|
Читайте также: |
Звідки таке дивне запитання? Адже, здавалося б, з'ясування життєвих засад філософії, її необхідності як універсального засобу самозростання людського духу повинне надати їй справжньої впевненості у собі, у своєму високому покликанні. Та коли починаєш докладно знайомитися з думками самих філософів про сутність і призначення цієї царини культури, тоді тебе бере подив від розмаїття й часом суперечливості цих думок.
По-перше, далеко не всі філософи згодні з тим, що філософія виростає безпосередньо з повсякденного життя людей, а філософське міркування доступне кожному.
Так, наприклад, Ортега-і-Гассет в своїй уславленій книзі "Бунт мас" (1930 р.) наголошував на тому, що філософія не потребує на увагу мас; вона свято береже свою непотрібність і якщо комусь випадково допоможе, то радіє цьому тільки з людяності. Але це не через пиху чи презирство до пересічної людини, зауважував Ортега-і-Гассет (мало хто зробив стільки для поширення філософських знань, як він), а через інші, значно вагоміші причини. Те, що робить філософію байдужою до мас і зверненою до себе, це, по-перше, лад духовного життя "людини маси", притаманні їй несамостійність думки й почуття, брак уміння та схильності до духовного зусилля тошо. А по-друге, — й це найголовніше, — це сама сутність філософського мислення: його проблематичність. Філософія, підкреслює Ортега-і-Гассет, "починається із сумніву в собі. Вона живе остільки, оскільки бореться з собою, заперечує себе".
Майже одночасно з Ортегою-і-Гассетом ті самі думки висловлює й Мартін Хайдеггер. Згідно з його твердженням, філософія не знаходить відгуку в повсякденні. Й це не дивно, бо вона не полегшує, а утруднює життя. Філософія бере під знак запитання самоочевидності, що ними живе повсякден-ня, й цим самим ставить на межу зникнення і його саме. Й справді, у філософському розмірковуванні є момент небуденного зусилля, щось на зразок зусилля по виконанню релігійної обітниці або високого морального обов'язку. А разом з тим з ним пов'язане відчуття прориву межі повсякденності, певне святкове піднесення. Чи не тому Хайдеггер найближче
ставив до філософії не науку, а мистецтво, й називав філософію сестрою мистецтва?
Отже, далеко не всі філософи ладні розглядати зв'язок філософії з повсякденним життям як гарантію її дійсної достотності. Понад те, далеко не з'ясованим видається питання про саму сутність філософії як особливого різновиду професійної духовної діяльності. Оскільки спроби з'ясувати це фіксуються у тих чи тих визначеннях філософії, то ознайомимося з ними ближче.
Почнемо з визначного візантійського філософа й богослова Іоана Дамаскіна (675 — 753), бо саме його твори (в уривках) були першими свідченнями філософської думки, що стали відомими (наприкінці XI ст.) нашим предкам.
Іоан Дамаскін наводить шість визначень філософії, які склалися ще в античності, але видаються йому цілковито правильними:
1. Філософія є знання природи сущого. 2. Філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого й невидимого. 3. Філософія є приготування до смерті, "помишленіє о смерті". 4. Філософія є уподібнення Богу (в мудрості, справедливості, побожності). 5. Філософія є початок усіх наук і мистецтв. 6. Філософія є любов до мудрості; а оскільки достотна мудрість є Бог, то філософія є любов до Бога.
Мабуть, це ще не всі визначення філософії, на які спромоглися мислителі античності. Але й цього досить, щоб бачити, як по-різному розуміли й стверджували філософію вже впродовж першого тисячоліття її існування. Й з часом ця багатоманітність позицій і поглядів щодо самої філософії тільки зросла.
Наведемо деякі визначення філософії, які належать відомим філософам новітнього часу й сучасності:
— Філософія є наука про стосунок будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму, й філософ є не віртуоз знання, а законодавець людського розуму (Кант).
—Філософія — це доба, осягнена в думці {Гегель).
— Будь-яка філософія є сповідь її творця (Ніцше).
—Філософія є вчення про шляхи здійснення сенсу людського існування (Бердяев).
— Філософія є праця грамотного мислення (Ортега-і-Гассет).
—Філософія є виховання людини близькою до Бога (Шелер).
— Філософія є битва нашого розуму проти затьмарення його мовою (Вітгенштейн).
Перелік подібних тверджень можна було б продовжити. Мабуть, їх послідовне порівняння дещо розширило б наші знання про те, як можна мислити саму філософію та її призначення. Та навряд чи це збагатило б нас умінням філософські мислити, допомогло б нам, за висловом Хайдег-гера, "розташуватись у філософії", ввійти в коло її проблематики, привчити наше вухо до її мови. Спробуємо збагнути те спільне, що є в усіх визначеннях філософії. Адже спільне мусить бути, бо все це є визначення філософії.
Чи не піти нам від етимології самого слова "філософія"? Й справді, на цьому шляху на нас чекають певні відкриття, які, мабуть, позбавляють нас тих сумнівів і протиріч, що їх ми встигли набути за час нашого недовгого ознайомлення з філософією.
Слово "філософія" грецького походження. Воно походить від двох слів: φιλεω — "люблю" та σοφία — "мудрість". Дослівно можна перекласти як "любов до мудрості". Серед українських і російських філософів XVII — середини XIX сторіччя філософію часто позначали словом "любо-мудріє". Зокрема, широко вживав це слово в такому його розумінні Григорій Савич Сковорода. Отож, слід визначити, що таке мудрість і в чому полягає любов до неї, й тоді ми зможемо далі вточнити, що таке філософія в її сутності й призначенні.
Мудрістю у всіх народів називають досконале й повне знання (знання всього) й відповідний до нього досконалий спосіб життя. Власне, на першому місці має стояти саме досконале життя, бо воно передусім засвідчує досконалість знання й надає життю мудреця (носія мудрості), його думкам, словам і вчинкам безперечного авторитету. Знання ввіходять до складу мудрості тільки будучи засвідчені досвідом і життєвим прикладом. До мудреця йдуть за порадою, спонукані життєвою необхідністю, а не простою цікавістю. Від мудреця не чекають знань прикладного характеру, за допомоги яких можна було б робити конкретні обчислення або розводити худобу тощо. Знання, які складають мудрість, мають водночас індивідуальний та універсальний характер, вони спрямовані на фіксацію перетину індивідуального та універсального в людському житті.
Чому ж філософією не назвали життя самих мудреців чи близьких до них людей? Чому не назвали так любов до спокою
й шанування людських чеснот? Чому філософією почали називати передусім міркування про природу, про загальний лад усього людського й природного світу?
Справа в тому, що певного часу звичне уявлення про мудрість немовби розщепилося. Прихована в мудрості ідея універсальності й всесильності людського знання ніби вилупилася із шкаралупи, знялася на ноги й забажала для себе свого вільного простору, свого шляху й відданих їй супутників. Першим це збагнув Піфагор (друга половина VI ст — початок V сторіччя до н.е.). Саме він зрозумів, що необхідною ознакою знання є його об'єктивність, прилученість до загального ладу буття. Зрозумів, хоча не мав ще для ясного висловлення цього достатніх понять. І виголосив це своє розуміння старими словами. Мудрість, сказав Піфагор, доступна тільки богам; ми ж, люди, можемо тільки любити мудрість, прагнути неї, прилучатися до неї через віддане служіння їй. Тут недостатньо життєвого досвіду й чесного серця — потрібний ясний розум і зусилля думки. При цьому розумові заняття, власне, заняття філософські, на думку Піфагора, вельми сприяють очищенню нашої душі. Ось чому філософія є також і шлях до спасіння.
Таке подвійне розуміння філософії — як прилучення до універсального знання через його осягання та як способу спасіння — було розгорнене в ученні Платона. Щоправда, саме слово "філософія" майже не вживалося. Використовувалося слово "мудрість", і це певною мірою призводило до неясностей. Особливо помітним це стало у Арістотеля. Й від нього вже йдуть дві лінії у розумінні сутності філософії. Арістотель мудрістю (власне філософією) називає першу науку — науку про першоначала й першопричини. Кініки, епікурейці, стоїки вважали мудрістю досконалий спосіб життя, щоправда, не погоджуючися між собою щодо того, в який саме спосіб вибудувати досконале життя й у чому саме полягає ця досконалість.
Таким чином, йдучи за етимологією слова "філософія", ми збагатилися знаннями про характер формування самої філософії, але так і не дісталися до того спільного смислового коріння, що таки мусить бути у найрізніших філософських учень. Та хоч би як вони різнилися між собою, але всі вони погоджуються в тому, що всі вони філософські, тобто належать до філософії.
Мабуть, мав рацію російський філософ Володимир Соловйов, що етимологія слова може допомогти, але не роз-
криває змісту поняття. Інколи вона може навіть спантеличити, як, наприклад, у випадку зі словом "хімія". Дослівно з давньогрецької це означає "чорна земля". Словом "хем" греки називали Єгипет, звідки до них завозили те, що ми назвали б сьогодні продуктами хімічного виробництва, — фарби, скло, різноманітні ліки тощо. Отже, хімія — це не геологія, не ґрунтознавство, не мінералогія тощо. Отож і філософія, хоча вона й причетна до мудрості — історично, духовно-культурно, індивідуально-особистісно, — все ж є щось набагато більше, ширше, глибше, ніж просто любов до мудрості. Це також і готовність власними зусиллями примножувати мудрість, а отже, й переконаність в її "людино-твірності", в досяжності та осяжності її людським розумом і почуттям. Тому філософія неминуче включає в свій зміст і випробування мудрості на її відповідність логічному обгрунтуванню й безпосередній очевидності. Й водночас у ній завжди залишається шанобливість до того в нашому духовному досвіді, що не підвладне рефлексивно-критичній дії мислення, зберігає свою втаємниченість. Пригадується думка Ортеги-і-Гассета про те, шо філософія постійно бореться з собою, заперечує сама себе. Отже, чи не є, справді, загальною ознакою філософії її проблематичність?
І ця думка не є випадковою. Ідея, що філософія сама є для себе проблемою, інтенсивно розроблялась одним з найвизначніших мислителів XX сторіччя Едмундом Гуссерлем (1859 — 1938) в останній період його філософської творчості. В циклі лекцій під загальною назвою "Криза європейських наук і філософія", з яким він виступив у найстаріших європейських університетах (Париж, Прага, Відень), Гуссерль наголосив на тому протиріччі, що криється у вихідному прагненні філософії бути універсальним знанням універсуму. Втілена в цьому прагненні теоретична раціональність у межах тієї ж таки філософії викривається як недостатня для ствердження справжньої універсальності людини. Та цих сумнівів і самообмежень не знає спеціалізована й "очищена" теоретична раціональність — наука. Переймаючи від філософії притаманну тій установку на досягнення універсального знання, наука дещо "адаптує" її відповідно до своїх цілей і можливостей і в результаті робить своїм ідеалом всезнання. Від філософії ж наука очікує допомоги в набутті смислової цілісності.
Згадані публічні виступи Гуссерля, а потім і публікації матеріалів до них сприяли розширенню й поглибленню до-
сліджень з історії науки та філософському осмисленню самої науки як феномена людської культури. Зокрема, предметом тривалої дискусії стала так звана проблема демаркації. Йшлося про те, за якими ознаками можна відрізнити науку від інших галузей культури. Найперше потрібно було визначити критерій відмінності наукового знання від ненаукового або псевдонаукового. Й показово, що суттєвими ознаками науковості зараз визнають не тільки об'єктивність, доказовість, перевірюваність, повідомлюваність і таке інше, а й проблемність знання. А це, як уже зазначалося, є істотним і для філософи. Отже, взаємини філософії й науки стають для нас справжньою проблемою. Не з'ясувавши цього, ми не зможемо до кінця розібратися, що ж таке є філософія й яким є її остаточне призначення.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 32 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |