Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Методичні поради

Читайте также:
  1. V. Методичні вказівки до написання курсових робіт
  2. ЗМІСТ І ПРОЦЕС ЗАНЯТТЯ. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
  3. ІV. Методичні рекомендації до написання контрольних робіт
  4. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
  5. Методичні вказівки для підготовки контрольних робіт та рефератів.
  6. Методичні завдання
  7. Методичні завдання
  8. Методичні завдання
  9. Методичні консультації
  10. Методичні матеріали для самостійної підготовки студента.

 

Обговорюючи перше питання, слід зауважити, що історія – це гармонійна єдність минулого, теперішнього і майбутнього. Але якщо детальніше вдуматись, то студенту слід відзначити, що минуле – це теперішнє з гад ування, а майбутнє – теперішнє за гад ування подій. Значить історія – це гад ка, думка, процес постійного осмислювання подій. І тому історія є філософською категорією. Термін філософія історії вперше застосував французький філософ XVIII ст. Франсуа Вольтер. Але спроби визначити суть та напрямок розвитку суспільства виникали ще в стародавній період. Усі видатні філософи – водночас видатні історики, а видатні історики – водночас видатні філософи. І все ж між історією та філософією історії - є суттєві відмінності. Історія, як наука, вивчає минуле суспільства у всій його повноті, конкретності та багатоманітності. Філософія ж історії, охоплюючи суспільний розвиток у цілому, відокремлює основні тенденції та особливості його, характерні для всієї історичної цілісності і для важливіших її етапів, ставить питання про сенс історії, її єдність та багатоманітність. Перше історичне знання синкретичне, історико-філософське, а першими історіософами є Геродот і Платон, Фукідід і Аристотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон і Августін Блаженний. Основними проблемами філософії історії виступають проблеми життя та ролі дійових осіб в історії. Досліджувалось історичне буття людей в соціумі, його істинна суть. Визначались основні сюжетні пошукові лінії: вивчення класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин, економічного та соціально-політичного розмежування (Огюстен Т'єррі, Франсуа Гізо, Огюст Муньє); визначення закономірного і прогресивного характеру історичного процесу (Франсуа Гізо, Фрідріх Шлоссер); дослідження ролі економічних та соціально-політичних факторів історії (Франсуа Гізо, Георг Маурер, Сен-Вікторський, Гуго); розробка методів аналізу історичних досліджень (Леопольд Ранке, Микола Грот); створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення закономірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах (Іммануїл Кант, Георг Гегель, Карл Маркс, Макс Вебер, Вільгельм Дільтей, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер).

XX ст. збагатило історіософію творами визначних мислителів – Карл Ясперс, Питирим Сорокін, Михайло Грушевський, Бенедетто Кроче, Бертран Рассел, Карл Поппер, Моріс Корнфорт. Історичне мислення – важливіша складова соціально-філософського освоєння суспільства, розкриває джерела етнонаціональних конфліктів, прогнозує нововведення, економічні та соціально-політичні реформи, є теоретичною основою організації і ефективності державної системи управління.

Варто пригадати історичні форми спільностей людей, до яких відносяться сім’я, рід, плем’я, народ, етнос, нація тощо. Слід дати визначення цим поняттям.

Стосовно питання про джерела суспільного розвитку, то їх можна віднайти у взаємодії, суперечностях трьох сфер життєдіяльності суспільства.

Це, по-перше, світ природи, речей і явищ, які існують незалежно від свідомості людей, тобто об’єктивно, і підпорядковані законам.

Іншим джерелом розвитку суспільства є розвиток техніки та технології, процес розподілу праці, тобто те, що має у літературі назву «технологічного детермінізму» як наслідку раціоналістичного європейського мислення.

Ще одне джерело саморозвитку суспільства знаходиться у духовній сфері, тобто у процесі реалізації того чи іншого релігійного чи світського ідеалу (історія суспільства розглядається або як реалізація волі Бога – у релігійному світогляді; або основне значення надається морально-релігійному, духовному вдосконаленню).

Безумовно, у реальному саморозвитку суспільства необхідно враховувати всі ці джерела, адже їх взаємодія внутрішньо суперечлива, а пріоритет кожного з них залежить від конкретного етапу розвитку суспільства.

Поняття «рушійні сили розвитку суспільства» у соціальній філософії вважають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?

Відповідь, мабуть, може бути однозначною – інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Поняття «суб’єкт» (від лат. Subjectum – той, лежить знизу, що знаходиться в основі) – носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт.

Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці.

Необхідно зрозуміти, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси – більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об’єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка «надвидатна» особистість не зможе підняти маси на боротьбу.

Суб’єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що «поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного», тобто завдяки творчій діяльності народних мас.

Поняття «народ» багатозначне, тому з’ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ – це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні – етносоціальному – це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об’єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.

Нарешті, ще раз повернемося до суб’єктів суспільного розвитку – ролі поколінь. Покоління – багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію – ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління – спільність учасників, чиє життя нерозривно пов’язане з якимись важливими історичними подіями.

У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб’єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже «естафета поколінь» є реальною історією кожного народу і всього людства.

Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб’єктами розвитку суспільства. Такими суб’єктами є і етносоціальні спільності людей, про що мова була раніше.

Поняття «соціальна динаміка» вживається як у вітчизняній, так і в зарубіжній літератури неоднозначно. Більш того, у довідкових виданнях донедавна підкреслювалося, що цей термін має сенс лише в історії та соціології. Тому сучасна соціальна філософія лише «намацує» основні закономірності ритмів суспільного розвитку.

Водночас поняття «соціальна динаміка» відображає суттєву сторону суспільного розвитку в цілому, оскільки вбирає в себе і концентрує увагу на проблемі спрямованості суспільних змін. У зв’язку з цим доцільно виділити циклічні (теорія історичного коловороту або хвилеподібності, маятникоподібний рух, синусоїда, спіралеподібність руху), лінійні (прогрес, регрес, репрогрес, багатоваріантність історії) та спіралеподібні типи соціальної динаміки.

В поняттях «еволюція» і «революція» відбивається характер цих змін. У широкому розумінні слова поняття еволюція (від латин. – розгортання) є синонімом поняття «розвиток». У цьому смислі ми говоримо про еволюцію Сонячної системи, рослинного та тваринного світу, про розвиток суспільства. У соціально-філософському значенні еволюція є поступовим розвитком суспільства без змін його соціальних якостей, тобто соціально-економічного стану.

Революція (від латин. – переворот, різка зміна) являє собою стрибкоподібну якісну зміну суспільства, його сутності, є етапом розв’язання історичних суперечностей, конфліктів.

Процеси, які відбуваються у світі, переконливо свідчать, що глобалізація стає невід’ємною складовою буття сучасної цивілізації. Всеосяжна глобалізація є центральною темою у наукових дискурсах, дослідженнях міждисциплінарного простору. Наукові дискусії точаться навколо часу виникнення, сутності, наслідків, об’єктивності та суб’єктивності процесів глобалізації.

Що таке глобальні проблеми?

Глобальні проблеми – це проблеми, які стосуються життєвих інтересів всього людства, всіх народів, країн, континентів, всіх соціальних сил і класів, а в перспективі й майбутнє всього людства; це проблеми, що насправді набувають всесвітнього характеру, тобто виявляють як об'єктивний фактор розвитку суспільства в усіх основних регіонах; це проблеми, нерішучість яких створює загрозу для майбутнього людства і які мають бути вирішені, щоб забезпечити дальший прогрес суспільства. Це проблеми природонаукового, науково-технічного, соціально-політичного характеру, що вимагають вирішення, об'єднаних зусиль всього людства, що неможливо розв'язати тільки в місцевому або регіональному масштабі.

Глобальні проблеми - результат тривалого історичного розвитку антагоністичного суспільства; не досить раціональне і ефективне використання природних ресурсів і досягнень науки і техніки державами; суперечливість процесів взаємодії людини, суспільства і природи. Глобальні проблеми – закономірний наслідок, результат всієї сучасної глобальної ситуації, що склалася на планеті Земля в кінці XX ст.

Глобальні проблеми поділяються на три групи: перша – інтернаціональні, світові проблеми, зв’язані зі сферою міжнародних відносин, відображають притаманні їй суперечності і об'єктивні необхідні перетворення; друга – глобальні проблеми взаємовідносин особи та суспільства і треті – глобальні проблеми в сфері взаємодії людини і природи.

Перша група глобальних проблем охоплює, насамперед, проблеми збереження миру і припинення гонки озброєнь, відвернення термоядерної війни, збереження світової цивілізації. Прогрес людства безпосередньо зв'язаний з науково-технічною революцією, з якісним стрибком в продуктивних силах людства, але й з якісним стрибком у засобах руйнування, у військовій справі, вперше в історії, що наділила людину реальною можливістю знищити всіх живих на Землі.

Друга група – проблеми, зв’язані з взаємостосунками людини і суспільства (проблема зростання населення та ін.). Населення світу, за даними ООН, в 2005 року становить, незважаючи на зменшення темпів приросту, близько 7 млрд. жителів, 90% з них живе в країнах, що розвиваються. За даними ООН, у 2030 році на планеті буде вже близько 10 млрд., у 2080 році – 14 млрд., а в 2100 р. – близько 18 млрд. (тобто людство щодня збільшується на 250-300 тис.).

Третя група – проблеми, зв’язані зі взаємовідносинами людини і природи (енергетична, сировинна, продовольча, охорона навколишнього середовища та ін.). Проблеми, зв'язані з взаємодією людини і середовища проживання, суспільства і природи – загальнолюдські.

Всі глобальні проблеми сучасності концентруються на проблемі людини - її життя, здоров'я, розвитку свідомості та самопізнання, вольових якостей, духовному багатстві, творчому хисті, людинолюбстві, почутті добра, справедливості тощо. Глобальні проблеми - загальнолюдські інтереси, що порушують життєві інтереси всіх людей, народів, країн, континентів, їх вирішення не може бути справою одної або групи держав. Тут необхідне співробітництво в загальносвітовому масштабі, тісна, конструктивна взаємодія більшості країн. В сучасних умовах дедалі гостріше і гостріше стають проблеми: ресурсів, екології, демографічна і продовольча.

Спробуйте назвати приклади глобальних проблем.

З огляду на наявні проблеми, нині цивілізація повинна обрати шляхи подолання глобальних проблем, що не порушують природи існування Homo sapiens. Сучасна філософська наука пропонує сценарії виходу з кризи:

інерційний – продовжуються традиційні тенденції: національний егоїзм, панування вузькоекономічних критеріїв у прийнятті господарських рішень, що призводить до апокаліптичної кризи;

ультратоталітарний – абсолютно жорстка світова диктатура до світової цивілізації, нещадна соціальна та біологічна євгеніка тощо;

трансформаційний – прийняття нового світогляду, нової системи цінностей, нової світової релігії, результат – усвідомлена колективна поведінка.

Здається, останній сценарій більш привабливий для сучасної цивілізації; для його реалізації необхідно рухатися у чотирьох напрямах: охороняти екосистему; стабілізувати чисельність населення планети; раціоналізувати споживання; екологізувати сфери виробництва. Крім того, людина повинна гармонійно ставитися до природи. Для удосконалення відносин між природою та людиною необхідно сповідувати принципи спільної моралі, які зводяться до такого:

принцип рівності, що заснований на праві всього живого на планеті користуватися умовами незабрудненого середовища;

принцип збереження спільних інтересів. Людина та елементи системи «людина – навколишнє середовище» потребують сприятливих умов для власного життя;

принцип відповідальності за життя майбутньої цивілізації;

–п ринцип, що спрямований на екологізацію економічної, технічної і суспільної діяльності. Активність людей не повинна порушувати закони природи, а суспільне виробництво потрібно регулювати згідно з екологічними знаннями.

Вище сказане тісно пов’язане з проблемою майбутнього та його прогнозування.

Майбутнє та проблема його передбачення – це, мабуть, найцікавіша «вічна тема», інтерес до якої суттєво зростає в наш час, який ускладнив суспільне життя, розширив обсяги прогнозування, але все ж інтерпретувати та переосмислювати важко тільки минуле, а майбутнє – відкрита сторінка. В арсеналі духу накопичено чимало засобів передбачення майбутнього, однак філософська рефлексія повинна допомогти студентам з орієнтуватися в безлічі варіантів проникнення за межі сьогодення.

Оскільки передбачення майбутнього – це результат пізнавальної, розумової діяльності людини, постільки науковий (раціоналістичний) підхід та його методи посідають чинне місце в розгляді проспектів прийдешньої пори.

Необхідно знати, що передбачення як багатопланова проблема містить у собі дослідження теоретико – пізнавальної компоненти, яка пов’язана з вивченням законів матеріального світу, і сферу практичного застосування. Практичний бік передбачення проявляється в одержанні соціальних прогнозів щодо різних сфер життєдіяльності суспільства.

Науковий підхід до аналізу прогнозування передбачає виділення методологічної ролі ключових понять передусім таких як «передбачення», «прогнозування», «минуле», «теперішнє», «майбутнє». У перших двох зафіксовано спроможність людини передбачити істотне в речах та процесах ще до того, як це було з’ясовано у досліді, на практиці. Поняття «передбачення» є родовим для всіх наведених понять. Передбачення характеризує спроможність суб’єкта пізнання до відображення, що випереджає дійсність. Специфіка пізнання явищ, які існують, але досі не зареєстровані, та явищ майбутнього виражається у понятті «провіщення».

Слід окремо наголосити на тому, що коли йдеться про соціальне передбачення, то мається на увазі насамперед пізнання майбутнього. Окрім того, для фіксації цієї специфіки у суспільствознавстві використовується поняття «прогнозування». Підсумок прогнозування відбиває поняття «прогноз».

«Прогнозування» – процес отримання знань про майбутнє лише на ґрунті спеціальних наукових методів. На відміну від нього, «передбачення» і «провіщення» можуть бути віднесені і до набуття знань про майбутнє не тільки на основі наукових методів. В умовах науково – технічного прогресу прогнозування стає складовою частиною того чи іншого виду діяльності.

Якщо ми вважаємо, що філософія в значній мірі виконує методологічну функцію, то студентам слід знати та вміти користуватися методами прогнозування, які умовно можна об’єднати у групи.

Екстраполяційні методи спираються на емпірично фіксовані закони, тобто на усталені низки явищ, що повторюються. У зв’язку з цим треба зауважити, що емпіричні знання не може бути отримане і, певна річ, застосоване для одержання прогностичного висновку поза рамками певної теорії або бодай її фрагментів. З позиції прогнозування використання будь якого теоретичного закону є можливим лише за умови усвідомлення реалій, які сприяють втіленню його, інакше кажучи, - за наявності об’єктивних даних. Існує відмінність між теоретичним та емпіричним знанням, а це дає змогу використовувати її як критерій класифікації методів прогнозування.

У прогнозуванні (як і у науковому пізнанні) велику роль відіграє інтуїція, під якою розуміється спроможність вгадувати ціле до того, як будуть отримані всі частини цього цілого і здатність охоплювати в уяві найтиповіше, що є істотним ще до одержання результатів дослідження його.

Найпростіший метод прогнозування – екстраполяція; вона ґрунтується на інтуїтивній впевненості у тому, що напрям, тенденція розвитку будуть постійними протягом прогнозованого періоду.

Аналізуючи метод екстраполяції, слід враховувати, що екстраполяція відображає стабільність і повторюваність явищ та процесів, елементи її присутні у всіх інших методах прогнозування. Той факт, що певна частина дослідників переоцінює роль і значення методу екстраполяції, пояснюється притаманною емпіричному позитивізму гіпертрофією індукції як методу пізнання. Хибним прогностичний висновок буде лише тоді, коли метод екстраполяції як інструмент прогностики неправильно застосовується, тобто коли відсутні інтуїтивна і логічна оцінки розміру часового інтервалу, в якому діє тенденція.

Методи моделювання та аналогії. Основу їх становлять емпіричне і теоретичне знання. Відносини аналогії (уподібнення) між моделлю та оригіналом встановлюються за допомогою гіпотези, що має ту чи іншу міру вірогідності. Модельні методи прогнозування характеризуються різноманітністю форм. Можна виділити два основних методи моделювання соціальних процесів:

- модельний дослід (застосований на аналіз дослідження розвитку обмеженої соціальної системи);

- інформаційне (комп’ютерне) моделювання.

Історична аналогія має обмежену пристосованість до соціального передбачення. І це зрозуміло, адже в майбутньому супутні інші історичні умови.

Логічні методи прогнозування є надзвичайно різноманітними. Має сенс виділення двох основних методів моделювання соціальних процесів:

- «визначення теоретично можливих меж» розвитку якісно визначених систем;

- сценарії (системні уявлення) можливого майбутнього.

Прогнозування, що ґрунтується на припущеннях експертів, чи експертна оцінка перспектив реального історичного процесу. До цієї групи, як правило, відносять:

- індивідуальне інтуїтивне прогнозування;

- консенсус (вироблення експертами спільної точки зору з певного писання що до майбутнього);

- «мозкову атаку», або «брейнстормінг» (засіб вирішення проблем і спосіб прогнозування, особливо, коли виникає потреба перебирання можливих ситуацій у майбутньому).Суть методу полягає у тому, що висуваються будь-які, хай і «дивовижні» ідеї щодо проблеми; ці ідеї розвиваються, можна запропонувати власні, але критикувати їх не дозволяється;

- метод Дельфі ґрунтується на послідовному опитуванні експертів, під час якого кожного з них знайомлять з думкою інших; як наслідок ряду циклів – з’ясовується переважаюча думка.

Соціальні прогнози бувають різними: пошуковими, нормативними, аналітичними та застерігаючими. Якщо, наприклад, пошуковий прогноз виходить з можливостей, які існують об’єктивно, то нормативний прогноз має основу потреби, прагнення, ціннісні орієнтації суб’єкта.

Аналітичні прогнози, отримані за допомогою методів логічного прогнозування, характеризуються високою достовірністю і дають вичерпну картину майбутнього у його необхідних та історичних відносинах. Можна прогнозувати не тільки розвиток певної галузі народного господарства або роду діяльності, а і розвиток усього світового співтовариства. Першу глобальну модель світового розвитку (системного опису демографії, світового виробництва і вичерпування природних ресурсів) запропонував Дж.Форестер (США, 1971). Вона ґрунтується на спрощеній екстраполяції п’яти факторів: зростання народонаселення, індустріалізації, забруднення навколишнього середовища, виробництво продуктів харчування, видобутку природних ресурсів.

Вихід у світ книги Дж.Форестера «Світова динаміка» збігся з початком роботи Римського клубу, що об’єднав адвокатів, бізнесменів, представників гуманітарної інтелігенції, заінтересованих у досліджені проблеми глобального розвитку. Римський клуб запропонував виконати контрактні досліди групі учнів Дж.Форестера. ця група підготувала у 1972 році Римському клубові першу доповідь, що являло собою удосконалену модель Форестера. У доповіді здійснено спробу що до внесення до цієї моделі численних статичних даних перевірки її адекватності.

Основний висновок, якого дійшла група такий: за сучасних темпів економічного і демографічного розвитку реальністю ХХІ століття стане вичерпання природних ресурсів та масова загибель людей, забруднення навколишнього середовища тощо. Щоб не допустити цього, слід вжити заходів щодо обмеження зростання чисельності населення і подальшого розвитку економіки у світовому масштабі. За роки свого існування (з 1968р.) члени Римського клубу виконали понад 15 фундаментальних досліджень перспектив розвитку сучасної цивілізації (А.Печчеї, Д.Медоуз та інші)

Студенти повинні мати на увазі, що поліваріантність прогнозів майбутнього залежить, певною мірою, від світоглядних концепцій, яких дотримуються ті чи інші вчені, а також від того, який час презентує той чи іншій філософії. Так, до середини ХХ століття у концепціях майбутнього переважав оптимізм і глибока віра в науково – технічний прогрес, вже з 20-х років у прогнозах майбутнього постає картина кризи та занепаду цивілізації (Р.Дарендорф, О.Тофлер, Л.Лимфорд та ін.). Однак важливе те, що представники багатьох філософських теорій схожі в єдиному і головному: сучасна людина повинна зрозуміти свою природу і змінити ставлення досвіду

У найширшому розумінні природа – це все існуюче, весь світ у багатоманітності його проявів. У цьому значенні поняття «природа» охоплює все сутнє, весь Всесвіт, воно близьке до поняття «матерія».

Але найбільш вживаним є розуміння природи як сукупності об’єктивних умов існування людства, оточуючого його середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Таким чином, поняття «природа», «природне середовище» мають важливе практичне та психологічне значення, оскільки в них акцентується увага на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, об’єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова частина світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, предмет людської діяльності, середовище людського існування.

Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття «навколишнє середовище», або сучасне – «довкілля». Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне навколишнє середовище або на так звану першу, неолюднену природу, яка існує незалежно від людини та її діяльності, і ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним об’єктом пізнання та освоєння (інколи її називають «натуральною природою»), і другу, тобто природу, як вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури.

До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати об’єктом її діяльності.

Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об’єкти естетичного і морального становлення людини до природи. Штучне середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його. Це призводить до суперечностей, більш того, на думку багатьох сучасних вчених, до боротьби «двох світів» – природного й штучного.

На сьогодні людство створило штучне середовище свого існування, яке в десятки й сотні разів продуктивніше за природне середовище. До цього слід додати також техногенний вплив людини, який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть свічення Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів. Обговорюючи питання про біосферу варто згадати, що вперше вжито австрійським геологом Е.Зюссом ще в 1875 р. Але глибокого наукового змісту це поняття набуває вже в минулому ХХ ст., після видання праці видатного українського природознавця В.І.Вернадського (1863 – 1945) «Біосфера».

Біосфера (від. грец. біос – життя і сфейрос – сфера) – це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. Її структура та енергоінформаційні процеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів.

Зростаюча роль практичної діяльності людини та її вплив на природу знаменує собою початок нового етапу геологічної історії Землі, на якому людство має вибудувати свої відносини з природою на наукових засадах, а наука – пронизувати всю діяльність суспільства, у тому числі його відносини з природою. Отже, поняття біосфера у ХХ ст. еволюціонує до розуміння ноосфери.

Поняття «ноосфера» (від грец. ноос – розум і сфейрос – сфера) виникло у 20-х роках минулого століття. Воно запропоноване французькими філософами Е.Леруа та Тейяром де Шарденом, які під «сферою розуму» розуміли вираження божественного духу. Наукову концепцію ноосфери розробив В.І.Вернадський. Він розумів її як сферу взаємодії суспільства й природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним, визначальним чинником, тобто як сферу, перебудовану колективним розумом. Людство, озброєне науковою думкою, вважав вчений, має стати вирішальною силою, яка надалі визначатиме еволюцію нашої планети.

Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються у неживій природі, забезпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість характеристик природного середовища і суспільства може бути здійснена розумом і волею. Тобто мова йде не про руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Визначальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.

Теорія ноосфери сформувалася в 20-30 роках ХХ ст., коли світ складався з трьох взаємопов’язаних елементів: природа – людина – суспільство. До них потім приєднується ще один суттєвий елемент – техніка, яка створена людиною і яка стала головним чинником змін на планеті (так звана техносфера), особливо з початком наприкінці 50-х років науково-технічної революції як велетенського стрибка у розвитку як науки, так і техніки. Це спричинило екологічну проблему – одну з найнебезпечніших з-поміж глобальних проблем людства. Почалась поступова руйнація відносин між людьми і їхнього ставлення до природи. Тому оптимізм сьогодні відійшов на задній план, його відтіснили, і не без підстав, песимістичні настрої і оцінки.

При з’ясуванні суті історичних форм єдності суспільства та природи слід зазначити, що людина, суспільство безпосередньо пов’язані не з усією природою, а з її певною частиною – географічним середовищем, тобто з тією частиною природи (земна кора, атмосфера, вода, ґрунтовий покрив, рослинний та тваринний світ), яка залучена до виробничого процесу і використовується у матеріальному житті суспільства.

Ідея визначальної ролі природних умов у житті суспільства висувалася ще античними авторами (наприклад, Платоном), проте набула поширення лише в період становлення капіталізму.

В XVII – XVIII ст. сформувався географічний детермінізм (від латин. детермінаре – визначати) як напрямок соціальної філософії та соціології, який проголошував географічне середовище вирішальним чинником розвитку суспільства, історичної долі тієї чи іншої країни, того чи іншого народу.

Пригадайте, які саме думки висловлювали Ш.Л.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо та інші.

З погляду сучасної науки у цих мислителів ми бачимо перебільшення ролі одного чи кількох чинників у житті та розвитку суспільства, хоча для свого часу їх вчення були прогресивними.

Природа є необхідною умовою функціонування та розвитку суспільства. При цьому природні умови можуть або сприяти розвитку суспільства, або ж певною мірою гальмувати його.

Людство нерозривно пов’язане і залежить від матеріально-енергетичних ресурсів та процесів, що відбуваються в природі. А матеріально-виробнича сфера суспільства є визначальною у ньому. Вона здійснюється через людську працю. Природа є загальною умовою і предметом людської праці. Природні умови справляють вплив на розвиток продуктивних сил, їх напрям.

Сімейно-побутова сфера людської життєдіяльності має також природний характер. Відомо, що народжуваність дітей різної статі в певній статистичній пропорції природно визначена, хоча цей чинник має свої суспільні вияви. Такі соціальні інституції, як шлюб, медичні заклади також безпосередньо пов’язані з природою людини.

Природні умови багато в чому визначають побут людини. Адже і характер помешкання, і форми розселення залежать передусім від природних умов: клімату, ландшафту тощо. Від цих умов залежить також необхідність певного одягу, різна калорійність продуктів харчування та ін.

Природні чинники відігріють значну роль і в соціальній сфері суспільства: весь світ соціальних спільнот як світ зв’язків, відносин, контактів тощо теж має відбиток природного.

Природним процесом є також зростання народонаселення як потреба суспільства, адже без нього неможливий висхідний розвиток людства.

Проявом природних визначальних чинників є расовий поділ суспільства. Расова ж приналежність і розділяє людей (різних рас), і водночас об’єднує їх у великі групи. Він є наслідком дії природних механізмів, але не можна абстрагуватися від того, що прямо чи опосередковано расові особливості вплетені у суспільне життя – адже на цій основі виникають і расові конфлікти, і прояви своєрідної расової солідарності.

Однією з найскладніших проблем сучасного світу є проблема етнонаціональних спільнот і їх взаємозв’язок. Змістовним є взаємозв’язок духовної сфери суспільства і природи. Отже, навіть короткий розгляд проблеми свідчить про те, що природне начало проявляється в усіх сферах суспільного життя, і форми його прояву багаті та різноманітні.

Оскільки ставлення людини до природи ґрунтується передусім на виробництві, то перехід від одного етапу взаємовідносин суспільства і природи визначається революційними переворотами у продуктивних силах суспільства. В історії мали місце три такі перевороти:

–неолітична революція (виникнення землеробства, перехід від так званої «присвоюючої економіки» до виробничої;

–промислова революція (перехід від ремісничих знарядь праці до машин, створення промисловості);

–науково-технічна революція.

Відповідно до цих «вузлових точок» у розвитку продуктивних сил виділяються і етапи взаємодії суспільства з природою та їх наслідки для природи:

Перший етап охоплює період від виникнення виду гомо сапієнс до появи землеробства і скотарства, тобто період «присвоючої економіки», коли людина жила полюванням, рибальством та збиральництвом. Його характерна риса – єдність людини і природи, – людина не виділялася з природи, не справляла на неї суттєвого впливу. Соціальне життя, яке народжувалося, мало природну, екологічну та демографічну детермінацію

Другий етап утворює період, коли панівним і вирішальним видом виробництва стало землеробство, а в деяких місцях – скотарство. Це аграрний період, коли докорінно змінюється характер відносин суспільства з природою – людина починає активно перетворювати природу. відбувається освоєння нових територій, будівництво іригаційних споруд, вирубування лісів тощо. Виникають відмінності між натуральною, «незайманою» природою та штучним, «олюдненим» середовищем.

Вже на цьому етапі вплив людини на довкілля набуває інколи руйнівного характеру. На завершальному ж його етапі процес виокремлення людини з природи набув форми протистояння людини природі. Цей етап і є наслідком неолітичної революції.

Третій етап починається з промислової революції XVIII ст. у Англії. Машинне виробництво підпорядковує сільське господарство промисловості, село – місту. Саме в цей час виникає ідея панування людини над природою (згадаймо ідеолога капіталізму Ф.Бекона). Щодо технології машинного виробництва, то вона за своєю сутністю шкідлива для природи, вплив людини на природу стає згубним, набуває глобального характеру.

Четвертий етап пов’язаний з початком науково-технічної революції (друга половина 50-х років ХХ ст.) як грандіозного перевороту в продуктивних силах суспільствах. Для нього вже характерне забруднення довкілля не лише відходами виробництва, а й радіоактивними речовинами, створення штучних (синтетичних) матеріалів, яких природа сама переробити не може, використання хімічних речовин у сільському господарстві (гербіциди, пестициди тощо), які не розчиняються й мігрують по світу і, що найнебезпечніше для людини, – накопичуються в її організмі. Але найголовніше – колосальне зростання обсягу виробництва і використання природних ресурсів.

Отже, старий тип відносин суспільства з природою на сьогодні себе повністю вичерпав. Людство стало перед альтернативою – або перейти до якісно нового (тобто п’ятого) етапу взаємодії з природою – практичного подолання відриву людини від природи і протиставлення людини природі, етапу утвердження їхньої єдності, або ж, знищивши природу, знищити і саму себе. Саме тут виникає потреба у синергетиці – поєднанні кількох протилежних підходів та створення найбільш оптимального діалогу людини з природою.

Отже, ми живемо в трагічну епоху, але не треба ототожнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні варто пам’ятати і про певні надії, передумови подолання глобальних кризових явищ, блокування і відведення вселенської загрози для людства. Основними чинниками цього є:

- розгортання інформаційної (комп’ютерної), біотехнологічної революції як технічної основи можливого виходу із ситуації «виживання», подолання перешкод на шляху об’єднання людства, тобто створення нової цивілізації.

- формування змішаної ринкової й соціально орієнтованої економіки як домінуючого типу світового господарства. Вона дасть можливість зміцнити світові господарські зв’язки, вирішити глобальні проблеми.

- становлення принципу ненасильства і демократії у внутрішній і зовнішній політиці держав, у групових і навіть міжособистісних стосунках людей – тобто це потреба переходу від культу сили до діалогу, компромісів, консенсусу.

- необхідність об’єднуючих процесів у духовному житті – як релігійному, так і світському варіанті, тобто пошуки шляхів ідейного зближення, взаєморозуміння між країнами і народами.

- інтегративні процеси, які вже охопили всю планету.

- насамкінець, вже можна бачити певні «прориви» у сфері інтелектуальних пошуків; ми напередодні інтелектуальної революції, перед обличчям нового Всесвіту, нової природи і відповідно нової людини, про яку мріяли мислителі минулого.

Отже, стратегічні й тактичні шляхи виживання людства існують, розум людський відкриває їх, хоча вони звивисті й тернисті.

Щотакебіоетика? Визнано усіма, що біоетика народилася в США більш ніж 20 років тому у роботах онколога Вана Ренсселера Поттера. Вводячи цей термін, він підкреслював, що біоетика повинна стати «новою дисципліною, яка поєднує в собі біологічні знання та пізнання системи людських цінностей». У сучасному трактуванні біоетика – це така область дослідження, яка, використовуючи методології різноманітних наук, має своїм предметом систематичний аналіз людської поведінки в області наук про життя та здоров’я в тій мірі, в якій ця поведінка розглядається в світлі моральних цінностей та принципів.

Біоетика осягає: 1) етичні проблеми всіх медичних професій; 2) дослідження людської поведінки, незалежно від її застосування в галузі терапії; 3) соціальні проблеми, пов'язані з політикою в галузі охорони здоров'я, медицини праці та міжнародної охорони здоров'я та з політикою демографічного контролю; 4) проблеми життя тварин та рослин в відношенні до життя людини.

Біоетика або етика життя — це розділ прикладної етики, філософської дисципліни, що вивчає проблеми моралі насамперед стосовно людини та всього живого, визначає, які дії щодо живого з морального погляду є припустимими, а які — неприпустимими. Або іншими словами: біоетика — це органічне поєднання новітніх досягнень біологічної науки та медицини з духовністю. Прагнення людства знайти оновлену систему моральних і духовних орієнтирів, новий духовний потенціал знайшла своє втілення в новій міждисциплінарній галузі знання – біоетиці. В умовах швидкого розповсюдження нових технологій, що радикально міняють не тільки життєдіяльність, але і природу людини, біоетика захищає фундаментальні людські цінності - право людини на життя, автономію і свободу вибору, обґрунтовувавши їх етичними принципами благоговіння перед життям і етичної відповідальності за все, що живе. Її метою є вивчення умов, при яких можливо збереження Життя на землі. Сучасна біоетика має 2 основних напрями:

- медичне – сконцентровано навколо відносин "лікар-пацієнт", найчастіше цей напрям називають біомедичною етикою або медичною біоетикою;

- екологічне – обґрунтовує цінність і права окремих живих істот (біоцентризм) і природних екосистем, дикої природи, біогеоценозів і ін. (екоцентризм).

Головна ідея біоетики полягає в тому, що загальнолюдські цінності не повинні розглядатися окремо від біологічних фактів - людина все ще є частиною природи, їй необхідна здорова їжа, свіже повітря, чиста вода, дикі куточки природи, вона не може існувати без тварин, без лісів, річок і ґрунту, які є не тільки екологічними ресурсами, але і головною умовою виживання людства.

На наш погляд, при визначенні біоетики необхідно зафіксувати її основні якісні складові, а саме: 1) спрямованість на поєднання цінностей об’єктивного знання та загальнолюдських цінностей; 2) міждисциплінарність: поєднання природничих та гуманітарних наук; 3) мету – збереження та розвиток життя; захист права на життя; 4) поняття спільного світу, яке долає протиставлення людства та природи; 5) етичні принципи та норми як механізми поєднання теорії та практики.

Сьогодні біоетика, на наш погляд, є гідною альтернативою "науковій" парадигмі, тієї концепції освіти, якій властиві прагнення до структурно-функціонального аналізу, бінарності, технотізації мислення. Протягом останніх 20 років в розвинених країнах світу біоетика є однією з важливих складових вищої освіти медиків, біологів, філософів, психологів, соціологів. "Етика життя" розглядається як спроба розширення пред- і пост- дипломної освіти до горизонту осмислення глобальних проблем людства, своєрідна підготовка нової генерації до комплексного сприйняття виникаючих етичних проблем в еру технологій і стихійних ринкових відносин, глобалізації і інтернаціоналізації економіки, політики, освіти і ін. Біоетика стає світоглядною підставою, ідеєю і духом нової освіти - вона закликає творити нові етичні сенси і принципи, виходячи з головної цінності - цінності Життя і всього живого на землі. Слідуючи цій меті, біоетика виховує пошану до плюралізму думок, поглядів, установок, визнає важливою відсутність догматичності у викладі матеріалу, учить долати власні упередження і забобони. Вона виступає як підстава нової освіти: "пошана до життя" закликає до живих дискусій, обговорення конкретних етичних ситуацій і дилем, апелює до етичної позиції самого студента, його власному відношенню до проблеми.

На наш погляд, об’єктом біоетики є втручання людини в природні процеси, її ставлення як до навколишньої, так і до людської природи. Її предметом є моральні проблеми, які виникають при цьому, – проблеми виживання людства та збереження Життя на планеті.

 




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 22 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Шість стартових цілей | МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ | ЗАНЯТТЯ 2: Соціальна філософія. Проблеми глобалізації. Біоетика. |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.024 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав