Читайте также:
|
оно носилося вже в повітрі. Біле Ікло передчував його, це лихо. Ще не було жодних його ознак, а якесь невиразне почуття казало йому, що воно насувається, що переміна неминуча. Сам не розуміючи як, він збагнув це, стежачи за своїми богами… А вони й гадки не мали, що якимсь незбагненним способом собака, хоч і не заходив у хатину, знав про те, що вони збиралися робити.
– Ану, прислухайтесь‑но! – сказав якось за вечерею Метт.
Від он Скотт прислухався. Через двері знадвору долинало тихе, жалібне скигління, так наче хтось приглушено ридав. Коли воно урвалося, почулось, як Біле Ікло обнюхує двері, ніби хоче переконатися, що його бог ще в хатині, ще не рушив у свою таємничу самотню мандрівку.
– Це він за вами так, – сказав погонич.
Відон Скотт глянув на товариша мало не благально, хоч словами сказав щось інше:
– Ну, якого біса я робитиму з вовком у Каліфорнії?
– Отож‑бо й я кажу, – відповів Метт, – якого біса ви справді робитимете з вовком у Каліфорнії?
Відон Скотт лишився, одначе, з чогось незадоволений, – йому здалося, що Метт ганить його за щось.
– Тамтешнім собакам не можна буде й показатись при ньому, – провадив Скотт. – Він їх усіх позагризає, тільки побачить. І коли він не доконає мене всякими штрафами, то його все одно відберуть від мене й заб'ють електрикою.
– Авжеж, він справжній розбишака, – погодився погонич.
Відон Скотт подивився на нього підозріливо.
– Ні, нічого не буде! – сказав він рішучим тоном.
– Звісно, нічого не буде, – підтвердив Метт. – Вам довелося б спеціально чоловіка до нього наймати.
Підозра розвіялась, і Відон Скотт задоволено кивнув головою. Запала мовчанка, і знову почулось тихеньке скигління, наче стримуваний плач, а потім обнюхування.
– Так, але все ж він з біса вас полюбив, – зауважив Метт.
Скотт глянув на нього, раптом скипівши гнівом:
– До дідька все це, чоловіче! Я сам знаю, чого хочу і що краще.
– То правда, тільки…
– Тільки що? – урвав його Скотт.
– Тільки, – спокійно почав погонич і враз також роздратувався. – А чого це ви так розпалились? З вас зовсім того не видно, що ви справді знаєте, чого хочете.
Яку хвильку Відон Скотт боровся сам із собою, а тоді сказав уже спокійніше:
– Ви маєте рацію, Метте. Я таки не знаю, чого хочу, оце‑то й біда!
– Адже ж просто смішно було б узяти такого собаку, – додав він, помовчавши.
– І то правда, – відповів погонич.
Проте його слова знову не задовольнили Скотта.
– Але скажіть мені, в ім'я великого Сарданапала, звідки він знає, що ви їдете? Ось мене що вражає, – казав далі Метт безневинним голосом.
– Це вище за моє розуміння, – відказав Скотт, сумно хитаючи головою.
А потім настав день, коли крізь відчинені двері Біле Ікло побачив фатальну валізу. Вона стояла на підлозі, й хазяїн укладав туди речі. У двері весь час входили й виходили, а мирне життя в хатині змінилося метушнею та тривогою. Ці докази були безперечні. Біле Ікло уже давно передчував небезпеку, а тепер ще й упевнився в ній: його бог знов лагодиться до втечі. Він не взяв його з собою перший раз, не візьме тим паче й тепер.
Уночі Біле Ікло став вити, протягло, по‑вовчому. Як тоді, коли він ще цуценям прибіг з Пустелі й замість табору знайшов тільки купи сміття, де був намет Сивого Бобра, так і тепер він підняв морду до холодних зір і почав виливати перед ними свою тугу.
У хатині обоє чоловіків щойно вклалися спати.
– Він знову перестав їсти, – зауважив Метт зі своєї лежанки.
Скотт щось пробурмотів, заворушившись під ковдрою.
– Коли згадати, як він сумував той раз, я не здивуюсь, якщо він здохне.
Ковдра на другій лежанці заворушилася неспокійніше.
– Та замовкніть! – гукнув з темряви Скоттів голос. – Гризете гірше за всяку бабу!
– Ай правда, – відповів погонич, і Відон Скотт не був певен, чи той не глузує з нього.
Другого дня тривога й неспокій Білого Ікла ще побільшали. Він невідступно снував услід за хазяїном, коли той виходив надвір, і, як прикутий, сидів на порозі, коли той був у хатині. Крізь відчинені двері він міг бачити речі на підлозі. Поруч із валізою лежали дві полотняні торби й скринька. Метт скручував ковдри й хутро хазяїна в брезентовий мішок. Біле Ікло заскиглив, дивлячись на ці приготування.
Пізніше прийшли двоє індіанців, Біле Ікло бачив, як вони скинули собі на плечі багаж і спустилися з пагорба разом з Меттом, що ніс валізу й постіль. Біле Ікло не побіг за ними – його хазяїн лишився в хатині. Метт незабаром повернувся. Скотт підійшов до дверей і покликав Білого Ікла всередину.
– Бідолаха ти, – ласкаво сказав він, чухаючи йому за вухами й плескаючи по спині. – Я рушаю в далеку дорогу, друже, а тобі не можна зі мною. Погарчи мені наостанці, гарненько погарчи на прощання.
Але Біле Ікло не хотів гарчати. Він подивився на хазяїна тужливо й допитливо і, притулившись до нього, засунув голову йому під руку.
– Пароплав! – гукнув Метт. З Юкону саме долинув хрипкий свисток річкового пароплава. – Кінчайте вже! Замкніть тільки передні двері за собою. Я вийду через задні… Та не баріться!
Обоє дверей хряснули водночас, і Відон Скотт почекав на Метта, поки той обійде хатину. За дверима враз розляглося чи то скигління, чи то ридання, а потім Біле Ікло став обнюхувати поріг.
– Глядіть же його, Метте. І пишіть мені про нього, – казав Скотт, коли вони сходили з пагорба.
– А певно, – відповів погонич. – Але послухайте‑но, що він виробляє!
Вони обоє зупинились. Біле Ікло заводив жалібно, як за мерцем. Він виливав своє тяжке горе, і його зойк, що проймав жалем душу, то завмирав на тремтячих тужливих нотах, а то знову злітав угору ще з більшою силою.
«Аврора» була першим весняним пароплавом, що рушав із Клондайку. На палубах було повнісінько шукачів золота, – одні з них розбагатіли, а інші зійшли нанівець, але всі так само похапливо рвалися звідси, як і сюди були поривались. Скотт стояв коло трапа й прощався з Меттом, що мав уже сходити на берег. Аж раптом рука Меттова так і застигла в Скоттовій руці, а очі його прикувало щось у глибині палуби. Скотт озирнувся. За кілька кроків сидів Біле Ікло й жалібно дивився на них.
Погонич тихенько вилаявся, вражений. Скотт ошелешено застиг на місці.
– Ви замкнули передні двері? – спитав Метт.
Скотт кивнув головою і запитав теж:
– А як задні?
– Та замкнув, аякже!
Біле Ікло сумирно прищулив вуха, проте ближче не підходив.
– Я візьму його з собою, – сказав Метт і рушив до собаки, але той війнувсь убік. Погонич кинувся за ним, але Біле Ікло метнувся від нього поміж ноги пасажирів. Він усе ухилявся від Метта й не давався йому в руки.
Та тільки‑но озвався його вчитель любові, він одразу слухняно підійшов до нього.
– Не дається тому, хто стільки місяців годував його, – ображено пробурмотів Метт. – А ви… адже ж ви годували його тільки перші дні, коли знайомилися з ним. Але вбийте мене, коли я знаю, як він зрозумів, що ви хазяїн!
Скотт, що гладив Біле Ікло, враз нахилився й показав на свіжі порізи на морді й рану під очима. Метт нагнувся й собі і провів рукою по животі Білого Ікла.
– Про вікно ж ми забули! Він геть усім черевом порізався. Либонь, розбив скло й вискочив.
Відон Скотт не слухав. Він щось хутко обдумував. «Аврора» дала останній свисток. Ті, хто проводив, кинулися трапом на берег. Метт скинув свого шарфа й хотів зав'язати ним за шию Білого Ікла, та Скотт схопив його за руку.
– Прощавайте, Метте, друзяко. А щодо вовка, то вам не доведеться про нього писати… Бачите, я…
– Що? – здивувався Метт. – Невже ви хочете сказати…
– Авжеж, саме це. Заберіть шарфа. Тепер уже я вам писатиму про нього.
Спустившись до половини трапа, Метт обернувся.
– Він не витримає клімату! – крикнув він. – Хіба що обстрижете в спеку!..
Трап підняли, і «Аврора» відчалила від берега. Відон Скотт востаннє махнув рукою Меттові, що стояв на березі, а тоді повернувся до Білого Ікла.
– Ну, гарчи ж тепер, розбишако, гарчи! – казав він, ласкаво плескаючи його по голові й чухаючи прищулені вуха.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 28 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |