Читайте также:
|
В епоху Відродження формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція. Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола вважав, що Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.
В добу Нового часу розуміння людського буття набуває нового звучання. Цьому сприяє й розвиток товарно-грошових відносин, природничих наук, що робило постать людини більш активною в соціальному просторі.
Рене Декарт вважав, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які і становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі свою систему знання: “Я мислю, отже існую”. Дослідженню пізнавальних здібностей людини надавав великого значення Джон Лок. Він доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Душа людини від природи є “чистою дошкою, на якій чуттєвий досвід малює свої візерунки”.
Голландський філософ Бенедикт Спіноза, вважав метою знання завоювання панування над природою й удосконаленням людини. Сутністю людини, джерелом усіх проявів її життя є прагнення до самозбереження. Воля людини завжди залежна від мотивів, але разом з тим вважав можливу свободу як поведінку, що основана на пізнанні необхідності: “Свобода-це усвідомлена необхідність”.
У філософії Спінози значне місце належить вченню про афекти. Первинним афектом є саме прагнення, подальшим його різновидом є афект задоволення (радості) й незадоволення (смутку). Афекти – це зміна життєвої активності людини, емоційно-образні стани душі й тіла, які посилюють або ослаблюють цю активність.
Спіноза виступав проти релігійних етичних теорій. Він заперечував поняття абсолютного добра або абсолютного обов‘язку, які начебто, незалежно, від власних потреб людини визначають напрямок її дії. Навпаки, людина повністю залежна від своїх потреб. Свобода є центральною проблемою етики Спінози. Він ввів поняття “вільної необхідності”, - коли необхідне людина сприймає як свою потребу. “В бажанні проявляється сутність людини”, – говорив Спіноза.
В українській філософії проблема людини і її життя завжди була в центрі уваги. Так великий гуманіст Г. С. Сковорода проблему сутності людини, її призначення і сенс буття тлумачить через визначення суперечності самої людини, ототожнюваної з Богом. Вона, як і світ, має внутрішню (духовну) і зовнішню (матеріальну) природу, становить єдність двох істот – “дійсної”, “правдивої” та “тілесної”, “плотської” людини. “Тілесна”, “плотська” людина визначається зовнішньою природою і є “тінь, тьма і тління”, тоді як “дійсна” людина пов’язана із внутрішнім єством, яким є Бог. Оскільки внутрішнє, духовне є дійсним Богом і істиною в людині є Бог, то істинно людське визначається не його тілом, тілесною організацією, а духом, свідомістю, волею, світом внутрішніх переконань. Дійсна людина сама божественна. Цим визначає мислитель і призначення людини. Воно полягає у пізнанні Бога, служінні йому та любові до нього. Та якщо людина тотожна Богу, то пізнання Бога є пізнання самого себе, а служити йому означає служити самому собі.
Етико-моральне вчення Сковороди основане на двох принципах, а саме:” нерівної рівності” та самопізнання. “Бог – зазначає Сковорода, розкриваючи названий стан речей,- подібний до фонтана, який заповнює різний посуд за їх об’ємом. Над фонтаном надпис: ”нерівна усіх рівність”. Ллються із різних рурок різні потоки в різні посуди, що стоять навколо фонтана. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що однаково повний”. Як “нерівна рівність” кожна людина є “мірою речей”, бо у величині людського єства відбивається безодня божественного буття.
Пізнаючи саму себе, людина здатна вимірювати все власними мірками. Інколи пізнання самого себе спрямовується не на зовнішню видимість, яка є лише “пустая пустота”, а на внутрішню суть людини, воно і розкриває те, що становить істинну суть, істину в нас самих і всього світу. Життя людини – це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання.
Споживання матеріальних благ, насолоду ними Сковорода не вважав основою людського щастя. Вище блаженство і справжнє щастя приносить людині праця за призванням, праця, що відображає природні нахили людини – “сродна праця”. Він був глибоко переконаний у тому, що кожна людина має природний нахил до певного роду діяльності, який може зробити людину дійсно щасливою. [1]
Епоха буржуазних революцій і стрімкого розвитку капіталізму не лише поглиблювала різницю між людьми у матеріальному забезпеченні, можливостях долучитися до знань, а й сформувала і укорінила у свідомість людей поняття про свободу, рівність, право на розвиток кожної особистості.
У філософії все частіше у центрі уваги не лише питання можливостей і сутності людини, а проблеми сенсу людського існування, її місця у суспільстві, співвідношення індивідууму і соціуму.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 29 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |