Читайте также:
|
Духовна життєдіяльність людини створює:
а) предмети духовності – це зразки різних форм мистецтва і літератури, правової культури (система законові), політичної культури (державні інститути і громадські об’єднання);
б) формує суспільну та індивідуальну свідомості, яка об’єднує різні сфери світосприйняття і людських відносин (правова, політична, моральна, естетична, релігійна, наукова свідомість)
Відповідно, створені духовні цінності об”єднують форми духовної культури, а форми суспільної свідомості – усі сторони світоглядних знань і уявлень.
До форм духовної культури відносяться правова, наукова, релігійна, естетична, етична та художня культура. Правова культура забезпечує суспільство системою законів, вони можуть основуватися на принципах певної ідеології (законодавча база радянської доби була направлена на забезпечення комуністичних норм співіснування) чи захищати особисті права кожного громадянина. Наукова культура складає сукупність досягнень у різних галузях фундаментальних знань: розчеплення атома і синтез хімічних волокон, визначення математичних інтегралів і селекція нових видів тварин, відкриття планет і дослідження надр землі, - уся сукупність знань знаходиться у постійному зростанні, коли одні знання детермінують інші. Релігійна культура охоплює теологічні знання і догми світових релігій, які сформувалися під впливом історичного розвитку різних етнічних спільнот. Естетична культура - це надбання різних форм мистецтва, зразків матеріального виробництва, які несуть в собі красу, витонченість і смак. Моральна культура об”єднує норми і правила поведінки, які виробило людство вподовж усієї еволюції суспільного життя. І, нарешті, художня культура – твори різних видів мистецтва і матеріального виробництва, які наповнені творчим змістом і чуттєвими образами: архітектура, скульптура, музика, живопис.та література.
Результати діяльності у різних сферах культурного життя залежать від рівня розвитку філософії суспільства, особливостей етнічного пласту, досягнень матеріальної сфери виробництва. Усі ці фактори по-різному впливали на розвиток духовної культури. Вони могли розвиватися відносно цілісно, втілюючи свою гармонічну єдність у зразках культури, або навпаки, розвиватись автономно і навіть протистояти один одному.
а) Розвиток філософського мислення і духовна культура. Прослідкувати ці процеси можна, аналізуючи еволюцію культури в Європі, у ході якої на різних етапах історичного розвитку виділяються різні приорітети духовних цінностей.
1. Антична культура. Поняття “античний світ” (від латинського antigues - стародавній) ввели італійські гуманісти епохи Відродження, позначивши цим терміном греко-римську культуру як саму ранню із відомих їм на той час. Історія античної епохи поділяється на дві фази – грецьку і римську античність. Грецький період сягає до ІІІ століття до н.е., коли утворилась Римська імперія, яка проіснувала до V століття н.е. і створила самобутню культуру, використовуючи культурні надбання давньогрецьких міст-полісів. Стародавні греки називали себе елінами, а свою країну Елладою. Їх культура і культура римлян до н.е. розвивалася на міфологічній основі.
Головними галузями грецької культури стають філософія і мистецтво. Філософське мислення, на відміну від міфологічного, прагне пояснити дійсність за допомогою розуму, розмірковувань, тому формуються абстрактні поняття, логічні судження, що дає поштовх до розвитку науки. Виникають нові наукові категорії, відкриваються закони природи, які складуть пізніше основу геометрії, фізики, хімії. Виділяється в окрему галузь історія,.
У мистецтві формується нове бачення природи і людини, яка приймає дійсність такою, якою вона є і прагне боротися з нею. Основою мистецтва стає реалізм, який не є точним копіюванням природи, а його завданням є створювати таку досконалість, яку природа лише започаткувала, але сама не змогла створити
У центрі духовної культури знаходиться людина як найвище творіння природи, тому метою мистецтва, філософії є виявлення всіх можливостей людини. Утверджується гуманізм і йому підпорядковується мистецтво, як втілення краси, що рівнозначне добру, фізичній і духовній досконалості людини. Тому грецька культура подарувала нам прекрасні статуї і героїчні поеми.
Римська античність запозичує більшість ідей і традицій грецької культури, збагативши її чудовими відкриттями в будівництві. Вона дала зразки нової системи суспільних відносин і розвитку права, зміцнення влади і могутності, що також відображалось в архітектурі і скульптурі.
2. Середні віки – епоха європейської історії, яка охоплює V-XV століття. Культуру цієї епохи визначило три чинники:
а) традиції греко-римської культури, що занепадала, тому не змогла породити нових ідей, закладених на традиціях античності;
б) дух варварства проявлявся у різних європейських племен, які постійно воювали за землі, нападали на римську імперію. Такому способу життя сприяв ще низький рівень виробництва, духовної культури. Але дух варварства не міг укріпитися, бо розсіювався при зіткненні з вищою культурою (наприклад, римською);
в) християнство – третій чинник, який і визначив шлях культурного розвитку Європи:. вчення Ісуса Христа формувало у свідомості людей принципово нові гуманістичні установки і любов до людини, служіння добру, миролюбність, засудження кривавої помсти і зради. Християнство також прийняло ідеї античної філософії. Зокрема ідею Олександрійського філософа Філона про природжену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допомогою аскези та страждань.
Понад п’ятсот років (“темні століття”, як інколи називають VІ – Х ст..) тривав період становлення нової культури. Християнство вивело народи з варварського стану, але саме по-варварськи розправлялось зі своїми супротивниками. Отці церкви проповідували нікчемність розуму людини, гріховність її плоті, підкреслювали перевагу віри над розумом. Це сприяло розквіту ірраціоналізму і містики.
Ірраціоналізм (лат. іrrationalis - нерозумний) – вчення, яке стверджувало обмеженість пізнавальних можливостей розуму, мислення і визначало основним способом пізнання інтуїцію, почуття, інстинкти. Його прихильники вважали дійсність хаотичною, у якої відсутні закономірності, і яка підпорядкована випадку, сліпій волі. Містика (грец. мystikos - таємничий) - це релігійний погляд на дійсність, основу якого складала віра в надприродні сили.
Середньовічна людина в житті керувалася догматичними установленнями, уся природа здавалась символом вищого невидимого світу, тому окремим речам, словам надавався таємний символічний зміст, церковний храм вважався символом всесвіту.
Середньовічна культура була підпорядкована релігії. Церква виступала і основним замовником, критиком, оцінювачем зразків культурного розвитку в усіх сферах культурного життя.
Мистецтво відкинуло античні ідеали гармонійно розвиненої людини прекрасної зовнішності, але разом з тим відображало велике багатство внутрішнього життя людини, її переживання. Час розквіту середньовічного мистецтва ділиться на два періоди: романський і готичний. Романський стиль мистецтва охоплює період з Х по ХІІ століття. Головне у цьому столітті – сувора, оборонного типу архітектура – церкви, монастирі, замки. Зовнішній вид романських будівель відрізнявся монолітною цілісністю і урочистою силою. Готика пов‘язана з життям середньовічного міста, з‘являються нові типи будівель світського призначення: біржа, таможня, ринки, виділяються будівлі міського муніципалітету – ратуші. Для готичного стилю характерні стрільчаті арки; ребристі склепіння.
3. Культура епохи Відродження. Її розвиток пов‘язаний з італійським ренесансом у мистецтві. Його утвердженню сприяла репутація феодальних і зародження ранньо-капіталістичних відносин, виникнення нового світогляду гуманізму. Митці цієї епохи намагаються правдиво відображати природу і людину, тому виникає зацікавленість античною культурою.
Епоха Відродження охоплює ХІІ – ХVІ століття. Перший етап (ХІІ-ХІV ст..) – пов‘язаний з розвитком протестантизму і отримав назву треченто (з італійської - триста, так називали чотирнадцяте століття, що підготувало Відродження). Цей період ознаменувався ростом світської тенденції в мистецтві, яка була звернена до античної традиції. Другий етап отримав назву кватроченто (з італійської - чотириста) – це період ХV століття, епоха раннього Відродження. Третій етап – це епоха зрілого Відродження. Для нього характерне прагнення до реалістичного пізнання світу і людства, віра в творчі можливості, силу розуму, утвердження краси і гармонії дійсності, сприймання людини як вищого початку буття.
4. Новий час охоплює період з ХVІІ століття. до кінця ХІХ століття, на формування культури якого вплинули буржуазні революції, спочатку в Англії, потім у Франції. Ці революції сприяли швидкому розвитку виробництва, формуванню нової людини, юридично вільної. З‘являється ідея соціальної свободи і рівності. Розвиваються природничі і технічні науки, які поступово збільшують свій вплив на розвиток виробництва, соціальну зрілість громадян.
В науці перемагає не сліпа віра, а розум, що спирається на логіку і факти. Вона розвивається як структурована галузь людської діяльності виникають Національні Академії наук, газети, часописи, наукові видання. Знання, освіта розглядається як рушійна сила суспільного прогресу. Зростає престиж філософії, ідей французького просвітництва (Вольтер, Гольбах) філософського раціоналізму (Кант, Гегель, Фіхте).
В мистецтві поширюється світські тенденції, жанри, які досліджують проблеми людини, її переживання, зароджується роман, розвивається опера, театр, архітектура масових забудов.
Формується новий світогляд, в якому сама людина є суб’єктом діяльності, яка здатна не лише пізнавати світ, а й змінювати його. Виникає ідея національного розвитку, у центрі суспільних відносин і формуванні людської особистості стає національна самосвідомість, особливості етичного розвитку і мови.
Проте уже в середині ХІХ століття помітною стає криза європейської культури: поширюються тенденції ірраціоналізму – зневіра у можливостях людини до творчої активної дії, критикується буржуазне суспільство, яке на передній план висуває індивідуалізм і користь, ігнорування норм християнської моралі. Розчарування в ідеалах, втрата віри у вічні життєві цінності породжує у мистецтві салонний живопис, який ублажає глядача красою і вишуканістю декоративних пейзажів і оголених “венер”. Виникає примітивізм, як результат наслідування первісному мистецтву.
Яскравою сторінкою культури нового часу є бароко (означає “дивовижний, химерний”). Основна соціальна основа бароко – дворянська культура епохи абсолютизму. Цей стиль відобразив уявлення про вічний рух Всесвіту. В архітектурі хвилясті лінії, спіралеподібні колони, розкішні сади і інтер’єри виражали пафос достатку і земних спокус, каскади фонтанів створювали образ безкінечного простору. Загальна барокова театралізація життя: популярність опери, кантати, ораторії, алегоричних церемоній, високомовності довгих перук, парчевих драпувань та емблем – нагадувала про те, що світ є облудною мішурою і настане час знімати маски і опускати завісу.
Новітня епоха з кінця ХІХ і протягом ХХ століття характеризується швидким багатостороннім розвитком усіх форм духовної культури Починають розвиватися культурні зразки, які ґрунтуються на загальних принципах сучасного життя, на запозиченні; впровадженні форм різних культур в єдину культуру новітнього періоду, на заглибленні в проблеми людського буття поза його суспільними національними зв‘язками.
З кінця ХІХ початку ХХ століття з‘являється символізм – філософський напрямок у літературі і мистецтві, що проголошує головним художнім прийомом символ як вираження незбагненної суті предметів і явищ. Символізм виникає як течія у французькій літературі і знаходить своїх прихильників у багатьох країнах Європи, розповсюджуючи при цьому свій вплив на живопис, театр, музику й диктуючи своїм прибічникам не лише певні творчі принципи, але й сам стиль життя. Символізм робить акцент на невловимості, таємничості внутрішнього змісту; завдяки цьому відношення між зовнішнім і внутрішнім, або іншими словами між тим, що ми бачимо, відчуваємо і тим, що сприймаємо розумом, - повинне бути туманним, загадковим – шифром, що не має ключа. Таким чином, доктрина символізму передбачала, що все видиме, існуюче – це знаки і шифри одвічних, позачасових ідей. За допомогою мистецтва відбувається їх інтуїтивне осягнення крізь зовнішні покрови, наприклад, єгипетська піраміда – символ вічності і нетлінності. Христос, що його було розп‘ято на хресті, - символ страждань та спокутної жертви.
У поезії, де символізм розвинувся раніше “навіювання” здійснювалось саме музикою вірша, а також багатозначністю поетичного слова. В образотворчому мистецтві символізм виявив себе примхливістю ліній та кольорів, що лише віддалено співвідносяться з контурами та кольором реальних предметів, а головним чином – заміною реальних персонажів фантастичними, уявними істотами, пристрастю до інакомовності.
Так, наприклад, в картині Врубеля “Демон звержений” кидається в око його “павине вбрання”. Мотив павича, павиного пір‘я для глядача мав стійке самостійне значення: ідея краху, загибелі пихатих людських задумів.
На основі символізму у Франції розвинулась творчість таких художників, як Пюві де Шаван та Оделон Редон. Редону, художнику з багатою уявою, меланхолійно-мрійливому, належать загадкові твори: “Кулясте око”, що висить над землею, ніби повітряна куля, “Крилата голова над водами”, “Болотна квітка” з людським обличчям. Його оригінальність в тому, що він примушував нереальні істоти жити за законами реальності, надавав ілюзію життя найнеможливішим створінням.
На початку ХХ століття зароджується модерн (від французького moderne – новітній, сучасний) – напрямок у літературі і мистецтві, тісно пов‘язаний з декадентством, декаденсом (від французького desadent - занепадницький). Характерні риси декаденсу – песимізм, містика, надання переваги формі над змістом.
Епоха модернізму проіснувала недовго: 20-30 років у різних країнах, але його вплив на всі види мистецтва вражаючий. Сліди модернізму ми знаходимо в усьому: в архітектурі й живописі, в монументальному мистецтві, в книжковій графіці, в плакаті, в рекламі, дизайні та одязі.
У цілому стиль модерн має ознаки втомленості, виснаженості. Ця стомленість виявилася в системі лінійної ритміки, в зумисному орієнтуванні на уповільнене сприймання, що передбачає милування, іноді смакування, художнього засобу, витонченого аристократизму.
Стилю модерн сприяла демократизація життя. Гаслом часу стає доступність краси для всіх. Майстри модерну намагались зробити побут мистецтвом і навпаки, вони намагались задовольнити масову художню свідомість. Це сприяло зближенню мистецтва і промисловості, що забезпечувало виготовлення художніх виробів у нечувано великому обсязі.
У стилі модерн поєдналися європейські та східні традиції культури, такі, як романтизм, чуттєвість, тверда лінійно-структурна основа, площинна декоративність. Перші три риси успадковані з традицій Європи, остання - з Азії.
Популярними темами і сюжетами модерну були ідея росту, вияву життєвих сил, поривання, безпосереднього, несвідомого почуття, прямий вираз стану душі, пробудження, становлення, розвитку, молодості, весни. У живопису ми знаходимо незліченну кількість “Вихрів”, “Танців”, “Ванханалій”.
Модерн породив новий ряд героїнь, здатних відверто виявляти свої почуття, свій внутрішній стан, рух тіла. Наприклад, в “Юдіфі” Г.Клімта тонкі кістляві пальці стиснуті у судомі, очі закочені, вії напіввідкриті.
Особливістю модерну була орієнтація на органічні природні форми. Ми не знаходимо пейзажу чи натюрморту, а лише окремі частини: квітка, листя, пташка, які передають певні символи.
Дзвіночки позначали бажання; соняшники – сонячне світло, жагу до життя; троянди, нарцис – тендітність, красу. Поширилась мода на різноманітні вироби, що імітують квітку в склянці або вазі, букет. Майстром цього жанру був П.Феберже. Французький архітектор Гімер знайшов переконливу форму ліхтаря у вигляді горіха серед листя.
З принципом орієнтації на природні форми пов‘язана і така особливість, як саморозвиток форм (гнуті, переплетені лінії), динамічність рівноваги (порушення симетрії в будівлях: сходи з одного боку, великі вікна з іншого).
Провісником нового етапу в розвитку архітектури стала Ейфелева вежа (висота 312 метрів), яка була зведена зі складних сталевих частин до Всесвітньої паризької виставки 1889 року за проектом інженера Густава Ейфеля на ознаку вступу в нову еру машинного сторіччя.Для модерну важливим є намагання романтично декорувати буденність, естетично перетворювати її. Він прагне рафінованої вишуканості: вигнутих, хвилястих форм, складних візерунків і, разом з тим, присутні асиметрія, порушення натуральних пропорцій, вертикальний злет за спіраллю, ажур. Архітектори модерну надавали будівлям вільної, різноманітної конфігурації. А в галузі декору (елементи прикрас) переважала хвиляста лінія – “удар бича”, за визначенням В.Орта, який вперше її застосував і вважав основою стилю.
У другій половині ХХ століття в культурній самосвідомості розвинутих країн Заходу намітилися процеси, які отримали назву постмодернізму.
Поняття “постмодернізм” багатозначне, воно використовується для позначення своєрідного стилю в сучасній філософії, мистецтві, політиці, релігії, етиці, способові життя, світосприйманні. Більшість явищ постмодернізму виникли як реакція на устояні форми попередньої культури провідних країн Західної Європи і США. Дослідники постмодернізму схиляються до того, що постмодернізм спочатку виник у руслі художньої культури (у США з кінця 40-початку 50-х років, у Франції – з установленням п‘ятої республіки в 1958 році), однак досить швидко поширився на інші сфери культурного життя. Серед представників постмодернізму: Жак Лакон (1901-1918), Жак Деррида (народився в 1930), Мішель Фуко (1926-1984), Ролан Барт (1915-1980), Річард Роті (народився в 1931) та інші.
Нерідко як синонім терміна “постмодернізм” використовують “постструктуралізм”, “неоструктуралізм” та ін. Постмодернізм шукає нові форми стосунків між людиною та світом, нові цінності та нові критерії. Постмодернізм несе в собі не тільки проблему вичерпаності попереднього типу свідомості, а значить і культури, яка проіснувала десятки сторіч, але і проблему пошуку того, що буде далі, пошуку нових принципів прийдешньої культури.
Важливе місце при аналізі творів постмодерністів відводиться інтертекстуальності, яка ототожнює свідомість людини з текстом. У результаті все стало розлядатися як текст: література, культура, суспільство, історія і сама людина. І.Хасан виділяює наступні ознаки постмодернізму:
- невизначеність, культ незрозумілого, помилок, пропусків;
- фрагментарність і принцип монтажу;
- “деканонізація”, боротьба з традиційними ціннісними центрами: етнос, людина, логос, авторитет;
- “усе відбувається на поверхні”: відсутність психологічних і смислових глибин;
- “нам залишається гра мови, без Его”: мовчання, відмова від винахідницького начала;
- позитивна іронія, що утверджує плюралістичний всесвіт;
- змішування жанрів, високого й низького, стильовий синкретизм (поєднання суперечливих, протилежних один одному стилів);
- театральність сучасної культури, робота на публіку, обов‘язкове врахування особливостей аудиторій;
- іманентність – зрощення свідомості із засобами комунікації, здатність пристосовуватися до їхнього відновлення і рефлектувати над ними.[9]
Найбільш важлива світоглядна категорія постмодерністської свідомості – епістемологічна (пізнавальна) непевність. Її виникнення пов‘язується з кризою віри в усі цінності, що існували раніше (“криза авторитетів”). На перше місце в аргументації постмодерністів виходить крах наукового детермінізму (причинності) й історичний (епістемологічний) розрив. Вони акцентують увагу на стрибкоподібному, кумулятивному характері змін (залежність змін від нагромадження різних культурних форм, витворів), що прискорило становлення нових науково-світоглядних уявлень і понять.
Тенденції духовного розвитку людства у ХХ столітті пов‘язані із стрімким розвитком науки і виробництва, нагромадженням матеріальних цінностей, зразків різних напрямків мистецтва і літератури. З‘являються культурологічні філософські течії (структуралізм, символізм, модерн, екзистенціалізм, постмодернізм), які виводять культуру за рамки окремого народу, держави. Соціальні потрясіння: революції, війни підривають впевненість у цінностях і вічності принципів християнської моралі. Нові стилі в мистецтві, архітектурі, літературі основуються на прагненні створити доступні, зручні, прості зразки творчості, які часто обмежуються формою, а не змістом. Людина як індивід губиться в маштабних надбаннях науково-технічного прогресу. Усе це сприяє появі масової культури.
Масова культура – це поняття, яке охоплює різноманітні явища культури ХХ століття, розвиток яких пов‘язаний з науково-технічною революцією і оновленням засобів масової інформації. Виробництво, розповсюдження і споживання продукції масової культури носять іднустрійно-комерційний характер. Змістові рамки масової культури досить широкі: від примітивного кітчу (ранішній комікс, мелодрама, естрадний шлягер, “мильна опера”) до складних змістовних форм (деякі види рок-музики, інтелектуальний детектив, поп-арт). Для естетики масової культури характерне постійне балансування між тривіальним і оригінальним, агресивним і сентементальним, вульгарним і вишуканим. Вона відповідає потребам масової аудиторії під час відпочинку, розваг, спілкування, емоційної розрядки. Відмовитися від масової культури неможливо і вона виконує певну соціальну і психологічну функцію. Але разом з тим треба тримати у полі зору її вплив і нейтралізувати його шкідливість, розвиваючи і роблячи доступними зразки високого мистецтва, класичної літератури, естетично довершеної архітектури, дизайну, моди.
Б) Духовна культура і особливості етико-культурного пласту. На розвиток форм духовної культури мають вплив регіональні, національні, етнічні особливості.
Джерелом цих особливостей є історичні умови формування тієї чи іншої культури. На перших етапах розвитку, в стародавню добу культури розвивались відособлено. У процесі розвитку суспільства посилюється взаємодія культур. Та умови спільного проживання окремих народів, особливості географічного розміщення, природи і клімату, спосіб виробництва, традиції побуту, - усе це формувало культурні відмінності. Кожна культура як цілісність неповторна, унікальна. І ця унікальність, незамінність означає рівність культур в їх історичному значенні, в їх значенні для спільної планетарної культури.
Багатоманітність культур – об’єктивна реальність і до неї можна підходити з різних сторін: або керуватися ідеєю єдності світової культури, або стверджуванням несумісності культур тому, що кожна з них розвивається за своїми принципами і не здатна вступати у взаємозв‘язок з іншими культурами.
Перше положення є вірним і витікає з умов інтегративних процесів у світі. Друге положення є шкідливим тому, що веде до переоцінки національного, до надмірного возвеличення окремої культури і не визнання досягнень інших.
Світова культура в просторі сформувала дві планетарні форми культури Сходу і Заходу. Відмінності між західною, або європейською, і східною виходять із глибин віків. Серед багатоманітності протилежностей між цими культурами, можна виділити такі принципові моменти, як відношення, по-перше, до людської особистості, по-друге, до можливостей розуму, по-третє, до соціально-політичної активності.
На відміну від християнської Європи, яка обожнює абсолютну особистість творця, а значить і людину як його образ і подобіє, східна релігія основується на ідеї хибності індивідуальних форм духовного життя. Схід культивує ідею відмови від особистого “Я” на користь безособового абсолюту.
Існують розбіжності і у відношеннях до можливостей розуму. Якщо Європа дає перевагу раціональному пізнанню (діяльність розуму людини), то Схід ставить раціональне пізнання нижче інтуїтивного і тому має великий досвід різних засобів медитації.
На відміну від орієнтованої на активні соціальні дії Європи -- Схід пропагує доктрину “бездіяльності”, згідно з якою становище в земному житті, яким би важким воно не було, є встановлена абсолютом розплата за гріхи, і тому людина не повинна прагнути до соціальних змін.
Ці основні розбіжності наклали відбиток на усі форми культурного життя людей і зберігають певні відмінності між Сходом і Заходом в сучасному світі.
Більш конкретною і цілісною формою культурного життя виступає національна культура. Сучасні національні культури є результатом багатовікового історичного розвитку етносів в умовах співпраці і взаємодії з культурами інших народів. Вони зберігають самобутність і неповторність і до нині.
Саме розвиток національних форм духовної культури сприяє формуванню ментальності народу.
Ментальність – це поняття, що позначає систему звичок свідомості, це психічне обличчя нації, психічний склад народу, його інтелект, характер. Найвиразніше вона концентрується в засвоєному людиною словниково-рефлекторному інструментарії її життєдіяльності. Отже, ментальність визначається етнічним (національним) характером, етнічним темпераментом, етнічними звичками, почуттями, етнічною самосвідомістю. Спостерігаючи певну подібність у реакціях, уявленнях, поведінці одного етносу порівняно з іншою, ми пізнаємо культурне буття, ознаки національної культури. Стрижень етнічного психотипу є своєрідним культуротворчим відбитком, який, відтворюючи культуру, одночасно поповнює і розвиває її. Усвідомлюючи зміст культурного надбання, підвищується рівень психічної, духовної людини як соціальної істоти.
Прикладом розвитку національної культури є українська культура, яка потягом історичних епох накопичувала власний досвід суспільного життя і продукуючої діяльності. Виділяючи етапи розвитку української культури, прослідковуються її взаємозв‘язки з культурами інших народів.
Перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто це культура східнослов‘янських племен дохристиянської доби. Стоянки первісної людини з‘явилися кілька тисяч років тому і з того часу людина наполегливо оволодівала природою. Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (ІV-ІІІ тис. до н.е.), для них властивий доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації, є думка, що існував літературно-звуковий алфавіт.
У першому тисячолітті до нашої ери українські землі піддаються вторгненню різних народів. У V столітті розвивається скіфська культура, починається грецька колонізація північного Причорномор‘я, виникають поліси – міста-держави і утворюється Боспорське царство. В ІІ-VІІ столітті нашої ери вторгаються племена гунів, готів та аварів. В кінці ІV століття починається розселення слов‘янських племен (зокрема зарубинецької та черняхівської культури), які і започаткували історію України. Переміщення різних племен по території України вносили свої краплини культури у розвиток нашої нації.
Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави – Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Утворення Київської Русі сприяло розвитку самобутньої культури слов‘ян, а запровадження християнства долучило українців до культурно-етнічних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації.
Важких ударів українській культурі завдавали повне спустошення цілих регіонів, руйнування культурних центрів, нищення духовної еліти і втрата державності, що мали місце у ході монголо-татарської навали, кривавих воєн з турками, татарами, поляками та іншими загарбниками.
Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу. Відбувається насаджування насильницькими методами католицизму і латинської мови (культури), що вело до розриву з вітчизняною культурою, народними традиціями. Латино мовна освіта і навіть творчість сприймалися більшістю як чужорідні. Складалися умови для подальшого поширення “грецької” обрядовості, як атрибуту руської народності та культури. Почав міцніти паралелізм католицизму та православ‘я. Утворення Речі Посполитої сприяло посиленню польського впливу і на політичну культуру народу. Та національно-визвольна боротьба ХVІІ століття укріпила умови для розвитку української культури.
Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу. В цей період відбувається активне засвоєння і успадкування традицій культури Київської Русі, зароджуються в духовному житті українського народу нові явища, органічно пов‘язані з впливами ідеї гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти та педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури та мистецтва. Помітним у цей період є вплив козацтва, яке перетворилося у провідну верству держави.
П‘ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років великої неволі нашого народу у складі Російської імперії, коли культура піддавалася російському впливу, який супроводжувався обмеженням прав розвитку і навіть забороною окремих форм української духовної культури. Та це не завадило сформуватися самобутній українській культурі, основаній на принципах гуманізму та реалізму.
Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку ХХ століття до кінця 80-х років, коли помітним був вплив російської, польської, угорської, румунської та інших культур тих держав, в складі яких перебували території сучасної України. І в цей період розвивається українська культура, та помітною є її розмежованість, посилюється самостійний розвиток окремих етносів (Галичина, Буковина, Полісся, Наддніпрянщина та ін.). Значна частина українців опинилася за межами географічної батьківщини, утворюючи українську діаспору на території різних країн світу і вбираючи зразки різних культур. Навіть тоталітаризм Радянського Союзу, інтернаціоналізація суспільства не змогли знищити українську культуру..
Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочинається і триває в нових історичних умовах. Це сучасний період розвитку культури в незалежній національній державі, який характеризується створенням умов для подальшого розвитку української культури і об‘єднання кращих надбань культур діаспори, окремих регіональних утворень в єдину національну культуру соборної України.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 29 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |