Читайте также:
|
Розгляд проблем, пов'язаних з відношенням "людина — природа", показав, що грунт для їх розв'язання лежить у самій людині, в її культурі. Сучасне людство завдяки громадському сумлінню й чесному розуму найкращих своїх представників дійшло висновку, що зберегтися воно може, лише зберігши природу. А для цього потрібно змінити саме ставлення до природи, задіяти всі можливі механізми саморегуляції людини та її здатності до творення нових цінностей, отже, до самооновлення. Іншими словами, щоб зберегти природу й у такий спосіб зберегтися самій, людині потрібно за способом свого буття максимально наблизитися до природи, адже саморегуляція й оновлення є сутнісними рисами останньої.
Виходить, заклики до "революції людини", що йдуть від людей, котрих — через їхнє щире вболівання за долю людства й постійні зусилля задля блага людей — справедливо називають гуманістами, ці заклики дезорієнтують людей? Чи не означає для людини наближення до природи за способом свого буття втрату притаманних їй рис і здатностей? Чи не означає екологізація людини відмову від її буттєвого призначення? Бо хіба не є істотними рисами людського буття свобода, творчість, трансцендування, відкритість, а ознаками екологічності — стабільність, цілісність, самоврегульованість?
Подібні питання логічно випливають з того розуміння людини та її буття, яке впродовж тривалого часу було переважаючим в європейській культурі. Щоб відповісти на них, потрібно виходити з більш широкого смислового контексту. Тоді зможемо поставити низку зустрічних запитань. Хіба свобода в людині звідна до можливості виявляти силу? Хіба
трансцендування — це обмеження іншого буття, тобто володарювання? Хіба не є воно подоланням буттєвих меж саме завдяки обмеженню власних зазіхань на повсюдне ствердження тільки свого буття? Хіба саморегуляція виключає самозростання шляхом самотворення? Чи не є, навпаки, самоврегульованість і стійкість людського буття достотним грунтом виявлення його творчих можливостей? Чи не є риси людського буття, які наближають його до буття природного, водночас і ознаками справжньої людської культури, а культура — найвищою формою адаптації людини до природи? Хіба ідея необхідності "революції людини", зміни людських якостей не має на меті установлення саме культурного ставлення до природи?
Так ми приходимо до поняття культури й одразу ж виявляємо його смислову подвійність. З одного боку, культура витлумачується як притаманна людському буттю певна система здатностей людини й механізмів їх здійснення, які покладають принципову межу між людиною та природою, виокремлюють людину з природного світу. З іншого боку, поняттям "культура" позначають не стільки смислову відмінність буття людини від природи, скільки власні смислові ресурси людського буття, включеність його в деяку "смислову перспективу". В цьому своєму значенні поняття "культура" виступає узагальнюючою позитивною характеристикою людини, позначає її буття як певний щабель її саморозвитку.
Останніми роками досить поширеним стало тлумачення самого терміна "культура" як "культ світла". Таке тлумачення запропоноване Миколою Реріхом і виходить із сприйняття його як поєднання двох слів — "культ" і "ур". За твердженням Реріха, прамовою індоєвропейців перше означає "шанування", служіння благому началі, друге — "світло". Етимологічно таке тлумачення цього слова не є загальновизнаним; змістовно ж воно повністю відповідає тому розумінню культури, яке розробляв і практично стверджував своєю багатогранною діяльність Реріх.
Загальноприйнятим у сьогочасній науці є визнання того, що поняття "культура" з'явилося в Стародавньому Римі у І сторіччі до н.е. У дослівному перекладі з латини воно означає "обробіток", "догляд" і спочатку позначало ефективну сільськогосподарську діяльність. Поняття це вказувало на перетворюючу активність людини щодо природи, але більшою мірою — на вміння, майстерність, що їх виявляє людина у своїй праці. Знаменно, що майже одразу це поняття почали прикладати й до людини. Зокрема, видатний римський політик і помітний філософ того часу Ціцерон вживав вираз
"культура душі", говорячи про виховання. Та й саме "агрономічне" походження поняття "культура" не є випадковим. у часи майже безперервних багаторічних громадянських війн поширилися настрої ностальгії за традиційним трудовим способом життя як гарантією проти жадоби до влади з боку одних та гонитвою за легким життям з боку інших. Зокрема, виявом таких настроїв стала дидактична поема Вергілія "Георгіки".
Загального значення поняття "культура" набуває серед гуманістів XV — XVI сторіч, а широковживаним стає в добу Просвітництва. Тепер ним позначають усі набутки людей, передусім знання, науку, мистецтво й взагалі все, що називали тоді освіченістю. Але в цьому не було послідовності. До культури зараховували також технічні пристрої, здобутки у галузі гігієни, вдосконалення системи сполучень (наприклад, упровадження диліжансів) і таке інше. Потім до всього цього разом з освітою й новітніми політичними інституціями почали прикладати поняття "цивілізація". Таким чином, Просвітництво закріплює смислову подвійність поняття "культура". З одного боку, культура тлумачиться як штучне, неприродне, породжене людською діяльністю. Щодо цього культура дорівнює цивілізації. З іншого боку, культуру розуміють як деякий вищий вияв людського буття, пов'язаний передусім з людським духом. Але й у такому разі вона виступає якісно відмінною, а то й протилежною щодо природи.
Саме від просвітників XVIII сторіччя йде протиставлення "культура — натура" (від лат. "природа"). Причому протиставлення сприймається й передається далі, а смислові наголоси змінюються. Якщо просвітники ставили культуру вище природи, то романтики XIX сторіччя ставили її під знак запитання. Культура була для них чимось штучним, зовнішнім щодо людини, навіть ворожим щодо її індивідуальної свободи, природної безпосередності, її втаємниченого внутрішнього світу. Щодо цього хуторянська філософія й поезія Пантелеймона Куліша перебували повністю в річищі європейського романтизму.
Але у дивний спосіб романтична критика культури, хоча й наголошувала на природності людських почуттів і взаємин, все ж стверджувала не "натуру", не безладну стихійність або, навпаки, екологічно осмислений природний світ, а ту саму "культуру", тільки свою — свою, влаштовану на засадах індивідуальної свободи, природності, творчого поривання, Права людської особистості на неповторність і винятковість. Можна сказати, що це було перше ідейно закріплене внутрішнє смислове розрізнення культури та цивілізації.
Те, що романтики заперечували як культуру, є, власне цивілізацією — предметним утіленням культури як деякої узагальненої людської здатності творити своє буття навіть усупереч тенденціям буття природного. Цивілізація — це культура у поєднанні з технікою. Причому техніку слід розуміти не тільки як певну систему штучних знарядь праці, що опосередковує ставлення людини до природи, але й як систему механізмів опосередкування взаємин між людьми. Згадайте вислів Ортеги-і-Гассета про те, що держава є ніщо інше, як техніка соціальної організації. Ось чому відлік історії цивілізації ведуть від виникнення перших державних утворень, а найпростіші за своєю організацією спільноти разом з притаманними їм способом життя називають культурами. Культура не ввіходить уся в союз з технікою, не перетворюється вся цілком на цивілізацію. Вона залишається жити й як загальна смислова характеристика людського буття, й як його смислотвірне начало. Таке розуміння культури, хоча й дещо схематично, було зреалізоване Освальдом Шпенглером в його славнозвісній праці "Занепад Європи" (1918 р.). Всю історію людства він подає як послідовність окремих культур, кожна з яких проходить у своєму розвитку два етапи — етап власне культури (доба смислотворення, творчих поривань, ствердження особистості) та етап цивілізації (доба панування техніки, міста, людських мас).
Уже з цього видно, як зростала смислова навантаженість поняття "культура" мірою осягання дедалі більшої багатобічності самого феномена культури. Наприкінці XIX — у першій третині XX сторіччя культуру розглядали й як фундаментальну структуру історичного буття людства (антична культура, арабська культура тощо), й як внутрішньо структурований масив суспільного життя (матеріальна й духовна культура з їхніми власними складовими), й як певну якісну характеристику людського буття на відміну від цивілізації. Але культуру також і ототожнюють з цивілізацією, коли її протиставляють як щось штучне природній стихії — життю. Саме так підходив до культури Ніцше, а потім і інші представники "філософії життя". Причому це не було вигадкою аристократів духу, а відповідало масовим зрушенням у самому світосприйманні, що відбулося на початку XX сторіччя. Цю ситуацію сучасники осмислили як переоцінку цінностей, як перехід від цінностей культури (істина, мораль, краса, закон, відповідальність, праця) до цінностей життя (здоров'я, природність, сила, успіх, спорт тощо).
Своєрідне осмислення цієї духовної ситуації ми знаходимо у Зігмунда Фрейда. Він сприймає вияв протиріччя між
культурою та життям як вияв одвічного протиріччя людського буття. Фрейд виходить з того, що відмінності кульгури та цивілізації є неістотними й що це, власне, одне — те, завдяки чому людина підноситься над природними обставинами свого життя й, отже, відрізняється від тварин. Але це піднесення над тваринним станом досягається через різні вимоги й заборони, що надходять до кожного окремого індивіда з боку культури. Тому доводиться обмежувати свої природні потяги, а то й зовсім відмовлятися від них. Кожна людина, стверджує Фрейд, є потенційно ворогом культури, бо переживає її норми й настанови як тягар. До того ж у масі своїй люди не мають спонтанної любові до праці. Не слід надто покладатися й на виховання. Було б добре, підсумовує Фрейд, якби вдалося зробити ворожих до культури меншістю.
Писалося це наприкінці 20-х років. Подальший перебіг подій справдив песимізм Фрейда й разом з тим залишив на ньому відбиток проблематичності: культура виявила себе ушкоджуваною (фашизм, сталінізм) і водночас тривкою та здатною до виживання й розвитку. Виявилося, що продуктивнішим був той підхід до осмислення протиріччя культури та життя, який запропонував на початку 20-х років Ортега-і-Гассет. У своїй праці "Тема нашого часу" він розглядає культуру й життя як взаємодоповнювальні реальності. Кожне поодинці вони є однобічностями й є згубними для людини. Коли ж людське життя йде нормально, воно підлягає дії двох протилежних імперативів — імперативу культури й життєвого імперативу.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 19 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |