Читайте также:
|
|
Важливою особливістю людської самосвідомості в усі часи було прагнення знайти своє місце серед речей, що їх оточують, а також у природній ієрархії в цілому. Що таке природа? У яких стосунках з нею перебуває людина, суспільство? Відповідь на ці та інші питання кожен філософ давав свою.
Одну з перших згадок про природу зберегли і донесли до нас пам'ятки античності. В той час формувалося загальне уявлення про Всесвіт, його будову, місце землі у Всесвіті, роль людини та суспільства, її зв'язок з Космосом. Від Піфагора йде уявлення про Землю як кулеподібне утворення. Арістотель «покриває» Землю кришталевим куполом, на якому тримаються зірки. Природа не проти-
ставляється людині, вона трактується як осередок логосу, еталон організації, мірило мудрості.
Суттєво змінюється ставлення до природи з утвердженням християнства, яке розглядає її як втілення матеріального першопо-чатку, як «низ», що протистоїть абсолютному духовному, тобто Богу. Схоластична філософія, яка опиралась на вчення грецького астронома, математика і географа Клавдія Птолемея, вважала Землю нерухомим центром Всесвіту.
В епоху Відродження одним із головних досягнень філософської думки був розвиток натурфілософії. Вона висунула низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей. Великим науковим відкриттям, яке сприяло звільненню природознавства з-під влади релігії, було сгворення Миколою Коперником (1473-1543) геліоцентричної системи світу. Він обґрунтував, що Земля — одна з рядових планет і рухається як навколо своєї осі, так і навколо Сонця. Таким чином, була підірвана релігійна теорія геоцентризму. Італійський філософ Джордано Бруно (1548-1600) висунув ідею про нескінченність природи і незліченність світів. Його співвітчизник фізик, астроном і математик Галілео Галілей (1564-1642) підтвердив гіпотезу про аналогічність будови земних та небесних космічних тіл, відкрив планети сонячної системи.
У Новий час природа вперше стала об'єктом ретельного наукового аналізу. Завдання науки полягає в посиленні (ще більшому закріпленні) влади людини над природою. Об'єктом науки є природа, а її мета — перетворення природи на царство людини. Природу починають розуміти як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяльності і як комору, з якої людина може брати без міри і без кінця. Така думка висловлена у відомих словах Тургенєвського Базарова «Природа — не храм, а майстерня, а людина в ній — працівник».
У другій половиніXX століття під впливом науково-технічної революції значно зросли масштаби і змінився Сам характер взаємодії між природою і людиною. Це сприяло порушенню відносної рівноваги, яка склалася між ними, і призвело до виникнення ситуацій, які містять небезпеку як для природи, так і для людини. Ось чому ця проблема стоїть у центрі уваги не тільки в так званих природознавчих науках, але і у філософії.
Що ж таке природа з точки зору сучасної філософії?
Термін «природа» в науковій літературі вживається у двох значеннях — в широкому й вузькому (схема 10.1).
У широкому розумінні слова «природа» — це буття, Всесвіт, об'єктивний світ у нескінченній різноманітності його форм. У цьому значенні суспільство є частиною природи. У більш вузькому
розумінні «природа» — це частина об'єктивного світу, з якою взаємодіє суспільство. У філософії її переважно називають природним (географічним) середовищем. Поняття «природне середовище» має важливе практичне значення, оскільки акцентує увагу на тій частині природи, в центрі якої знаходиться людина, для котрої ця природа і є середовищем її життя.
Осяг природного середовища не залишається постійним. Він розширюється відповідно до міри поглиблення пізнання й розширення масштабів перетворюючої діяльності людини. Сьогодні природне середовище включає земну кору, ґрунтовий покрив, воду, рослинний і тваринний світи, нижню частину атмосфери і ближній космос.
Формування уявлень про природне середовище, яке безпосередньо оточує людину, привело до створення вчення про біосферу. Воно відпрацьовувалось працями багатьох дослідників природи. Сам термін «біосфера» (від грец. біо — життя і зрЬаіга — куля) вперше застосував австрійський геолог ЕдуардЗюсс (1831-1914), називаючи ним окрему оболонку Землі, наповнену життям. Особливий внесок у розробку вчення про біосферу вніс перший президент Української Академії наук Володимир Вернадський (1863-1945). У1926 році він написав книгу, яка мала назву «Біосфера». В цій праці Вернадський показав, що біосфера — це оболонка земної кулі, в якій існує або існувало життя.
Схема 10.1. Поняття природи |
Товщина біосфери на полюсах Землі близько 10 км, на екваторі — 28 км. Маса біосфери — близько 0,05 маси Землі. Наявність життя в біосфері зумовлює низку її фізико-хімічних, геологічних та інших особливостей. Вивчення біосфери виявило єдність хімічного складу живих організмів і їх неорганічного оточення, дало змогу вста-
новити значення живої речовини для геологічних процесів у верхніх шарах земної кори, для утворення ґрунту, змін у хімічному складі атмосфери тощо.
З 70-х років XX століття у філософії існує система вимірів бачення біосфери. Перший вимір — геологічний, другий — геохімічний, третій — екологічний, четвертий — біотичний (схема 10.2).
Геологічний вимір біосфери охоплює три оболонки: літосферу (верхня оболонка земної кулі — 3-11 км на суші і 0,5 — 10 км під дном океану); гідросферу (сукупність вод планети — 1,6 млрд. кв. км.); атмосферу (газоподібна оболонка Землі).
Геохімічний вимір включає такі компоненти: біокосна речовина (ґрунт, вода); біогенна речовина (вугілля, нафта, торф та ін.); жива речовина. Екологічний вимір охоплює екологічні системи, або біогеоценози (болота, водойми, поля, луки, ліси). Біотичний вимір структури біосфери включає такі компоненти: тваринний світ (1,5 млн. видів), рослинний світ (500 тис. видів).
Схема 102. Структура біосфери |
Всі названі компоненти біосфери існують не ізольовано, а у взаємозв'язку, утворюючи єдину систему. Знання історії формування біосфери, законів, які керують життям природних компонентів, взаємний вплив живої речовини і енергії дають підстави розглядати природу як єдину систему. Звичайно, біосфера ніколи не перебувала в статичному стані: рослини, тварини, біогеоценози поступово еволюціонували, змінювали свою структуру. Зміни клімату й
умов життя приводили до виникнення багатьох нових видів. З появою людини та суспільства в історії біосфери розпочався новий період. Більш докладно проблеми виникнення людини і суспільства будуть розглянуті в наступних розділах.
Отож, природа — це всі досоціальні ступені розвитку матерії, а суспільство — її найвища ступінь. Суспільство — це частина матеріального світу, що відокремилась від природи і являє собою форму життєдіяльності людей, яка історично розвивається. Але, ставши особливою формою руху матерії, суспільство не пориває своїх відносин з природним середовищем. Природа і суспільство перебувають в органічному зв'язку і єдності Це виявляється, по-перше, в тому, що суспільство виникло як продукт природи внаслідок тривалої еволюції. Єдність природи та суспільства міститься в самому генезисі суспільства. Фактично це доводиться принциповою спільністю устрою багатьох органів людини і тварини, спільністю їх біологічних та фізіологічних функцій (дихання, травлення, розмноження, асиміляції, дисиміляції та ін.); по-друге, суспільство не може існувати окремо й незалежно від природи. Людина живе природою, вона її частина. З нею людина, щоб не вмерти, повинна залишатись в процесі постійного спілкування; по-третє, єдність природи й суспільства полягає в їх матеріальності. Матеріальність знаходить своє вираження в загальному зв'язку процесів і предметів; всі форми руху матерії розвиваються в просторі і часі. Природа й суспільство існують об'єктивно, поза свідомістю і незалежно від неї; по-четверте, єдність між суспільством і природою підтверджується і тим, що в суспільстві, як і в природі, діють єдині загальні закони діалектики.
Таким чином, між природою й суспільством існує діалектична єдність. Але між ними є і глибока якісна різниця. Вона проявляється в тому, що суспільство, не зважаючи на генетичний зв'язок з природою, являє собою якісно вищу форму організації матерії. Через це закони природи і закони суспільства, попри об'єктивний характер і тих і інших, суттєво різняться між собою:
а) в той час, коли закони природи діють як «сліпа» необхідність —
закони суспільного розвитку реалізуються через свідому, ціле
спрямовану діяльність людей;
б) якщо закони природи вічні, то закони суспільства обмежені
часом існування людського суспільства, а деякі — рамками однієї чи
кількох суспільно- економічних формацій;
в) якщо в природі діють і динамічні, і статичні закономірності,
то суспільні закони мають тільки статистичний характер і являють
собою закони-тенденції, де історична необхідність пробиває собі
шлях через велику кількість випадковостей;
г) суспільні закони пізнавати складніше, ніж закони природи, оскільки вони діють більш приховано, через людей, зовнішньо, випадково.
Найважливіша різниця між суспільством і природою знаходить своє вираження у принциповій відмінності між людською працею і діяльністю тварин. Першою й головною відмінністю є те, що людина активно впливає на природу, а не просто пристосовується до неї, як це роблять тварини. Людська праця передбачає системне використання знарядь праці і, найголовніше, має місце виробництво для задоволення потреб. Наступна відмінність людської праці полягає в її цілеспрямованості. Тварина будує так, як генетично спонукає її природа. Людина ж спочатку моделює майбутній результат творіння в голові, а потім завдяки праці переносить його в реальність. Окрім того, людська праця має суспільний характер і неможлива поза суспільством.
Всю історію взаємодії суспільства і природи поділяють на чотири ПерІОДИ:
1) привласнення;
2) аграрний період;
3) індустріальний період;
4) ноосферний період.
Перший період — привласнення — ґрунтується на способах здобування засобів існування. Другий і третій відповідають домінуючому виду виробництва — сільськогосподарському чи промисловому. Четвертий пов'язується з виникненням ноосфери.
Що ж таке ноосфера?
Ми з'ясували, що біосфера є сферою життя, тобто частиною Землі, наповненою життям або продуктами життєдіяльності. З появою людини й суспільства виникає своєрідне прискорення еволюційних процесів. Розум людини вносить якісні зміни в характер земної еволюції. Людина створює нові технології, залучає до життєдіяльності нові ресурси планети і одночасно вилучає із кругообігу хімічних елементів у природі все більшу кількість речовин. Таким чином, людина постає як могутній фактор подальшого розвитку планети. З появою людини і її розумово-технологічної діяльності біосфера набуває нової якості — ноосфери, де життєві процеси відбуваються як розумні, технологічно обґрунтовані, морально вивірені. Отже: ноосфера -це сфера розуму (трец. «ноос» — розум^, сфера взаємодії природи і суспільства, в межах якої розумна людська діяльність виступає визначальним фактором розвитку.
Поняття «ноосфера» вперше ввели в науку французькі вчені Еду-ард Леруа,П'єр Тейяр де Шарден у 20-і роки XX століття. Важлива роль у теоретичному обґрунтуванні ідеї ноосфери на матеріалістичній основі належить академіку Володимиру Вернадськаму,
Він вважав, що до формування ноосфери призводять два відносно самостійні й одночасно взаємопов'язані процеси: еволюція біосфери й еволюція соціуму. В теоретичному вимірі ноосфера постає як поєднання наук про природу з науками про людину; у практичному вимірі — це сфера буття природи та людини.
Найважливішими елементами ноосфери є (схема 10.3):
а) люди і їх діяльність, людський розум у всіх формах його прояву;
б) техніка, транспортний зв'язок, різні види електростанцій та ін.;
в) культурно-економічні комплекси;
г) частина живої і неживої природи, яка служить об'єктом втру
чання людини.
Як бачимо, структура ноосфери складна. Але головний її елемент — людина, яка взаємодіє з різноманітним природним середовищем і змінює його. Незважаючи на те що ноосфера отримує початковий розвиток у географічному середовищі, вона не обмежена рамками нашої планети. Ноосфера має тенденцію до постійного розширення, перетворюючись на структурний елемент космосу.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 22 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |