|
Читайте также: |
Минали місяці за місяцями. Їжі на Півдні було досхочу роботи ніякісінької – отже, Біле Ікло розкошував і був щасливий. Він не тільки жив на Півдні, але й у житті в нього настав полудень. Ласка людська світила йому як сонце, і він розцвітав під нею, немов рослина, посаджена в добрий ґрунт.
І однак він був не такий, як інші собаки. Він знав закони краще навіть за собак і дотримувався їх пильніше. Та все ж скидалося на те, що хижість у Білому Іклі не зникла, а тільки зачаїлася, мовби Пустеля й досі міцно його тримала і вовка в ньому лише приспано.
Із собаками він ніколи не приятелював. Ціле своє життя він жив самотою і гадав так жити й далі. Ще цуценям його цькував Ліп‑Ліп і вся зграя молодих собак, а пізніше, коли він жив у Красеня Сміта, його примушували битися з усякими собаками, і через те все в ньому виробилась огида до них. Природний перебіг його життя силою випадку змінився, й, одвернувшись від свого роду, він прихилився до людини.
Крім того, південні собаки ставились до нього дуже підозріливо. Він збуджував у них інстинктивний страх перед Пустелею, і, здибавшись із ним, вони гарчали й гавкали й усіляко виявляли свою ненависть. Але він уже знав, що йому зовсім нема потреби вдаватись до зубів, досить вищирити ікла й скривити гнівно губи, щоб собака, вже намірившись кинутися на нього, зразу осідав на задні лапи.
Єдиною прикрістю його теперішнього життя була Коллі. Вона не давала йому й хвилини спокою.
Вона корилася законові далеко не так беззастережно, як Біле Ікло, і, попри всі намагання хазяїна, не хотіла потоваришувати з вовком. Йому аж у вухах дзвеніло від її нервового, верескливого гарчання: вона ніяк не могла подарувати йому загризених курей і була певна, що всі його заміри лихі. Коллі вважала його за злочинця навіть тоді, коли не мала на це найменших підстав. Вона стала лихою годиною в його житті; вона, як той поліцай, стежила за ним біля стайні й по всій садибі. Варто було йому випадково з цікавістю глянути на голуба чи курча, як вона починала казитись і гавкати мов навіжена. Біле Ікло мав один улюблений спосіб виявляти їй повну зневагу й відкараскуватися від неї: він лягав і, поклавши голову на передні лапи, удавав, що спить. Тоді вона, ніби зніяковівши, переставала гавкати.
Якби не Коллі, усе було б добре. Біле Ікло пізнав закони, навчився стримуватись, став поважним, спокійним і по‑філософському терплячим. Ворожого оточення вже не існувало, небезпека, страждання й смерть уже не чигали на нього звідусіль. Потроху навіть невідоме перестало викликати в ньому жах. Життя було тепер спокійне й легке. Воно протікало рівно, й ані страх, ані ворожнеча не порушували його плину.
Білому Іклу бракувало снігу, хоч сам він цього не усвідомлював. «Занадто довге літо», – мабуть, подумав би він, якби взагалі міг думати про це. А так він просто відчував якось неясно, що йому бракує снігу. Та ще ото в літню спекоту, коли він потерпав від гарячого сонця, в ньому прокидалася невиразна туга за Північчю. Але виявлялася ця туга в невдоволеності й неспокої, про причини яких він і сам не знав.
Біле Ікло не любив особливо виказувати свої почуття і довго виявляв свою любов до хазяїна тільки ніжною ноткою в гарчанні та притискаючись до нього головою. Одначе згодом він відкрив ще один спосіб. Біле Ікло завжди був дуже чутливий до сміху і часом просто скаженів від нього, проте на хазяїна він не міг гніватись. І коли тому спало на думку якось раз добродушно посміятися з нього, Біле Ікло розгубився. Давня злість заворушилася в ньому, але тепер їй протистояла любов. Сердитись він не міг, – та щось же він мав робити? Спершу він прибрав поважного вигляду, але хазяїн тільки ще дужче засміявся, і далі – що більше він проймався поважністю, то дужче хазяїн сміявся. Нарешті Біле Ікло не витримав. Щелепи йому розтулились, горішня губа піднялась угору і в очах з'явився сміхотливий вираз, де було більше любові, аніж гумору. Біле Ікло навчився сміятись.
Навчився він також і гратися з хазяїном. Він дозволяв себе перекидати, качати по землі й витворяти всякі штуки. При цьому він удавав, ніби гнівається, наїжувався, сердито гарчав і так хижо клацав зубами, наче й справді мав найчорніші заміри. Але він ніколи не захоплювався надміру і, клацаючи зубами, хапав тільки повітря. Звичайно така вовтузня кінчалася тим, що, коли удари й стусани, клацання зубів і гарчання ставали щонайлютіші, – вони обоє раптово зупинялися за кілька кроків один від одного і переглядались яку хвилину. А тоді, – так само раптово, як сонце проглядає над розбурханим морем, – вони починали сміятись. І врешті хазяїн обіймав Білого Ікла за шию, а той починав воркотати свою любовну пісню.
Але нікому більше він не дозволяв так із собою гратися. Та ніхто інший і не наважувався. На першу‑бо спробу зазіхнути на його гідність він застережливо гарчав і наїжувався без ніяких смішок. Коли він дозволяв своєму хазяїнові жартувати з собою, то це ще зовсім не означало, що він звичайний собі пес, який може любити всякого й дозволяти будь‑кому жартувати й гратися з собою. Біле Ікло любив усією душею й не хотів розмінювати свою любов на дрібниці.
Бідон Скотт часто їздив верхи, і Біле Ікло вважав за свій обов'язок завжди бігти з ним. На Півночі він виявляв свою вірність і відданість людині, працюючи задля неї в збруї. На Півдні ж санок не існувало і собаки не носили на спинах вантажу, тож йому лишалось тільки одне – бігти за конем, на якому їхав хазяїн. Він міг невтомно, без ніякого напруження, пробігати так цілісінький день своєю легкою і рівною вовчою риссю. Покривши часом яких п'ятдесят миль, він усе так само жваво мчав і далі попереду коня.
Завдяки цим поїздкам Біле Ікло осягнув ще один спосіб виявляти свої почуття. Цікаво, що скористався з цього способу він тільки двічі за все життя. Вперше тоді, коли хазяїн саме хотів навчити свого породистого баского коня, щоб, сидячи у сідлі, можна було відчинити й зачиняти хвіртку. Кілька разів хазяїн пробував це зробити, але кінь усе лякався, кидався назад і вбік. Дедалі більше нервуючись, кінь раптом став дибки. Хазяїн острогами примусив його стати рівно; тоді кінь почав хвицатися задніми ногами. Біле Ікло стежив за тим, що діялось йому перед очима, і дедалі дужче непокоївся, – аж нарешті не витримав, підскочив наперед коня й сердито на нього загавкав.
Після того він часто пробував знову загавкати, і хазяїн заохочував його, але все даремно. Загавкав він ще тільки один раз, та й то, коли хазяїна з ним не було.
Якось Відон Скотт верхи мчав через поле, коли враз із‑під самих ніг коневі вискочив заєць. Кінь, перелякано сахнувшись убік, спіткнувся; хазяїн вилетів із сідла, впав і зламав собі ногу. Біле Ікло розлютувався й кинувся б до горла коневі, якби не спинив його голос хазяїна.
– Додому! Ану, додому! – наказав Відон Скотт, переконавшись, що ногу зламано.
Біле Ікло не хотів його покидати. Хазяїн думав написати записку, одначе, обшукавши кишені, не знайшов ні олівця, ні клаптя паперу. Тоді він знову наказав собаці бігти додому.
Біле Ікло тужливо на нього подивився, відбіг трохи, потім вернувся й тихенько заскавучав. Хазяїн заговорив до нього лагідно, але серйозно. Біле Ікло нащулив вуха й напружено вслухався.
– Усе гаразд, друже! Тільки біжи додому, – казав Відон Скотт. – Біжи й скажи їм, що трапилось. Ну, біжи швидше, вовче! Марш додому!
Слово «додому» зрозуміле було Білому Іклу. І хоч він більше нічого не зрозумів з мови хазяїна, йому стало ясно, що він повинен вернутись додому. Він обернувся й неохоче потрухцював назад, проте за яку хвилину завагався й озирнувся через плече.
– Додому! – почув він гострий наказ і цим разом уже скорився.
Ціла родина сиділа на веранді й тішилась вечірньою прохолодою, коли прибіг захеканий і весь у куряві Біле Ікло.
– Відон вернувся, – сказала мати хазяїна. Діти радісним криком повітали Білого Ікла й кинулися до нього. Обминаючи їх, він вибіг на веранду, але вони загнали його в куток поміж гойдалкою та поручнями. Він загарчав, пробуючи вирватись на волю.
Дружина Скоттова стурбовано подивилася в той бік.
– Я все ніяк не можу збутися страху за дітей, коли вони з ним, – сказала вона. – Мені все здається, що колись він таки накинеться на них.
З розгніваним гарчанням Біле Ікло вискочив із кутка, збивши з ніг обох дітей. Мати покликала їх до себе й, заспокоюючи, сказала що не треба надокучати собаці.
– Вовк завжди буде вовком, – зауважив суддя. – Йому не можна йняти віри.
– Та він же не зовсім і вовк, – обізвалась Бет, стаючи за братом.
– Це тільки Відон так собі думає, – відповів суддя. – Він гадає, що в ньому є собача кров, але ж він сам каже, що напевне цього не знає. А коли на нього глянути…
Він не скінчив речення, як Біле Ікло зупинився перед ним і загарчав.
– Пішов геть! На місце! – наказав суддя.
Біле Ікло повернувся до дружини хазяїна. Вона скрикнула з переляку, коли він схопив її зубами за одежину й потяг так, аж тонка тканина роздерлась. Тепер уже всі звернули увагу на дивну поведінку Білого Ікла. Він перестав гарчати й, підвівши голову, пильно дивився на людей. Горло йому судомно стискалося, але жодного звуку не вийшло з нього. Усе його тіло напружилось так, ніби він хотів щось сказати й не міг.
– Ото ще як він сказився! – мовила Відонова мати. – Я казала Бідонові, що наш клімат може зашкодити полярному собаці.
– Він немов хоче щось сказати, – зауважила Бет.
У цю мить Біле Ікло здобувся на мову, і він голосно загавкав.
– Щось трапилося з Бідоном! – скрикнула його дружина.
Усі скочили на ноги, а Біле Ікло побіг східцями вниз із веранди, озираючись і немов кличучи їх за собою. Це вдруге й востаннє в своєму житті він загавкав і змусив себе зрозуміти.
Після цього випадку Біле Ікло завоював більшу любов у серцях мешканців Сьєрра‑Вісти. Навіть той стайничий, якому він порвав руку, погодився, що це розумний пес, хоч і вовк. Суддя теж так гадав, що це вовк, доводячи свою думку різними таблицями й описами з енциклопедії та природознавчих праць, чим викликав загальне обурення.
Минали дні, й над долиною Санта‑Клара незмінно сяяло сонце. Проте коли дні покоротшали й наблизилася друга зима Білого Ікла на Півдні, він несподівано відкрив, що зуби Коллі не такі вже стали гострі, як раніше. Коли вона й кусала його, то зовсім не боляче, а скорше жартуючи. Біле Ікло забув усе, що витерпів від неї, і, як вона починала загравати з ним, він, намагаючись зберігати поважність, і собі теж ставав грайливим, хоч виходило це в нього дуже кумедно.
Одного дня вона повела його за собою далеко в поле, а там і в ліс. Це було пополудні, коли Відон Скотт мав звичай їздити верхи. Біле Ікло знав те, та й кінь уже стояв осідланий і чекав на хазяїна біля дверей. Біле Ікло завагався. Відчував‑бо він у собі щось потужніше за ті закони, що він засвоїв, потужніше за його звички, за його любов до хазяїна і навіть за його любов до життя. І, коли Коллі ніжно куснула його й відскочила вбік, – він повернувся й побіг за нею.
Цього дня хазяїн їздив сам, а там далеко в лісі гасали Коллі й Біле Ікло, – так само, як багато років тому гасали мовчазними лісами Півночі його мати Кічі й Одноокий.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 16 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |