Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЛІТЕРАТУРА

Читайте также:
  1. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
  2. Додаткова література
  3. Додаткова література
  4. Додаткова література
  5. Додаткова література
  6. Додаткова література
  7. Додаткова література з теми
  8. Додаткова література з теми.
  9. Додаткова література з теми.
  10. Література

ФІЛОСОФСЬКА ОНТОЛОГІЯ

Провідна ідея теми: розкрити зміст категорій “буття”, “матерія”, “свідомість” і їх структуру. Показати єдність природи та людини, матеріального світу та людської духовності. Розкрити науковий зміст та суспільну природу категорії “свідомість”.

Мета вивчення: показати єдність матерії і свідомості, роль свідомості у життєдіяльності людини.

План

1. Філософське розуміння буття.

2. Матерія, способи та форми її існування.

3. Свідомість як пізнавальне і духовно-практичне відношення людини до дійсності.

4. Суспільно-політичний і культурно-історичний характер свідомості.

 

ЛІТЕРАТУРА

Бардонов С.М. Про множинність форм простору і часу. – Філософська і соціологічна думка. 1990, № 4.

Ковальзон М.Я., Єнштейн Р.И. О специфике пространства и времени как категорий социально-философской теории. – Философские науки, 1988, № 8.

Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. Навч. Посібник. – К., 1995. – Розділ 3.

Філософія. Навчальний посібник для студентів вищих медичних закладів. Київ, 1998. Розділ 5.

 

Проблема буття відноситься до так званих “вічних питань” філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів у відношенні “людина – світ”, тобто світогляду. Питання про суть буття, спосіб і форми його існування вирішувалося філософами античності. Так, Парменід вважав, що справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у ньому є небуття і фікція, омана. Геракліт започатковує іншу, прямо протилежну традицію у витлумаченні буття: стабільного, стійкого буття немає, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта як основа світу в наочно-образній формі виражає буття як становлення. Ці два підходи пояснення буття проходять через усю історію розвитку філософської думки людства.

Сучасно філософія пояснює буття як таку категорію, що охоплює все існуюче: як матеріальні так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а включає у себе й світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Свідомість є також формою буття. Але ідеальною формою. Слід пам’ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру. Внаслідок цього можна виділити певні форми буття, які є відносно самостійними. Серед них виділяють буття природи, буття людини, буття суспільства, буття ідеального. Кожна із зазначених форм буття має свої специфічні характеристики і закономірності. Однак в основі всіх форм буття лежить буття природи, без якого неможливе існування ні людини, ні суспільства.

Специфічна особливість буття природи полягає у тому, що воно існує до появи людини є первинним, базисним стосовно інших форм буття. Характерною ознакою буття на рівні речей і явищ природи є цілісність, системність, впорядкованість. Філософи минулого досліджуючи природу, намагалися виразити цю системність. Не випадково ще з часів античності і аж до ХУШ ст. назва філософських творів багатьох авторів мала назву “Система природи”. Потім здійснювалися засоби систематизації і класифікації рослинного і тваринного світу, хімічних елементів і т.п. У такому аспекті буття виступає як існування. Якщо категорію “буття” ми зведемо тільки до предметних речей, чуттєво-споглядального матеріального світу, тоді у її змісті залишаються тільки речі і об’єкти і немає місця людині.

У процесі активного, цілеспрямованого відношення до природи людина перетворює її у світ свого буття. Змістом людського буття є олюднення, перетворення природи. Людина як природна істота взаємодіє з оточуючим середовищем, змінює і перетворює їх з метою задоволення своїх фізіологічних потреб. У процесі освоєння людиною природи постійно розширюються кордони сфер діяльності у яку включаються не тільки предмети безпосередньої діяльності, а і явища Мегасвіту (космос) і Мікросвіту.

Людина є не тільки природною, а й соціальною істотою. Вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити у повній ізоляції від інших людей. Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний для їхнього життя соціальний устрій. У процесі діяльного відношення до світу буття набуває характеристик людського існування, соціальної суті. Буття суспільства (соціального) грунтується на бутті олюдненої природи і власне природи, але закономірності соціального буття безпосередньо не витікають із природних закономірностей, детермінуються ними.

Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють її, користується певною системою моральних, релігійних та естетичних цінностей. По-друге, вона прагне отримати максимально адекватні уявлення про світ, в якому живе. Нарешті, людина постійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) до того його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний її буття. Буття людської свідомості є, таким чисном, функціональним, формується аксіологічними та конструктивно-проектувальними чинниками. Формування людини, її перетворення в істоту соціальну є не що інше, як освоєння індивідом суспільних цінностей. Зрозуміло, що індивід не в змозі засвоїти всі здобутки суспільства, але його соціальна цінність залежить від того, скільки він їх засвоїв і як він їх може відтворити. Так формується буття соціального.

Середовище, в якому людина здійснює свою життєдіяльність є людське середовище: це не тільки протистояча людині природа, а і її родові “сутнісні” сили. Окрім природного і соціального буття у людське середовище включається вироблена людьми у процесі історичного розвитку система знань і духовних цінностей, все те, що В.І.Вернадський, Т.Шарден та ін., називали ноосферою, яка твориться розумом, інтелектом. Буття ідеального існує у двох формах: а) індивідуальне ідеальне (духовний світ окремої людини, її почуття, переживання, думки, ідеї, підсвідоме); б) суспільне (об’єктивне) ідеальне – суспільна свідомість, духовна культура суспільства. У процесі суспільного життя створюються такі форми колективної свідомості як мораль, релігія, право. Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і існують лише в колективі.

Утверджуючи себе у світі через цілеспрямоване перетворення природи в культуру, людина не байдужа до питання про будову та властивості матерії. Сучасна наука розглядає матерію як складну системну організацію. Кожен об’єкт матеріального світу розглядається як система, що складається із елементів і зв’язків між ними. Якою б динамічною не була система, в ній завжди є стабільні зв’язки, які називають структурою. Глибинні структури матеріального світу лежать в основі рівнів організації матерії. Будову матерії можливо уявити як певну ієрархію цих рівнів.

 


Сучасна наука виділяє три головні рівні структурної організації матерії: неорганічний світ, органічний світ і людське суспільство. Кожен із них характеризується, в свою чергу, рядом рівнів організації.

Так, неорганічний світ може бути представлений на таких рівнях:

- Мікросвіт (мікроелементарний рівень), для якого властива взаємодія полів і частинок. Це світ надзвичайно малих об’єктів. Час існування цих частинок вимірюється млрд. долями секунди, а швидкість їх руху наближається до швидкості руху світла.

- Макросвіт. Це світ об’єктів, який сприймається нашими органами чуття.

- Мегасвіт. Це навколишній космос. Сюди відносяться зверх галактики, тобто такі об’єкти, розміри яких вимірюються світловими роками.

- Органічний світ. Тут виділяються такі рівні організації: клітинний рівень, організмовий, популяційно-видовий, рівень біоценозу і рівень біосфери.

- Людське суспільство. Це вищий рівень організації матерії, який пов’язаний з життєдіяльністю людини з моменту її виникнення і подальшого розвитку. Тут виділяються такі структурні компоненти: особа, сім’я, соціальна група, суспільство.

Питання про єдність світу завжди привертало до себе увагу. А якщо враховувати те, що поряд із матеріальними процесами існують і духовні, то воно набуває особливої гостроти. У зв’язку з цим здійснюється пошук тієї субстанційної основи, що з’єднує ієрархію всіх рівнів матерії. Сучасна наука стверджує, що якоїсь спільної основи для всіх структурних рівнів немає. Але на кожному структурному рівні ми можемо виділити таку субстанційну основу. У неживій природі цією основою є ядерні, електромагнітні та гравітаційні сили. У живій природі до цих взаєзв’язків добавляються інформаційні процеси саморегуляції і відтворень біологічних систем. Спосіб виробництва є тією субстанційною основою, що забезпечує цілісність суспільних систем.

Сучасна діалектико–матеріалістична філософія стверджує, що єдність світу полягає у його матеріальності. І такий висновок грунтується на знаннях про всезагальні, універсальні властивості матерії та законів її руху. Обгрунтовується це положення такими досягненнями науки:

- закон збереження і перетворення енергії;

- періодичний закон Менделеєва;

- еволюційне вчення Дарвіна;

- вчення про клітину;

- сучасні наукові дані із фізики (квантової механіки, релятивістської фізики та ін.), із галузей біологічної науки та із галузей космічної науки.

Історія філософії і науки свідчать, що оточуючий людину світ знаходиться в постійній зміні і русі. Ми ніколи не спостерігали матеріальної системи, яка не знаходилася хоча б в якомусь русі, не взаємодіяла б з оточуючим середовищем. Філософія і наука ще у ХУП ст. обгрунтували положення про те, що рух є невід’ємною, атрибутивною властивістю матерії, її всезагальною і необхідною властивістю. Матерія не існує інакше як у русі, тому рух є спосіб існування матерії. Рух – це зміна взагалі.

Оскільки матерія має структурні рівні свого існування, то і рух виступає у своїх конкретних формах. Рух взагалі – це абстракція, яка в дійсності реально не існує; реальне існування мають конкретні форми руху. При виділенні різних форм руху слід мати на увазі, що конкретні форми руху безпосередньо пов’язані з ієрархією структурних рівнів матерії. У сучасній науковій картині світу виділяють слідуючі форми руху: механічний, фізичний (теплові явища, електромагнітні, гравітаційні), хімічна форма руху, біологічна, соціальна. Хоча кожна форма руху матерії є самостійною, вони пов’язані між собою. Їх взаємозв’язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу; крім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих.

Рух є способом існування матерії, а простір і час виступають формами її існування.

Простір і час. У своїй діяльності людина має справу не з матерією взагалі, а з її структурною організованістю, предмети і системи матеріальних утворень певним чином розміщені один по відношенню до іншого, мають свої форми, межі по відношенню один до іншого, протяжність. Властивість матеріальних об’єктів бути протяжними, займати місце серед інших об’єктів, межувати з ними є найбільш загальними характеристиками простору. Якщо їх абстрагувати від матеріальних утворень ми отримуємо поняття простору.

Матеріальний світ складається не тільки із структурно розчленованих об’єктів. Вони знаходяться у русі і розвитку, є процесом, що має свій темп, свої етапи. Зміна темпу і етапів розвитку проявляється як їх чередування. Такі особливості процесів характеризується поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей є основою кількісних мір, що виражають швидкість процесів, їх ритм і темп. Якщо ці характеристики абстрагувати від самих процесів і розглядати тривалість як їх єдність, то ми отримаємо поняття час. Для відліку часу завжди знаходять якийсь процес, що завжди повторюється. Він береться як еталон і з ним порівнюються неперіодичні процеси. Періодичне повертання Землі навколо осі розділяє час на день і ніч. Рух Землі навколо Сонця відмічає пори року.

Людині властиве і інтуїтивне відчуття часу, не завжди ним усвідомлене. Воно обумовлене тим, що у нашому організмі існує багато періодичних процесів, які виконують функції годинника. По відношенню до них вимірюється протяжність зовнішніх процесів. Експериментально доведено, що організм має власний біологічний годинник, механізмами якого є фізіологічні процеси. Так в різні часи доби з різним ступенем інтенсивності працює серце, печінка, нирки. Медики стверджують, що у період між двома і чотирьома годинами ночі досить інтенсивно працює печінка, у чотири години ночі темп фізіологічних ритмів значно уповільнюються. Мозку людини також властиві свої ритми. Досить цікава гіпотеза відносно зв’язку часу із станом обміну речовин. Існує припущення, що із старінням інтенсивність фізіологічних процесів значно уповільнюється, уповільнюється і ритм нашого фізіологічного годинника. У молоді роки ритм фізіологічних процесів досить інтенсивний, ніж в старості, а значить з віком час сприймається по-різному. Для молодих він тече повільно, для старих досить швидко.

Враховуючи профіль вузу, варто звернути увагу на біологічний простір і час. Це є не що інше як протяжність і тривалість існування живої матерії, сфери життя живих організмі, а також процесів, що відображаються у цих організмах. Знання біологічного простору і часу дає можливість розглядати живі організми у їх взаємозв’язку з іншими організмами, умовами їх існування.

 
 


При розгляді проблеми свідомості слід пам’ятати, що не всі її загадки під силу сучасній науці. Але з достовірністю можна говорити про природу свідомості та її властивості, складові компоненти її функціонування у процесі відображення людиною об’єктивного світу. Що таке свідомість?

Відповідь на це питання була неоднозначною у різні історичні часи. Її ототожнювали з надприродним явищем, яке виступало рушієм всього існуючого (об’єктивний ідеалізм), то свідомість прирівнювалася до безсмертної душі (релігійне тлумачення свідомості), чи до сукупності даних відчуттів окремої людини (суб’єктивний ідеалізм). Були прагнення оголосити свідомість самостійною сутністю, що існує паралельно з матеріальним субстратом та ін.

Науково-філософське вирішення цієї проблеми грунтується як на неприпустимості ототожнення матерії та свідомості, так і на їх абсолютному протиставленні. Матерія існує незалежно від свідомості і є первинною по відношенню до неї. Свідомість є вторинною щодо матерії як за своїм походженням так і за відображенням об’єктивної реальності. У діалектико-матеріалістичній філософії свідомість тлумачиться як продукт закономірного історичного розвитку матерії, як функція, особлива властивість не всієї матерії, а лише особливим чином організованої матерії (людського мозку), як найвища форма відображення матерії, як суб’єктивний образ об’єктивного світу.

Завдяки свідомості, людина теоретично і практично освоює дійсність, а це вимагає від неї не тільки сприймати дійсність такою якою вона є, а й такою якою вона повинна бути, щоб задовольнити потреби людини, її інтереси. Отже свідомість повинна забезпечувати людину не тільки знаннями про навколишній світ, але й мати творчий характер, бути спрямованою на перетворення людиною світу з метою задоволення своїх потреб та інтересів. А оскільки людина діє не одна, а в сукупності з іншими людьми, то свідомість має бути також суспільною. Звідси свідомості притаманні характерні ознаки: ідеальний і осмислений характер знань про навколишній світ, активність, творчість і цілеспрямованість у процесі відображення дійсності. Найважливішою ознакою свідомості є самосвідомість. Це здатність людини осмислити саму себе, свою сутність і своє місце у складній системі суспільно-природних відносин, визначити свою роль у житті. Основою функціонування свідомості є суспільно-історична (практика) діяльність людей, а способом буття свідомості є мова.

Свідомість як складне явище має свою структуру елементами якої є: знання про оточуючий світ, природу і суспільство, волю людини до перетворення оточуючого світу; емоції, почуття; усвідомлення свого “Я”, самосвідомість.

Виникнення і розвиток свіомості розглядається діалектико-матеріалістичною філософією по висхідній лінії – від простих, нижчих рівнів і форм організації матерії до більш складних, високих форм. Об’єктивним джерелом виникнення свідомості є процес взаємодії якісно різних матеріальних систем, що проявляється у такій всезагальній властивості матерії як відображення. Відображення – це здатність одних матеріальних тіл і матеріальних систем залишати “слід” в інших тілах і системах у процесі їх взаємодії, здатності відтворювати властивості взаємодіючих систем. Найпростіші форми відображення існують у неживій природі.

У живій природі елементарною формою відображення є подразливість. Це здатність всього живого доцільно, вибірково реагувати на зовнішні фізико-хімічні чинники. Свідченням цього є тропізми, настії рослин та мікроорганізмів. Це рівень допсихічного відображення. З появою нервової системи виникає психічна форма відображення. Чутливість і нервова система становлять субстрат психічної форми відображення. Відчуття є вихідною елементарною формою психічного відображення. Це є суб’єктивний образ об’єктивного світу, що виникає внаслідок сприйняття і відтворення організмом дії на нього зовнішнього світу. У зв’язку з цим відчуття можуть розглядатися у таких аспектах: як суб’єктивний образ об’єктивного світу; як суб’єктивний стан організму; як сигнал, що несе організму життєво важливу інформацію і як імпульс зворотних реакцій організму на зовнішні дії.

На основі відчуттів утворюється поведінкова діяльність живих організмів, де центральне місце займає рефлекс – як відповідна зворотна реакція організму на зовнішні і внутрішні подразнення. Рефлекси поділяються на безумовні і умовні. Безумовні – це інстинкти: голоду, холоду, самозбереженню, продовження роду та ін. Умовні – це навички, що виробляються у процесі життя.

У ході еволюції живих організмів з появою вищих тварин виникає вища нервова діяльність, яка пов’язана з наявністю мозку, психіки. Окрім відчуттів виникають вищі форми відображення – сприйняття та уявлення. З подальшим розвитком виникає свідомість як вища форма відображення. Між психікою тварини і свідомістю людини існує якісна відмінність:

1) У людини сформувалася якісно нова система безумовних та умовних рефлексів, яка забезпечила функцію мови. Це так звана 2-га сигнальна система на відміну від 1-ї, властивої тваринам.

2) У людини є здатність передбачувати результати своєї діяльності, характер і напрямки розвитку природи і суспільства.

3) У людини свідомість має доцільний характер (людина формує заздалегідь ідеальний результат своєї діяльності). У тварини є лише реакція.

4) Свідомість людини відображає ціннісне відношення до дійсності (оцінка явищ в залежності від потреб, інтересів, певних мотивів). Тварина відноситься до дійсності лише в рамках фізіологічних потреб.

5) свідомість людини характеризується самосвідомістю, тобто осмисленням свого “Я”. Тварині не властиво виділяти себе з природи, вона пристосовується до неї; людина ж, навпаки, змінює природу у відповідності до своїх потреб та інтересів.

При цьому слід зауважити, що становлення людської свідомості обумовлено і якісно новими структурними змінами нервової системи, її головного мозку. І сама свідомість не тотожна всій психіці, оскільки психіка, крім свідомості включає в себе ще й рівні підсвідомого (психічні процеси, які в конкретний момент не є центром смислової діяльності людини) і несвідомого (психічні процеси, які здійснюються автоматично – рефлекторно). Підсвідомі і несвідомі психічні процеси не включені безпосередньо у свідоме (осмислене) ставлення людини до дійсності, але вони присутні у людській життєдіяльності. Ведуча роль у взаємодії трьох рівнів психічної діяльності належить осмисленим процесам по відношенню до яких підсвідомі і несвідомі процеси відіграють лише підлеглу роль. Проте в них немає нічого надприродного.

Таким чином, виникнення і функціонування свідомості є складним і довготривалим процесом, який пов’язаний, з одного боку, із еволюцією форм відображення у живій природі.

Досягнення сучасної фізіології, нейрофізіології, біохімії та ін. обгрунтовують положення про те, що свідомість є функцією особливим чином організованої матерії – людського мозку. Свідомість, психічна діяльність є наслідком фізіологічної діяльності мозку. Мозок людини, за словами Сеченова, сама найдивовижніша машина у світі, це найтонший нервовий аппарат, найвища форма організації матерії. Він є також центром управління життєдіяльності організму. За допомогою численних чуттєвих та рухових нервів (периферійна нервова система), мозок зв’язаний з органами відчуттів, які передають інформацію з зовнішнього середовища та з органів, які здійснюють відповідні реакції організму (м’язів, залоз, судин та ін.). Одержавши нервові імпульси, які свідчать про стан зовнішнього середовища та внутрішній стан організму, мозок здійснює регуляцію складних взаємовідносин організму із змінюваними умовами середовища.

У самому апараті головного мозку виділяють декілька ділянок, або “блоків”, які розрізняються один від одного за своєю будовою, зв’язками та функціями.

Перший “блок” складається з нервових волокон, закладених в глибині мозку, які регулюють обмін речовин і внутрішні процеси організму. Це так звана підгорбкова зона, деякі ядра “зорового пагорба”, ділянки найбільш старих відділів мозкової кори. Вони створюють єдину систему, яка регулює хімічний обмін в організмі, а також є джерелом потягів та потреб людини, служать свого роду “енергетичним блоком” людського мозку. Від нього залежить рівень бадьорості людини, можливість зберігати наслідки попереднього досвіду. При часткових розладах цієї області людина стає надмірно збудженою, або, навпаки, западає до сну, думки її заплутуються.

Другий “блок” складають такі нервові центри, які знаходяться у задніх відділах великих півкуль, у потиличній, скроневій та тім’яній зонах. Цей “блок” виконує функцію здобування, переробки та зберігання інформації, яка доходить до людини. Шлях цієї інформації починається з органів відчуття. Окремі ділянки кори головного мозку, які входять до другого “блоку” чітко диференційовані: одні сприймають та переробляють зорову інформацію, другі – слухову, треті – шкірну (тощо). Якщо хвороба руйнує ту чи іншу ділянку другого мозкового “блоку”, виникають психічні розлади, обмежені якоюсь однією сферою: людина не може аналізувати речові звуки, перестає розуміти мову або письмо, неспроможна рахувати та ін.

Третій “блок” забезпечує програмування та регулювання рухів та дій, їх співвідношення з вихідними намірами та оцінками результатів. Цей блок знаходиться у перехідних відділах мозку і перш за все у лобних долях. Функціонування цього блоку необхідне для вірної орієнтації людини, його поведінки, оцінки ситуації, прогнозування майбутньої діяльності.

Спільна робота всіх трьох “блоків” створює складну вищу нервову діяльність, яка здійснює регуляцію складних взаємовідношень між організмом людини та середовищем. Вища нервова діяльність – це своєрідний психофізіологічний процес у якому фізіологічне є носієм психічного, а психічне – результатом, продуктом, властивістю фізіологічного. Вони пов’язані один з одним, складають єдиний психофізіологічний процес.

Якщо розвиток форм відображення був передумовою виникнення психічного відображення дійсності і пов’язаний з біологічною формою руху матерії, то поява людської свідомості пов’язана із соціальною формою руху. Свідомість не може виникнути інакше як з розвитком суспільства, бо вона – ознака не тільки окремої людини, але й суспільства в цілому. А тому знання лише біологічних, психо-фізіологічних основ свідомості не в змозі пояснити її сутності. Природничо наукові знання розкривають механізм функціонування свідомості і не розкриває її змістовний бік.

Соціальна сутність свідомості проявляється у процесі соціоантропогенезу. Сучасна антропологічна наука свідчить про те, що розвиток людини здійснювався у рамках людської спільноти, а попередником людини були примати. В основі еволюції людиноподібних приматів лежала трудова діяльність, праця. З часу вивільнення передніх кінцівок і формування прямоходіння предметна діяльність переходить із випадковості у необхідність і ускладнюється. Перехід до виготовлення знарядь праці, що відбувався біля 2-х млн.років тому якісно змінило відношення людини до навколишнього середовища. Якщо тварини пристововуються до зміни навколишнього середовища шляхом зміни своїх органів і їх функцій, то людина, навпаки, пристосовує навколишнє середовище до себе, до своїх потреб з допомогою трудової діяльності.

Праця призводить до корінних змін у характері психічної діяльності, сприяє виникненню свідомості. Виробництво з використанням предметів і знарядь праці розширює і збагачує природнє середовище людини. Це ускладнює і збагачує її психічну діяльність. В цей час і виникає свідомість, оскільки усвідомлення своєї відмінності від природи означає появу осмисленого відношення людини до дійсності, появу абстрактного мислення. Якщо предметне мислення можливе лише при наявності предметів, що ними оперують, то абстрактне мислення – це вже можливість оперувати образами предметів.

Мислення формується у процесі праці, оскільки завдяки трудовій діяльності здійснюється розділ предметів на складові частини з їх наступним поєднанням. А це вже процес чуттєво-предметного аналізу і синтезу того, що втягнуто в трудову діяльність. Повторюючись безліч разів ці предметні аналітико-синтетичні операції породжували у психічній діяльності людини здатність до позапредметного, абстрактного аналізу і синтезу. Для закріплення трудових операцій в мисленні потрібна була мова. Вона сприяла фіксації певних навичок у процесі праці, їх передачі від одного покоління до другого. Мова стала дієвим чинником формування і розвитку суспільних зв’язків, абстрактного мислення. Розвиток трудової діяльності сприяв поєднанню індивідів у єдине ціле, оскільки без взаємопідтримки праця була б неможлива. А з появою більш складних форм праці виникла необхідність у більш досконалих засобах спілкування, засобах передачі досвіду, обміну досвідом. Цим засобом стала мова.

За допомогою слів та зв’язків між ними люди отримують можливість оперувати не самими предметами, а їх звуковими позначеннями, абстрагувати властивості предметів від них самих, мисленно їх моделювати, співставляти, створювати щось нове. Мова дала людині можливість перейти від конкретно-предметного сприйняття дійсності до образно-абстрактного – від сприйняття явищ до сприйняття сутності цих явищ, до пізнання закономірностей оточуючого світу. Все це відіграло вирішальну роль у трансформації психіки тварин у свідомість людини. І це перетворення відбулося понад 40 тис. років тому.

На відміну від властивостей матеріальних тіл свідомість неможливо виразити законами, які вивчаються механікою, фізикою, хімією, біологією тощо. Основною властивістю свідомості є її ідеальна властивість, відображати матеріальний світ суб’єктом. Це відображення відбувається у вигляді відчуттів, сприйнять, уявлень, понять, які виступають у свідомості образами речей та відношень, їх ідеальними копіями. Будучи відображенням матеріальних явищ, вони не мають фізичних властивостей. Свідомість на відміну від матерії, є реальністю суб’єктивною, суб’єктивним образом об’єктивного світу. Вона існує не у вигляді речових, матеріальних предметів, а у вигляді ідеальних образів та думок про предмети.

Об’єктивний світ, діючи на людину і відображуючись в її свідомість, перетворюється на ідеальне, на суб’єктивний образ. Будучи наслідком впливу зовнішнього світу як причини, свідомість, ідеальне, у свою чергу, виступає у ролі створюючої причини: свідомість через практику справляє зворотну дію на реальність, породжує цю реальність. Практичні потреби спонукають людину перетворювати світ і це перетворення здійснюється спочатку у свідомості. Зміст свідомості так чи інакше опредметнюється. Але до опредметнення реальність існує у формі ідеї. Ідея – це не тільки знання того, що є, але й планування того, що має бути. Ідея – це поняття, орієнтоване на практичну реалізацію знання. Людина спочатку у свідомості створює модель майбутнього, а потім втілює її у дійсність. Потреби, відображаючись у голові людини, набувають характеру мети. Мета – це ідеалізована потреба людини. В цьому виражається творча активність свідомості.

Творча активність свідомості тісно пов’язана з такою категорією як “свобода” – здатність приймати рішення у рамках можливого. Творчість неможлива там, де відсутня свобода.

8. Чи можливо ототожнювати свідомість із знанням, пізнанням, мисленням?

9. Які елементи є змістом духовного світу людини?

 




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 16 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

ДІАЛЕКТИКА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ І ДІЯЛЬНОСТІ. ФІЛОСОФСЬКА ГНОСЕОЛОГІЯ | СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ | Сучасна парадигма шкільної освіти | Особистісно-орієнтовний підхід в організації навчального процесу | Традиційні методи навчання | Мозковий штурм |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.013 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав