Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

В.С.Соловйов (1853-1900).

Головною, наскрізною ідеєю його філософії є ідея позитивної всеєдності, тобто такої, в якій зберігається відносна самостійність частин. Позитивна всеєдність протистоїть і "придушуючій" всепоглинаючій єдності, яка властива світові ісламу та його менталітету, і розірваності частин, їх взаємо-незалежності, що характерна для західного протестантизму. Ідея всеєдності у філософській спадщині Соловйова пронизує і онтологію, і гносеологію, і соціально-політичне вчення.

Абсолютним началом єдності визнається Бог, у якому поєднані нерозривні, але й відмінні іпостасі, що виражається християнським вченням про Трійцю. Бог, насамперед, — це Сущий. Дане поняття вказує на всецільність, вільне єднання, гармонізацію відмінностей, примирення антитез. Буття - ознака, предикат Сущого. Саме по собі воно є абстракцією.

Матеріальний світ, створений Богом, є таким, що тимчасово, відносно "випав" із Всеєдності, спочатку він являв собою картину розрізненості, розпаду. Проте в процесі його еволюції діють сили, тенденції єднання. Як бачимо, в концепції Соловйова перепліталися містичні ідеї з поняттям прогресивної світової еволюції, в якій особлива роль належить людству. В цьому — зіткнення його філософії з російським космізмом.

Звертаючись до проблем гносеології (теорії пізнання), Соловйов виділяє три сфери знання, які повинні становити гармонійну єдність: позитивну науку, тобто емпіричне знання, яке дає "матеріальну істину"; філософію, яка умоглядним шляхом осягає загальні принципи світорозуміння і вимагає логічної досконалості ("формальна істина"); теологію, яка шляхом містичного споглядання дає знання про абсолютну реальність. Теологія визначається найвищою формою знання; наука і філософія можуть бути істинними лише постільки, поскільки вони узгоджуються з теологією. Але з іншого боку, містичні переживання й інтуїція повинні піддаватися розумній рефлексії і набувати виправдання логічного мислення. Соловйов був безумовним противником національного егоїзму, шовінізму, презирства до інших народів. Зокрема, він був противником антисемітизму — зневажливого ставлення до євреїв.

М.О.Бердяев у своєму філософському розвитку пройшов шлях від неокантіанства і "легального марксизму" до релігійного світогляду і особливого варіанту екзистенціалізму та персоналізму. Настановленні його поглядів позначився вплив видатних російських мислителів Ф.М.Достоєвського і B.C.Соловйова та німецьких філософів, зокрема І. Канта, В. Шеллінга — періоду "Філософії одкровення", а також містиків Й.Екхар-та, Я.Бйоме і інших.

Не можна заперечувати і впливу марксизму як досить визначного явища духовного життя другої половини XIX і XX ст. Але марксистської діалектико-матеріалістичної філософії Бердяев не сприйняв, і його головні ідеї є по суті антитезою філософського матеріалізму.

Для нього насамперед неприйнятна ідея первинності матерії як об'єктивної реальності і похідного характеру духу, який матеріалізмом розглядається лише як функція і властивість матеріальної системи. Дух для Бердяева —самостійне начало, сутністю якого є свобода, що проявляється як активність, здатність самовизначення і творчості. Свобода як абсолютна першооснова всього зближується Бердяєвим з поняттям містичної філософії Бйоме Urgand — недослідимої безодні ("неисследимой бездны", "рождающем лоне" бытия); це те "Ніщо", з якого народжується будь-яке "Щось". В цьому розумінні Urgand передує навіть Богу ("передує" - неточний вираз, бо першооснова передує і самому часу).

В марксистській традиції свобода розуміється якщо не як "пізнана необхідність" (що, власне, вже вульгарне тлумачення), то як здатність діяти, спираючись на пізнану необхідність.

Для Бердяева свобода первинна і безоснована, вона є джерелом буття, становить сутність духу і суб'єктивності, а протилежна їй, протилежна просторово-часовим, причинно-на-слідковим зв'язкам. Признаючи поняття "дух", Бердяев пише: "Дух є свобода, творча активність, сенс ("смисл"), інтелект, цінність, якість і незалежність, насамперед незалежність від зовнішнього світу, природного і соціального. Духовне начало в людині означає визначуваність (определявмость) із середини на відміну від того складу людської природи, котрий визначається ззовні. Як істота духовна, людина є істотою активною, творчою, вільною. Духовне життя принципово відрізняється від життя суспільного, воно не детерміноване соціальним середовищем, воно має інші джерела, воно із середини черпає свої духовні сили.

 

15. Філософська думка на Україні в XIX - XX ст.

 

Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям, визнаного фахівця в галузі загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії О.П.Потебні (1835—1891). О. Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою в цілому. Характерною особливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід до дослідження питань співвідношення мови і мислення. Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених В. Гумбольта і Г. Штейнталя, Потебня став засновником "психологічного напрямку" у вітчизняному мовознавстві. У слові він вбачав індивідуальний творчий акт і вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. Потебня розглядав мову як діяльність, як живий, безперервний процес творчості народу. Потебня був не тільки мовознавцем, а й творцем "лінгвістичної поетики", яка мала величезне філософське значення. Тут він наближався до трактування творчості як мислення художніми образами. О. Потебня завжди підкреслював високу культуру стародавніх слов'ян, виступав проти теорії запозичення, стверджуючи, що джерелом народної творчості є самобутня культура народу.

Одним із визначних українських філософів минулого століття був П.Д.Юркевич (1827-1874). П. Юркевич як філософ за вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням. Те, що може існувати, стає дійсним через посередництво того, що має бути, а саме через ціль платонівської ідеї добра.

Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини XIX— початку XX ст. Основними центрами розвитку професивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М.П.Авенаріус, М.С.Ващенко-Захарченко,Д.О.Граве, Г.Г.Деметц, В.П.Єрмаков, Й.Й.Косоногов, Т.Ф.Осиповський, М.В.Остроградський, С.М. Реформатський, О.М.Сєверцов та ін., сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обгрунтуванні положень про об'єктивне, незалежне від свідомості людей існування світу. Вони обгрунтували прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії.

Перебуваючи на передовому краї світової науки, видатні вчені-природознавці пропагували ідею єдності світу, яка передбачала тлумачення людини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно — як окремого від усієї природи індивіда.

Одним із центральних у працях природознавців є положення про те, що світ не є продуктом людської свідомості, а, навпаки, — людина є продукт цього світу. Звідси і віра в безмежну творчу силу людини, розуміння необхідності вивчення законів природи як однієї із основних умов поліпшення життя людини, людства в цілому. Саме життя люди­ни на Землі постає перед ними як найвища цінність. Однак, ціннісне усвідомлення природи людини, його творчої діяльності перебуває у певній залежності і від соціальних факторів. Особливо важливим у цьому плані є обгрунтування окремими природодослідниками гуманістичної природи людини і необхідності її творчої емансипації.

Величезної цінності вклад у розвиток української філософії другої половини XIX— початку XX ст. зробили М.П-Драгоманов (1841—1895), І.Я.Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).

Найсуттєвішою рисою філософії М.ПДрагоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків. При розгляді соціальних питань МДрагоманов користувався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв'язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища. М. Драгоманов досить цікаво визначав суспільно-політичний ідеал, що грунтувався на філософському плюралізмі, а також суперечності між ідеєю самоуправління, автономії, федерації та ідеєю антидержавності, антицентризму. Драгоманов вважав, що втілення в життя першої ідеї сприятиме вирішенню багатьох суспільних проблем, зокрема про­блеми національних та міжнаціональних відносин у майбутньому суспільстві.

І.Я. Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософи людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправ­довує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Але жити лише для праці неможливо, вважає І.Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книж­ка і хліб.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік, бо така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціонер". Отже, духовний світ людини — її найдорожче надбання. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорід ність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основ. для їхньої єдності, для братерства і любові.

Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини їїдо людства. В цілому ж, його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

Оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспіуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Грунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди.




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 20 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Основні категорії онтології | Категорії методи | Проблема протиріччя в філософії | Традиції — елементи соціальної і культурної спад­щини, що передаються з покоління в покоління й зберіга­ються в суспільстві протягом тривалого часу. | Матеріалізм і ідеалізм. Обмеженість географічного, технократичного та економічного детермінізму | Філософські концепції свідомості | Роль моралі, політики і економіки в житті суспільства | Суспільно-історичний характер пізнання. Суб’єкт і об’єкт пізнання | Право і правосвідомість | Матеріальне виробництво і його роль в житті суспільства. Аналіз технократичних концепцій |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав