Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Проблема свободи і відповідальності людини

Аналіз історичних типів відносин між особистістю і суспіль­ством переконливо свідчить про те, що в умовах прискореного роз­витку цивілізації роль особистості в суспільстві, рівень її свободи істотно зростають, у зв'язку з чим стає все більш актуальною проб­лема співвідношення свободи особи і її відповідальності перед іншими людьми і суспільством у цілому.

Яке ж значеннєве навантаження мають категорії «свобода» і «відповідальність» і яке співвідношення існує між ними?

Свобода — це одна з основних, найскладніших філо­софських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. З часів античності і аж до наших днів ідея свободи була притаманною практично всім розвиненим філософським систе­мам. Тож у певному розумінні філософія — це вчення про свободу.

Слід зазначити, що в історії філософської думки існували різні підходи до визначення свободи, шляхів і засобів її досягнення. Так, наприклад, для більшості представників античної філософії—Со-крата, Діогена, Епікура і Сенеки — свобода є змістом і метою люд­ського існування. Для представників середньовічної схоластики - Ансельма Кентерберійського, Альберта Великого і ФомиАквін-ського — свобода розуму і вчинків можливі тільки в межах церков­них догматів, за межами ж їхня свобода являє собою єресь, тяжкий гріх. У Новий час панівною стає точка зору на свободу як на при­родний стан людини, шлях до соціальної рівності і справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах, П'єр Сімон Лаплас). Велику увагу проблемі свободи приділяли і представники німецької класичної філософії. Іммануїл Кант, наприклад, під свободою розумів інтеле-гібельну (тобто недоступну чуттєвому пізнанню) сутність людини; для Йоганна Готліба Фіхте свобода — єдина абсолютна реальність; а Георг Вільгельм Фрідріх Гегель розумів під свободою багатоплано-

ву реальність, що у всіх своїх проявах являє форму об'єктивації аб­солютного духу.

Значний внесок у розвиток даної категорії зробили Бенедикт Спіпоза,Жан-ЖакРуссо,Вальтер,КарпМаркс, ФрідріхЕнгельс, Ар-тур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Жан-Паль Сартр, Карл Ясперс, Микола Бердяєв, Володимир Соловйов, Григорій Сковорода, Панте­леймон Куліш і багато інших філософів і мислителів. Як бачимо, підходів до поняття «свобода» дійсно багато, і це ще раз доводить, що свобода надзвичайно складний, багатоаспектний феномен. Який же з цих підходів міг би стати стрижневим при аналізі кате­горії «свобода»?

На думку багатьох дослідників, однією з найбільш розроблених концепцій свободи є концепція марксизму. Для того щоб краще усвідомити особливості марксистського розуміння свободи в її діа­лектичній взаємодії з необхідністю, слід розглянути трактування свободи з позиції волюнтаризму і фаталізму.

Волюнтаризм (вщ лат. іюіипіаз — воля) — це ідеалістичний напря-моку філософії, що розглядає волю як вищий принцип буття. Переду­мовою сучасного волюнтаризму є ідеіАвгустина йіоанаДунса Скот-та про перевагу волі над інтелектом, а також вчення Канта й Фіхте про примат практичного розуму Як самостійний напрямок волюнтаризм був розроблений Шопенгауером, для якого воля — це лиш сліпа, неро­зумна першооснова, що диктує свої закони людині.

У соціально-політичній практиці волюнтаризм знаходить вира­ження в діяльності, що не Грунтується на об'єктивних законах істо­ричного розвитку, а керується суб'єктивними бажаннями суб'єктів, які її здійснюють. Діяти в дусі волюнтаризму — значить не рахува­тися з історичною необхідністю, із законами природи і суспільства і видавати своє свавілля, свободу за вищу мудрість. Отже, волюнта­ризм абсолютизує свободу і відкидає необхідність в історії суспіль­ства і житті окремої людини. Прикладом волюнтаризму може бути політична практика з життя як нашої, так і інших країн, наприклад, проведена керівництвом маоїстського Китаю політика «великого стрибка» (1958 — 1960) і «культурної революції» (1966 — 1976), що принесли багато страждань китайському народу.

На думку ж прихильників фаталізму (від пал./аіак— фатальний), історія людства і життя кожної людини накреслені долею (міфоло­гія і повсякденний фаталізм), Божою волею (теологія) або ж невбла­ганним поєднанням причинно-наслідкових зв'язків усередині замк­нутої каузальної системи (раціоналізм Гоббса, Спінози). Таким чи­ном, фаталізм абсолютизує необхідність у соціальних процесах і відкидає свободу вибору. Ця позиція відбиває уявлення про безаль-

тернативність соціальних процесів, а отже, неможливість будь-що змінити зусиллями людей. Фаталізм неминуче призводить до сми­рення людини перед своєю долею і тим самим прирікає її на па­сивність і покірність, на відмову від діяльності по удосконаленню суспільства. З історії відомо, що найбільшого поширення фаталізм у вигляді різних окультних доктрин (астрології, спіритуалізму тощо) набуває в кризові чи перехідні періоди розвитку суспільства.

Марксистське розуміння свободи в його діалектичній взаємодії з необхідністю відкидає як волюнтаризм, з його ідеєю довільності людських вчинків, так і фаталізм, що розглядає їх як наперед визна­чені. Відомо, що в повсякденному житті люди зіштовхуються не з абстрактною необхідністю, а з її конкретно-історичним втіленням у вигляді реально існуючих умов, соціальних відносин, а також на­явних засобів для досягнення поставленої мети.

Люди не в змозі змінити умови свого життя, однак вони мають певну свободу волі у виборі цілей і шляхів їх досягнення, оскільки в кожен момент звичайно існує не одна, а кілька реальних можливо­стей для їхніх дій. Крім того, вони певною мірою вільні у виборі за­собів для досягнення обраної мети. Свобода, отже, не абсолютна, а відносна і перетворюється на життя шляхом вибору того чи іншо­го плану дій. Що чіткіше усвідомлюють люди свої реальні можли­вості, що більше засобів для досягнення поставленої мети вони ма­ють, то більшою є свобода. У цьому і полягає об'єктивна підстава свободи як феномена людського життя.

Таким чином, вибір варіанта діяльності поєднується з великою моральною і соціальною відповідальністю за наслідки цього вибо­ру. Тому справжній вибір відрізняється від свавілля тим, що він є ре­зультатом складного синтезу об'єктивних можливостей зовнішньої дійсності і суб'єктивного багатства внутрішнього світу людини, на­копиченого нею соціального досвіду. У процесі вибору розкри­вається справжній зміст, духовне і моральне багатство особистості. Саме вільний вибір є випробуванням на міцність таких компонентів особистості, як совість, гідність, честь, відповідальність тощо.

Отже, що ж являє собою відповідальність з позиції соціальної філософії? Відповідальність — це соціально-філософське по­няття, що відбиває об'єктивно-історичний характер взає­мин між особистістю і суспільством, особистістю і соціаль­ною групою, які сформувалися в ході задоволення взаємних вимог. Як правило, залежно від сфери діяльності розрізняють пол­ітичну, правову (юридичну), моральну відповідальність, а залежно від суб'єкта відповідних дій — індивідуальну, групову, колективну тощо. Відповідальність формується внаслідок тих вимог, що їх ставить до особистості суспільство, соціальна група) колектив. Засвобні особин

тістю, вони стають основою мотивації її поведінки. Формування особистості припускає виховання в неї почуття відповідальності, яке стає її головною рисою. Особливого значення набуває відпові­дальність за певну діяльність у перехідних суспільствах, що перебу­вають у стані максимальної нестійкості, коли бодай найменші флук­туації (ними в даному разі можуть бути дії однієї особистості) мо­жуть призвести до небажаних соціальних біфуркацій.

Важливим питанням для розуміння співвідношення свободи і відповідальності є визначення межі свободи діяльності людини.

Свобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати свої кордони, межі, щоб не стати свавіллям, насиль­ством над іншими людьми, тобто не перетворитися на неволю. Та­ким чином, межами свободи є інтереси іншої людини, со­ціальних груп і суспільства в цілому, а також природи як природної основи існування суспільства.

У суспільстві свобода особи обмежується інтересами суспільства. Однак бажання й інтереси людини не завжди збігаються з інтересами суспільства. Уданому разі особистість під впливом законів суспільства змушують до вчинків, що не порушують інтересів суспільства. При збігу інтересів особистості і суспільства у стані свободи поняття «сво­бода» слід доповнити ідеєю врегулювання діяльності людей.

Зростання ступеня свободи особи може правити за критерій су­спільного прогресу. На різних етапах історії людства можливість вільного вибору особистості була неоднаковою. У міру розвитку су­спільства, з кожною новою епохою відкриваються нові можливості зростання ступеня свободи особи. Це положення в сучасному су­спільствознавстві як на Заході, так і на Сході стало загальновизнаним. Тому сьогодні основним критерієм суспільного прогресу є рівень гуманізації суспільства, становища в ньому особистості — рівень її економічної, політичної, соціальної і духовної свободи. Кожна су­спільна формація чи цивілізація прогресивні настільки, наскільки вони розширюють коло прав і свобод особи, створюють умови для її самореалізації. Однак не слід забувати, що свобода лише тоді може бути критерієм суспільного прогресу, коли її зростання відбуваєть­ся в розумних межах. Коли цими межами на будь-якому етапі розвит­ку суспільства є відповідальність особистості перед суспільством і вона виходить за ці межі, у суспільстві неминуче починається анар­хія, що з поняттям «свобода» аж ніяк не сумісна.