Читайте также:
|
Наприкінці XX сторіччя всі ми — кожний окремо й людство загалом — гостро відчули свою нерозривну пов'язаність з природою. Постійно зростаючі нестачі природного в умовах нашого існування змусили згадати, шо людина— це не тільки вінець природи, але й просто жива істота, яка підлягає законам природи й мусить жити у згоді з нею, а не всупереч їй. Коли ми пристосовуємо свій побут до графіку подачі води, або коли затамовуємо подих, щоб перебігти надто загазоване перехрестя, або коли піддаємо сумніву ку-
повані продукти — ми не завжди замислюємося при цьому, що маємо справу вже з породженою нами "антиприродою", яка нав'язує нам неприродне, штучне й для нашого організму, й для нашої вільної волі. Що вже казати про безпосередні загрози людському існуванню, спричинені аваріями на АЕС, на хімічних заводах тощо. На вершинах науково-технічного прогресу людина, як ніколи доти, починає усвідомлювати свою ушкоджуваність, свою природну зумовленість і залежність від природи. Сьогодні людина мусить визнати, що на неї розповсюджується дія законів природи, зокрема закону єдності організму й середовища. Отже, кожна шкода, якої зазнає середовище, обертається його негативними впливами щодо організму.
Наука, яка вивчає взаємодію організму із середовищем, має назву "екологія". Сам термін походить від давньогрецького слова "еко", що спочатку означало "місце", а потім — "господарство" (звідси — "економіка"). За звичною схемою — прикладати назву науки до того, що вона вивчає, — екологією стали називати все, що стосується оточуючого середовища, й частіше, коли це стосується людини, ніж тварини. Тому стан нерівноважності людини та природи — чи стосується це окремих регіонів Землі, чи глобальної земної екосистеми — позначають поняттям "екологічна криза".
Екологічна криза — це характеристика не самого оточуючого середовища як такого, а екосистеми — певної природної цілісності, що поєднує геофафічний ландшафт, клімат і всю сукупність рослин, тварин і мікроорганізмів конкретного регіону в їхній багатоманітній і складній взаємодії. Й людина зазнає дії екологічної кризи саме як елемент екосистеми. Так і слід розглядати її з позицій екології.
Дані сучасної науки свідчать, що екологічні кризи супроводжують людину впродовж усієї її історії. По-перше, це природні кризи, викликані зовнішніми щодо людини чинниками. По-друге, це кризи антропогенні, тобто породжені самою людиною. Саме вони насамперед цікаві для нас.
Як зазначалося, вже виникнення людини призвело до масштабної кризи в тодішній екосистемі: зникла половина видів тварин, що були для пралюдини конкурентами або можливою здобиччю. Така екологічна криза зветься компонентною. Надалі людина час від часу спричиняє появу криз такого типу. Зрослі можливості добування їжі викликали збільшення кількості людей, а отже, й зростання екологічного тиску на середовище, що, у свою чергу, призвело до зменшення його біологічної продуктивності. У результаті зросле
населення Землі 12—13 тисяч років тому зменшується майже вдвічі. Так склалися екологічні передумови неолітичної революції·
Неолітичною революцією називають перехід від збирацького способу ведення господарства до продуктивного. У ході цього процесу людина остаточно відділяється від тваринного світу за способом взаємодії з природою. Вона тепер не стільки користується продукованим природою, скільки сама продукує засоби свого існування за допомоги природи. Бо саме це складає зміст скотарства й землеробства, які стають для людини новими, більш ефективними для неї способами адаптації. Але зросла ефективність суспільного виробництва обертається для природи новими екологічними кризами. Недарма Енгельс якось висловився, що кози позбавили Стародавню Грецію лісів. А чого варті наслідки недосконалої меліорації рівнин Близького Сходу, Середньої Азії, Північної Африки?! Сьогодні найбільші пустелі східної півкулі Землі дивним дивом збігаються за своїми контурами з територіями колишніх стародавніх цивілізацій.
Але якщо раніше наслідком екологічних катастроф ставала загибель цивілізації в якомусь окремому регіоні, то нинішня екологічна криза, здатна перерости у глобальну екологічну катастрофу, загрожує існуванню цілого людства. Навіть в Антарктиді виявляють на снігу штучні отруйні речовини; побільшення кількості вуглецю в атмосфері загрожує глобальним потеплінням, таненням льодовиків, а отже, затопленням значних територій внаслідок підняття рівня світового океану. До цього ще додається зростаюче забруднення гідросфери та атмосфери, скорочення площі лісів і ріллі. Все це — результати негативного впливу людини на глобальну екосистему Землі.
Не слід забувати й про такий чинник сьогочасної екологічної ситуації, як зростання населення. Кількість населення в один мільярд було досягнуто 1820 року, два мільярди — 1927 року, три мільярди — 1959 року, чотири мільярди — 1974 року, п'ять мільярдів — 1987 року. За розрахунками фахівців європейської екологічної асоціації, для підтримання належного вмісту кисню в атмосфері й забезпечення кожному жителю Землі рівня харчування за нормами, досягненими у розвинених країнах, поверхня Землі (без Антарктиди) здатна "витримати" лише 5,7 мільярда чоловік. А якщо взяти до Уваги, що до "продуктивної" поверхні Землі віднесено тунд-Ри, болота й полігони, то за наявної кількості населення —
5,5 мільярда чоловік — можна вважати, що зазначену межу вже перейдено. Щоправда, є й інші розрахунки, згідно з якими максимально припустима для Землі кількість населення визначається у 12 мільярдів чоловік. Хоч би як воно було, але зростання населення слід обов'язково враховувати, розмірковуючи над сучасною екологічною ситуацією у світі.
У американського письменника-фантаста Гаррі Гаррісона є оповідання під назвою "Злочин". Злочин скоїло молоде подружжя. У них народилася третя дитина, заборонена законом, спрямованим на підтримування кількості населення на тому самому рівні. Закон вимагає, щоб населення не прибувало, отже, винний у порушенні закону мусить загинути. Щоправда, ще зберігаються пережитки демократичних свобод: батька "незаконної" дитини має вбити доброволець, котрий на добу звільняється від відповідальності за свої дії. Й от після важкого полювання один за одним, обидва поранені "злочинець" і "кат" вступають у розмову. Один пояснює своє право на вбивство (бо той пішов проти суспільства), а другий виправдовує своє право мати дітей без обмежень і визнає себе таким, що безумовно має рацію: він бо слідує законам природи, які є вищими, ніж усі людські настанови.
Описана ситуація є багатоплановою й не такою вже й| гіпотетичною. Вона заслуговує на те, щоб усебічно осмислити; її. Але для нас зараз важливе те, що тут у загостреному вигляді додається ситуація, яка вже зараз є повсякденням, — зіткнення природної та суспільної необхідності з індивідуальним вільним вибором між ними. Адже всі екологічно небезпечні дії людей так чи так зумовлені суспільною необхідністю — чи то заселення й розорювання американських прерій, чи розбір на зрошення води річок, що мали б живити Аральське море тощо. Але головне — виявом цієї суспільної необхідності є сам панувально-діяльнісний спосіб ставлення людини до природи, який розв'язання всіх проблем переводить в єдиний смисловий вимір — підкорення природи, володарювання над нею.
Ще треба докладно досліджувати, як і чому саме таке, ставлення до природи стало фунтом усієї європейської цивілізації. Сама взаємодія з природою смислово завжди пов'язувалася з дійсним зусиллям, напруженням сил. Порівняйте: "праця", "пря" (словесний герць, а ще раніше — двобій), "проти", "перти", "опір", "прясти", "прати", "запрягати" тощо. Давньоруське "трудний" означало: 1) зумовлений трудом, 2) важкий, 3) сумний.
Доречно порівняти це із сприйняттям і переживанням праці в китайській культурі. Тут праця традиційно осмислюється й здійснюється як самоціль, як спосіб злиття з природою, як таїнство спілкування з нею. Не випадково, мабуть, густо заселені рівнини Китаю впродовж кількох тисячоліть зберігають свою родючість. У своїх "Нарисах з історії сучасного наукового світогляду" Вернадський зауважував, що вже на початку другого тисячоліття до н.е. рівнинний Китай у географічному відношенні являв собою штучний ландшафт, тобто був уже на той час продуктом кропіткої тисячорічної праці людей. Таке дбайливе ставлення до природи було закріплене у вигляді спеціального світоглядного принципу — "у-вей". Перекласти це можна як "недіяння", а зміст його полягає в тому, що в усіх своїх діях людина має слідувати велінням природи, пристосовуватися до неї.
Як уже зазначалося у розділі другому, діяльнісний тип ставлення до світу взагалі притаманний європейській культурі. Ставлення до природи, здійснюване через її поборення й володарювання над нею, є лишень одним з виявів цього типу ставлення до світу.
Повною мірою воно стверджується на тому етапі цивілізаційного розвитку, який дістав назву індустріалізму. Зумовлений безпосередньо розвитком товарно-грошових відносин і промисловою революцією, він здійснюється через прогресуючий поділ праці, технізацію виробництва й системи комунікацій, а особливо — через тенденцію до безмежного зростання виробництва й споживання. Смисловим стрижнем індустріалізму є раціоналізація — передусім виробництва, управління, а відтак і інших царин суспільного життя. Щодо цього капіталізм і соціалізм є лише різними варіантами індустріалізму. А що їх найбільше зближує — це однаково нераціональне, часом просто хижацьке ставлення до природи.
Справді, індустріалістська раціональність обтяжена можливістю трагічних парадоксів. Вона часто-густо призводить до результатів, протилежних вихідній меті: застосування холодильників призводить до зайвого надходження на поверхню Землі небезпечного для життя ультрафіолетового випромінення, зрошення сухих степів обертається на їхнє заболочення, додатковий випас худоби призводить до зменшення поголів'я — через виснаження пасовищ тощо. Бо раціональність індустріалізму — це формальна (за висловом Макса Вебера) раціональність цілепокладання, яка не бере до уваги характер
засобів досягнення мети й можливе відхилення результату від цільового проекту. Звідси сформульований Вебером парадокс формальної раціональності: надмірна раціоналізація (наприклад, в управлінні) веде до нераціональності в кожній окремій ланці системи, так само як і в стратегії її функціювання.
Все це певною мірою справдилося стосовно ставлення до природи в межах індустріального суспільства. Екстенсивний розвиток виробництва й споживання спричинив надмірні витрати природних ресурсів, неекологічний спосіб життя. Це й стало грунтом для виникнення кризового стану природного середовища, про деякі ознаки якого йшлося вище.
Екологічна ситуація стала особливо тривожною у другій половині 60-х років. Громадська думка індустріально розвинених країн зреагувала на це посиленням інтересу до екологічної проблематики. Про одну таку дискусію вже йшлося. Але в той час відбулася подія, що мала, як це потім з'ясувалося, історичне значення для цілого людства. 1968 року з ініціативи італійського інженера й бізнесмена Ауреліо Печчеї було засновано так званий "Римський клуб" — неурядову міжнародну організацію. Вона поклала собі за мету привернути увагу всього людства до глобальних проблем його існування. Для цього на замовлення й коштом 'Римського клубу" групи вчених беруться за дослідження найгостріших проблем сучасності. Результати досліджень подаються у вигляді доповідей і так потім і позначаються: перша доповідь "Римського клубу"... шоста доповідь...
Не випадково, що перша доповідь "Римського клубу", підготовлена під керівництвом американського професора Медоуза, була присвячена здебільшого екологічній проблематиці й мала знаменну назву "Межі зростання". Висновок, якого дійшли вчені, був однозначний: якщо не відбудуться істотні зміни у характері виробництва й споживання, в динаміці народонаселення, то на початку третього тисячоліття на людство чекатиме екологічна катастрофа. Публікація цієї праці мала на той час надзвичайний резонанс. Широка громадськість розвинених індустріальних країн, за свідченням сучасників, переживає справжній шок. І треба сказати, шо відбулося це дуже вчасно. Прийняті у 70-ті роки урядові програми, десятки законів, виникнення й поширення екологічних рухів — усе це призвело до значного поліпшення екологічної ситуації на Заході і в Японії, але докорінно її все-таки не змінило. Дедалі більше занепокоєння викликають
розповсюдження неекологічних технологій у країнах третього світу й загалом недостатній рівень екологічної культури населення по всій Землі.
З перших років свого існування "Римський клуб" дбав про вироблення прийнятної для всіх стратегії подолання тих глобальних проблем, що постали перед людством. Спочатку схилялися до ідеї "нульового зростання", тобто обов'язкової для всіх відмови від збільшення обсягів виробництва й споживання. Але потім дійшли розуміння того, що "нульове зростання" як свою необхідну умову повинне мати здатність людей до відповідного, неекстенсивного способу життя. Так виникла ідея необхідності кардинальних змін у самій людині. Все це — й сам шлях до цієї ідеї, й її обгрунтування — знайшли свій виклад у книзі першого президента "Римського клубу" А.Печчеї "Людські якості" (1976 p.).
"Людина, — пише Печчеї, — підкорила собі планету й тепер повинна навчитись управляти нею, збагнути непросте вміння бути лідером усього життя на Землі. Якщо вона знайде в собі сили повністю й до кінця усвідомити всю складність і нестійкість її нинішнього становища й перебрати на себе всю відповідальність, яка звідси випливає, якщо вона зможе досягти того рівня культурної зрілості, який дозволить їй виконати цю нелегку місію, тоді майбутнє належатиме їй. Якщо ж вона стане жертвою своєї ж власної внутрішньої кризи й не справиться з високою роллю захисника й головного арбітра життя на планеті, що ж, тоді їй суджено стати свідком того, як стане різко скорочуватися кількість їй подібних, а рівень життя знову скотиться до відмітки, пройденої вже кілька сторіч тому. Й тільки новий гуманізм здатний забезпечити в людині таку трансформацію, піднести її якості й можливості до рівня, відповідного до її нової зрослої відповідальності у цьому світі.
Цей новий гуманізм повинен не тільки бути співзвучним До набутої людиною могутності й відповідати зміненим зовнішнім умовам, але й мати ту стійкість, гнучкість і здатність До самооновлення, яка б дозволила йому регулювати й спрямовувати розвиток усіх сучасних революційних процесів і змін у промисловій, соціально-політичній, науковій і технічній галузях. Тому й сам цей новий гуманізм повинен мати Революційний характер. Він повинен бути таким творчим і переконливим, щоб радикально оновити, якщо не повністю змінити принципи й норми, які видаються нині непохит-
ними, сприяти зародженню нових відповідних до вимог нашого часу цінностей і мотивацій... І він повинен не тільки кардинально змінити погляди й поведінку окремих елітарних груп і шарів суспільства — бо цього буде недостатньо, щоб принести людині спасіння й знову зробити її хазяїном своєї долі, а й перетворитися на невід'ємну, органічну підвалину світогляду широких мас населення нашого такого несподівано малого світу. Якщо ми хочемо піднести рівень самосвідомості та організації всієї людської системи загалом, домогтися її внутрішньої стійкості й гармонійного, щасливого співіснування з природою, то метою нашою повинні стати глибока культурна революція й докорінне поліпшення якостей і здібностей усього людського співтовариства".
Власне те, що Печчеї називає новим гуманізмом, мислиться ним як загальна стратегія зміни ціннісних орієнтацій цілого людства й кожної окремої людини. У подальшій діяльності "Римського клубу" ідея ця збагатилася й поглибилася. В наш час це вже певне "сузір'я" ідей, принципів, певних смислових комплексів. Ядро його становлять поняття "криза цивілізації", "спільна доля людства", "планетарне мислення", "глобальна солідарність", "майбутній гуманістичний сві-топорядок" тощо. їх доповнюють визнавані загальнолюдськими цінності: людина, життя, соціальна справедливість, відповідальність перед майбутніми генераціями й деякі інші. Сам Печчеї визначав ще три аспекти, або три принципи нового гуманізму: почуття глобальності, любов до справедливості, нетерпимість до насильства.
Новий гуманізм,проголошений Печчеї та його однодумцями як вияв волі людства до докорінної самозміни, не став стрункою теорією й не прагнув цього. Завдяки цьому він живе й діє посьогодні. Кожен, хто не байдужий до долі людства, повинен принаймні знати про нього, а за нагоди й збагачувати його. Скажімо, за своїм духом новий гуманізм як ідейний комплекс передбачає наявність у ньому істотної екологічної складової, але вона в ньому недостатньо виявлена. Нежорсткий характер цього ідейного комплексу дозволяє вільно включати в нього споріднені до його змісту ідеї й принципи. При цьому ці останні можуть дещо видозмінюватися, взаємодіючи з "корінними" ідеями. Наприклад, швейцерівський принцип благоговіння перед життям поряд з ідеєю глобальної солідарності сприймається у новому варіанті: немає життя більшого чи меншого, всі життя є рівноправними.
Дуже істотною для нового гуманізму, навіть вихідною для нього є ідея збереження. А це є головним для екології — збереження, стабільність систем в їхньому постійному самооновленні. А це забезпечується збереженням можливості неперешкоджуваної саморегуляції екосистеми, підтримання нею на належному рівні внутрішньої багатоманітності. Кризові явища виникають у природі саме тоді, коли людина своєю діяльністю порушує чи утруднює дію механізмів саморегуляції природних систем. Але чи здатна людина до суто "екологічного" життя? Чи не суперечить притаманна їй сутнісна відкритість самозамкненості екосистем?
Знаменно, що новий гуманізм не спинився на ідеї самозбереження людства, а переосмислив її й усвідомив як принцип самозбереження людства через самозміну людини. Справді, людині не позбутися одвічного потягу до змін і звершень. Але ж як узгодити це з неминучістю для неї існувати у постійній взаємодії з природою? Як залишатися людиною й разом з тим зберегтися, тобто залишитися повноцінно включеною у нормально функціюючу глобальну екосистему Землі?
Свідомий пошук відповіді на ці питання триває вже понад 20 років. Одна з можливих відповідей — це шлях послідовного самообмеження, перехід від ери "гомо фабер" (людини, що виробляє) до ери "гомо модератус" (людини поміркованої). На користь такої глобальної стратегії є такі аргументи: 1) самообмеження — це найвищий вияв людської свободи й, отже, воно не суперечить самій сутності людини, а, навпаки, є її адекватним виявленням; 2) самообмеження є природною формою поведінки й самого способу життя у світі обмежених можливостей; 3) історія багатьох народів має досвід помірного споживання за наявності достатньо високих здобутків у царині культури.
Другий можливий варіант глобальної стратегії — це шлях коеволюції, тобто сумісної еволюції людини й природи. Це означає поєднання помірного втручання в природу з ефективними природоохоронними заходами, спрямованими передусім на збереження природної багатоманітності й механізмів природної саморегуляції. Досвід Китаю та Японії доіндустріальної доби показує, що це цілком можливо. Звичайно ж, вловною умовою має бути різке зменшення техногенного тиску на природне середовище. Цьому сприяє перехід у найпередовіших країнах до нових технологій, передусім ін-
формаційних. Вони уможливлюють наближення процесу праці до індивідуального помешкання, а того — до природи. У перспективі сам спосіб життя має стати більш екологічним. Визнання за загальнолюдську цінність здоров'я приведе до того, що й держава, й окремі люди більше дбатимуть про дотримання екологічних норм у виробництві та утримання споживання на розумному рівні.
Третій варіант глобальної стратегії формулюється як вимога екологічно-гуманістичної диктатури. Його прибічники виходять з того, що для поступових зрушень у ставленні людини до природи вже немає часу. До того ж людство ще не є справжньою глобальною солідарною спільнотою. У світі ще панує розлад між глобальними регіональними та національними інтересами. До того ж багато країн не мають матеріальних можливостей впровадити екологічно безпечні технології, а їхнє прилучення до найновіших інформаційних технологій є вельми проблематичним. Отже, робиться висновок, слід на рівні світового співтовариства впровадити політико-правові засади для жорсткого міжнародного контролю над виробництвом і споживанням у всьому світі. Чесні й послідовні прибічники цієї ідеї не приховують того, що такий порядок означатиме істотне обмеження свободи народів і людей, зберігає старі й породжує нові форми несправедивості. Але це теж має свою логіку: щоб здійснювати повною мірою свободу жити у справедливому суспільстві, треба спочатку жити. Але ж як це розходиться з тими принципами соціальної стратегії, про які йшлося у попередньому розділі!
Важливо усвідомлювати можливість різних шляхів виходу із сучасної екологічної ситуації. Важливо бачити плюси й J мінуси кожного з можливих варіантів. Щоб бути вільним у своєму виборі, треба мати з чого вибирати. Але слід усвідомлювати, до чого ми повинні й здатні вийти. Для людини мало вижити, їй треба знати, якою вона після того буде, на що їй треба сподіватися.
Щоб знати, на що орієнтуються сьогодні ті, хто продумує найближче майбутнє людства, наведемо вислів теперішнього президента "Римського клубу" Александера Кінга. 1992 року виступаючи в Сеулі на міжнародному конгресі "Суспільство у XXI сторіччі", він так визначив мету, якої може й повинне прагнути людство: "життя із скромним добробутом та істин; ною людською гідністю для кожного громадянина планети
На закінчення сформулюємо в кількох варіантах екологічний імператив:
1. Не слід заподіювати природі ніякої шкоди.
2. Слід уникати дій, які спричиняли б необоротні зміни в природі.
3. Природна багатоманітність повинна бути збережена
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 88 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |