Читайте также:
|
Філосо́фія (від грец. φιλοσοφια - в дослівному перекладі означає: "пошук істини", "любов до мудрості", "любов до знань") - людське мислення, один з видів людської життедіяльності, теоретична форма світогляду; особливий вид мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі. Предметом філософії є відношення людини і світу.
Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнуючий характер знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін. Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постає як глибоке і непереборне прагнення людської душі до прозорості й осмисленості підвалин власного буття. Філософія виникає як спроба знайти відповіді на основні світоглядні питання за допомогою міркування з метою орієнтації людини в світі. На відміну від окремих наук, що вивчають деякі області дійсності, предметом філософії є найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія - це раціональна самосвідомість людства, наслідки його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини в світі.
«Філософія важливіша від дихання, бо значно важливіше добре жити, чому навчає філософія, ніж просто жити, що залежить від дихання.» Кратер Фіванський
Філософія займала і займає важливе місце в культурі людства - всіх матеріальних та духових продуктів і цінностей, створених людьми, на відміну від природи, що виникає й існує без стороннього втручання.
Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності.
45, Ідея ноосфери В.І.Вернацького і її світоглядне значення
Ноосфе́ра (від грец. νους («ноос») в значенні «розум») (рос. ноосфера, англ. noosphere, нім. Noosphäre f) — сучасна стадія розвитку біосфери, пов'язана з появою в ній людства.
Згідно Вернадскому, «в биосфере существует великая геологическая, быть может, космическая сила, планетное действие которой обычно не принимается во внимание в представлениях о космосе… Эта сила есть разум человека, устремленная и организованная воля его как существа общественного».
Відповідно до оригінальної теорії Вернадського, ноосфера є третьою у послідовності таких основних фаз розвитку Землі як утворення геосфери (неживої природи) та біосфери (живої природи).
Так само, як біосфера утворюється взаємодією усіх організмів на Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють.
Ноосферу можна розглядати як єдність «природи» і культури (в широкому тлумаченні останньої — з техносферою включно), особливо починаючи з того моменту, коли «культура» досягає (за силою впливу на біосферу та геосферу) потужності «геологічної сили».
Серед складових частин ноосфери виділяють антропосферу (сукупність людей як організмів), техносферу (сукупність штучних об’єктів, створених людиною, та природних об’єктів, змінених в результаті діяльності людства) та соціосферу (сукупність соціальних факторів, характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою)
«Биосфера не раз переходила в новое эволюционное состояние… — отмечает В. И. Вернадский. — Это переживаем мы и сейчас, за последние 10—20 тысяч лет, когда человек, выработав в социальной среде научную мысль, создаёт в биосфере новую геологическую силу, в ней не бывалую. Биосфера перешла или, вернее, переходит в новое эволюционное состояние — в ноосферу — перерабатывается научной мыслью социального человека» («Научная мысль как планетное явление»).
Розглядаючи означену єдність природи та культури (у їх взаємодії) у розвитку ноосфери доцільно розрізняти дві стадії:
1)Ноосфера у стадії її становлення, в процесі стихійного розвитку починаючи з моменту виникнення «людини розумної»;
2)Ноосфера, що свідомо удосконалюється спільними зусиллями людей в інтересах як людства в цілому, так і кожної окремої людини.
48. Категорії філософії: їх методологічне значення
Все, що людина знає про навколишній його світ і про саму себе, він знає у формі понять, категорій. Категорії - це найбільш загальні, фундаментальні поняття тієї чи іншої науки, філософії. Всі категорії суть поняття, але не всі поняття категорії. Навіть найпростіша думка, наприклад: «Три жовтих листа впали на землю», містить в собі такі поняття, як «предмет» (листя, земля), «якість» (жовтий), «кількість» (три), «рух» (падати). Без понять, категорій не можливі мислення, пізнання властивостей, предметів, їх зв'язків з іншими предметами, їх розвиток. Кожна область знання має свої особливі категорії. Наприклад, фізика користується такими категоріями, як «атом», «маса», «енергія» та ін Біологія використовує поняття «організм», «спадковість», «мінливість» та ін Завдання філософії полягає у вивченні найбільш загальних зв'язків, законів, властивих всім явищам світу і мислення. Візьмемо, наприклад, причинні зв'язки. Вони є й у фізичних процесах, і в живій природі, і в суспільстві, і в мисленні. Кожна наука досліджує причинні зв'язки стосовно своєї області: фізик вивчає фізичні причинні зв'язки, біолог - біологічні і т.д. Загальна ж у всіх цих причинних зв'язках є предметом вивчення філософії. Категорії - це форми відображення в думці універсальних законів об'єктивного світу. Це, перш за все категорії матерії, руху, простору, часу, кінцевого, нескінченного та ін Але цим далеко не обмежується система категорій. Історія філософії виробила і такі категорії, як причина та слідство, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність і др. Логічні категорії є формами думки і визначеннями буття. Висловлюючи як би каркас світу, категоріальна структура мислення дуже стійка, але разом з тим мінлива, історична. Особливо рухливим є зміст категорій. Порівняйте, наприклад, те, як розуміли матерію в давнину і як ця категорія осмислюється в системі сучасної картини світу. Будучи результатом відображення об'єктивного світу в процесі його практичного перетворення, категорії стають засобом пізнання дійсності з метою її подальшого більш широкого та більш глибокого перетворення. Отже, категорії грають велику методологічну роль в науці.. Кожна з категорій відображає якийсь загальний закон, принцип буття сущого, а всі разом вони охоплюють світ як ціле, ставлення людини до світу. Єдина система категорій відображає єдність світу, загальний зв'язок, взаємодія і розвиток речей. Порядок розташування категорій грунтується на обліку зростаючої складності об'єктивних зв'язків і руху пізнання від простого до складного. У такій же послідовності відбувається і пізнання. Вихідною філософською категорією є категорія буття. По суті, всі інші категорії з різних сторін характеризують зміст, всілякі прояви властивостей, відносини, розвиток су-ного: рух - спосіб існування сущого, простір і час - форми його існування. Якість, кількість, причина і наслідок, і інші категорії-все це також характеристика буття. Категорії взаємопов'язані між собою і в певних умовах переходять один в одного: Випадкове стає необхідним, одиничне - загальним, кількісні зміни призводять до зміни якості, слідство перетворюється на причину і т д.. Всі категорії є категоріями історичними, так що не існує і не може існувати якоїсь однієї нерухомої системи категорій, що дана раз і назавжди. У зв'язку з розвитком мислення і науки виникають нові категорії (наприклад, інформація), а «старі категорії наповнюються новим змістом. Будь-яка категорія в реальному процесі людського пізнання, в науці існує лише в системі категорій і через неї.
49.сенс історії і проблеми виживання людства
У житті будь-якого історичного індивіда – окремої людини, культури, цивілізації, суспільства народу, формації чи людства в цілому – проблема сенсу його буття набуває гостроти в переломних, кризових, пограничних ситуаціях. Осмислення та вирішення цієї проблеми зумовлюється при цьому особливостями і ситуації, і внутрішнього, духовного світу людей, що прагнуть отримати відповідь на свої смисложиттєві питання.В античності вона розглядається через призму протиставлення невблаганного ходу “кроносу” як уособлення добрих часів; у середньовіччя, через протиставлення священної історії світській, ключем до осягнення сенсу якої постає явлення Христа. Для мислителів Нового часу сенс історії полягав в утвердженні та повсюдному здійсненні розумного, духовного начала як субстанції та рушія історичної проблеми; для представників німецької класичної філософії – у прогресі усвідомлення свободи та його реалізації з часом як атрибутивної ознаки кожної людини.У системі Марксового трактування історії, яке, з одного боку, завершує класичну філософію історії, з іншого ж - є одним із перших обрисів філософії історії некласичного зразка, проблема сенсу історії пов’язується вже не тільки, й не стільки з пізнанням, скільки з практичним перетворенням історичної реальності.У контексті некласичної парадигми всі можливі інтерпретації проблеми сенсу історії розглядаються як однаково прийнятні й водночас – однаково абстрактні, однобічні. Тобто такі, що лише у своїй сукупності та взяті в розвитку можуть дати вичерпне вирішення цієї проблеми.Серед трактувань сенсу історії, що співіснують нині у значенні основних, можна виокремити: агностичне (К.Ясперс), віталістське (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт), антиісторицистське (К.Поппер, А.Данто), екуменічне (А.Дж.Тойнбі), екзистенціалістське (М.Гайдегер, Ж.П.Сартр, А.Камю), герменевтичне (М.Гайдегер, Х.-Г.Гадамер, П.Рікьор), анти раціоналістичне (Т.В.Адорно, М.Хоркхаймер, П.Фейєрабенд), телеологічне (М.Бердяєв, Ж.Мартен), комунікативне (Ю.Габермас, К.Ясперс, К.О.Апель).Спочатку проблема сенсу історії ставиться переважно як питання про сенс історії людства загалом. Потім здійснюється переглпостановки даної проблеми з акцентом на відповідне суспільство, культуру та людину цього суспільства чи культури.
Сенс історії не зводиться лише до розвитку суб’єкта історичної життєдіяльності. Він має охоплювати, як мінімум чотири параметри цієї життєдіяльності: по-перше, самопізнання чи само ідентифікацію суб’єкта історії, спрямовану на формування його автентичного самоусвідомлення своєї неповторності; по-друге, розвиток тих своїх сильних сутнісних сил, що зумовлюють не тільки соціальну типовість суб’єкта, а й його нетиповість, унікальність; по-третє, пошук і вибір саме свого осередку в структурі масштабної цілісної історичної системи, який. З одного боку, робить можливою ефективну реалізацію суб’єктом саме його здатностей, з іншого – якомога повніше відповідає запитам означеної системи щодо даного суб’єкта; по-четверте, сенс історії має охоплювати автентичну та повноцінну самореалізацію суб’єкта і історичному процесі.Усі існуючі точки зору з проблеми сенсу історії є не що інше, як вираження та відображення тих чи інших реальних граней цієї проблеми у масштабі того чи іншого індивіда історії на певному етапі його розвитку. Тому кожна з цих точок зору отримує право на існування як один із відтінків, чи аспектів осмислення цієї проблеми.
51. поняття цінностей типи ціннісних орієнтацій
Важливим елементом моральної свідомості, що надає духовної визначеності системі мотивів, є, нарешті, ціннісні орієнтації. Обираючи ту чи іншу цінність, людина тим самим формує свого роду довгостроковий план своєї поведінки й діяльності, визначає тривку смислову перспективу останньої. Якщо мотивація, як ми бачили, дає відповідь на запитання, чому, для чого людина діє певним чином, то доповнююча и’ ціннісна орієнтація висвітлює те, заради чого діє людина, чому вона присвячує свою діяльність. Але що це власне таке — цінність? Що означає це поняття в сучасній філософії й етиці? Поняття «цінність» у філософський обіг ввели в 60-х роках XIX ст. німецькі неокантіанці (тобто послідовники Канта) Р. Г. Лотце, Г. Коген та ін. З того часу це поняття, потреба в якому, очевидно, назріла, завоювало міцні позиції у філософії, соціології, культурології та інших науках соціально-гуманітарного профілю. В усіх цих дисциплінах поняття цінності дістало солідну й різнобічну розробку; сформувалася навіть спеціальна галузь філософського знання — теорія цінностей, або аксіологія (від гр. axios — цінність), до завдань якої належить вивчення природи цінностей, їхнього місця в реальності, структури ціннісного світу тощо. З-поміж усієї різноманітності теоретичних способів осягнення специфіки цінностей наведемо один, що має принципове значення з погляду моральної свідомості людини. Одна з найпоширеніших дефініцій цінності, яка довгий час була загальноприйнятою і у вітчизняній літературі, визначала цінність як суб’єктивну значущість певних явищ реальності, тобто, конкретно кажучи, їхню значущість з точки зору людини, суспільства та їх потреб. У цьому розумінні аксіологічний, ціннісний підхід до дійсності розглядався як пряма протилежність підходові пізнавальному, гносеологічному: якщо в межах останнього нас цікавить об’єктивна сут-«ність речей самих по собі, як вони є, то підхід ціннісний спрямований на з’ясування того, яке значення ці речі можуть мати для нас, нашого суспільства з точки зору наших потреб та інтересів. Таким чином, як уявляється, ми і встановлюємо цінність даних речей. Так, скажімо, якщо переді мною книжка, я можу розглядати її об’єктивно, як особливий предмет певних розмірів, з певною кількістю сторінок тощо; я можу розглядати її також і як текст, котрий має певне об’єктивне значення, є текстом роману чи філософського трактату. Разом з тим, якщо зводити феномен цінності лише до вдоволення певних суб’єктивних потреб, залишається принципово не з’ясованим, чим же цінність у такому разі відрізняється від простої корисності. І, що для нас тут найголовніше, — при такому підході цілком випадає з поля зору морально-етичний аспект проблеми цінностей. Адже кінцевою інстанцією, центром ціннісного відношення при цьому залишається людський суб’єкт зі своїми потребами, все замикається на ньому. Тим часом моральність, як ми вже переконалися, можлива тільки там, де цей суб’єкт приймає на себе певні самообмеження, виявляє здатність ставитися до інших як до рівнопорядкових собі суб’єктів. Усього цього щойно розглянуте нами розуміння цінностей не передбачає. Саме виходячи з тлумачення цінностей як чогось підпорядкованого суб’єктові, його волі, вбачаючи в них лише умови «збереження і піднесення» цієї самотньої суб’єктивної волі, — міг Ф. Ніцше.
53.Співвідношення понять картина світу і наукова Картина світу
Людина здавна прагнув створити для себе якийсь цілісне уявлення про навколишній світ, «піднявшись» над тими фрагментарними знаннями, враженнями, які він отримує через свої відчуття в процесі повсякденного життя. Це добре висловив всесвітньо відомий вчений А. Ейнштейн. «Людина, – писав він, – прагне якимось адекватним способом створити собі просту і ясну картину світу для того, щоб відірватися від світу відчуттів, аби певною мірою спробувати замінити цей світ створеною таким чином картиною. Цим займається художник, поет, теоретизує філософ і дослідник, кожен по-своєму. На цю картину і її оформлення людина переносить центр ваги свого духовного життя, щоб в ній знайти спокій і впевненість, які він не може знайти в дуже тісному запаморочливому кругообігу власного життя». Термін «картина світу» з'явився в рамках фізичної науки в кінці XIX ст. Одним з перших його використав знаменитий фізик Генріх Герц. Він розумів фізичну картину світу як сукупність створюваних дослідниками уявлень (внутрішніх образів) про об'єкти зовнішнього світу, з яких логічним шляхом, – як наслідок вказаних подань, – можна отримати відомості щодо поведінки цих об'єктів. Терміном «картина світу», слідом за Герцем, широко користувався не менш знаменитий фізик Макс Планк. Під фізичною картиною світу він розумів «образ світу», який формується з фізичної науки і відображає реальні закономірності природи. Планк вважав, що зміст цього «образу світу» безперервно поглиблюється в міру розвитку фізичного знання. При цьому він вказував на єдність фізичної картини світу. Чуттєві відчуття людей, – зазначав він, – що викликаються різними предметами, можуть і не збігатися, але «картина світу, світу речей для всіх людей однакова». Наукова картина світу, підкреслював Планк, змінюється в процесі розвитку науки і має тому відносний характер. Створення такої картини світу, яка представляла б собою щось абсолютне, остаточно завершене і не потребувало б в подальших поліпшень, Планк вважав недосяжною завданням.Таким чином, «наукова картина світу являє собою систему загальних уявлень про світ, що виробляються на відповідних стадіях історичного розвитку наукового пізнання». Картина світу, що складається з існуючих наукових уявлень про будову і розвитку природи, називається природничо картиною світу. Крім того, окремі природничі науки можуть створювати власні картини досліджуваної ними реальності. Їх називають частнонаучнимі (або локальними) картинами світу. Тут термін «світ» позначає вже не природний світ в цілому, а той його аспект (фрагмент), що вивчається даною наукою за допомогою її понять, уявлень і методів. У цьому сенсі говорять про фізичну картину світу, про хімічну картині світу і т.д. Поряд з природничо-наукової, існує й філософська картина світу. Вона являє собою систему найбільш загальних філософських понять (категорій), принципів, концепцій, що дає на певному історичному етапі уявлення про світ в цілому. Зазначені картини світу не існують ізольовано, у відриві один від одного. Філософська картина світу спирається на досягнення природознавства, що підтверджують і конкретизують її положення і висновки. У свою чергу природничо-наукова картина світу обов'язково пов'язана з тими чи іншими філософськими уявленнями, властивими тієї чи іншої епохи, тобто є своєрідним синтезом знань про природу і філософських, світоглядних установок.
54.Елітарна та масова культура
Масова культура знаходить попит в основній масі населення незалежно від приналежності до тієї чи іншої нації, держави. Незважаючи на регіональні або національні специфіки, масова культура характеризується космополітичністю.
Існує досить розгалужена система індустрії масової культури, що включає в себе такі підрозділи:засоби масової інформації (ЗМІ); система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія люди); індустрія здоров'я (формування іміджу здорового способу життя);
індустрія дозвілля (туризм, книговидання, популярна музика та ін.); міжнародна ком'ютерна мережа Internet; масова соціальна міфологія. Нині досить потужним засобом формування масової культури стає телебачення, яке через повідомлення, інформування, навчання, переконання, навіювання та інші психологічні методи впливає на маси. У результаті культивування і тиражування однакової інформації стосовно духовних цінностей, соціальних вимог стандартизуються і стереотипізуються поведінкові й світоглядні норми суспільного життя численної аудиторії, що спричиняє виникнення феномена масової культури. „Представник мас – це людина, що її життя не має мети і пливе за течією. Тому він нічого не споруджує, навіть якщо його можливості та здатність – величезні” Масовій культурі протиставляється елітарна культура. Принципи виділення еліти в різних науковців іноді суттєво різняться. Найпоширенішими підходами є політичний (Парето, Моска, Міхельс та ін.), технологічний (Бьорнгем та ін.), соціально-психологічний (Ортега-і-Гасет, Шумпетер та ін.). У найзагальнішому сенсі поняття еліти використовується для означення в певному розумінні вищих і часто привілейованих верств суспільства, які здійснюють функцію управління, розвитку науки, мистецтва тощо і можуть мати підвищений рівень духовності та культурної й соціальної активності. Окрім масової та елітарної культур, у контексті структури культури іноді виділяють також такі поняття, як контркультура, субкультура та альтернативна культура. Елітарна культура націлена на еліту, яка має особливу сприйнятливість. Ця культура складається з образотворчих видів мистецтва, літератури, музики і призначена для вищих, інтелігентних прошарків суспільства. У масовій культурі часто показуються антигуманні вчинки, злочини, агресивність, відсутність елементарної гуманності, милосердя. Якість творів маскультури, яку формують менеджери, письменники, режисери, сценаристи, композитори, актори та ін. спеціалісти, визначається насамперед комерційним успіхом Характерною рисою масовості іноді стає вульгарність – банальні істини, примітивні почуття та ідеї, красиво упаковані й розраховані на невибагливий смак. Масовій культурі також притаманні загальнодоступність, схематизація, легкість сприйняття, культ гедонізму і споживання, спрощеність, семантизація, інколи невідповідність форми і змісту, розважальність, нав’язування загальних форм, що спричиняє стандартизацію подій або явищ, руйнування власних стереотипів. У результаті численних повторів стереотипи набувають рівня забобон. Використання принципу фрагментизації, коли інформаційний потік, присвячений певній проблематиці, переривається, наприклад, рекламою, призводить до зниження рівня зацікавленості й розуміння означеної тематики. Масова і елітарна культури характерні не лише сучасному культурному періоду. У новітню добу їхні взаємовідносини і взаємозв’язки набувають нових виявів.
46. сучасні релігійно-філософські вчення
НЕОТОМІЗМ – це 1. Головний напрям неосхоластики, що вбачає у вченні Фоми Аквінського найбільш досконале вираження "вічної філософії"; неотомізм різко протиставляє себе як матеріалізму, так і суб'єктивному ідеалізму; він претендує на універсалізм, на синтез віри і розуму, умогляду і емпірики, споглядальності та практицизму, індивідуалізму і соборності. 2. Один з найпоширеніших різновидів сучасного ідеалізму; офіційна філософія католицизму, сучасна версія томізма, яка являє собою християнську адаптацію філософії Аристотеля. Бог сприймається як першопричина, речі – як поєднання матерії і форми, процеси – як перехід потенції в актуальність. 3. Сучасна філософська і педагогічна концепція розвитку особистості, що вбачає призначення людини не в боротьбі за своє соціальне і духовне звільнення, а в прагненні наблизитися до божественної досконалості.Засновник – Жак Марітен.
Персоналі́зм (лат. persona — особа) — релігійно-ідеалістична течія в сучасній буржуазній філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ — як вияв творчої активності верховної особи — Бога.Персоналізм виник наприкінці 19 ст. в США. Головними його представниками були Б.-П. Боун, У.-Е. Хокінг, Е.-ПІ. Брайтмен та інші. В 30-х роках 20 ст. сформувався французький варіант персоналізму (Е. Муньє, Ж. Лакруа). Персоналізм тісно пов'язаний з теїзмом.Центральним у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент» буття, певну духовну сутність, що їй властиві активність, воля, самосвідомість. Природа, за персоналізмом, є сукупністю духовних осіб (див. Плюралізм), яку увінчує верховна особа — Бог. Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи або як те, що набуває значення лише, коли включається у досвід особи. Хоч персоналізм є в основному різновидом об'єктивного ідеалізму, в ньому є суб'єктивно-ідеалістнчні елементи, що особливо виявляються в тлумаченні процесу пізнання, де чільне місце належить індивідуальній свідомості, оцінювальній здатності окремої особи. Значну увагу персоналісти приділяють проблемам взаємин особи і суспільства, духовної і матеріальної культури, які вони розв'язують з позицій ліберального християнства. Персоналізм розвиває ідеї про ворожість особи і суспільства, характерні для екзистенціалізму..Еволюціонізм - це течія, що визнає лише одну форму розвитку - безперервну, що протікає без стрибків, перерви поступовості, за рахунок кількісних змін. Стосовно до культури еволюціонізм стверджує, що: 1. Культура створюється свідомо, усвідомлено, вона "твориться", її творець - "творець". Еволюціонізм стверджує постулат "створення" культури - "креаціонізм" культури. У кожного культурного предмета є свій творець, творець, стверджує еволюціонізм. 2. Еволюціонізм стверджує також теза про те, що творці культури шляхом творіння, збагачують її, примножують. І це вірно, але лише частково. Адже в історії ми зустрічаємо і факти загибелі культури, її вмирання. Еволюціонізм абсолютизує одну форму змін в культурі - кількісну. Тому і прогрес культури зводиться до процесів її ускладнення, збільшення кількості зв'язків і відносин, прогрес розуміється як перехід від "простого до складного", а не як перехід від "нижчого до вищого". Представниками еволюціонізму були Г. Спенсер, О. Конт, Е. Дюркгейм, Е. Тейлор, Д. Фрейзер, Л. Морган, М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі та ін
50. релігійна свідомість
Релігійна свідомість є однією з найстарших форм суспільної свідомості, і тому очевидна підпорядкованість її конкретним суспільно-історичним умовам.
Релігійна свідомість була ведучою формою суспільної свідомості протягом більш, ніж двох тисячоріч, аж до епохи Просвітництва. З розвитком науки, філософії, правосвідомості, моралі, релігії значно уступає свої позиції. Виникає атеїзм як вчення, що спростовує релігійні погляди. Але наукове спростування релігійних поглядів не може цілком вирішити проблеми релігії. Релігійна свідомість відповідала об'єктивним потребам людського духу. Ці духовні потреби повинні бути задоволені. Прагнення відкинути релігію повинне було супроводжуватися створенням такої системи загальнолюдських цінностей, що могла б замінити людині відповідні духовні, релігійні потреби.Релігія не випадкове явище в культурі людства, а закономірно виникла, історично і соціально обумовлена форма усвідомлення людством навколишнього світу і самого себе.Релігія є відображенням (хоча і фантастично) навколишньої дійсності, тому вона розвивається і змінюється одночасно зі зміною самого життя.Таким чином, релігійна свідомість формувалася як свідомість про справедливе життя. І релігійні проблеми дуже тісно перепліталися з моральними проблемами.Релігійна свідомість як елемент у структурі релігії взаємозалежно з іншими її елементами: релігійною діяльністю, відносинами й організаціями.Як форма суспільної свідомості релігійна свідомість знаходиться у взаємодії з іншими його формам, і насамперед такими, як моральна свідомість, естетична, правова й ін. Релігійна свідомість специфічна. Їй властива насамперед віра, емоційність, символістика, почуттєва наочність, з'єднання реального змісту з ілюзіями, діалогічність (діалог з Богом), знання релігійної лексики, уява, фантазія.Філософський підхід до релігії вимагає виділення в релігійній свідомості двох рівнів: повсякденного і теоретичного (концептуального).Повсякденна релігійна свідомість є безпосереднім відображенням буття людей. Воно виступає у виді представлень, ілюзій, почуттів, настроїв, звичок, традицій. Його не можна назвати цільним і систематизованої. На цьому рівні релігія зв'язана з індивідом і виступає в особистій формі. Тут переважно виступають традиційні способи передачі почуттів, ілюзій, представлень.Концептуальний рівень релігійної свідомості - це систематизована сукупність понять, принципів, суджень, аргументів, у яку включене вчення про Бога, природу, суспільство, людині. Це віровчення, теологія, богослов'я, підготовлене й обґрунтоване фахівцями.У цей уровень свідомості входять релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-правові, релігійно-економічні, релігійно-політичні концепції, засновані на принципах релігійного світогляду. І, нарешті, до концептуального рівня релігійної свідомості приєднується релігійна філософія, що знаходиться на стику філософії і теології (неотомізм, персоналізм і ін.). Сучасний розвиток науки і техніки вступає в серйозне протиріччя з догмами релігії.Збереження релігійної свідомості пов'язано з естетичною привабливістю обрядової культури, з емоційною насиченістю релігійних почуттів, з почуттям віри в добро і справедливість.Релігія - явище конкретно-історичне. Вона може зникнути лише тоді, коли не буде потреби в ній, коли будуть знищені суспільні відносини, що породжують віру в надприродні сили і необхідність збереження цієї віри.
52. ієрархія цінностей
Ідеа́л — вища цінність; якнайкращий, завершений стан того або іншого явища; зразок особистих якостей, здібностей; вища норма етичної особи; вищий ступінь етичного уявлення про благо і належність; досконалість у відносинах між людьми; найбільш довершений пристрій суспільства.Творчість про ідеал, формування речовини природи на основі ідеалу є специфічно людською формою життєдіяльності, що відрізняє її від діяльності тварин. Як загальна форма діяльності, ідеал виступає у всіх областях суспільного життя:
Соціальній політичній етичній естетичній і ін.Категорія ідеалу володіє глибоким соціальним значенням. Впродовж століть прогресивні класи в боротьбі проти віджилих форм суспільних відносин черпали свій ентузиазм у високих ідеалах свободи, рівності, братерства.
Поняття ідеал застосовується однаково і до відвернутих і конкретних предметів:
ідеал добра ідеал жіночої краси ідеал чоловічої краси ідеал держави ідеал громадянина і ін.
Благо (в етиці і філософії), то, що містить у собі певний позитивний сенс. Питання про Благо ставилося у філософії в зв'язку з з'ясуванням сенсу буття та людського існування як питання про вищу Благо (термін введений Аристотелем, лат. summum bonum), залежно від якого визначалася співвідносна цінність усіх інших Благо Антична філософія вбачала вища Благо в блаженство - «евдемоніі», зміст якої трактувалося по-різному представниками різних напрямків:. Платон називає «благом» «єдине» як основу будь-якого буття. Арістотель розрізняє блага трьох родів: тілесні, зовнішні І душевні. У середньовічної схоластики, переробної ідеї античної філософії на основі принципів християнського теїзму, як вищий Благо виступає бог, який є джерелом всіх Благ і кінцевою метою людських прагнень. Новоєвропейська філософія підкреслює роль суб'єкта у визначенні чого-небудь як Благо. Іншим характерним явищем новоєвропейської етики є утилітаристського тлумачення Благо, зведення його до корисності (див. Утилітаризм). Кант розрізняє вища Благо і досконале Благо: перша - це добра воля, етична доброчесність, друга потребує з'єднання доброчесності з блаженством.Свобо́да — здатність людини чинити відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об'єктивної дійсності. Свобода - в найбільш загальному значенні, наявність можливості вибору, варіантів витоку подій. Відсутність вибору, варіантів розходження події рівносильна відсутністю свободи. Свобода є одним з проявів випадковості, керованої свободою волі (навмисність волі, усвідомлена свобода) або стохастичним законом (непередбачуваність витоку події, неусвідомлена свобода). В цьому значенні, поняття "свобода" протилежно поняттю "необхідність". Види свободи можна розділити на три категорії: свобода волі людини — свідома свобода вибору у житті, приватних життєвих рішеннях, обранні життєвих пріоритетів, організації свого життя і т.п.
суспільна свобода громадянина — права людини в суспільстві та державі, регульована законами.духовна свобода особистості — християнське розуміння свободи духа від рабства гріху та гріховним страстям.Правда — відповідність між розумом та річчю, фактом чи реальністю. Стан чи характер бути правдивим у стосунку до буття, знання чи мовлення. Відповідність з правилом, стандартом, моделю, зразком чи ідеалом.
47. Філософія екзистенціалізму (Е) – історія та проблеми.
Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора (1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як «неуважність». Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Однак своєї власної позитивної теорії він так ніколи і не розробив.Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем. Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер (1889–1976) і Жан-Поль Сартр (1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць «Буття і час» (1927) та «Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом. Натомість Сартр дедалі настійніше відстоює активну політичну діяльність.Зв’язок екзистенціалізму з політикою дуже складний. На перший погляд, пошук справжнього морального життя, здавалося б, ставить екзистенціалізм поміж лівими політичними течіями, прибічники яких виступають за свободу людини і її визволення. Є дуже багато висловлювань екзистенціалістів, які відповідають цьому, та й Сартр колись проголошував, що екзистенціалізм має бути гуманізмом. Але все набагато складніше. Час від часу екзистенціалістів приваблювали активні і вольові люди, оскільки вони намагаються по-справжньому діяти. Однак етика звершення не спричиняється автоматично до раціональності, вона оминає лівих політиків. Якщо ж говорити серйозно, то не існує і гарантій того, що екзистенціалізм долучиться до платформ політиків-демократів. Можливо, екзистенціалізм розповідає нам переважно про відчуження в сучасних умовах інтелектуалів, а не звичайних людей. Ця точка зору підтверджується згадкою про те, що найбільшої популярності ця філософія набула після поразки в війні, тобто в часи, коли всі були охоплені почуттям відчаю. У філософському плані екзистенціалізм має два значних недолікиДоказом того, що ми вільні, може бути просто те, що ми відчуваємо себе вільними. Особисто я не відчуваю такої свободи, і це все, що має бути сказане.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 27 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |