Читайте также:
|
Ці питання, особливо останнє, можуть видатися дивними. Хіба прилученість до науки не є чимось безперечно позитивним? Хіба наука через свою об'єктивність не є найвищим авторитетом? І хіба за умов сьогоднішнього політичного та ідеологічного плюралізму не покладаємо ми свої останні надії на наукову експертизу?
Справді, ми звикли до того, що наукове розглядається як синоним істинного, а ненаукове — хибного. Впродовж багатьох десятиріч офіційно визнаваний комуністичний світогляд тлумачили як науковий на противагу ненауковому релігійному або буржуазному світогляду. Отож і офіційна марксистсько-ленінська філософія визначалася як суто наукова. Така її характеристика безпосередньо спиралася на відповідне розуміння її предмета. Вважалося, що предметом вивчення марксистсько-ленінської філософії є найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й пізнання. Те, що вона вивчає саме закони, ставило марксистсько-ленінську філософію в один шерег з іншими науками й, мабуть, повинно було додавати її твердженням статусу об'єктивно істинних наукових знань. А те, що вона вивчає найзагальніші закони, мабуть, повинно було надавати їй право говорити від імені науки взагалі.
Таке ототожнення філософії з наукою, прагнення ствердити філософію в ролі Науки породило чимало протиріч та ускладнень у теорії, збочень і деформацій у соціальній та духовній практиці. Спроба філософії перебрати на себе всі
найвищі функції науки, бути концентрованим виявом науковості, з одного боку, спонукало філософію до претензій на володіння універсальним знанням, а з іншого — покладало на неї відповідальність за ті соціально-політичні дії, які здійснювалися з посиланням на її теоретичні тези. З одного боку, над філософією тяжіло обов'язкове для наукового знання спрямування до практичного втілення, й це не давало їй можливості дистанціюватися від практики, поставитися до неї й до самої себе критично, а з іншого — там, де брав гору філософський професіоналізм, там заявляла про себе притаманна будь-якій науці тенденція до внутрішньої довершеності, до систематизування теоретичного знання.
Та найголовніше це те, що надання філософії статусу науки закладало й виправдовувало однодумство як норму філософського мислення. Оскільки результат наукового дослідження визнається таким лише за умови його загально-значущості, то, певна річ, і у філософії, яка над усе прагне бути наукою, дійсним результатом може бути лише така думка, що визнається всім філософським загалом.
Зрозуміло, що це лише загальна схема, яка дещо спрощено змальовує стан справ у вітчизняній філософії в недалекому минулому. Звичайно ж, були й творчі філософські пошуки, й справжні відкриття, були й є яскраві творчі індивідуальності й безперечні таланти. Достатньо згадати ім'я Павла Васильовича Копніна, чия плідна діяльність у Києві відчутно сприяла розвиткові філософії в Україні. Не слід забувати й багаторічну працю значного колективу київських філософів під керівництвом Володимира Іларіоновича Шинкарука, котрі здійснили переорієнтацію філософських досліджень у бік світоглядно-гуманістичної проблематики.
Самовизначення філософії щодо своїх стосунків з наукою — це необхідна умова її успішного подальшого розвитку. Усвідомлення цього поширюється серед філософів світу вже від 60-х років. Але найгострішє ця проблема постала на межі 80 — 90-х років у країнах, де офіційно прийнята філософія безперечно визнавалася науковою. В дискусіях, що точилися у нас на конференціях і в періодиці, визначилися аргументи та контраргументи щодо того, чи є філософія наукою. Ось деякі з них:
— Філософія не є наукою, бо наука прагне підтвердити свої теоретичні тези результатами спостереження або експерименту (так званий принцип верифікації). Філософія ж байдужа до підтвердження її тез і навіть часом розвиває свої
ідеї всупереч даним науки. Так, Джордж Берклі (1685 — 1753) виступав проти механіки Ньютона, Ернст Мах (1838 — 1916) не визнав квантової фізики, а деякі філософи-марксисти — генетики та кібернетики.
— Але ж не всі наукові тези підлягають емпіричному підтвердженню й перевірці. Інакше переважний масив сучасних математичних знань потрібно було б вилучити з науки. До того ж кожна наука має свої критерії точності, свої способи перевірки знань на істинність і вірогідність. Філософські знання теж можуть бути перевірені на їх науковість. Зокрема, професійному аналізові не важко встановити, чи притаманна розглядуваному філософському знанню необхідність — чи відповідає воно певним вихідним принципам, чи є воно результатом послідовного логічного мислення. При цьому слід брати до уваги, що в кожному розділі філософії дещо відмінні способи здобування та впорядкування знання.
— Філософія не є наукою, бо вона не підлягає об'єктивному контролю з боку досвіду або алгоритму.
— Але ж досвід і алгоритм не є кінцевими реальностями людського світу. Ще Іммануїл Кант (1724 — 1804) показав важливу регулятивну роль наддосвідного знання. А алгоритми набувають свого людського сенсу тільки в системі якоїсь доцільної діяльності. Філософія зазнає контролю щодо себе саме з боку тих "сенсових зон", які перебувають здебільшого за межами конкретного досвіду та алгоритму. Щоправда, цим доводиться не стільки спорідненість філософії й науки, скільки те, що філософія певною мірою перевершує межі самої науки.
— Філософія не є наукою, бо твердження науки в принципі можуть бути спростовані. На відміну, наприклад, від релігійних догм нові наукові факти або теорії — за умови їх вірогідності — спростовують попередні. У філософії ж поява нової ідеї або цілої теорії ще не викликає безперечного визнавання хибності інших ідей або теорій.
— Справді, у філософії поява нових ідей не призводить автоматично до відмови від того, що у філософії є усталеним. Деякі ідеї живуть упродовж тисячоліть. Але у філософії є те, що рідко трапляється в науці, — самозміна ідей і навіть учень під дією нових ідей. У філософії постійно діє механізм само-спростування. Щодо цього філософія не тільки наслідує науку, але й перевищує її. Знову ж таки, виявляючи свою спорідненість з наукою, філософія виходить за її межі.
— Філософія не є наукою, бо розвиток її не має характеру кумулятивного процесу. В науці спостерігається постійний процес прогресивного зростання разом з його ущільненням. Відбувається постійний перехід до більш повних істин, до теорій з ширшим емпіричним змістом. При цьому старі теорії або відкидаються наукою, або ввіходять до складу більш певних теорій. У філософії спостерігається не стільки ущільнення знання, скільки зростання багатоманітності на зразок того, як це відбувається в мистецтві. Розв'язання проблеми тут ніколи не є остаточним. Деякі проблеми супроводжують філософію впродовж усієї її історії.
— Справді, у філософії є "вічні проблеми". Понад те, саме найголовніші її проблеми й усвідомлюються людьми як проблеми "вічні". Але звертання філософської думки до таких проблем, постановка й розв'язання проблем допоміжних — це не є одвічне тупцювання на місці. Як і в науці, в царині філософії знання має бути сучасним, тобто повинне стояти на грунті історії, враховувати попередні спроби розв'язання цих проблем, уникати тих ходів думки, що виявили свою недостатність і непродуктивність. За всієї індивідуальності філософської творчості в історії філософії достатньо чітко прослежується певна логіка розвитку філософських ідей. На певних її "ділянках" це є логіка продовження й доповнення (Кант — Фіхте — Шеллінг — Гегель), я на їхній межі, в точках розриву певної філософської традиції заявляє про себе логіка заперечення й відштовхування (Гегель — Шопенгауер, Гегель — Кіркегор, Гегель — Фейербах тощо). Отож, за всіх відмінностей розвитку філософії та науки вони все ж таки мають багато спільного.
— Філософія не є наукою, бо вона не має своєї спеціальної мови на зразок того, як це має місце в кожній зрілій науці. Спеціально вироблена мова науки (її терміни, символи тощо) є одним із засобів досягнення наукової точності. Вона покликана однозначно висловлювати й без викривлень передавати результати наукових досліджень. Цим забезпечується комунікація між фахівцями конкретної галузі науки, підтримується стан порозуміння в межах наукового співтовариства. Філософія ж не має своєї загальноприйнятої фахової мови. З одного боку, вона широко звертається до використання природної мови, а з іншого — кожний філософ у той чи той спосіб творить свою мову. Принаймні чи не кожний вкладає в загальновідомі поняття свій сенс. Тому, на відміну від науки, не можна раз і назавжди оволодіти мовою про-
фесійної філософії. Кожного разу при ознайомленні з оригінальними філософськими текстами потрібно докладати зусилля, щоб призвичаїтися до мови й способу викладу думок
філософа.
— Справді, мова філософи не є такою уніфікованою та однозначною, як мова науки. Але саме тому вона здатна передавати ті смислові нюанси й новації, які ще не стали надбанням філософського загалу. А нерідко сам спосіб викладу, мова філософського твору є суттєвими для вияву всієї повноти народжуваної філософської думки, як це ми подибуємо у Ніцше, Кіркегора або Хайдеггера. Й усе ж таки це не означає, що філософія не має своєї мови. Без оволодіння змістом понять, в яких сконцентровано досвід мислительної діяльності багатьох генерацій філософів, у філософії немає чого робити. Без знання того, що означають поняття "субстанція", "атрибут", "трансценденція", "річ-у-собі" тощо, ми не можемо повною мірою збагнути зміст та сенс того чи того філософського твору. Звичайно, ми завжди можемо спертися на ті поняття, які філософія запозичує із буденного слововжитку, — "рух", "спокій", "можливість", "дійсність" тощо. Та часто-густо виявляється, що в контексті філософського мислення вони сповнюються незвичним, часом про-іилежним змістом щодо того, до чого ми звикли у повсякденні. Отже, і за ознакою наявності у неї спеціальної мови філософія хоча й має свої відмінності щодо науки, але все ж таки не може бути остаточно винесена за межі наукових знань.
— Філософія не є наукою, бо вона не може вказати предмет свого дослідження, який мав би такі самі ознаки обєктивної дійсності, як і предмети дослідження інших наук. Саме тому філософські твердження не мають характеру об єк-тивно істинних знань, завжди залишаються проблематичними.
— Намагання визначити предмет науки як щось предметно наявне, безпосередньо відчутне становить лише перший етап самовизначення науки. Був час, коли і предмет філософського дослідження намагалися визначити саме так. Атоми Демокріта, ідеї Платона й навіть першоначала сущого Аріс-тотеля розглядалися як щось таке, що підлягає осягненню внутрішнім мисленим зором. Сучасна наука давно вже відійшла від такого простого уявлення про предмет наукового дослідження. Скажімо, у фундаментальній фізиці досліджуються вже не частинки й навіть не їх взаємодії, а події, що
витлумачуються як "сузір"я можливостей". Так само не можна "предметно" окреслити предмет таких наук, як психологія, екологія, геронтологія тощо. От що, наприклад, вивчає наука геронтологія? Процес старіння. А як його "предметно" подати? Бо це є складний комплекс різних процесів — фізіологічних, психічних і власне духовних. Отже, те, що філософія не має своєї "дослідної ділянки", свого "полігона", ще не означає, що вона позбавлена свого предмета дослідження.
Сподіваюся, наведені аргументи та контраргументи поглибили ваші уявлення про спорідненість і відмінність філософії та науки. Як на мене, цікавішими є контраргументи. Маючи на меті спростувати твердження, що філософія не є наукою, вони майже завжди вказують на наявність певної неузгодженості філософії та науки. Отже, маючи в собі достатню можливостей, щоб відповідати загальним вимогам науковості, філософія разом з тим виявляє себе й як щось таке, що є "понад" наукою, тобто що має в собі додаткові можливості для вияву та зміни об'єктивних смислів.
Отже, чи повинна філософія прагнути бути наукою? Чи не означає це для неї збіднення її змісту, зради її власному призначенню?
1.2.3. Соціально-культурне призначення філософії
Всього сказаного, мабуть, достатньо для того, щоб визнати складність і багатовимірність філософії як специфічного духовного утворення, необхідного чинника духовного життя людей. Вона проростає в повсякденні й водночас стверджує здатність людини до перевершення буденного існування; вона висвітлює як життєво остаточні світоглядні уявлення й переживання й разом з тим піддає їх випробуванню на осмисленість і життєву продуктивність; вона прагне надати своїм набуткам безперечної переконливості через при-лученість до кола наукових знань і поряд з цим уникає твердого наукового статусу, демонструє свою здатність перевершувати можливості науки. Й це ще далеко не все, що ми дізналися про філософію й що чекає на своє остаточне з'ясування. Деякі попередні висновки ми зможемо зробити й тут. Але повне уявлення про те, що є філософія, у вас остаточно складеться після ознайомлення з наступними розділами цієї книги.
Щонайперше з'ясуємо, яке місце посідає філософія в культурі. Те, що ми вже знаємо про філософію, не дозволяє нам погодитися з відомою думкою Бертрана Рассела
Зо
(1872 — 1970) про те, що філософія розташована на "нічийній землі" — між наукою та релігією. Попри всі свої відмінності філософія є суттєво спорідненою і з наукою, і з релігією, і з мистецтвом. З наукою її споріднює безперечне прагнення істини й домагання володіти нею, а також здатність виробляти абстракції й вибудовувати з них логічні конструкції, призначені для концентрації й переформування об'єктивних смислів. Релігія відгукується у філософії тим, що ця остання так само постійно спирається на певні вихідні принципи й відзначається стійкістю й нечутливістю до зовнішньої критики. З мистецтвом філософію споріднює інтимно-особистісний характер філософської творчості, кінцева зверненість до внутрішнього світу людини. До того ж і у філософії, і в мистецтві результат не є абсолютно визначальним. Значну роль при сприйнятті філософських і художніх ідей відіграє виконання. Хоча це стосується передусім мистецтва, але і в філософській творчості майстерність викладу багато додає змістові філософського твору, сприяє переконливості філософських ідей та їх поширенню. За приклад можна взяти творчість Бене детто Кроче (1866 — 1952), Миколи Бердяева (1874 — 1948), Жан-Поля Сартра (1905 - 1980), Альбера Камю (1913 — I960) та ін. Від моралі ж до складу філософії ввіходить прагнення людського самовизначення, набуття людським існуванням понадбуденного виміру.
Та філософія не просто запозичує означені риси тих чи тих царин культури. Вона злютовує їх у собі, постійно здійснюючи в культурі смисловий синтез. Саме завдяки цьому філософія слугує науці, релігії, мистецтву, моралі тощо своєрідним дзеркалом, в якому вони можуть бачити і свою цілісність та своєрідність, і свою неповноту. Від філософії надходять імпульси до цілісного єднання й подальшого нарощування культурних надбань людства. її з повним правом можна назвати смислотвірним ядром культури. Понад те, слугуючи способом здійснення цілісності культури, вона разом з тим і підноситься над нею, виступає її самосвідомістю.
Є якась невипадковість, є доглибний сенс у тому, що філософія виступає і завершенням, теоретичним виявом світогляду, і самосвідомістю культури. Індивідуальне та універсальне дивовижно поєднуються на кожному з цих рівнів буття культури. А головне — поєднуються саме ці рівні людського буття. Філософія виявляє себе як універсальний спосіб самоусвідомлення людини, що сягає всіх рівнів її буття, всіх форм її ствердження у світі. Тому саме відношення "лю-
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 35 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |