|
Читайте также: |
У середині грудня Сивий Бобер вирядився вгору по Маккензі, взявши із собою Міт‑Са й Клу‑Куч. Куплені або позичені собаки провадили одні санки, в яких їхав він сам. Другими, меншими санками керував Міт‑Са, і запряжено в них було молодих собак. Санки та й запряг були мало не іграшкові, однак Міт‑Са почувався захоплено, бо це ж він починає вже працювати, як дорослий чоловік. Він учився поганяти й муштрувати собак, а вони теж призвичаювались ходити запряжені. Опріч того, його санчата ще й корисні були, бо на них наклали фунтів із двісті всякого збіжжя та харчу.
Біле Ікло бачив, як собаки працюють у збруї, і не дуже ремствував, коли його запрягали вперше. Йому наклали на шию підбитого мохом хомута, якого посторонками прив'язали до ременя, що проходив у нього попід грудьми й уподовж спини. До цього ременя кріпили довгого мотузка, яким Біле Ікло тягнув санки.
У запрягу було семеро собак. Всім їм сповнилось місяців по дев'ять‑десять, і лишень Білому Іклу було вісім місяців віку. Кожен з них прив'язаний був до санок окремим мотузком, а ці мотузки були різної довжини, один від одного коротший принаймні на довжину тіла собаки, і всі сходилися до кільця, закріпленого в передку санок. Самі санки, зроблені з міцної берестяної кори, не мали полозків. Загнутий догори передок не давав їм закопуватися в сніг. Завдяки такій будові санок вся вага лягала на більшу площу снігу, який розсипався кришталевим порохом. З тією ж самою метою більш рівномірного розподілу ваги собаки на кінцях своїх мотузків розходились віялом від передка санок, і жоден не біг слідом іншого.
Такий запряг мав ще одну перевагу. Різні завдовжки мотузки перешкоджали заднім собакам гризти передніх, а передні, щоб напасти на заднього собаку, який біг на коротшому мотузку, мусили обертатись. При цьому нападник опинявся віч‑на‑віч перед супротивником, та ще й наражав себе на батіг погонича. Проте найголовніша вигода полягала в тому, що задній собака, наміряючись напасти на переднього, тягнув санки дужче, а що шпаркіш їхали санки, то шпаркіш біг і передній собака. Отож задній собака ніколи не міг його наздогнати. Що швидше біг один собака, то швидше біг і другий, та й усі собаки. І тим самим швидше посувалися санки. Отаким хитрим, лукавим способом людина збільшувала свою владу над тваринами.
Міт‑Са схожий був на батька й затямив дещо з його сивої мудрості. Він давно завважив, що Ліп‑Ліп переслідує Білого Ікла, але тоді Ліп‑Ліп належав комусь іншому, і Міт‑Са тільки іноді покрадьки шпурляв у нього каменем. А тепер, коли Ліп‑Ліп став його собакою, він, щоб помотатись на ньому прив'язав його на кінці найдовшого мотузка. Це робило Ліп‑Ліпа ніби передовиком і здавалось навіть почесним. Однак насправді нічого почесного тут не було, навпаки, замість того, щоб командувати зграєю й тримати її в покорі, він зробився об'єктом ненависті й нападів усіх собак.
Річ у тім, що задні собаки бачили Ліп‑Ліпа завжди попереду себе, так наче він тікав від них, і бачили тільки його кудлатого хвоста й задні ноги, а це видовище далеко не таке страшне, як вискалені зуби й настовбурчена шерсть. Та й собаки самою будовою свого розуму такі, що, коли перед ними біжить інший собака, їм видається, немов він утікає від них, і в них зараз же виникає бажання за ним гнатися. Тільки‑но санки рушили, весь запряг погнався за Ліп‑Ліпом, і так тривало цілий день. Ображений у своїй гідності й доведений до шалу, він кілька разів обертався до переслідувачів, але Міт‑Са махав своїм тридцятифутовим батогом, сплетеним з оленячих кишок, Ліп‑Ліпові щось обпікало морду, він повертався і біг далі вперед. Він не злякався б і всієї зграї, проте батіг був більше за те, що міг він винести. Йому залишалось тільки натягувати мотузка й тікати від зубів своїх товаришів.
Однак індіанці вигадали ще більші хитрощі. Щоб підсилити ворожнечу собак до свого провідника, Міт‑Са почав на очах у запрягу давати перевагу Ліп‑Ліпові. Це збуджувало в них і заздрощі й ненависть заразом. Перед очима у них Міт‑Са вділяв йому м'яса, але тільки йому. Вони просто казились, і лише батіг Міт‑Са тримав їх на відстані, поки Ліп‑Ліп їв. Коли м'яса й не було, то Міт‑Са відганяв собак подалі, аби їм видавалося, що він годує Ліп‑Ліпа.
Біле Ікло щиро взявся до роботи. Недурно він пройшов більшу відстань, ніж котрийсь інший собака, доки трапив до рук богів, і тепер добре розумів, що дарма противитись їхній силі. До того ще повсякчасне переслідування від зграї спонукало його менше на неї зважати, аніж на людей. З тваринами він не приятелював. Кічі він майже забув, і йому зосталася тільки вірність богам, що їх він визнав за своїх владарів. Він працював ретельно, навчився дисципліни й став слухняний у роботі, вірний і покірливий. Це головні якості приручених вовка та дикого собаки, а в Білого Ікла навіть більше, ніж звичайно.
Спілкувався Біле Ікло і з собаками, але це спілкування зводилося до ворожнечі й ненависті. Він не вмів з ними гратися, він знав тільки як гризтись, і таки гризся, віддячуючи їм у сто крат за всі рубці й укуси відтоді, як передовиком був Ліп‑Ліп. Але тепер Ліп‑Ліп бував передовиком, лише коли тягнув мотузка й біг попереду своїх товаришів, а санки, підскакуючи, мчали за ним. У таборі він тримався ближче до Міт‑Са, або до Сивого Бобра, або до Клу‑Куч. Він не насмілювався відійти від богів, бо звідусіль йому загрожували вискалені зуби, і він до краю мусив терпіти муку, якої сам завдавав колись Білому Іклу.
Коли підупав Ліп‑Ліп, то Біле Ікло міг натомість стати передовиком у зграї; але він був занадто похмурий і вовкуватий як на те. Він або не звертав уваги на своїх товаришів, або гризся з ними. Собаки вже уступалися йому з дороги, і жоден з них, навіть найсміливіший, не важився вкрасти в нього м'ясо. Вони тільки хапались якнайшвидше з'їсти своє, щоб він часом не відібрав. Він добре засвоїв закон: придушуй слабшого й корись дужчому. З'їдав він свою частку як лише міг хутко. І кепсько доводилось тому собаці, що не встигав на цей час упоратися зі своєю! Гарчання, вискал зубів, – і вже Біле Ікло доїдав його пайку, а собаці лишалося тільки виливати своє обурення перед байдужими зорями.
Траплялось, одначе, що котрийсь собака зчиняв бунт, але він хутко його втихомирював. Це було йому просто зайвою вправою. Він старанно охороняв своє становище й зубами відповідав на найменші зазіхання на нього. Гризлися звичайно недовго. Де вже могли собаки з ним упоратись! Вони були покусані й заюшені кров'ю, перш ніж приходили до тями, і переможені вже тоді, коли тільки збиралися по‑справжньому битись.
Біле Ікло пильнував такої самої дисципліни в зграї, якої боги вимагали від них усіх. Жодне панібратство не віталось. Він вимагав безмежної поваги до себе. Між собою собаки могли робити що завгодно, це його не обходило. Його обходило тільки те, щоб вони давали йому спокій, звертали йому з дороги, коли він з'являвся серед них, і в усьому визнавали його владу. Досить було котромусь із них підняти губу або наїжити шерсть, як він шалено наскакував на винного і немилосердно й люто доводив йому помилковість його поведінки.
Він був страшний тиран. Влада його була тверда мов криця. Він мстиво гнобив усе кволе. Недурно йому довелось провадити запеклу боротьбу за життя, коли ще він був малим цуценям і разом з матір'ю без нічиєї допомоги тримався, щоб не загинути в суворому оточенні Пустелі. І недурно він навчився так тихо ступати, коли близько проходив якийсь більший звір. Він гнобив кволого, але поважав дужого. І впродовж тривалої подорожі з Сивим Бобром він тихо ступав, коли бував серед дорослих собак у таборах чужих людей, яких вони зустрічали.
Минали місяці. Сивий Бобер усе ще подорожував. Від довгої дороги й ретельної роботи у запрягу Біле Ікло тільки дужчав, а його розумовий розвиток уже майже зовсім завершився. Він добре пізнав той світ, де жив. І погляди його були суворі й безкомпромісні. Довколишній світ брутальний і жорстокий, не мав цей світ тепла, і не було в ньому ні приязні, ні любові, ані лагідності.
Він не прихилився навіть до Сивого Бобра, який був, щоправда, бог, тільки жорстокий бог. Біле Ікло охоче визнав його владу, але вона ґрунтувалася на перевазі в розумі та грубій силі. У самій істоті Білого Ікла щось потребувало такої влади, інакше він би не повернувся з Пустелі й не виявив своєї покори. Та були в його вдачі й інші глибини, які ніколи не вихопили назовні. Привітне слово чи ласкавий дотик руки Сивого Бобра, може б, і знайшли в ньому відгук, проте Сивий Бобер ніколи не пестив його, ніколи не казав йому привітного слова. Він не мав цього в звичаї. Його верховенство було жорстоке, він панував жорстоко, пильнував справедливості за допомогою дрючка, побоєм карав за провини, заслуги нагороджував не ласкою, а тільки тим, що не бив.
Отож Біле Ікло навіть не уявляв собі, яке щастя могла б йому дарувати рука людини. Людських рук він не любив і не довіряв їм. Правда, іноді вони давали йому їсти, але частіше вони робили боляче.
Від них краще триматись якнайдалі. Вони шпурляли каміння, носили киї, дрючки, батоги, шмагали й кулачили, а коли й торкались, бува, до нього, то тільки щоб ущипнути, шарпнути, вдарити. У чужих селищах він зустрічався з дітьми й пізнав, що й їхні руки так само завдають гострого болю. Якось раз він мало не позбувся ока через одного карапуза, що ледве спинався на ноги. Біле Ікло скінчив на тому, що став дуже підозріливим до всіх дітей. Він просто не міг їх терпіти. Коли вони підходили ближче й простягали до нього руки, що від них тільки й сподівайся лиха, він утікав.
Одного разу, відповідаючи на лихо, заподіяне йому людською рукою, Біле Ікло мусив внести зміни в той закон, який він засвоїв від Сивого Бобра, а саме, що вкусити бога – непрощенний злочин. Це трапилося в селищі на березі Великого Невільничого озера. За звичаєм усіх собак він подався, щоб роздобути чогось попоїсти. Якийсь хлопчак рубав сокирою заморожену оленину, й шматочки м'яса розлітались на всі боки. Біле Ікло спинився й став підбирати ті шматочки. Хлопчак відклав сокиру схопив великого дрючка. Біле Ікло встиг відскочити, саме вчасно, щоб уникнути удару, але зараз же хлопчак порвався за ним. Біле Ікло не знав тутешньої місцини й опинився між двома вігвамами, притиснений до високого валу.
Бігти було нікуди. Єдиний вихід загородив хлопець, що з дрючком напоготові підступав до своєї загнаної в кут жертви. Біле Ікло оскаженів. У ньому ображене було почуття справедливості, він весь наїжився й гарчав. Він знав закон роздобування харчу: всі рештки м'яса, як от ці замерзлі кришки, діставалися тому собаці, що їх знаходив. Нічого поганого він не вчинив, не зламав закону, проте хлопець замірявся його побити. Біле Ікло ледве чи збагнув, як воно скоїлось. Це був напад чистого сказу, – все зчинилося так швидко, що й хлопчак не встиг нічого збагнути. За мить він уже розпростерся на снігу, а рука з дрючком була глибоко прокушена.
Але Біле Ікло знав, що він порушив закон богів. Він угородив зуби в священне тіло одного з них і не міг сподіватись нічого, крім страшної кари. Він утік до Сивого Бобра й зіщулився біля його ніг, шукаючи оборони, коли покусаний хлопчак та його родина прийшли вимагати кари злочинцеві. Проте мусили вони повертатись, не задовольнивши своєї помсти. Сивий Бобер, а так само й Міт‑Са, і Клу‑Куч – усі боронили Білого Ікла. Прислухаючись до сварки й спостерігаючи гнівні рухи, Біле Ікло зрозумів, що його вчинок виправдано. Отже, він дізнався, що є одні боги й інші, є його боги і є чужі, і що між ними велика різниця. Від своїх богів він мусить усе приймати: і правду й кривду однаково, але не повинен терпіти кривди від чужих богів. На неї він може відповідати зубами. Це також закон богів.
Не минуло й дня, як Білому Іклу довелося ближче познайомитись із цим законом. Міт‑Са, збираючи в лісі хмиз, стрінув покусаного хлопчика, Міт‑Са був сам, а з тим були інші хлопці. Зчинилася сварка, що завершилась бійкою. Хлопці напали на Міт‑Са, і йому кепсько прийшлось. Удари сипалися на нього з усіх боків. Біле Ікло спочатку тільки дивився. То була справа богів, і його вона мало обходила. Потім він збагнув, що це ж б'ють Міт‑Са, одного з його йогів. Несподівано для нього самого, така лють його охопила, що він як скажений кинувся у вир колотнечі. За п'ять хвилин з поля бою порозбігалися геть усі супротивники, і дехто залишав по собі криваві сліди на снігу, – певний знак, що Біле Ікло попрацював зубами. Повернувшись до табору, Міт‑Са розповів про цю пригоду, й Сивий Бобер наказав дати чимало м'яса Білому Іклу. А той, наївшись донесхочу, лежав коло вогню, куняв і думав про те, що закон ствердився.
По цьому Біле Ікло засвоїв закон власності й свій обов'язок її боронити. Від оборони тіла свого бога до оборони його майна був один тільки крок, і він цей крок зробив. Те, що належало його богові, малося боронити супроти всього світу, хоч би навіть і кусаючи чужих богів. Такий вчинок сам собою блюзнірський, а до того ще й небезпечний: боги всемогутні, й годі собаці рівнятись до них. Проте Біле Ікло навчився відважно й запекло боротися з ними. Обов'язок переміг страх, і злодійкуваті боги мусили дати спокій майну Сивого Бобра.
Невдовзі Біле Ікло дізнався ще одне: той злодійкуватий бог звичайно бог полохливий і кидається тікати від найменшої тривоги. Також Біле Ікло дізнався, що дуже короткий проміжок часу минає поміж тим, як він знімає тривогу, а на поміч йому приходить Сивий Бобер. І він зрозумів, що злодій тікає, боячись не його, а якраз Сивого Бобра. Біле Ікло не бив на сполох гавканням – він узагалі не вмів гавкати. У нього була інша метода. Він мовчки кидався на непроханого гостя й хапав його зубами. Через свою понуру й вовкувату вдачу з нього був дуже добрий сторож. Сивий Бобер навчав і виховував його саме для цієї мети. Зрештою Біле Ікло зробився лютішим і неприборканішим, ще вовкуватішим.
Минали місяці, й договір людини з собакою чимраз міцнішав. Це був давній договір, що його уклав перший вовк, який прийшов з Пустелі до людини. І, подібно до інших вовків та диких собак, своїх попередників, Біле Ікло сам виробив умови цього договору. Вони були дуже прості. За те, щоб мати собі живого бога в плоті й крові, Біле Ікло віддав свою волю. Харчі й тепло, захист і спілкування – ось те, що він мав від свого бога, а натомість – стеріг його власність, боронив йому тіло, працював на нього й корився йому.
Мати свого бога – це значить йому служити. Біле Ікло служив зі страху та з обов'язку, але не з любові. Що таке любов – він не розумів, бо ніколи її не зазнав. Кічі стала невиразним спогадом. Ще й більше – коли він залишив Пустелю й своє поріддя, передавшись людині, то тим самим пристав і на таку умову договору, яка не дозволила б йому покинути свого бога й піти за Кічі, навіть якби він її здибав тепер. Відданість людині була йому законом, вищим за любов до волі, до своєї породи й до своєї матері.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 26 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |