наперед установленою гармонією (предустановленной гармонией).
Наперед установлену гармонію Лейбніц поширив на всю матеріальну і духовну реальність. Лише завдяки божеству між монадами, а звідсіль – і у всьому світі - панує повна узгодженість і гармонія. В цьому плані Лейбніц говорив про те, що всі події і всі переміни в світі заздалегідь направлені Богом і завжди ведуть до благої мети. А цьому в світі не існує зла, бо воно служить лише тому, щоб на його тлі (на его фоне) краще висвітлювалося і проглядалося добро. Такий підхід до вирішення світоглядних проблем знадобився філософу для того, щоб зняти з християнського доброго Бога відповідальність за все те зло, що діється в світі. Система такого виправдання Бога розлого висвітлена в його другому головному філософсько-богословському творі, який він назвав – «Теодіцея» (Доброчинність Бога). Тут він намагався довести, що створений Богом світ є «самим кращим з усіх можливих світів», кращого за якого немає і бути не може.
6.7.3. Проблеми пізнання в філософії Г.- В. Лейбніца.
Свої думки про пізнання Лейбніц фрагментарно висловлював при викладі своїх основних філософських думок. Своє розуміння гносеологічних проблем Лейбніц немов би украплював в текст своїх основних творів. Вже в похилому віці, ніби відгукуючись на загальноєвропейську славу Джона Локка, він в 1704 році написав окремий твір, присвячений гносеології. Німецький філософ і вчений зробив виклик своєму англійському педагогу і філософу, як то він зробив було плідний виклик також славетному, то же англійському, вченому Ісаку Ньютону. Не інакше як заздрість підштовхувала честолюбивого Лейбніца на чергову філософську, як і наукову, творчість.
Свій твір німецький філософ назвав «Нові нариси людського розуміння», підкреслюючи цим, що виступає проти думок твору «Нариси людського розуміння» Джона Локка. При чому, структурою побудови свого твору, а також у Вступі окремо, підкреслює, що він спирається на «знаменитого англійця». Слід сказати, що за життя Лейбніца цей твір не було опубліковано. Він вийшов у світ лише через 50 років після смерті його автора.
В передмові до свого значного філософського твору Лейбніц пише про свого «знаменитого англійця»: «Правда, я здебільшого дотримуюсь зовсім інших поглядів, аніж він… Його система ближче до Арістотеля, а моя – до Платона… Йдеться про те, чи справді душа сама по собі зовсім чиста, на якій ще нічого не писали (tabula rasa), як це думають Арістотель і Локк; чи справжнім є все те, що на ній написано, йде виключно від почуттів та досвіду; чи душа заздалегідь, з самого початку, уже має принципи різних понять і теорій, для пробудження яких зовнішні предмети є лише приводом, як це думаю я разом з Платоном, а також зі схоластами» (Нові нариси людського розуміння, ІХ). «Це веде до питання іншого, а саме – до питання про те, чи всі істини залежать від досвіду, тобто від індукції й від прикладів, чи є такі істини, що грунтуються на іншій основі» (Там же, Глава ХІ). «Незаперечні істини, на зразок тих, що зустрічаються в чистій арифметиці чи в геометрії, мають функціонувати за принципами, доказ істинності яких не залежить від прикладів а також від свідчень почуттів. Хоча, якби не було почуттів, нам ніколи не прийшло б в голову задуматись над ними. Ці речі слід ретельно відрізняти одні від одних» (Там же, Глава ХІІІ).
В розумінні сутності пізнання Лейбніц твердо стояв на позиціях послідовного раціоналізму; доводив, що істину можна осягнути лише розумом, що істина доступна лише розуму. Він поділяв думки Платона про вродженість ідей, що знаходяться в розумі, можуть пробуджуватись і постачати нас чистими, не скаламученими істинними знаннями. «Хіба можна заперечувати що в нашому дусі є багато вродженого? - писав він. – Ми, так би мовити, вроджені самі собі. У нас є буття, єдність, субстанція, тривалість, зміни, діяльність, сприйняття, задоволення й тисячі інших наших інтелектуальних ідей. Оскільки ці, так би мовити, речі безпосередньо і завжди маються в нашому розумі, … то нічого дивуватися, якщо ми кажемо, що всі ці ідеї разом з тим, що від них залежить, вроджені нам». «Маються також практично вроджені нам принципи, наприклад: «Необхідно шукати радостей і уникати клопоту». Ця максима, одначе, здобута не розумом, а через інстинкт. Це вроджений принцип, але він не показує собою природного світла розуму, оскільки не може бути зрозумілим гранично чітко» (Там же, Глава 1).
Відчуття, визнавав Лейбніц, постачають розуму певну інформацію, але істина доступна лише розуму. В цьому плані він погоджується з висленням Локка про те, що «В розумі немає нічого з того, чого не було б у відчуттях» (Nihil est in intellectu quod prius non fuerit in sensu), але лише при умові, якщо цей вислів продовжити словами: «окрім самого разуму» (nisi intellectu ipse)". Для Лейбніца істини факту (відчуття, досвіду, експерименту) – випадкові, сумнівні, а істини розуму – адекватні і безсумнівні.
6.8. Філософія Давида Юма
6.8.1. Вклад Давида Юма в світову культуру.
Син шотландського юриста міста Единбург, секретар англійського посольства в Парижі, а потім – помічник державного секретаря Англії Давид Юм (David Hume, 1711 - 1776) справив значний вплив на наступний розвиток філософії суб’єктивного ідеалізму. Він написав ряд наукових праць з історії («Історія Англії»), політичної економії (був попередником та учителем класика Політичної економії Адама Сміта), моралі («Нариси з проблем моралі і політики». «Дослідження принципів моралі»), релігієзнавству («Природнича історія релігії», «Діалоги про природничі релігії»). З усіх перерахованих проблем він був одним з найбільш авторитетних і плідних вчених, знаходився в центрі бурхливого соціально-політичного та ідеологічного життя своїх сучасників, письмово та усно спілкувався майже з усіма європейськими діячами тогочасної культури.
Публікації наукових, філософських та публіцистичних творів Давида Юма то проходили непоміченими, то супроводжувались вибухами обурення. Сам Юм до реакції читачів на свої твори ставився з юмором і гідною самокритикою. Так, його перший твір «Трактат про людську природу», написаний протягом 1734 – 1737 років вийшов двома виданнями в 1739 – 1740 роках пройшов зовсім непомітно. Потім в своїй «Автобіографії» Юм чистосердечно признавався: «Навряд чи чійсь літературний дебют був таким невдалим, аніж мій «Трактат про людську природу». Він вийшов з друку мертвонародженим, не сподобавшись навіть честі збудити галас серед фанатиків. Але, маючи від природи веселу вдачу й запальний темперамент, я надто скоро справився з цією поразкою і з великим старанням продовжував мої заняття в селі» (Давид Юм. Сочинения, том І, Москва, 1966, стр. 68).
Опублікована Юмом в 1754 році «Історія Англії» викликала бурю ненависті. «Признаюсь, - пише він, - я був чомусь твердо переконаний в успіху цього твору. Мені здавалось, що я буду єдиним істориком, котрий знехтував одночасно владу, користь, авторитет і голос народних марновірств. Проте, яке жахливе розчарування! Я був зустрінутий галасом невдоволення, злоби та ненависті. Англійці, ірландці і шотландці, віги і торі, церковники і сектанти, віруючі і вільнодумці, патріоти і лакеї, - всі у прориві ярості об’єднались проти людини, яка дозволила собі оплакати судьбу Карла І та графа Стаффорда. І, що найбільш боляче, після першого вибуху гніву, книжка була майже зовсім забута» (Там же, стор. 71).
6.8.2. Місце Давида Юма у вивченні проблем релігії
Студентам, що цікавляться проблемами релігієзнавства, рекомендую звернути увагу на ставлення філософа до релігії. Давид Юм народився і виріс в пресвітеріанській Шотландії, яка славилася особливим релігійним ригоризмом. Публічне порушення релігійних установ там до цього часу вважається гріховним і таврується ганьбою. До недавнього часу з вечора суботи до ранку понеділка шотландці змушені були віддавати Богу. В цей час магазини не торгують; кінотеатри, данцінги, театри закриті… У всіх має бути молитовний настрій. Сім’я Давида дотримувалась загальних правил поведінки, в школі їх сина виховували в релігійному дусі. Десь у віці 13-14 років Давид Юм став вчитуватися в сутність релігійного вчення, вивчати релігію і в наслідок – став вільнодумцем і перестав вірити в Бога.
Вже зрілим вченим Давид Юм зробив декілька досліджень з проблем релігії і цим поклав початок науковому вивченню релігії, написав ряд творів з цих проблем і став основоположником такої науки як «Філософія релігії». В своїх творах він піддає критиці раціоналістичні докази існування Бога, відкидає чудеса і каже про те, що релігія завжди була і є причиною розбрату між людьми. Розглянувши питання про походження релігії, він приходить до висновку, що джерело її - фантазія, що збуджується почуттями страху та надії. Французькі матеріалісти і атеїсти 18-го століття захоплено сприйняли релігієзнавчі твори Юма і були дуже розчаровані, коли він не продовжив своїх науково-атеїстичних досліджень релігії. «Мені повідомили, - писав йому французький філософ і атеїст Клод Гельвецій, - що Ви відмовились від свого напрочуд значного задуму – написати «Історію церкви». Подумати тільки! Цей предмет гідний Вас якраз в тій мірі, в якій і Ви гідні його А тому в ім’я Англії, Франції, Італії і нащадків я умоляю Вас написати цю історію. Зважте на те, що лише Ви здатні зробити те, для чого мало пройти багато віків, перш ніж міг народитися пан Юм, і що саме цю послугу він повинен дарувати світу наших днів і майбутнього часу» (Там же, стор. 7). Будучи переконаним атеїстом, Юм все ж таки вважав виправданим і корисним використовувати релігію в інтересах моралі та спокою громадянського життя.
6.8.З. Про державу та роль середнього класу в ній
Юм був лояльним до свого державного керівництва людиною: конформіст і консерватор. Він не поділяв поглядів Гоббса і Локка про договірне походження держави, заперечував право народу на революційне зміщення державної влади. Юм стверджував, що держава виникла завдяки розвитку та розширенню родинних зв’язків між людьми, від почуття симпатій людей один до одного і усвідомлення ними спільних інтересів. Як ідеолог буржуазних класів, філософ гарантією миру і прогресу в суспільстві вважав середній клас – ремісників, торгівців, булочників, кравців та подібних їм.
8.4. Теорія пізнання Давида Юма
В своїх творах Давид Юм зачіпає багато актуальних для його часу філософських проблем, але всі ці проблеми розглядаються через призму теорії пізнання. А тому ми можемо сказати, що філософія Юма – це перш за все теорія пізнання. Сам філософ своїм найбільшим науковим досягненням вважав саме розробку філософських проблем, наслідок яких узагальнив і виклав у своєму творі: «Дослідження про людське пізнання» (An Enquary concerning Human Understanding). Ця підсумкова робота Давида Юма увійшла в золотий фонд загальнолюдської філософської думки.
Юм відмовляється розглядати онтологічні проблеми – питання про існування чого б то не було – чи то матерії, чи то духу – поза людиною. Він виходить з того, що людина в процесі пізнання має справу лише зі своїми почуттями та зі своїми ідеями. «Яким це чином можна довести, - риторично запитує він, - що сприйняття (перцепції) людини мають викликатися зовнішніми предметами, що зовсім відрізняються від них (перцепцій, почуттів – Є.Д.), хоча й подібними до них(якщо це можливо), а не виникати чи то від енергії самого розуму, чи то від дії якого-небудь невидимого і невідомого духа, чи, нарешті, від якоїсь іншої причини? Відомо, - продовжує Юм, - що більшість цих сприйняттів нічим зовнішнім не викликаються, як-от в сновидіннях, при божевіллі чи за інших захворюваннях. І що може бути більш незрозумілим, аніж той спосіб, за допомогою якого тіло могло б подіяти на розум так, щоб він породив в собі образ субстанції, що на стільки відрізняється і протилежна природі тіла. Питання про те, чи породжуються сприйняття відчуттів подібними до них зовнішніми об’єктами, стосується факту. Яким чином це питання може бути вирішеним? - Зрозуміло, що за допомогою досвіду, як і всі інші подібного роду питання. Але в цьому пункті досвід залишається і повинен залишатися німим» (Там же, том ІІ, стор.156).
Задачу всієї філософії Юм бачить у вивченні внутрішнього, суб'єктивного світу людини. А в самому суб'єктивному світі людини філософ вбачає лише два роди явищ: чуттєве сприйняття (impression of sensation – враження від почуттів) і сприйняття рефлексивні ((impression of reflection – враження від наслідків роздумів). Прикладом першого роду вражень є відчуття світла, температури, звуків, болю тощо. Рефлексивні сприйняття – це спогади про минулі відчуттєві сприйняття, що їх Юм називає ідеями.
Свій «Трактат про людську природу» Юм розпочинає з опису різниці між «Враженнями» та «Ідеями». Він пише, що ці два види сприйняття володіють різною силою та інтенсивністю. «Під ідеями я розумію слабкі образи цих вражень, що спостерігаються в процесі мислення та роздумів». Ідеї, якщо вони прості, то вони подібні до вражень, але слабкіші їх. «Кожній простій ідеї відповідає подібне до неї просте враження, а кожному простому враженню – відповідна ідея». «Всі наші прості ідеї за свого першого виникнення походять від простих вражень, які їм відповідають, і в точності ними відтворюються». С другого боку, складним ідеям немає необхідності мати подібність з враженнями. Ми можемо уявити коня з крилами, ніколи не бачивши його. Але складові частини цієї складної ідеї (кінь і крила – Є.Д.) виникають з вражень. Доказом того, що спочатку з’являються враження, одержаних шляхом досвіду, служить те що сліпий від народження не має враження, а звідсіль і ідеї кольору. Ідеї, що довше зберігають первісні враження, належать пам’яті, решта – уявленням (воображениям).
В подальшому аналізі сприйнять Юм ділить їх на прості (наприклад, червоне, солодке, тверде) і складні (наприклад, яблуко, стіл, будинок). Якраз з видів цієї складності вражень утворюється свідомість і формуються людські знання. Розум (ум) сам по собі нічого не вносить в цей зміст. Він здатний лише приводити в порядок, переставляти та комбінувати враження. «Хоча наш розум (ум), - пише Юм в «Дослідженні про людське пізнання», - мабуть, володіє безмежною свободою, але за більш глибокого розгляду ми знайдемо, що він в дійсності обмежений жорсткими рамками і що вся його творча сила зводиться лише до здібності з’єднувати, переставляти, збільшувати чи зменшувати матеріал, який постачається йому почуттями та досвідом”.
В людській душі ідеї, що є копіями безпосередніх вражень, поєднуються за трьома принципами зв’язку: подібності, суміжності в часі та просторі і за принципом причинности. «На мій погляд, пише Юм, - є лише три таких принципи зв'язку, а саме: подібність (resemblance), просторово-часова суміжність (contiguiti) і діюча причина (cause of effeсt)) (Там же,том ІІ, стор. 26, 53). Пізніше філософ згадує ще й зв’язок за контрастом, але називає його похідним від трьох раніше перерахованих. Юм настійно підкреслює, що здібність пов'язувати між собою враження, не вроджені розуму, а набуваються з досвіду.
Всі предмети, наслідки людського мислення і дослідження поділяються Юмом на два класи: 1. Відношення ідей (relation of ideas) и 2. Матеріали фактів (matters of facts). Положення першого класу створенні шляхом чистої діяльності думки. Якби в природі не існувало ні кола, ні трикутника істинність геометрії від цього не захиталася б. Ці ідеї сприймаються нами по інтуїції чи в силу доказовості – дедуктивного умовиводу. Матеріали ж фактів (наприклад: іде Соркрат) не мають доказовості, не можуть бути логічно обґрунтованими. Причинність, говорить Юм, це взаємодія двох предметів або явищ. І оскільки ми маємо справу не з явищами і предметами поза нами, а лише зі своїми враженнями та ідеями про них, то нам невідомі сили, що породжують саме таку взаємодію предметів і явищ. Причина взаємодії двох предметів чи явищ для нас невідома, оскільки ні з предметами, ні з явищами поза нашими враженнями ми не маємо ніякого безпосереднього спілкування. У нас про них є лише суб’єктивне уявлення, у нас про них немає ніякого логічного дедуктивного обґрунтування. Таким чином, твердження про те, що те «що починає існувати, повинно мати причину свого існування» немає тої інтуїтивної доказовості, які притаманні логічним дедуктивним доведенням. Досвід може показувати нам що предмет/явище А пов’язаний з предметом/явищем В тим, що одне з них передує іншому, або слідує за ним. Якщо я, - розмірковує Юм, - бачу, що Сократ іде, то між Сократом і те що він іде немає ніякого логічного модального зв'язку. Сократу з логічною необхідністю не належить те, що він зараз іде. Він може стояти, лежати. Навіть існування для нього не є логічно необхідним. Його могло й не бути. «Немає такого об'єкта, який би заключав в собі існування іншого об'єкта, - якщо тільки ми розглядаємо ці об'єкти, не виходячи за межі тих ідей, що ми маємо про них».
Юм намагається переконати читача, що навіть загальноприйняті закони фізики не можуть прийматися нами за абсолютну, чисту істину, оскільки всі вони сформульовані за принципом: “Post hoc, ergo propter hoc” (Після цього – значить, по причині цього). Ми сприймаємо та узагальнюємо дані нашого досвіду не в силу їх істинності, а силу їх практичної доцільності, користі. Юм заперечував об'єктивну причинність, «детермінованість» явищ дійсності. Він казав, що у нас немає ніяких підстав сприймати за істину закон причинності, оскільки ми можемо уявити собі зовсім протилежне цим законам. Ми легко можемо уявити собі, що випущений з рук камін не падає вниз, а почав з прискоренням підійматися вверх, що людина живе в воді чи в безповітрянному просторі. В решті решт він робить висновок про недоступність і неможливість достовірного пізнання природи. «Найбільш досконала філософія природи, - пише він, - лише трішечки розширює межі нашого пізнання, а досконалі моральна та метафізичні філософії допомагають розширити і усвідомити нові області нашого незнання. Таким чином, переконання в людській слабкості наших знань є наслідком всієї філософії».
Звертаючись до аналізу свого «Я», Юм рішуче відкидає існування відокремленої душі від тіла. Він пише: «Що стосується мене, то коли я сам інтимним чином придивляюсь до того, що називаю своїм Я, я завжди наштовхуюсь на ту чи іншу одиничну перцепцію: тепла або холоду, світла або тіні, любові або ненависті, страждання або задоволення. Я ніколи не можу спіймати своє Я., свою душу, окремо від перцепції і ніяк не можу помітити нічого, окрім якої-небудь перцепції». Можливо, іронічно допускає він, можуть існувати й такі філософи, що здатні сприймати своє власне Я. «Але, залишаючи осторонь такого роду метафізиків, я приймаю рішення твердити відносно решти людей, що вони не що інше, як вузол чи сукупність різних перцепцій, що проходять одна за одною з незбагненою швидкістю і знаходяться в постійному плині, в постійному русі».
В заключення відзначимо і запам’ятаємо, що філософія Юма – це філософія суб’єктивного ідеалізму, а його теорію пізнання як скептицизм і сенсуалізм.
[1] Завдяки Декарту в науці на століття утвердилась думка, що «Природа боїться пустоти»».
[2] Під «матерією» Декарт розумів речовину.
[3] Лист Шанью від 26 квітня 1649 р.
[4] Латинською мовою прізвище Декарба писалось “Cartesius”, а для зазначення його дворянського походження філософа перед його фамілією ставилася частка "De", звідсіль - De’Cartesius (Де’Картезиус, Декарт), звідсіль також школу Декарта називают його призвіщем – «Картезіанці».
[5] Етика. Частина V. Передмова.
[6] Етика, частиа ІІ, теорема 7
[7] Етика, частина IV, розділ XXVII.
[8] Етика, частина ІІ, теорема 43, схолія.
[9] (Історичні факти – це явища дійсності, які прийсмаються нами як щось дане, але їх не можна вивести логічно з яких-нк\убуть логічних посилок. В історичній науці ми, просто, маємо прийняти за істину, що Наполееон помер в 1821 році, а Петро І – в 1725, що навала татаро-монглольских орд на Русь сталася в 1237 році і так далі. Але ніяким чином не можна зробити ці події наслідком логічних висновків з якихось логічних посилок. Історичні події достовірні, але воні ніяким чином не мають в собі логічної необхідності і невіідіворотності. З того факту, що N.N. є студентом Київуського політехнічного інституту ніяк не можна вивести день і рік його народження, його логічно необхідного, модального існування. N. N. не з меншими «логічними» підставами міг стати студентом, наприклад, Київського інституту народного господарства інституту чи іншого вузу; взагалі не стати студентом, а то й зовсім не існувати. - Є.Д.)
[10] Увага! Студентам прочитати та законспектцвати з Енциклопедій, бажано – з Філософської Енциклопедії - терміни: «Рефлексія», «Рефлективне пізнання».
[11] Група дослідників на зустріч третьому тисячоліттю захотіла визначити сотню людей, яких справили найбільший вплив на долю другого тисячоліття. Після ретельної відбірки та обговорення, включених в знамениту сотню розподілили по рангам від одного до 100. Людиною №1 одностайно було визнано Ісака Ньютона (1643 – 1727).
Проф. Дулуман Е.К.
ТЕМА 7
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 23 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |