Читайте также:
|
|
АБСОЛЮТ (лат. absolutus - безумовний, необмежений) – те, що ні від чого не залежить, безвідносне. Вічна, нескінченна першопричина світу і умова його буття. Звідси – «абсолютна ідея», абсолютна монархія тощо.
АБСТРАКЦІЯ (лат. abstracto - відокремлюю) – один з моментів пізнання, який полягає в мисленому відокремлені й виділені в самостійні об'єкти окремих сторін, властивостей, відношень певних предметів пізнання. Абстракція – процес мисленого ізолювання окремого предмета чи властивості.
АБСУРД (лат. absurdus - невідповідний, безглуздий; від surdus – глухий, неявний) – термін інтелектуальної традиції, що позначає, що світ виходить за межі нашого уявлення про нього; безглуздість феномена чи твердження в межах даної теоретичної системи. Абсурдність в даному випадку означає не відсутність смислу, а смисл, який непочутий, невиявлений.
АВТОНОМІЯ (гр. autos - власний і nomos - закон) – позначає феномен дистанціювання особистості від соціального контексту. Виділяють становлення Автономності: 1) виділення людини з природи; 2) виділення індивіда з роду (індивідуальна Автономність, або власне автономність).
АГНОСТИЦИЗМ (гр. а - заперечення, gnosis - знання) – філософське вчення, яке заперечує можливість однозначного пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності. Термін запровадив у 1869 р. англ. дослідник природи Т. Г. Гекслі.
АКСІОЛОГІЯ (гр. ахіos - цінність і...логія) – філософське вчення, що досліджує цінності як смислоутворюючу основу людського буття, які задають спрямованість і мотивованість людського життя і діяльності.
АЛОГІЗМ – міркування, що порушує закони логічного мислення; нелогічність взагалі. Веде до двозначності, суперечливості, бездоказовості, що виключає можливість пізнання істини.
АЛЬТЕРНАТИВА (лат. alternare - чергуватися, вагатися) – необхідність вибору між двома можливостями, що виключають одна одну.
АНАМНЕЗИС (гр. anamnesis - пригадування) – термін платонівської філософії, який означає стан людської душі, яка згадує бачене нею у світі ідей (сутностей).
АНІМІЗМ (лат. апіта, animus - душа, дух) – віра в існування душі як надприродного носія життя людини.
АНТРОПОМОРФІЗМ (гр. антропос - людина і morphe - вигляд, форма) – наділення предметів природи, небесних тіл, тварин, а також надприродних істот (духів, богів) зовнішністю і фізичними властивостями людини.
АНТРОПОЦЕНТРИЗМ (гр. антропос - людина і лат. centrum - осереддя, центр) – принцип світогляду Відродження та Нового часу, за якими людина є центром Всесвіту і найвищою метою всіх подій, що відбуваються у світі.
АНТРОПОЛОГІЯ (гр. антропос – людина, логос – вчення) – розділ філософії, предметом якого є вивчення людини, її природи та суті її буття.
АПОЛОГЕТИКА (гр. apologetikos - захисний, виправданий) – галузь християнського богослов'я, що обґрунтовує віровчення християнства.
АПОРІЯ (грец. aporia - безвихідь) – ускладнення у вирішенні проблеми, пов'язаної з суперечністю між даними спостереження і спробами мисленого аналізу їх. Розробляються античною філософією – елеатом Зеноном.
АРХЕ (грец. arche - початок, походження) – термін давньогрецької філософії: 1) відправна точка, початок чогось у просторовому або часовому розумінні; 2) початок як причина чого-небудь.
АСКЕТИЗМ (грец. asketes - навчений вправам; пустельник, чернець) – моральний принцип, який полягає у крайньому обмежені потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з метою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу.
АТРИБУТ (лат. attribuo - наділяю) – невід’ємна властивість об’єкта, без якої він не може ні існувати, ні мислитися.
БІНАРНІСТЬ / бінарна опозиція (лат. binarius - двоїстий) – модель відношень (смислових, соціальних), в основі якої лежить двоїстість, двочленність. Спосіб мислити світ як такий, що збудований на протилежностях (верх-низ, раціональне - ірраціональне, суб’єкт - об’єкт, “я” - “Інший”, маскулінне - фемінне, культурне - природне тощо).
БОГ – надприродна всемогутня істота, головний об'єкт релігійної віри і поклоніння. У християнстві Бог є особистість, з якою віруючий може спілкуватися, вимолювати у неї прощення гріхів, просити спасіння та вічне життя.
БУТТЯ – філософська категорія, що позначає: 1) все, що реально існує; 2) те, що існує як істинне, на відміну від видимого; 3) реальність, яка існує об'єктивно, поза свідомістю людини і незалежно від неї; 4) загальний спосіб існування людини.
ВИДИМІСТЬ (позірність) – однобічне, поверхове (викривлене) відображення або виявлення сутності.
ВИПАДКОВІСТЬ – зовнішня зумовленість явищ; те, що може статися або не статися, залежно від умов і обставин.
ВОЛЮНТАРИЗМ (лат. voluntas - воля) – 1) напрям у філософії, який проголошує основою буття волю; 2) діяльність, що керується лише суб'єктивними бажаннями та рішеннями.
ГЕДОНІЗМ (грец. hedone - насолода, задоволення) – філософсько-етичне вчення, за яким найвищим благом і метою життя людини є насолода.
ГЕНЕЗИС (грец. genesis - виникнення, зародження) – поняття, що виражає як момент походження, виникнення предметів і явищ, так і процес їх закономірного розвитку.
ГНОСЕОЛОГІЯ (грец. gnosis - пізнання і logos - вчення) – розділ філософії, в якому досліджуються пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, природи і можливості пізнання людиною світу і самої себе.
ГУМАНІЗМ (лат. humanus - людський, людяний) – у широкому значенні – історично змінна система поглядів, яка визначає цінність людини як особистості, її право на свободу, щастя тощо; у вузькому значенні – культурний рух епохи Відродження.
ДЕТЕРМІНІЗМ (лат. determinatio - визначений, обмежений) – філософське вчення про загальну об'єктивну зумовленість явищ природи, суспільства та людської волі.
ДІАЛЕКТИКА (грец. dialektike - мистецтво ведення бесіди, полеміки) – 1) у давньому значенні: мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей у судженнях супротивника; 2) у сучасному розумінні: а) об'єктивний процес розвитку явищ на основі виникнення, боротьби і розв'язання притаманних їм суперечностей; б) філософське вчення про універсальні закони руху і розвитку світу.
ДУАЛІЗМ (лат. dualis - двоїстий) – принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) – духу й матерії, ідеального й матеріального.
ДУХ – наділена свідомістю й самосвідомістю істота, суб’єкт мислення, почуттів і волі; активна сила людини, спрямована на пізнання і перетворення світу.
ДУША – термін, яким позначається внутрішній світ людини, її почуття, емоції, відчуття. Душа є життєвою силою, що втілює безтілесну ідею, є опосередковуючою ланкою між духом (ідеальним) і тілом.
ЕГОЦЕНТРИЗМ (лат. ego - я і centrum - осереддя, центр): 1) філософський та етичний принцип, за яким індивід, особистість вважається центром Всесвіту; 2) риса характеру, яка проявляється в крайньому індивідуалізмі, егоїзмі.
ЕЙДОС (грец. eidos - вигляд, образ) – термін давньогрецької філософії. Платон використовував його в значенні «ідея», що розглядався як ідеальний прообраз речі. Арістотель використовував ейдос у значенні форми, що виступає в єдності з матерією. Смисловий образ речі, мисленеве а не чуттєве сприйняття речі.
ЕКЛЕКТИКА (грец. eklektikos - той, що вибирає, вибраний): 1) у первісному значенні – механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які безпринципно запозичуються з протилежних концепцій; 2) напрям в античній філософії II ст. до н. е. - II ст. н. е., для якого характерні поєднання елементів різних філософських систем і тенденція до нівелювання відмінностей між вченнями й школами.
ЕМАНАЦІЯ (лат. emanatio - витікання, сходження) – термін, запроваджений стародавніми філософами, який означав сходження нижчих форм буття з вищого буття – єдиного універсального непорушного начала.
ЕМПІРИЗМ (грец. етреігіа - досвід) – напрям у теорії пізнання, який вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід.
ЕНТЕЛЕХІЯ (грец. entelecheia - здійсненість) – у філософії Арістотеля внутрішня мета руху, закладена в прихованому вигляді в кожному бутті до його здійснення; діяльне, формуюче начало.
І ДЕАЛІЗМ (грец. idea - вигляд, першообраз) – протилежний матеріалізмові філософський напрям, який намагається довести, що дух, свідомість, мислення, ідеальне є первинним, а буття, природа, матеріальне – вторинним.
ІДЕНТИЧНІСТЬ (лат. identificare – ототожнювати) – психологічне уявлення людини про своє Я, що характеризується суб’єктивним відчуттям своєї індивідуальної самототожності і цілісності; ототожнення себе з тими чи іншими типологічними категоріями (соціальним статусом, статтю, віком, роллю, етичною нормою, групою, культурою, тощо).
ІДЕЯ (грец. idea - вигляд, образ, начало) – смислова форма, сутність всякої речі, без якої ніщо не має свого буття. Ідеї є вічними праобразами мінливого світу речей.
ІМАНЕНТНИЙ (від лат. immanens - властивий, притаманний чомусь) – внутрішньо притаманне, на відміну трансцендентному – зовнішньому; випливає з природи самого явища.
ІНТЕНЦІЯ (лат. intentio - прагнення, намір) – термін схоластичної філософії, яким позначали намір, мету, спрямованість свідомості, мислення на якийсь предмет.
ІРОНІЯ (гр. еігопеіа – прикидання. відмовка) – стилістичний принцип, який полягає у невідповідності прямого смислу висловлювання його прихованому значенню і спрямовується на розщеплення будь-якої серйозної завершеності. Іронія Сократа - філософський принцип пошуку істини через сумнів.
ІРРАЦІОНАЛІЗМ (лат. irrationalis - нерозумний, несвідомий) – принцип філософських вчень, які обстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому волю, інстинкт, інтуїцію, віру як основу світу та його розуміння. Налаштований проти духу Просвітництва.
ІСНУВАННЯ – 1) синонім буття; 2) буття, в якому проявляється сутність (не просто бути, а існувати); 3) центральне поняття філософії екзистенціалізму, що позначає унікальність людського існування.
І СТОРИЗМ – принцип наукового пізнання, за яким процеси дійсності мають розглядатися в їх закономірному історичному розвитку, в тісному зв'язку з конкретно-історичними умовами їх існування.
КАРМА (санскрит - дія, обов'язок, діяльність) – у вченнях індійських релігій – особлива містична сила, обов'язковий автоматично діючий «закон відплати» за сукупність вчинків, намірів, прагнень, який визначає долю живої істоти в наступних перевтіленнях.
КАТАРСИС (грец. katarsis - очищення) – у давньогрецькій філософії тлумачили як очищення душі від пристрастей, від чуттєвих прагнень, насолоду очищення душі під впливом мистецтва.
КАТЕГОРІЯ (грец. kategoria - ствердження; основна й загальна ознака) – універсальна форма мислення і свідомості, яка відображає загальні властивості і відношення об'єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних, духовних явищ.
КОНЦЕПТУАЛІЗМ (лат. conceptus - думка, поняття) – напрям у середньовічній філософії, представники якого доводили, що загальні поняття реально не існують ані до речей, ані в самих речах, а є лише особливими формами пізнання дійсності.
КРЕАЦІОНІЗМ (лат. creatio - створення) – ідеалістичний напрям, який стверджує, що існування всіх форм життя є наслідком божественного творіння.
КРИТЕРІЙ (грец. kriterion - засіб судження) – мірило достовірності людських знань, їх відповідності об'єктивній дійсності.
КУЛЬТ (лат. cultus - вшанування, поклоніння) – сукупність прийнятих у тій чи іншій релігії обрядових дій, свят, ритуалів, звичаїв, пов'язаних з вірою у надприродні сили і спрямованих на умилостивлення їх; обрядовий бік релігії.
ЛОГІКА (грец. logike - наука про умовивід) – наука про закони, форми та прийоми мислення, які забезпечують досягнення об'єктивної істини у процесі міркування і пізнання.
ЛОГОС (грец. logos - поняття, думка, розум) – термін давньогрецької філософії, що вживається в значеннях «слово», «смисл», «судження», «пропорційність», «основа», «розум» і набув значення об'єктивної закономірності, необхідності. Термін ввів у філософію Геракліт, маючи на увазі так званий космічний Логос, неадекватний словам.
МАЄВТИКА (повивальна майстерність) – пізнавальний метод Сократа, що відображає процесуальність народження істини, уподібнюючи свою діяльність з мистецтвом повитухи (акушерки).
МАТЕРІАЛІЗМ (від лат. materialis - речовинний) – протилежний ідеалізмові філософський напрям, який виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух – вторинними.
МАТЕРІЯ (лат. materia – речовина) – 1) як протилежність формі, субстрат або матеріал, з якого створені речі; 2) як протилежність свідомості – зовнішнє, об’єктивне буття, формами існування якого є простір і час.
МЕДИТАЦІЯ (лат. meditatio - розмірковування) - розумова дія, спрямована на приведення психіки людини в стан поглибленого зосередження.
МЕТАФІЗИКА (грец. meta та physika - «після фізики») – 1) в історії філософії термін вживається для позначення філософських вчень про надчуттєві, недоступні досвідові начала буття; 2) протилежний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища визначеними і незмінними, не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху.
МЕТОД (грец. methodes - шлях дослідження чи спосіб пізнання) – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями відповідного об'єкта.
МЕХАНІЦИЗМ – світогляд, основу якого становить абсолютизація законів механіки, зведення складних явищ до простіших, якісних відмінностей до кількісних.
МІСТИЦИЗМ (грец. mystikos - таємничий) – у широкому розумінні – визнання надприродної сутності явищ; у вузькому - релігійно-філософський світогляд, в основі якого лежить віра в можливість безпосередньо надчуттєвого і надрозумного спілкування людини з нематеріальним, духовним світом, Богом. МІФ (грец. mifhos - слово, оповідь, переказ) – 1) історично перша світоглядна форма відображення дійсності, для якої характерна символічність, синкретичність (нероздільна єдність протилежностей: знання – віра, чуттєве – розумове тощо) і життєвість.
МУДРІСТЬ – позатеоретична форма світоглядного філософського осмислення дійсності і розв'язання практичних питань на основі життєвого досвіду і розуму.
НАТУРФІЛОСОФІЯ (лат. natura - природа і філософія) – система умоглядних уявлень про природу як цілісну, що розробляється у філософських вченнях переважно в епоху Відродження і Нового часу.
НЕОПЛАТОНІЗМ – містичний та ідеалістичний напрям у філософії, що виник у III—V ст. н. е. в Римській імперії. На основі платонізму намагався поєднати різні системи античної філософії.
НЕСВІДОМЕ – певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовольністю виникнення і перебігу, відсутністю свідомого контролю й регулювання. Вперше теорію Н. розробив З.Фрейд – сукупність активних психічних утворень, станів, процесів, механізмів і дій людини, що неусвідомлюються нею без застосування спеціальних методів.
НІГІЛІЗМ (лат. nihil - ніщо, нічого) – заперечення загальноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, традицій.
НУС (грец. nus - думка, розум) – одне з основних понять давньогрецької філософії, що означало узагальнення всіх актів свідомості й мислення, усіх смислових, розумових і мисленевих закономірностей, яким підпорядковані космос і людина. Поняття найповніше розкрито у філософії Анаксагора.
ОБ'ЄКТИВАЦІЯ – перетворення суб'єктивного (властивостей, притаманних суб'єкту) на об'єктивне (на властивості об'єкта), що відбувається в процесі суспільної практики.
ОБРАЗ – форма і продукт суб'єктивного, ідеального відображення об'єктивної дійсності та свідомості людини.
ОНТОЛОГІЯ (грец. on (ontos) - суще і...логія - вчення) – розділ філософії, що вивчає питання першопочатку всього сущого та його форм виявлення (буття, субстанція, простір і час, причинність тощо).
ПАНТЕЇЗМ (грец. усе і Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.
ПАТРИСТИКА (лат. pater - батько) – один з провідних напрямів ідеології в епоху середньовіччя, що мав на меті тлумачення біблійних текстів, питань теології тощо.
ПРИНЦИП ( лат. ргіпсіріит - начало, основа) – 1) першоначало, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки; 2) внутрішнє переконання людини.
П РОВІДЕНЦІАЛІЗМ (лат. providentia - передбачення, провидіння) – теологічне розуміння причин суспільних подій як прояву волі Бога, а їх сенсу – як наперед визначеного наміру Бога.
РАЦІОНАЛІЗМ (лат. rationalis - розумний, від ratio - розум) – 1) у широкому розумінні – філософський напрям, що протиставляє містиці, теології, ірраціоналізму переконання у здатності людського розуму пізнавати закони розвитку природи і суспільства; 2) напрям у теорії пізнання, який, на противагу сенсуалізму (емпіризму), вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум (теоретичне мислення).
РЕАЛІЗМ (лат. realis - речовий, дійсний) – сукупність філософських вчень і шкіл, які визначають незалежне від суб'єкта існування об'єкта, причому під об'єктом розуміють як матеріальні речі, так і ідеальні поняття.
РЕДУКЦІЯ (лат. reductio - повернення, приведення назад) – логіко-методологічний прийом, який полягає у зведенні в процесі дослідження одного явища до іншого, одного завдання чи проблеми до іншої з метою їх спрощення.
РЕЛЯТИВІЗМ (лат. relativus - відносний) – 1) принцип відносності людських знань; 2) суб'єктивно-ідеалістичне вчення, яке абсолютизує відносність людських знань, заперечує моменти абсолютно істинного в них і на цій підставі заперечує об'єктивну істину, пізнаваність світу.
РЕФЛЕКСІЯ (лат. reflexio - обернення назад, відображення) – термін для позначення здатності людського пізнання досліджувати сам пізнавальний акт, діяльність самопізнання, що дає змогу розкрити специфіку духовного світу людини. Специфічна риса філософського світогляду.
СВІДОМІСТЬ – властивий людині спосіб відношення до дійсності, опосередкований знанням; саморефлексія буття, завдяки якій воно є буттям „для себе”.
СВОБОДА – сфера цілеспрямованої діяльності; спосіб, у який діяльна сутність покладає власне буття, сама визначає себе до існування й дії.
СВОБОДА ВОЛІ – один з аспектів свободи, в якому розкривається здатність людини приймати рішення зі знанням справи, панувати над собою.
СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ (лат. saecularis - мирський, світський) – процес звільнення всіх сфер життєдіяльності людини і суспільства від впливу релігії.
СЕНСУАЛІЗМ (лат. sensualis - чуттєвий, від sensus - почуття, відчуття) – напрям у теорії пізнання, який визнає відчуття єдиним джерелом знань. Протилежний раціоналізмові.
СКЕПТИЦИЗМ (грец. skeptikos - недовірливий, той, хто досліджує) – філософське вчення, що піддає сумніву можливість достовірного пізнання об'єктивного світу.
СОФІЗМ (грец. sophisma - судження, придумане хитро, майстерність, уміння) – логічний виверт, який навмисно імітує, наслідує формальну правильність мислення, щоб видати хибне міркування за істинне.
СПЕКУЛЯТИВНЕ – термін, під яким розуміється тип теоретичного знання, що виводиться без звернення до досвіду, за допомогою рефлексії і спрямовується на осягнення граничних основ буття.
СУБ'ЄКТ (лат. subjectum - те, що лежить в основі, підкладене) – носій певного роду діяльності; у теорії пізнання – свідома істота, що пізнає.
СУБ'ЄКТИВНЕ – те, що властиве суб'єктові, визначається його діяльністю; психічна, духовна діяльність людини як суб'єкта; знання і переживання суб'єктом самого себе; індивідуальність пізнання різних людей.
СУБСТАНЦІЯ (лат. substantia - сутність) – філософська категорія для позначення фундаментальної основи всієї різноманітності явищ природи та історії, якою є саморух матерії.
СХОЛАСТИКА (грец schole - вчена бесіда, школа) – тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Мала на меті обґрунтування, систематизацію і захист теології за допомогою раціоналістичних засобів.
СЦІЄНТИЗМ (лат. scientia - знання, наука) – світоглядна позиція, пов'язана з абсолютизацією позитивних аспектів впливу природничих наук на розвиток культури.
ТЕЇЗМ (грец. Theos - Бог) – релігійний світогляд, в основі якого лежить розуміння Бога як особи, що створила світ і втручається в його події.
ТРАНСЦЕНДЕНТНИЙ – той, що лежить поза межами певної сфери (свідомості, пізнання, природи); протилежне іманентному..
УНІВЕРСАЛІЇ (лат. universalis - загальний) – філософський термін, який вживався для позначення загальних понять (стіл, люди) на відміну від одиничних (конкретний стіл, конкретна людина). Широко використовувався в середньовічній схоластиці.
ФАТАЛІЗМ (лат. fatalis - визначений долею) – концепція, за якою хід подій у природі, суспільстві, житті кожної людини наперед визначено Богом, його волею.
ФЕНОМЕН (грец. phainomenon - те, що з'являється) – явище, єдине в своєму роді, взяте в цілісності, в єдності з його суттю. Феномен як очевидна даність осягається за допомогою інтуїції.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 20 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |