Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Сучасна релігійна філософія

Філософські напрями релігійної орієнтації на Заході виникли в основному в руслі християнського релігійно-теологічного комп­лексу або в безпосередньому зв'язку з ним. Найбільш концептуаль­но стійкими та ідеологічно впливовими в західному світі є нео­томізм, тейярдизм і персоналізм.

Неотомізм — офіційне філософське вчення католицької церкви. Серед найвідоміших представників неотомізму — колишній посол Франції у Затикані Жак Марітен (1882-1973), французький ака­демік Етьен АнріЖільсон (1884-1978),Густав Веттер (1911), а та­кож Карел Войтило (Папа Іоан Павло II), що написав книгу «Діюча особа». На відміну від усіх інших філософій Заходу неотомізму влас­тиві традиціоналізм, догматична стабільність ідей і теоретичних пос­тулатів; він свідомо чинить опір тенденціям оновлення і не без гор­дості проголошує себе «філософією», «яка зберігається в століттях».

Філософії неотомізму притаманні такі характерні риси (схема 3-5).

1. Ідейними джерелами неотомізму є вчення філософа-схолас-
тика XIII століття Фоми Аквінського. Латиною ім'я «Фома» вимов­
ляється, як «Томас». Звідси його вчення — християнізований арісто-
телізм — дістало назву «томізм». Сучасний томізм — це неотомізм.
Він був відроджений Енциклікою Папи Льва XIII в 1879 році. У наш
час розробляють і пропагують неотомізм Академія св. Фоми у Вати-
кані, католицький інститут у Парижі, Пуллахський інститут побли­
зу Мюнхена, інститут Нотр-Дам у США та ін. Видаються журнали
«Іоміст» та «Божественний Фома».

2. Предмет філософії неотомізму — буття Бога. Це відкрита ре­
лігійна філософія. Вона протиставляє абсолютне, надприродне бут­
тя — буттю конкретних речей. Буття саме по собі — це чисте буття
(Бог). Неотомізм проголошує існування аналогії між Богом і його
творінням: Творець протилежний світові, але його творіння дозво­
ляє судити про нього.

Буття Бога неотомісти доводять на підставі створених ним речей. В основі теорії буття лежить ідея креаціонізму (від лат. сгеаііо — ство-

рення). За цією ідеєю органічний і неорганічний світ виникає вна­слідок акту Божественного творіння. Звідси випливає, що матерія не вічна, вона другорядна. Питання про те, що таке буття, вирішуєть­ся таким чином: «бути — значить бути створеним Богом, бути — значить бути в Богові».

З- Центральним принципом неотомізму є принцип гармонії віри та розуму. Він спрямований на те, щоб примирити догматичні основи християнської віри з вимогами мислячого розуму, узгоди­ти недоказові положення релігії з раціонально-логічною силою знання і таким чином виправдати християнство перед наукою і освітою, авторитет яких дедалі зростає. Неотомісти запевняють, що віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння, марновірство (фідеїзм), а розум без віри впадає в гординю зарозумілості (атеїзм, скептицизм, науковий раціоналізм). Однак замість обіцяної «гар­монії» віри і розуму неотомісти пропонують варіант підпорядкуван­ня розуму вірі, бо пропорція, в якій вони об'єднуються, продикто­вана міркуваннями католицького віровчення.

4. Мета філософії неотомізму — раціональне обґрунтування бут­тя Бога. Все це було зроблене ще Фомою Аквінським у працях «Сума теології» та «Сума проти поганців». Там міститься п'ять «обґрунту­вань» буття Бога:

а) коли брати рух у всій його повноті, а не тільки як механічний
рух, неможливо не прийти до визнання першодвигуна, тобто Бога;

б) коли все у світі має свою причину, то повинна бути «першо­
причина» — Бог;

в) безкінечна безліч можливостей і випадковостей у світі повин­
на керуватись цілком необхідною причиною, тобто Богом;

г) для вимірювання ступенів досконалості (красоти, блага, істин­
ності) усього, що є у світі, повинно існувати мірило усіх досконало­
стей, тобто Бог;

ґ) все, що існує у світі, має певну міру доцільності, а отже, повин­на існувати первісна і головна ціль — Бог.

З метою переконати в істинності релігійних догматів неотомі­сти «опановують» найсучаснішу наукову термінологію, активно оперують нею. Говорячи про створення світла в перший день тво­ріння, Бог, запевняють вони, мав на увазі взаємоперетворення по-зитронів-електронів на потоки фотонів. Не заперечують неотомі­сти еволюційну теорію Ч. Дарвіна.

У сучасній релігійній філософії значне місце посідає тейяр-дизм. Заснував теорію тейярдизму П'єр Тейяр деШарден (1881-1955) — видатний французький палеонтолог і антрополог. За ре­лігійне інакомислення, вільне поводження з канонічним текстом

Святого письма він був висланий з Франції і позбавлений права читати лекції, публікувати філософсько-теологічні твори. Але після смерті Тейяра, в 60-х роках, його погляди широко використовують­ся у модерністських концепціях найрізноманітнішої орієнтації.

У своїх працях «Гімн Всесвіту», «Феномен людини» Тейяр де Шар-ден намагається узгодити релігійний світогляд з досягненнями су­часної науки. Він вважав, що сучасна наука істотно скорегувала се­редньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмис­лити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення французький теолог проголосив еволюціонізм. Відмовившись від старозавітного міфу про одноразо­вий акт творіння Богом світу, Тейяр де Шарден висуває свою теорію космогенезу, де основними точками процесу розвитку Всесвіту ви­ступають такі три етапи (схема 3.6): «переджиття» (фізична оболон­ка), «життя» (органічна оболонка) і «мислення». На етапі мислення з'являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Така діяльність врешті-решт веде до формування «наджиття». На цьому рівні виникає вища форма в роз­витку світу — духовна оболонка. Керують космічним процесом не природні закони, які вивчає наука, а надкосмічний Бог, якого Тейяр де Шарден називає «точкою Омега». У «точці Омега» підсумовується

і збирається у своїй довершеності та цілісності велика кількість свідомості, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. «Наджиття», таким чином, знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі. «Точка Омега» є центром Всесвіту і символізує собою Христа, співпричетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього.

Тейярде Шарден називає два види енергії як руйнівної сили, що не тільки дала імпульс еволюції, а й залишається її постійним джерелом. Це «тангенціальна» енергія—фізична сила, яка пов'язує однорідні еле­менти без їх ускладнення, забезпечує їх єдність без змін, тобто діє за­кон збереження енергії і принцип ентропії, — і «радіальна» енергія — духовна сила, яка поширюється на всі елементи світу і спрямовує їх рух «уперед і вверх», тобто забезпечує поступальний розвиток Закон збе­реження енергії і принцип ентропії, за цією теорією, не тільки не діють, а й переходять у свою протилежність — духовна енергія не тільки не спадає і не розсіюється в процесі еволюції, а, навпаки, зрос­тає, нагромаджується — аж до концентрації в «точці Омега».

Історіософські погляди Тейяра де Шардена позначені гумані-
стично-християнсько-ліберальною спрямованістю. Людство, згід­
но з його поглядами, рухається в ході історії шляхом універсалізації
зв'язків між країнами і народами до стану великої «монади». Він
вірив у силу союзу християнства і гуманізму, покликаних згуртува­
ти всіх людей планети, висунув ідею поєднання науки і містики як
панацеї від усіх бід сучасності.

У цілому концепція П'єра Тейяра де Шардена глибоко супереч­лива — це складна суміш наукових прогнозів, утопізму, абстрактно­го гуманізму, містицизму й традиційного теїзму. Тейярдизм досить впливовий серед «лівих» католиків, які видають це вчення за «новий світогляд», що нібито вказує шляхи поєднання науки і релігії.

До сучасної релігійної філософії належить і такий напрям, як персоналізм (від лат.регзопа — особа). Основні положення пер­соналізму такі:

а) центральне поняття — особа, але не просто як реальна люди­
на, особистість, а як першоелемент буття, духовна сутність, якій вла­
стиві активність, воля, самосвідомість; витоки людської особи йдуть
від Верховної особи, тобто Бога;

б) світ (природа) є сукупністю духовних осіб, найвища з яких —
Бог; все матеріальне є наслідком творчої активності особи: все —
загальне — творчість Бога, конкретні речі — творчість людини; ма­
теріальне має значення лише тоді, коли входить у досвід особи;

в) процес пізнання здійснюється індивідуальною особою завдя­
ки її оцінювальній здатності (здатності визначати цінність об'єктів);

г) взаємовідносини особи і суспільства є ворожими (антагоні­стичними); зняття ворожості можливе через самовдосконалення особи і оновлення суспільства. Оновлення суспільства також зво­диться до духовного оновлення особи. Тобто за перетворенням особи настає перетворення суспільства.

Персоналізм існує у двох варіантах: американському і французь­кому. Американський персоналізм (з кінця XIX століття) виникає як своєрідна реакція на деперсоналізацію і дегуманізацію особи в умо­вах техногенного прогресу і бюрократизованого суспільства. Його засновником був Борден Боун (1847-1910). Продовжили його вчен­ня ДжоржХаусон (1834-916), Мері Калкінс (1863-1930), Вільям Хокінг(1875-19б6),РалфФлюеллінг (1871 -1960),ЕдгарБрайтмен (1884-1954). На відміну від американського (більш абстрактного і академічного вчення) французький персоналізм, що виникає в 30-і роки XX століття, був набагато ближчим до життя. Це філософська доктрина, яка в осмисленні сучасного світу виходить з проблем «то­тального» розвитку людини на основі примату (першості) духов­них цінностей.

Французький персоналізм народжується з групи інтелігентів, котрі об'єднувалися навколо журналу «Esprit» («Дух»). Очолював групу Еммануель Мунье (1905-1950). Серед його представників — Поль-ЛуїЛандсберг (1901-1944), Габріель Мадіньє (1895-1958), Поль Рікьор (нар. 1913 р), Жан-Марі Доменак (нар. 1913 р). Ос­новні положення французького персоналізму такі (схема 3-7):

а) криза людини є наслідком кризи цивілізації в цілому: криза виробництва позбавляє людину саморозвитку, недоліки системи розподілу ведуть до занепаду моралі, насадження соціальних стан­дартів гасить індивідуальну творчість, а засилля комфорту перетво­рює борця на споживача;

б) буття людини має два виміри: «зовнішнє буття» — біологічні,
економічні і соціально-політичні проблеми людини, які вивчають­
ся конкретними науками; «внутрішнє буття» — психологічні, еко­
номічні і культурні проблеми людини, які є предметом антрополо­
гічного знання;

в) індивід (окрема людина) включається в загальне (суспільне)
завдяки своєму діяльному характеру. Діяльність характеру — це
практична життєдіяльність людини, яка знаходить свій вияв у тру­
довій діяльності; «немає нічого людського, що не було б практи­
кою»; «діяльність людини — це її вершина»;

г) діяльний характер людини, як її діяльне ставлення до світу,
формується процесом «залучення» людини до таких «видів руху», як.-
екстеріоризація (від лат. externus— зовнішній) — взаємодія люди­
ни з зовнішньою реальністю; інтеріоризація (від лат. internus—
внутрішній) — внутрішня зосередженість особи, її звернення до
глибин власного «Я», взаємодія з самим собою; подолання — по­
єднання прагнень особи взаємодіяти з внутрішньою зосереджені­
стю. Подолання протиставлення себе і світу через поєднання «взає­
модії» і «зосередженості»;

ґ) внутрішній світ людини — основний предмет філософії і сер­цевина не тільки людського існування, а й системи «людина-світ». Він має такі три рівні: по-перше, органічне і колективне несвідоме (досвідоме), змістом якого є сукупність чуттєвих інстинктів, потягів, прагнень (відповідає фрейдистському «Воно»); по-друге, свідомість, змістом якої є спрямованість людського індивідуального розуму на реальний світ і усвідомлення реальності (відповідає фрейдистському «Я»); по-третє, дух, змістом якого є надсвідомість «Я» та самосві­домість «я». Це — «безодня особистої трансценденції», де здійснюєть­ся перетворення реальності шляхом відродження об'єктивного в суб'єк­тивному. На цьому рівні існування осмислюється з позиції Добра і Зла, Блага і Гріха, а також тільки тут особисте існування набуває істинної свободи — спрямованості окремої особи до Верховної особи (Бога).

Отже, основні орієнтації сучасної релігійної філософії полягають у:

1) повороті від теоцентризму до антропоцентризму, визнанні
абсолютної цінності людини;

2) спробі скоригувати релігійну філософію і науку;

3) спиранні теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, струк­
туралізм та ін.;

4) визнанні важливості збереження гуманістичної орієнтації
культури;

5) увазі до проблеми суспільного розвитку;

6) екуменістичному зближенні релігій як засобу пом'якшення
драматичних суперечностей сучасності.

§5