Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Суспільно-історичний характер пізнання. Суб’єкт і об’єкт пізнання

Читайте также:
  1. I Однословная характеристика I ПОДЗЫВАТЬ.
  2. I. Краткая характеристика физико-химических и токсических свойств метилового спирта.
  3. II. Меры уголовно-правового характера, связанные с уголовной ответственностью.
  4. II. Типологии характера, их классификация
  5. II. Характер греха.
  6. II. Характерное ортогональное разложение
  7. IV.І Перелік основних термінів, параметрів, характеристик, які повинен засвоїти студент при підготовці до заняття
  8. PAGE73. КРИМИНАЛИСТИЧЕСКАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЖ
  9. Personality – Характер человека
  10. А) Вариации характерологических предрасположенностей

 

Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер, що виявляється, по-перше, у тому, що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовлені нею; по-друге, окрема людина навчається мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством знань, мови, тобто завдяки засвоєнню суспільно-історичного досвіду, нагромадженого попередніми поколіннями; по-третє, сам процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі; по-четверте, те, що людина може пізнати і що вона пізнає, теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку людства, всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань, закріплених у предметах матеріальної та духовної культури, в категоріальній будові мислення, в його структурі, в мові.

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів.

Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху і т.д. Ідеальні об'єкти — це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, розширюючись та поглиблюючись.

Сучасна матеріалістична гносеологія розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де активною стороною є суб'єкт пізнання. Проте активність суб'єкта у пізнанні слід розуміти не в значенні творення об'єктивного світу та законів його розвитку, а в значенні творчого характеру їх відкриття та виразу мовою науки, в формуванні та розвитку форм, засобів та методів пізнавальної діяльності.

Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб'єкта та об'єкта, в якій суб'єкт є носієм діяльності, а об'єкт — предметом, на який вона спрямована. Результатом процесу пізнання є пізнавальний образ (суб'єктивний образ) дійсності, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ завжди належить суб'єкту.

47. Концепція історичного коловороту (О. Шпенглер, А. Тойнбі)

 

У XX ст. німецький мислитель Освальд Шпенглер (1880—1936) у праці «Занепад Європи» висунув оригінальну концепцію історичного коловороту, стверджуючи, що єдиного людства, як і спільного для всіх народів шляху розвитку, немає. Існують окремі ізольовані культури — єгипетська, китайська, грецька тощо, кожна з яких, подібно до організму, проходить певні стадії розвитку — дитинство, зрілість, старість і занепад. Вони виникають і зникають, здійснюючи замкнене коло. А історія — це коловорот, у якому на зміну одним культурам приходять інші.

Кожна з цих схем історії зумовлює відповідні особливості розуміння історії філософії. Абсолютизація їх нерідко породжує проблеми в цьому процесі. Наприклад, якщо розглядати розвиток філософії в Давніх Індії, Китаї та Греції з позиції однолінійної концепції, то з поля зору випаде їх самобутність, а спільність між ними, зумовлена однаковим (приблизно) рівнем технічного та економічного розвитку, постане перебільшеною й штучною. Концепція історичного коловороту сконцентрує увагу на самобутності й неповторності кожної з них, оскільки вони належать до різних культур.

Проблематичним є намагання зрозуміти з позиції однолінійної концепції занепад культури (і філософії) в ранньому середньовіччі. Якщо розвиток є лінійним, прогресивним, то про занепад не може бути й мови. Згідно з концепцією історичного коловороту занепад однієї (античної) культури відкриває простір для іншої (християнської), яка на першому етапі була нерозвинутою. Це дає підстави для тверджень, що схема розгляду історії відповідно впливає і на розуміння історії філософії.

Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі (1889-1975). Як прихильник концепції історичного коловороту в розвитку локальних культур він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації, дослідженню яких присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Аналізуючи спочатку 21 цивілізацію1, А. Тойнбі скоротив їх до 13 найрозвинутіших: античної, західнохристиянської, східнохристиянської, індійської, китайської, ісламської та ін. Решту цивілізацій було віднесено до "цивілізацій-супутників". Згодом кількість цивілізацій було доведено до п´яти "діючих" - західної, іспанської, індійської, китайської та православної.
У розвитку кожної цивілізації А. Тойнбі виділив та проаналізував чотири фази: виникнення, зростання, надлам і занепад. Якщо цивілізація не трансформується в нову якість, вона гине, а її місце займає інша цивілізація. Перші дві фази відбуваються за рахунок "життєвого пориву", а дві останні пов´язані з "виснаженням життєвих сил".

 

48. Мистецтво як форма суспільної свідомості

 

Мисте́цтво — одна з форм суспільної свідомості; вид людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів[1]. У широкому сенсі мистецтвом називають досконале вміння в якійсь справі, галузі; майстерність[2]. Розвиток мистецтва як елементу духовної культури обумовлюється як загальними закономірностями буття людини й людства, так і естетично-художніми закономірностями, естетично-художніми поглядами, ідеалами й традиціями.

Мистецтво пізнає світ через сис­тему художніх образів, використовуючи специфіч­ні засоби і прийоми. Проте, на відміну від науки, специфіку пізнання у мистецтві визначають суб'єктивний харак­тер відображення, метафоричне ставлення до дійсності, активне вико­ристання емоційно-чуттєвого начала, що сприяє створенню худож­ньої картини світу.

Методом пізнання у мистецтві стає безпосереднє піднесення чи сходження до істини за допомогою переносу смислу явища на ціле, одного цілого — на інше тощо (трансдукція). Мистецтво оперує ідеальними образами в уявних просторі та часі, при цьому час у мистецтві може «стискатися» — наприклад події, що тривають у реальному житті роками можуть бути викладені у межах короткометражного фільму. При цьому глядач ніби перевтілюється в учасника або свідка тих подій і, переживаючи почуття героя набуває його досвіду як власного.

 

Компенсаційна функція. Вважається, що мистецтво дозволяє людині відчути ті враження, яких їй не вистачає у реальному житті, тобто, іншими словами, мистецтво компенсує людині брак певних переживань чи емоцій. Наприклад, режисер А.Жолдак вважає успіх «шокового» театру наслідком, того, що сучасний глядач «існує в пластиковому, комфортному світі… наче під лампою, яка їх зігріває.»

Сугестивна функція пов'яза­на з певною гіпнотичною дією, впливом на людську психіку. Вагоме навантаження по­кладалося на сугестивну функцію середньовічним мистецтвом іконо­пису й архітектури, адже вважалося, що «собор повинен був стати Біблією для неписьменної людини». Значної уваги цій функції приділяло Психоделічному мистецтві. Сугестивна функція близька до виховної, проте, над відміну від першого, тут йдеться про звернення мистецтва до позасвідомого.

Комунікативна функція. Аналізуючи феномен мистецтва, науковці різних історичних періодів підкреслювали його комунікативну пере­вагу над іншими формами суспільної свідомості. При цьому, якщо комунікативні функції таких мистецтв, як театр, кіно, література обмежені мовним бар'єром, то музика, балет, скульптура, живопис вільні від цього обмеження.

 

Искусство - эстетическое освоение мира в процессе художественного творчества - особенного вида человеческой деятельности, кот. отображает действительности в конкретно чувственных образах соответственно определенный эстетич. идеалов. Искусство нацелено на то, чтобы показать действительность в чувственных образах, это чувст. отображение общего. Искусство зародилось в первобытном обществе эпохи позднего палеолита (рисунки в пещерах, резьба по кости, ритуальные танцы). Но в тоже время только с возникновением общественного разделения труда искусство отделяется в особенную форму духовной жизни общества. Источником становления художественного творчества явл. производство и общение, вся общественная практика, в процессе кот. человек планомерно формирует окруж. мир, одноврем. развивает в себе способность творить по законам красоты. На базе искусства развивается художественная сознательность общества, которое включает в себя не только собственно искусствен Творчество и ее проявления, а и всю совокупность эстетич. художественных потребностей, взглядов, норм., кот обеспеч. активную ценностную ориентацию людей в реальных жизненных обстоятельствах. Искусство воспитывает в людях не только потребность в художественном наслаждении, а и способность творческого отношения ко всем природным и общественным явлениям. Благодаря особенностям своего влияния на человека (чувственная непосредственность, эмоциональная насыщенность, идейная направленность) искусство стало фактом воспитания и важнейшей составной частью духовной культуры общества. Искусство удовлетворяет большинство человеч. Вопросы и исполняет общественные ф-ции комуникативную (общение), познавательную, воспитательную, эстетическую, катарсиса (когда мы сопереживаем героям и поднимаемся над будничностью) и др. Предметом отображения в искусстве становятся все важные для человека явления бытия. Концепции: 1) биологизаторская (искусство в самой природе); 2)социологизаторская (искусство возникает в процессе практической деятельности - для гармонизации отношений между людьми.) 3)искусство возникает как игра

Функції філософії: 1) Естетична насолода - сприймаючи емоційно підносимося, дозволяє людині повертатися у минуле і створює цінність життя; 2) виконує виховну функцію (починаючи з казок у дитинстві; 3) пізнавальну - відтворюється через художню літературу; 4)єднання людей,□ □□ Прения єдиної ментальності - на рівні мови, пісні відчувається відмінність, наприклад, росіяни і українці.

Ще функції: 1. Катарсису - пов'язана з глибоким переживанням страждання, функція очищення - це дозволяє душі на дріб'язковому, це за Аристотелем і у християнстві - це відпущення гріхів. 2. Іскіпізм -втеча від реальності. Людина може вижити у реальному світі.




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 23 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Раціональна традиція в філософії Нового часу | В.С.Соловйов (1853-1900). | Філософські ідеї Гегеля. | Основні категорії онтології | Категорії методи | Проблема протиріччя в філософії | Традиції — елементи соціальної і культурної спад­щини, що передаються з покоління в покоління й зберіга­ються в суспільстві протягом тривалого часу. | Матеріалізм і ідеалізм. Обмеженість географічного, технократичного та економічного детермінізму | Філософські концепції свідомості | Матеріальне виробництво і його роль в житті суспільства. Аналіз технократичних концепцій |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав