Читайте также:
|
Коли ми мислимо розвиток як загальний спосіб здійснювання буття, як самозростання його смислової наповненості, ми ніяк не можемо обминути думкою людину в її ставленні до світу. До того первинного світу, який звичайно називають Всесвітом і який Сковорода називав "миром обительным".
Справді, якщо буттю притаманні постійні зміни з їх необоротністю, спрямованістю, поступальністю, то логічно припустити, що людина посідає певне місце в процесі цих змін, у загальном процесі світового розвитку. А таке припущення породжує цілу низку питань, від яких ніде дітися. Чи є людина черговою ланкою світового розвитку, ачи ж вона становить його вершину? Чи, може, людина являє собою деякий рубіжний здобуток розвитку світу, певну смислову "вісь симетрії"? Одразу ж слід зазначити, що жодне з цих припущень не є безпідставним. Кожне з них має своїх прибічників як серед філософів, так і серед науковців. Кожне має певну аргументацію на свою користь. Проте всі вони своїм спільним підґрунтям мають те вихідне припущення, з якого ми почали, а саме: що людина певним чином, але з необхідністю, "вписана" в процес світового розвитку, його закони.
А це припущення не таке вже й самоочевидне. Крім можливості бути узгодженою з законами буття, у людини є й інша можливість — бути узгодженою із світом трансцендентного. Але прийняття за дійсне першої або другої можливості не позбавляє нас від труднощів при осмисленні місця людини у світовому розвитку. Якщо людина є цілковито витвором буттєвого процесу, тоді в чому полягає її сутнісна відмінність від інших продуктів процесу розвитку? Кажучи мовою релігійного світогляду, в чому тоді полягає богоподібність людини? А якщо людина являє собою породження світу трансцендентного, тобто є чудом, то тоді чи не є вона чужою щодо світу або навіть загрозою для нього?
Є думка, що такі питання взагалі є нерозв'язними або принаймні перебувають за межами раціонального пояснення. Проте згадаймо, в який спосіб ми зіставляли в першому
параграфі цього розділу поняття "буття", "людина", "транс-ценденція". Тоді ми дійшли^висновку, що поняття ці пов'язані сутнісно, й цей їхній сутнісний зв'язок висловлюється тезою: "Людина є істотою, яка постійно трансцендує". Але ця теза є гранично загальною. Вона потребує своєї подальшої конкретизації через віднайдення індивідуально-життєвих та універсально-космічних форм трансцендування людини у світі. Саме останнє й потребує свого з'ясування насамперед. Саме цього вимагає внутрішня логіка ідеї розвитку як смислового самозростання й розгортання буття.
Ідея сполученості людини з Всесвітом, включення її в універсальний космічний процес виразно й різноманітно репрезентована в східній культурі, особливо в індійській релігійно-філософській традиції. Досить згадати хоча б вчення про сансару — безперервне й вічне переродження душі. А для європейської культури характерним було те, що подібні ідеї виникали радше на грунті філософських вчень пантеїстично-матеріалістичного спрямування. Та й то здебільшого вони не набували тут розгорнутого вигляду, а залишалися на рівні здогадок, припущень або принципових висловлювань без належної аргументації. Наприклад, твердження Джордано Бруно (1548 — 1600) про множинність світів і про наявність у них розумних істот було, власне, світоглядною гіпотезою. Не знайшла належного обгрунтування й теза Фрід-ріха Енгельса про те, що дух притаманний всій матерії й що він з такою самою необхідністю виникає в якомусь місці Всесвіту, з якою він гине в іншому. Тільки в межах так званого російського антропокосмізму здійснюється спроба послідовного проведення й розробки ідеї сутнісної сполученості людини та універсума.
Найбільш відомими представниками цієї філософсько-світоглядної позиції були Микола Федоров (1828 — 1903) з його головним твором "Філософія спільної справи", Костянтин Ціолковський (1857 — 1935), Сергій Булгаков (1871 — 1944) з його твором "Філософія господарства", Володимир Вернадський (1863 — 1945) з його вченням про ноосферу. Часом до антропокосмістів зараховують і Володимира Соловйова. Справді, його загальнофілософське вчення, назване філософією всеєдності, справило чималий вплив на Федорова, Ціолковського, Булгакова та інших. Але мислительних побудов щодо місця людини у Всесвіті, в загальному космічному процесі воно не містить.
Найбільш послідовним і докладним щодо цього було вчення Ціолковського. Виходячи з того, що Всесвіт єдиний, Ціолковський вбачає цю єдність в його універсальній заплідненості життям і духом. Згідно з його твердженням, все існуюче, "кожна крапля матерії" пройняті життям, чутливістю й є потенційно свідомими. Тому, власне, є тільки одне життя, яке ніколи не припинялося й ніколи не припиниться. Людина в її теперішньому вигляді становить лише певну ланку всесвітнього процесу сходження до дедалі більшої й більшої досконалості. Й у цьому вона подібна до інших різновидів розумних істот, що наповнюють Всесвіт.
У Ціолковського людина так щільно вписана в космічний процес, що її буття у світі не позначене ніякою суттєвою відмінністю. Хіба що притаманне всьому живому космосу поривання до творення й самоперетворення набуває в ній свого надзвичайного вияву. Саме у нарощуванні перетворюючих можливостей життя й полягає, на думку Ціолковського, космічне призначення розуму. Й віддана своєму космічному призначенню людина з часом змінить землю, заселить Сонячну систему, а відтак і більш віддалений космос. Відповідно до потреб невпинного зростання й розповсюдження людства на інших планетах здійснюватиметься "безболісне знищення" "недосконалого життя". Та й серед самих людей буде здійснено штучний відбір, будуть вироблені різні породи людей, пристосовані до різних умов існування, в тому числі до життя в космічному просторі, і з живленням виключно за рахунок сонячної енергії. Отже, здійснення людиною своєю присутності у світі, означає, згідно з Ціолковським, обопільний вплив і взаємоперетворення людини й космосу. А за своїм змістом це процесе зменшення (шляхом ліквідації недосконалих форм життя) загальної кількості страждання й збільшення загальної кількості щастя у Всесвіті.
Колись це вчення приваблювало сучасників сміливістю й масштабністю думки, захоплювало гарячою вірою в безмежні можливості людського розуму. Сьогодні ж, коли обмеженість ресурсів землі стала для нас загрозливою реальністю, ідеї Ціолковського повинні були б бути ще більш актуальними й доречними. А насправді якраз навпаки. Хвиля космічного ентузіазму, викликана першими кроками в освоєнні ближнього космосу, вщухла. Доцільність значних космічних проектів видається тепер проблематичною. Й у вченні Ціолковського сьогодні ладні вбачати радше соціально-техно-
кратичну утопію ніж життєспроможну світоглядну модель. По-перше, нас спиняє в ідеях Ціолковського саме той пафос невпинного перетворення й безмежної експансії. Негативний соціальний досвід XX сторіччя є для нас переконливим застереженням проти безоглядного маніпулювання життям. По-друге, з огляду на сучасний рівень розвитку науки сам спосіб мислення Ціолковського видається сьогодні типовим виявом лінійного мислення, нездатного брати до уваги багатоманітність і варіативність розвитку, його перервно-неперервний характер.
Загалом у межах антропокосмізму переважали лінійні уявлення про світ. Але то не були надто поширені на той час механістичні уявлення. Антропокосмізм відкидав звичне протиставлення мертвого й живого, мислив Всесвіт як сповнений життя й пройнятий поривом до одухотворення. Відкрилися нові світоглядні обрії, а разом з тим і нові обрії наукового пошуку. Звідси й відомі наукові та інженерні проекти Ціолковського та ідея Вернадського про конструктивну роль життя в процесі формування планети Земля, що породила нову науку біогеохімію, вчення про біосферу та ноосферу. Але, максимально наближена до світу, аж занурена у процес невідворотного космічного сходження, людина втрачає ознаки унікальності. Органічна участь у житті Всесвіту, власне, робить для людини зайвою причетність до світу трансцендентного. Отже, для подальшого просування вперед у розробці антропокосмічної проблеми стало необхідним, зберігаючи здобутки антропокосмізму, повернутися й до здобутків релігійно-філософської думкиз її постійним акцентуванням унікальності людини у світі. Й, мабуть, не випадково, що цей мислитель поєднував у своїй особі оригінального філософа, видатного вченого-природознавця й духовну особу (він був монахом, членом ордену єзуїтів).
Питання про те, чи приналежна людина буттю ачи ж світові трансцендентного, Тейяр де Шарден розв'язує шляхом відвертого визнання парадоксальності феномена людини. Людина, твердить він, є продуктом природи й водночас трансцендентна природі. Людина є унікальною щодо природи, а отже, є таємницею. Разом з тим вона є "антивипадок", а отже, споріднена з універсумом, несе в собі його структуру. Й між цими твердженнями немає ніякого протиріччя. Логіка тут така. На думку Тейяра де Шардена, поява людини, хоча вона й має під собою природний грунт, є за своєю суттю разовим здійсненням принципово нового. Але поява цього
нового, здійснена як виняток, як "випадок", одразу ж набуває загального значення, надає перебігу подій у світі нової якості, стає "антивипадком". Така логіка не є чимось суто умоглядним. Вона органічно випливає з докладно розробленого Тейяром де Шарденом і викладеного в його книзі "Феномен людини" вчення про космічну еволюцію — космогенез.
Космогенез розглядається як процес необоротних змін, спрямованих від вихідної точки Альфа до кінцевої точки Омега. Ця остання витлумачується Тейяром де Шарденом як максимальна персональність і ототожнюється з Христом Змістом універсальної космічної еволюції є невпинне зростання й розгалуження психічного. Але, на відміну, наприклад, від Ціолковського, світовий процес розглядається не як одноманітне розгортання якогось одного змісту. Космогенез — це постійна взаємодія двох якісно відмінних світових енергій — тангенційної (механічної) та радіальної (психічної). Перша спричиняє розширення, друга — концентрацію. Ось чому в процесі космогенезу здійснюється і зростання психічного через його концентрацію, і примноження форм його вияву. Тому, незважаючи на вихідну "запрограмованість" на сходження, процес еволюції в інтерпретації Тейяра де Шардена має загалом нелінійний характер. Істотною властивістю життя, наприклад, є його здатність використовувати для свого розвитку випадковості. "Життя розвивається через гру шансів... Але впізнаних і схоплених, тобто психічно відібраних шансів"10.
У своїх мислених побудовах Тейяр де Шарден широко використовував новітні наукові знання, особливо з галузі біології, палеонтології, антропології. Але цілісності й переконливості його вченню надає саме нелінійне бачення світового процесу, зумовлене його вихідними філософськими ідеями. Тому розроблена на цьому грунті теорія космогенезу не тільки перевершила тодішню науку світоглядно. Чимало її тез випереджає пізніші здобутки так званої синтетичної теорії еволюції та сучасної теорії самоорганізації.
Візьмемо, наприклад, твердження про те, що еволюція становить собою психічну трансформацію, що історія життя—це розвиток свідомості, замаскований морфологією, що сенсом усіх перетворень є прямування до загальної мети еволюції — точки Омега. Не так давно подібні твердження могли видатися суто ідеалістичними, навіть містичними. Сьогодні ж дані синергетики переконують, що вони мають під собою цілком реальний грунт. Те, що численні філософи-
ідеалісти називали іманентною метою, ентелехією, душею, вітальною силою тощо, синергетика витлумачує як потенційний оптимальний стан системи, який справляє регулюючий вплив на процес її установлення в зоні певного порядку. Те, що Тейяр де Шарден називав психічною енергією, сьогодні можна розуміти як інформаційні процеси. Й саме вдосконалення інформаційних процесів є підставою для вдосконалення й розвитку в світі антиентропійних утворень. А на рівні живого саме інформаційне моделювання світу виступає головним органом конкуренції за вільну енергію й місце у середовищі. А націленість космогенезу на формування й удосконалення людини узгоджується з так званим антропним принципом сучасної космології. В одному з варіантів його тлумачення антропний принцип сформульований так: набір констант у Всесвіті в принципі дозволяє появу людини. Йдеться про те, що у нашому Всесвіті діє ціла низка фізичних констант (постійна сильних і слабких взаємодій, постійна Планка, граничність швидкості світла та ін.), які у комплексі зумовлюють його наявний стан. Зміна хоч однієї з них призвела б до зміни фундаментальних структур матеріального буття й унеможливила б виникнення життя та появу людини.
Тим більший інтерес становить для нас те, як розв'язує Тейяр де Шарден проблему виникнення людини. Багато років він займався цією проблемою як вчений-палеонтолог. Шляхом археологічних досліджень разом з китайськими вченими він відкрив і дослідив так званого сінантропа — одну з ланок між тваринним світом та людиною. Тим вагомішим є висновок, якого він дійшов. На думку Тейяра де Шардена, поява людини являє собою головний парадокс людини, а саме: незначні морфологічні зрушення призвели до потрясіння всіх царин життя. Головні зміни, які поклали межу між людським та долюдським світом, відбулися через трансформацію свідомості. Людина відокремлюється від природи завдяки тому, що у неї з'являється рефлективна здатність — здатність усвідомлювати свою свідомість. На думку Тейяра де Шардена, тварина знає дещо про світ, але вона не знає, що саме вона знає. Людина ж усвідомлює своє усвідомлення, й сам цей факт робить перебування людини у світі новою формою буття, підносить процес еволюції до нового рівня. А оскільки всі істотні зміни відбуваються у формі суто духовних зрушень, то ніяких свідчень матеріального характеру виникнення людини по собі не залишає. Первинні форми людини не можуть
бути безпосередньо спостережувані. Коротко це висловлюється афоризмом: "Людина ввіходить до світу без галасу"11.
Справді, якщо брати до уваги лише дані археології та палеонтології, то поява (приблизно 40 тисяч років тому) людини сучасного антропологічного типу — так званого кроманьйонця — виглядає аж надто несподіваною. Звідси й поява останнім часом гіпотез про позаземне походження людини. Пишуть, скажімо, про те, що людина є продуктом "селекційної діяльності" на Землі з боку якоїсь іншої цивілізації. Ми є щось на зразок щеплення на дереві земного життя. Щоправда, тоді треба пояснити, чому людина у своїх найдоглибніших біологічних і психічних структурах виявляє таку спорідненість з іншими формами земного життя. На це відповідають, що й саме життя занесене на Землю ззовні, а процес його еволюції неодноразово коригували штучно. Але, хоч би як воно було, гіпотеза штучного походження людини є менш переконливою, ніж твердження Тейяра де Шардена: "Людина народилася по прямій лінії із сукупного зусилля життя... В цьому найвидатніша гідність і стрижневе значення нашого виду".
Характерно, що позиція Тейяра де Шардена щодо походження людини не лишилася чимось поодиноким і винятковим. До схожих висновків, але йдучи більше від психології, ніж від палеонтології, й спираючися на іншу, передусім марксистську філософську традицію, дійшов російський радянський вчений Борис Поршнєв. На його думку, в процесі антропогенезу (становлення людини) значно більшу роль, ніж чинники матеріально-практичного характеру (наприклад, виготовлення перших знарядь праці), відіграли чинники психічного характеру. Зокрема, успішному подоланню щаблів біологічної еволюції значно посприяв розвиток таких здібностей, які ми сьогодні називаємо телепатичними або екстрасенсорними. Завдяки цьому наші далекі пращури вступили в симбіоз з тваринами, що й стало екологічною передумовою для еволюційного стрибка до стану людськості. Але, на відміну від Тейяра де Шардена, вирішальну роль у здійсненні такого стрибка Поршнєв надає не рефлективній, тобто власне мислительній здатності, а волі — здатності умисно гальмувати свої первинні життєві поривання й спрямовувати енергію на досягнення віддалених цілей. На користь цього припущення говорить, наприклад, те, що так звана неолітична революція була здійснена в принципі за такою самою нелінійною схемою. Для того, щоб люди зайнялися землеробством і скотар-
ством, потрібна була "революція свідомості". Спосіб ставлення до світу, притаманний збирачам і мисливцям, повинен був змінитися радикально. Замість того, щоб ставитися до тварин як до здобичі, людина, зайнявшися скотарством, починає всіляко дбати про них; а землероб, замість того, щоб негайно спожити наявне у нього зерно, свідомо кидає його у землю у певності з часом мати зерна більше, ніж зараз.
Щоправда, для успішного чинення вольових актів, для гальмування негайних потреб заради досягнення віддаленої мети потрібно цю мету якось "мати при собі", щоб мати можливість звіряти свої дії з нею. А це забезпечується уявленням і мисленням, зрештою, тією рефлективною здатністю, про яку говорив Тейяр де Шарден. А закріплюється така здатність у мові й через мову. Отже, для виникнення й установлення власне людського способу життя потрібне поєднання всіх вищих психічних функцій, яке звичайно називають свідомістю.
Численні антропологічні, етнографічні дослідження, а також дослідження у галузі дитячої психології й патопсихології переконливо показують, що формування й нормальне функ-ціювання свідомості неможливе поза дією таких чинників, як праця, спілкування й мовлення. Разом з тим дія жодного з оцих чинників неможлива, якщо не включає в певній формі активність людини. Отже, перед нами ще один парадокс процесу становлення людини. Свідомість є продуктом сукупної дії праці, спілкування й мовлення, а разом з тим вона є необхідною умовою здійснення праці, спілкування й мовлення. Цей парадокс може бути розв'язаний тільки у більш широкому контексті. Отож, ми змушені знову розглядати проблему виникнення й становлення людини з огляду на природні передумови й наслідки.
Що ж таке людина в контексті космічного процесу? З огляду на універсальний процес розвитку Всесвіту, мабуть, несуттєво те, що людина є продуктом земної еволюції й що їй притаманна отака-от тілесна організація. Скажімо, один з творців сучасної космологічної моделі Всесвіту, англійський астрофізик Стівен Хоккінг у тілесному відношенні мало чим нагадує звичайну людину. Внаслідок тяжкої хвороби він замолоду став нерухомим і втратив здатність говорити. Рухомість зберегли лише два пальці. Проте цього виявилося достатню, щоб зробити вагомий внесок у сучасну науку, написати кілька науково-популярних книг-бестселерів, зажити слави дотепного співрозмовника й читати лекції студентам,
попередньо вибачившися за американську вимову свого комп'ютера. Що ж допомогло Хоккінгу залишитися людиною, понад те, стати одним з видатних представників сучасного людства? Культура, яку він увібрав у себе, власна сила духу, техніка, яка замінила йому знівечені хворобою органи тіла, а особливо — дбайливість і людяність інших людей — близьких і зовсім незнайомих.
Отже, людина як конкретний витвір космічної еволюції нетотожна самій сутності феномена людини, що зумовлює появу й розвиток культури, техніки, вищих злетів духовності. Цю сутність людського в його власне космічному значенні ми називаємо звичайно Розумом. Тоді людина мислиться як конкретний носій Розуму поряд з іншими можливими його носіями.
Певен, усі ви добре обізнані з численними фантастичними сюжетами, присвяченими темі множинності форм Розуму у Всесвіті. Більшість авторів-фантастів задовольняється тими можливостями пригодництва, які дає ця тема. Але дехто з них, передусім це Станіслав Лем, брати Стругацькі, Кліффорд Саймак, Айзек Азімов, йдуть далі, загострюють тему, порушують питання власне філософського характеру, а саме: "Що таке Розум?", "Чи є це здатність до доцільної дії, ачи ж, навпаки, здатність діяти всупереч природній доцільності?", "Чи можливий "нетехнічний" розум, цивілізація без явних ознак матеріальної культури?", "Чи можливі негуманоїдні (нелюдиноподібні) носії Розуму?", "Якщо можливі, то чи можливий тоді контакт між людьми та такими негуманоїд-ними формами розумного життя?", "Яких форм та якого спрямування можуть набрати контакти людства з позаземними цивілізаціями?", "Чи готове вже людство до контактів з іншим Розумом і в чому має полягати така готовність?".
1 подібних питань можна поставити ще чимало. Й усі вони мають уже не якийсь абстрактний, суто інтелектуальний інтерес. Багато що говорить за те, що вони дедалі більшою мірою сповнюються життєво-практичним змістом. Не можна більше ніяк обминати чесною думкою ні НЛО, ні "полтергейста", ні інші паранормальні явища, які так чи так можуть бути пов'язані з взаємодією земного Розуму з іншими його можливими формами.
Таким чином, те, що ми знаємо сьогодні про космічний статус людини у Всесвіті, свідчить про її природне походження, а разом з тим і про те, що їй притаманні суттєво надприродні якості. Нелінійний характер космічної еволюції
вказує на те, що на повторну появу людини чекати не слід. Разом з тим універсальність, притаманна людині як космічному феномену, вказує на можливість існування у Всесвіті інших носіїв Розуму. Щоб бути готовими до контакту з ними, потрібно подбати про належне культивування суто людського начала в нашій людській цивілізації.
Отже, з цього випливає імператив космічного статусу людини:
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 26 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |