Не мови кичливої жде Україна,
Наслухалась повно вона цих речей,
А праці, любові від кожного сина
Жде мати убога і кличе дітей
До праці великої, праці святої…
Наум Чермак
Народився 1922 року в Хлібичині на Снятинщині в свідомій ґаздівській родині. Батько перебував у лавах УГА. Мамина родина проводила значну просвітницьку роботу в селі. Маминого брата, сільського вчителя, знищили перші совіти. Другий мамин брат Микола Ліщук разом із Ковалюком заснував у Коломиї видавництво «Рекорд», яке проіснувало до 1939 року.
Мій молодший брат після мобілізації більшовиками у сорок першому пропав безвісти.
Після сільської семирічки я вступив до державної української гімназії в Коломиї, в якій провчився шість років і закінчив у сорок другому. У гімназії продовжував працю в ОУН, до якої вступив 1939 року. Окружному провідникові Сталеві мене рекомендував надрайонний провідник. Сталь був надзвичайно лаконічним: «Друже Матвію, треба попрацювати». Так я став провідником міської організації ОУН Матвієм. Багато гімназистів-старшокласників були оунівцями. Наш клас вирізнявся високою активністю. Часто зустрічався в організаційних справах зі Сталем на конспіративній квартирі. Мусили остерігатися, бо німці з українськими підпільниками не панькалися, ґестапо полювало за нами вночі і вдень.
По закінченні гімназії провід призначає мене тереновим провідником Снятинщини. Кінець сорок третього року оунівці Снятинщини провели в підготовці до тривалого підпілля, споруджували бункери, заготовляли харчі, запасалися зброєю, літературою… Я квартирував у Вовчківцях, Русові, але найчастіше — в Усті.
Окружний провідник Сталь викликав мене до Спаса й повідомив про наказ крайового проводу про моє скерування на вишкіл. Збір майбутніх вишкільників відбувся в Порогах, куди мене привезли саньми.
Старшинський вишкіл таборував на Маґурі біля Гути й Потоків, саме туди й прибуло понад двісті курсантів з усіх реґіонів Галичини. Командиром вишколу був Грім — міцний, середнього зросту чоловік. На вигляд мав років за сорок, ходив у цивільній одежі, розмовляв мало й коротко. Викладачами були як галичани, так і східняки. Запам’ятався немолодий викладач тактики і видів зброї, колишній майор Червоної армії. Казав, що незабаром УПА матиме на озброєнні і танки, й літаки… Стройову підготовку вів осетин Кацо.
Охорону вишкільного табору здійснювала чота УПА з бравих хлопців-галичан. Господарські функції виконувала чота, до якої входили представники ледь не усіх націй, пригноблених російськими більшовиками. Хворими і пораненими опікувався енергійний і знаючий лікар-єврей.
Вишкіл відбувався за прискореною програмою — по десять годин щодня. Основні дисципліни: види зброї, стройова підготовка, орієнтація на місцевості, тактика бійця в бою, історія України… Навчання час від часу переривали наскоки німців, але з ними справлялася сотня Різуна. Необстріляних курсантів без нагальної потреби мудрі командири в бій не посилали. Тим більше, що табір знаходився в досить таки неприступному місці і захистити його від непрошених гостей можна було невеликою силою. До табору вела вузькоколійка, яка пильно охоронялася нами.
Кожна чота мала свій барак. Спали просто на долівці, настеливши смерекового гілля, накривалися коцами. Наплечники з необхідними речами і зброю курсанти завжди носили із собою. Озброєні ми були крісами, командири мали автомати.
Інтенсивний військово-політичний вишкіл протривав до квітня 1944 року. Нам видали видрукувані на доброму папері посвідчення. Я отримав чин старшого вістуна. Найвище звання, яке давали після вишколу, — булавний.
Новоспечені старшини УПА розійшлися по своїх теренах, мені ж судилося залишитися в курені Хмари політвиховником. Командиром Хмара був грамотним, майстерно маневрував куренем, мав добре поставлену розвідку. Якби не пістолет і автомат ППШ, то його можна було б прийняти за флегматичного селянина. Але дисципліну у трьох сотнях Хмара тримав залізну, часто ходив у затяжні рейди і особисто командував боями. І німці, і більшовики воліли з куренем Хмари не зустрічатися.
В одній із сотень куреня ройовим був Тяпка, колишній майор Червоної армії, стрільці — теж східняки. Тяпка часто запрошував мене в гості, але я відмовлявся, бо відчував до ройового якусь антипатію. Незабаром моя неприязнь до Тяпки знайшла пояснення — він працював на НКВД, до чого змусив і деяких своїх стрільців. Розкрив їх працівник Служби безпеки, колишній енкаведист із Харкова. Усіх зрадників розстріляли.
За три місяці перебування в курені Хмари кількаразово пощастило зустрітися зі своїм краянином Різуном — Василем Андрусяком, саме ім’я якого наганяло панічний жах на окупантів як коричневих, так і червоних. Дужий, енергійний, сміливий і метикуватий, Різун був створений для військової справи, виходив переможцем з найскрутніших ситуацій. Про його зухвалі наскоки на німецькі гарнізони і переможні бої вже тоді ходили легенди.
Курінь заквартирував на присілку Дружинець біля підніжжя гори Скалки. Вранці налетіли літаки й скинули кілька десятків бомб. Командири партизанські значення тому великого не надали, бо радянські літаки часто скидали на наші ліси смертельний вантаж. Тим, більше, що ніхто із повстанців не постраждав. А після полудня розпочався масований більшовицький наступ. Червонопогонники повалили зі сторони Гути, що на ріці Бистриці Солотвинській, на позиції сотні Кривейка. Більшовики з розгону змели нечисельну партизанську залогу, розраховуючи на блискавичність атаки. Становище повстанських сотень було вельми невигідне, бо енкаведисти наступали згори зі сторони сонця, яке засліплювало нас. Проте курінний Хмара спокійно організував оборону, віддавав чіткі накази. Більшовицький розрахунок на блискавичність провалився. Повстанські сотні протримали нападників під прицільним вогнем до ночі. Тоді кожен відділ згідно з наказом курінного вирушив у своєму напрямку. Сотні безперешкодно вийшли з оточення і розсипалися тереном. У густих лісах маскувалися від настирливих більшовицьких літаків. Безперестанно рейдували, районні гарнізони МГБ трощили, мов горіхи. Розвідка повстанська працювала день і ніч, фіксувалося найменше пересування ворожих відділів. Грізні повстанські сотні то з’являлися, розпорошившись, у різних місцях водночас, то сходилися для спільних бойових дій. Усьому встигав давати лад курінний Хмара.
1 листопада 1944 року сотня Кривейка святкувала День Злуки. Стрільці вишикувались на узліссі врочисті й серйозні. Я коротко привітав повстанців зі святом, кілька слів сказав сотенний. Після нетривалого переходу заквартирували в Пневі біля Надвірної. Спали в хатах. Вранішній сон перервали вистріли стійкових і густа стрілянина у відповідь. На постій сотні напали більшовики.
Хутко одягаюсь, хапаю зброю і вискакую на вулицю. Швидко зорієнтувався в загрозливій обстановці і подався в ліс, бо був відрізаний від сотні. Чомусь сотенний звечора розмістив мене єдиного в хаті на протилежній від сотні стороні дороги. В лісі сиро й темно. Зачаївся в гущавині, наготував для бою десятизарядний карабін і дві гранати, бо світанкова лісова тиша зрадлива. Із сутінків виринули дві постаті у військовому, зброї не видно, лише наплечники горбатіють за спиною. Зрозумів, що то енкаведистські розвідники. Здогад мій підтвердив хрускіт гілок внизу. Солдати йшли широким ланцюгом, захоплюючи і мій ненадійний сховок. З крісом не відбитися від цілого взводу, але діватися нікуди. Зіп’явся на ноги і одну за другою жбурляю дві гранати. Майже водночас відчув легкий опік в праву руку і тупий удар в праву щоку, то влучила розривна куля. Вибухи гранат почув віддалено, наче уві сні, провалився в якусь чорну порожнечу…
Прийшовши до тями, почув російську лайку. Енкаведисти прийняли мене за мертвого й безцеремонно стягували з моїх ніг новенькі чоботи. Під час цього мародерства сорочка, на біду, витяглася зі штанів і котрийсь солдат догледів, що живіт мій здіймається й опускається. Негайно доповів командирові: «Товаріщ майор, он дишєт, кажетса!» «Доколі єво штиком, нахрєн!» — послідувала байдужа відповідь.
Із заплющеними очима я молив Бога, щоби солдат дострелив мене, а не колов багнетом, бо чомусь здавалося, що то буде дуже боляче. Я ще почув якісь команди, нерішуче тупцювання солдата довкола мого закривавленого розпластаного тіла і завмер. Калейдоскопом промайнуло все життя… Мама… Тато… Дитинство… Друзі… Школа… Дівчата…
Солдат не відважився або полінувався колоти напівмертве безпорадне тіло. Вгатив мене кілька раз чоботиськом у голову, аж ліс загудів джмелями, солоно вилаявся і побіг за своїми. Енкаведисти боялися нападу повстанців в лісі, тому швидко забралися до села.
Закривавленого й ледь живого мене знайшли хлопці з місцевої боївки. На той час я так-сяк забандажував розшматовану розривною кулею щоку, руку не зумів перев’язати, і похитуючись, брів босий лісом. Боївкарі спершу перелякалися, побачивши в лісі шкутильгаючий напівтруп, але швидко оговтались і надали мені необхідну допомогу. Зодягнені вони були в захисного кольору уніформу, озброєні автоматами.
Після нетривалої бесіди хлопці повели мене до Чорного лісу. Дорогою треба було перейти через залізничне полотно, яке прострілювалося енкаведистами з кулеметів. Попутники мої були ще необстріляні, тому я взяв команду на себе, бо перехід через насип міг коштувати життя. Мені дали автомата. Перехід через рейки я організував за всіма правилами військової тактики. І недаремно, бо над головами засвистіли кулі, проте нікого не зачепило. Пройшовши кілька кілометрів безмовним лісом, ми потрапили на становище сотні УПА. Тут мені надали допомогу. Після нетривалої розмови сотенний віддав наказ відправити мене на лікування.
Вночі мене посадили на коня і переправили до Білих Ослав. Заквартирував в простій селянській хаті, де мною заопікувалось двоє дівчат. Приносили медикаменти, бинти, харчі… Завдяки доброму доглядові я швидко поправлявся і вже наприкінці грудня 1944 року одужав цілком. За наказом проводу по зв’язках подався на Космач, що був на той час одним з центрів підготовки і дислокації відділів УПА.
У Космачі очікувала трагічна вістка — 2 серпня 1945 року в Головах загинув мій гімназійний товариш Іван Павлюк з Прокурави, в УПА його знали як сотенного Скибу. Його з двома друзями-повстанцями, колишніми офіцерами Червоної армії, заскочили енкаведисти. Друзі билися до загину, чекісти жорстоко знущалися над мертвими героями. Смерть друга засмутила неймовірно. Будучи командиром сотні УПА, Іван так і не встиг вступити до ОУН.
Зустрівся з окружним провідником ОУН Борисом. Бесіда пішла про мою працю в Організації, яка мала здійснюватися паралельно зі службою в УПА, адже я був підготовлений на політвиховника. З того дня ми зустрічалися з провідником Коломийщини регулярно двічі на тиждень, дотримуючись усіх правил конспірації, хоча Космач із довколишніми селами являв собою своєрідну повстанську республіку. Тут я вперше зміг після приходу з Чорного лісу спокійно помитися і відпочити, відчути себе в повній безпеці серед своїх. На теренах Станіславщини, суміжних із Львівщиною, ми спали в обнімку зі зброєю, постійно вслухаючись, чи не крадеться ворог. В рідній окрузі, в порівнянні з попередньою, почувався, мов у раю.
Жив із курінним Книшем на присілку Завоєли в хаті під горою Ґрегіт, в якій проживали п’ятдесятилітня господиня з донькою. Займався якийсь час разом з іншими старшинами і підстаршинами вишколом новобранців — чотири години до полудня і чотири після. Інтенсивний вишкіл тривав до двох місяців. Сотню прийняв Орлик. У довколишніх Косові, Кутах, Яблунові, Жаб’єму, Коломиї стояли гарнізони МГБ і ми щодня сподівалися їхнього нападу. Одного дня стійкові заалярмували. Більшовики! Орликова сотня організовано зайняла оборону між Завоєлами і Брусторами. Ми без далековидів чітко бачили довгу вервечку москалів на білому сніговому покривалі. Орлик дав команду підпустити ворогів ближче. Перший залп повстанської сотні заставив їх заритися в глибокий сніг. Після короткої, але інтенсивної перестрілки більшовики повтікали вниз, залишивши замерзати десятки трупів своїх солдатів. Стрільці поводили себе в бою витримано і впевнено, отже наша праця не пропала намарне.
Присягу після вишколу молоді стрільці приймали в Нижньому Березові. Засніжений ліс і недалекі скуті морозами гори були свідками того врочистого дійства. Стрій підтягнутих стрільців утворив чотирикутник. Над головами легенько лопотіли на січневому вітерці блакитно-жовтий і червоно-чорний прапори. Текст присяги проговорював курінний Книш, а стрільці двох сотень дзвінкими молодечими голосами повторювали. Гори відлунювали. Такі моменти не забуваються ніколи — присяга на вірність Україні і народові українському. Вона палахкотить в серці кожного українського повстанця до самого загину. Коротке слово, як політвиховник, до стрільців мав я, з командирським напуттям звернувся командир сотні.
Сотенний Орлик командиром виявився бувалим і бойовим. Служив якийсь час у Різуна, який ніколи не уникав противника, нав’язував йому свої умови, тактику, діяв на випередження, був безстрашний. Орлик запозичив у славного повстанського командира найкращі риси, хоча й сам був нівроку. Високий, стрункий, спортивної статури, хоробрий в бою, суворий і вимогливий в пов-сякденному житті був для мене і стрільців взірцем командира і вояка. Освіту мав гімназійну. Карту знав бездоганно, на незнайомій місцевості орієнтувався, як селянин у власній стодолі. В бою його чорна шкірянка миготіла в найнебезпечніших і критичних місцях. Нерідко хапав самостріла і гнав енкаведистів, мов пастух отару овець. Навоювався свого часу Орлик і з німцями. Проте ні про Орлика, ні про Книша я не знав багато, бо розпитувати тоді з конспіративних міркувань було неприйнято. Не відомі мені ні їхні імена, ні адреси…
Наприкінці травня Орликова сотня отримала наказ відправитися в пропагандивний рейд в Городенківський надрайон, планувалося також набрати вишколених на Придністров’ї молодих стрільців. В рейд вирушила лише перша чота, друга й третя залишилися в Карпатах, бо цілою сотнею було важко маневрувати в безлісих польових реґіонах.
Із Завоєл зв’язковий швидко перепровадив нашу чоту під орудою самого сотенного до Нижнього Березова, звідти вже інший зв’язковий, але так же впевнено, допровадив нас до Малого Ключева, далі до Молодятина. В Лісному Хлібичині пересікли залізничну лінію, попередньо виставивши по обидва боки полотна застави. Ми з Орликом перейшли залізну дорогу Коломия—Станіслав метрів сто за розвідкою. Пересвідчившись в безпеці, Орлик коротко свиснув і чота безшумно подолала гравієвий насип. У Хотимирі на Обертинщині зупинилися на два дні. Орлик згадав, як вони зі Скубою громили енкаведистів у цих краях. Відгомін того славного бою сотні Скуби дійшов аж до Карпат, обрісши новими подробицями. Чота побувала у придністрянських Живачеві, Петрові.
Вночі на двох вутлих човниках переправились по п’ять-шість стрільців через широкий Дністер на тернопільський берег. Заквартирували в лісі неподалік від Золотого Потоку. Звідкись з’явився невідомий хлопець, з поведінки — бувалий і обстріляний. Повідомив, що у Золотому Потоці зупинилися енкаведисти, які тероризують людей. Орлик вирішив захопити більшовиків. Стрільці німими тінями оточили будинок з енкаведистами. Прийшлий хлопець зняв вартового, але здійнявся шум. Енкаведисти відкрили вогонь і хлопець загинув. Більшовиків довелося ліквідувати, бо часу, щоб брати їх живими, не було та й не хотілося ризикувати життям стрільців.
Золотий Потік покинули перед світанком. Нижче за течією на човниках-душогубках знову переправилися на правий берег Дністра. Провідавши кілька сіл на Обертинщині й Городенківщині, через два дні були в Тишківцях. У великому селі, де витав ще дух родини Шухевичів, ми з Орликом зустрілись із районним провідником. Чоту Орлик з тактичних міркувань розмістив у двох господарствах по різні сторони дороги. Сон повстанської чоти охороняли чутливі стійкові. Стрільці добре виспались і відпочили. Зранку я засів за якісь папери, писав, перечитував… Перед полуднем завітав сотенний Орлик. Ми погомоніли коротко, і він вийшов.
Не встиг командир сотні перейти дорогу, як пролунала автоматна черга. Тривога! Хапаю зброю й вилітаю на подвір’я. Стійковий доповідає, що поранено друга Орлика. Двоє стрільців заносять пораненого командира на поросле травою подвір’я. Виявляється, що вийшовши від мене, Орлик запримітив на сільській дорозі підозрілих чоловіків у військових одностроях. Без роздумувань звелів їм голосно підняти руки вгору, але натомість гаркнув автомат, і сотенний впав з простреленими грудьми. Тим часом, поки Орликові бандажували рани, я організовував оборону, бо енкаведисти намагалися охопити нас в підкову. На прицільний стрілецький залп енкаведисти попадали в пилюку.
Закривавленого сотенного поклали на воза й вибрались із села. Липневі поля повнилися пташиним гомоном, а на душі було тоскно. Навіщо погарячкував Орлик? Силами чоти ми могли дати достойний опір двом взводам енкаведистів, які, до речі, не вельми й поспішали переслідувати нас у відкритому полі. Я хотів забрати в Орлика пістолет, але він рішуче відмовився віддати зброю. При ньому невідлучно знаходилося двоє стрільців для охорони. Полив рясний дощ, який додав нашим переслідувачам хоробрості, очевидь, бо почали нас наздоганяти. Ми позалягали вздовж дороги і короткими чергами погасили більшовицький запал. Після цього припустили бігом за возом, що гуркотів кованими колесами на Обертин. Дощ перестав поливати вкриті сумерками переджнивні поля.
Повстанська чота рухалася звичним маршем. Я із роєм стрільців йшов попереду, за нами вгодовані вороні легко тягли віз із поблідлим від втрати крові Орликом, за возом місили розгрузлий чорнозем мовчазні стрільці. Вечорову тишу порушив, мов ляскіт пастушого батога, пістолетний вистріл. Відразу ж подумав про Орлика. Підбіг ройовий. «Друже політвиховник, друг Орлик застрелився!» Слова його гострим багнетом пробили груди. Наступною реакцією була нестримна лють на охоронців. Але що ті бідолашні хлопці могли вдіяти. Хотілося повернутися й покарати вбивців Орлика, стріляти їх, стріляти, стріляти… до останнього. Але здоровий глузд заставив заспокоїтися. Стрільці вирили могилу. Похоронили сотенного з воїнськими почестями — стрільці тричі сальвами розбудили сонні поля. Хрест на могилі славного командира поступово з’їдала нічна темрява, а я ніяк не міг змиритися з думкою, що більше не побачу відважного Орлика, не почую його мужнього голосу… Такі люди завжди ведуть за собою інших, надихають їх на звершення і ніколи не стають тягарем для ближніх. Сотенний Орлик назавжди залишився для мене взірцем воїна і людини. Передсмертні слова його були: «Слава Україні!»
Після трагічної загибелі сотенного Орлика я повів чоту назад в гори. Зв’язки підпілля ОУН працювали чітко й злагоджено, без них ми не змогли б так швидко й непомітно просуватися полями. Зв’язкові від теренових провідників регулярно надавали розвіддані про концентрацію військ НКВД, можливі засідки й облави. Взаємозв’язок між тереновими організаціями ОУН і відділами УПА був тоді щонайтісніший. Кілька поранених і хворих стрільців залишилося в рідних селах, а чота продовжувала рухатися під покровом літньої ночі від села до села. Місця постою були заздалегідь визначені. Днювали здебільшого в лісках, гайках, іноді зупинялися в сусідніх з лісом хатах. Суворо витримувалися всі міри перестороги, виставлялися стійки, дозори… В лісі спали на смерековому гіллі або сухому листі, закутавшись у шинель. Стійки виставляли, в залежності від місцевості та близькості більшовиків, від однієї до чотирьох по два стрільці в кожній. Мінялися стійкові через кожних дві години. Розводив стрільців я або ройовий. Точки для стійок ми з ройовим вибирали заздалегідь так, щоб був добрий огляд довколишньої місцевості. Перевіряли стійкових рідко, бо стрільці були надійні.
Чота поминула Турку біля П’ядиків, невдовзі форсували швидкий Прут і безпригодно дісталися Молодятина неподалік Печеніжина на Коломийщині. Планували перепочити там в лісі, а відтак кидком через гори й ліси до Нижнього Березова, Космача. Перед світанком чота швидко й безшумно зайшла в молодятинський ліс. Підпільники попередили, що місце нашого постою більшовики облюбували для засідок на повстанців. Засідка була, але — наша. Ми випередили чекістів хвилин на сорок. Стрільці з розбезпеченою зброєю причаїлися за деревами. З передранкового туману безшумно випірнув стійковий. «Друже політвиховник, чути шумок від дороги». Невдовзі розбірливіше почули шурхіт листя й приглушене побрязкування зброї. Стрільці мовчки вичікували, а більшовики тим часом займали диспозиції. Було їх понад взвод. Ми охопили енкаведистів півкільцем. Нічні «мисливці» й не підозрівали, що перетворилися на «дичину», діловито налаштовували зброю й збиралися вичікувати жертву. Від одночасного й несподіваного залпу повстанської зброї половина більшовиків залишилася в тому лісі навічно. Інші рисачили до села, аж з чобіт випадали, і про зброю забули горе-вояки. Переслідувати енкаведистів ми не збиралися, а хутко подалися далі в гори. Через кілька кілометрів чота зупинилася на перепочинок. Збудження від вдалого бою пройшло й хлопці повкладалися спати. Після полудня над лісом зловісним вороном закружляв літак-розвідник. Але стрільці замаскувалися вміло, бо досвід мали уже чималий, тому після кількох кіл «кукурудзяник» потріскотів на Коломию. Енкаведисти не наважувались поткнутися в ліс, не маючи даних розвідки про чисельність повстанців. Вранішній розгром аж ніяк не додав хоробрості воякам, які звикли воювати з беззбройними людьми.
З вечірніми сутінками зв’язкова повела чоту лісовими стежками. Перед цим молодятинські підпільники добре нагодували нас. Без жодних пригод дійшли до Нижнього Березова на берегах грайливої Лючки. Звідти до Космача рукою подати.
У Космачі нас зустрів курінний Книш. Звістка про загибель Орлика засмутила повстанського командира неймовірно. Довго розпитував деталі трагічного трафунку. Мені здавалося, що курінний не втримає сльозу, так він любив і шанував сотенного Орлика.
Я підтримував тісний зв’язок з окружною організацією ОУН, з її провідником Борисом, референтом пропаганди Громом — Ярославом Василиком із Вікна на
Городенківщині. Ярослав мав двох братів і всі хлопці були надзвичайно віддані справі визволення України. Батьки їхні вчителювали, тому хлопці виросли грамотні й свідомі. З наймолодшим братом, Володимиром, я навчався в одному гімназійному класі. Середульший брат Мирослав після гімназії вчився в політехніці у Львові. Живим з братів-патріотів залишився тільки Володимир. Після таборів зумів закінчити інститут, працював інженером. Від пережитого переніс інфаркт і помер передчасно в Коломиї.
Наприкінці сорок п’ятого року нам з Книшем доводилося часто міняти місце постою. Часто бували в Яворові, де квартирувала якась сотня, гостювали в курені Недобитого у Жаб’єму. Зрідка зустрічалися з сотнею Підгірського, стрільці якої захопили у Лючках начальника штабу одного з полків. Відзначився в тій операції стрілець Славута з Тишківців на Городенківщині. Проте ми з курінним завжди поверталися до Космача, де у нас була своєрідна штаб-квартира.
Свого часу група стрільців із сотні Білого під орудою ройового Чапая полонила начальника штабу дивізії. Ото шуму й паніки було серед енкаведистів!
Праця моя була зв’язана з контактами із районними провідниками і командирами відділів УПА. Добре налагоджене оунівське підпілля поповнювало повстанську армію стрільцями, забезпечувало продуктами, набоями, здійснювало розвідку… Саме це входило в коло моїх обов’язків. «Тіньовий уряд» працював досить ефективно. В кожному селі були станичні, зв’язкові… Без них ми довго б не протримались. Чому добре озброєний і оснащений Ковпаківський загін зазнав поразки? А тому, що не мав зв’язку з населенням. «Ковпаки» займалися грабежем і насильством. В УПА ж за мародерство карали вельми суворо. Та й якій нормальній людині спаде в голову грабувати власний народ. Селяни підтримували нас повсюдно.
В останні дні серпня 1945 року знову вибрався на Городенківщину для зустрічі з надрайонним провідником. Супроводжував мене молодий стрілець, що був родом із тих країв. Від станиці до станиці по зв’язках ми за п’ять днів безперешкодно дісталися Тишківців, у яких місяць тому обірвався наш з Орликом рейд. З провідником надрайону розмовляли в хаті, що зі сторони Обертина. Обговорювали можливості вірогідного рейду повстанської сотні з Карпат польовими районами. Забігаючи трохи наперед, скажу, що здійснити ті наміри не вдалося, бо обстановка круто змінилася не на нашу користь. За розмовою пролетіла коротка літня ніч. Стрілець стояв на стійці. З вигляду надрайонний провідник Святослав мав років тридцять. Високий, з худорлявим обличчям, провідник на справі знався досконало і ситуацією на терені володів добре. Від обмундированого в звичну повстанську форму, озброєного автоматом МРІ-43, енергійного провідника віддавало спокоєм і впевненістю. На зустріч Святослав прийшов без охорони.
Перед ранком провідник запропонував перебратися в поле, бо з недалекої Городенки щодня на село налітають зграї енкаведистів, переривають і перетрясають кожне господарство. У полі ж безпечніше. Втрьох ми розмістились у високій кукурудзі. Своєму стрільцеві я пообіцяв, що вночі навідаємо його батьків у сусідніх Вербівцях, від чого він зашарівся, мов дівчина. Але не так сталося.
День хилився до вечора. Лежачи в густій кукурудзі, я читав газету. Надрайонний провідник дивився у безхмарне небо і зосереджено щось обдумував. Його автомат піднімався на високих грудях в такт дихання. Стрілець сидів, раз по раз зводячи біляву голову до сонця. Його добродушне округле обличчя випромінювало нетерпіння. Ніяк не міг, бідолаха, дочекатися сутінків, аби потрапити в неньчині обійми. Моє вухо вловило якийсь сторонній шум. Легесенько звівся на коліна й побачив блаватні кашкети. Енкаведисти! Мовчки потягнувся за автоматом. Святослав устеріг мій порух і теж взяв зброю. Черги наших автоматів злилися в одну. Почулися крики переляку й болю. Стрілець наш не встиг стати на рівні, як тут же мовчки впав, стятий короткими чергами з кількох автоматів, накривши невеликим тілом свій ППШ.
Миттєво зорієнтувавшись, зрозуміли, що енкаведисти намагаються охопити нас в кільце. Значить, наш постій хтось видав. Часу на роздуми не було, кожна секунда могла коштувати життя. Скориставшись коротким замішанням серед енкаведистів, ми кукурудзою напригінці помчали в самий край. Далі чисте поле із стернею і картоплинням. За ними знову латка густої кукурудзи. Чимдуж туди. Над головою хижо зачвіркали кулі, обпікаючи наші напружені тіла. В кукурудзі трохи перевели віддих. По тих кількох хвилинах бою зрозумів, що напарник мій досить бувалий і витриманий, ще й спортсмен неабиякий. Військовий вишкіл і довголітні заняття легкою атлетикою й джиу-джитсу пригодилися й мені.
Кулі сікли кукурудзиння довкола нас на січку, захисток то був нікудишній. Але кукурудза все-таки маскувала нас і дезорієнтовувала на якийсь час переслідувачів. Вона, а ще наші витримка й фізичний гарт, врятували в тому бою нам життя. А може доля була прихильна до нас.
Без жодного слова ми вибрали тактику відступу. Коли відкритим місцем перебігав Святослав, я поливав ворогів свинцем з-за межі. Коли біг я, він прикривав мене прицільним вогнем свого автомата. Кулі в кількох місцях продірявили нам одяг, але не завдали шкоди тілові. Діяла, очевидно, вища справедливість. Захищали ми свою землю від наїзника і вона оберігала нас від смерті. Після всього того Святослав, посміхаючись, казав, що нас краще захищала кукурудза, аніж більшовиків густий ліс. Бо і кукурудза і ліс — свої, українські.
Тим часом нам стало сутужно. Троє енкаведистів гицало за нами охляп на відібраних у селян конях. Набоїв переслідувачі не шкодували. Гналося їх за нами понад два десятки. Перевагу ми з провідником мали в тому, що бігли на сонце, яке засліплювало їм очі, і наші МРІ-43 були куди кращими за їхні ППШ. Але їх була ціла зграя і набоїв мали предостатньо. Проте нам втрачати було нічого — битися до останку і загинути в рідній стороні. Їм же не дуже хотілося гинути в чужих краях. Хоча набоїв у нас було негусто, стріляли ми прицільно. Гурт переслідувачів усе рідшав, а відвага їхня усе падала. Для себе на крайній трафунок ми з провідником мали по гранаті.
Відстрілявшись укотре з-за вузької межі й почувши татакання Святославового автомата з кукурудзи, я підвівся для чергової перебіжки. Але коротко фівкнуло, і якась сила кинула мною на колючу стерню. Болю не відчував. Інстинктивно вхопився за автомата, але він був без кольби. Щосили пожбурив непотрібну вже зброю в чекістів, що з червоними, перекошеними від люті пиками мчали до мене, і скочив на рівні. Вони прийняли автомат за гранату й позаривались носами в картоплиння. Це дало мені змогу заскочити в кукурудзу й впасти біля Святослава, що зосереджено цілився в нападників. Я мовчки вказав непридатним для таких ситуацій пістолетом на ближню ділянку картоплі і він вкотре сьогодні зрозумів мене без жодного слова, кивнув у той бік головою. Кількома стрибками я досяг картопляного поля. По кількох коротких чергах Святослав тихенько засопів поруч. Кукурудза надійно маскувала наше стрімке пересування. Тут надія була на густе бадилля і нашу щасливу зірку. Бо хоч сонце вже хилилося до горизонту, до вечірніх сутінків ми б не протрималися. Не встигли ми втиснутися між високими рядками, як почули цокіт копит, а за ним тупіт чобіт. Час зупинився. Крики то ближчали, то віддалялися. Від соковитих московських матюків аж картоплиння в’януло. Ми лежали бездиханно. Бій наш тривав години зо дві, в картоплинні пролежали близько години. Нарешті крики віддалилися, а з настанням сутінків зґрасоване поле вмовкло.
Пересвідчившись, що більшовики забралися, Святослав легенько звівся на рівні. Я того зробити не міг, бо ліва нога не слугувала. Виявляється, куля, що розтрощила автоматний приклад, вп’ялася мені в стегно. Згарячу я того не почув, а тепер ось повен чобіт крові. Святослав допоміг мені піднятися, вирізав із товстезного соняшника палицю, аби я міг опиратись. Помалу я розійшовся.
Тієї ж ночі Святослав привів мене полями й вибалками до якогось села, здається, Чортівця. Надрайонний провідник завів мене до хати, сказавши, що вона надійна в усіх відношеннях. Небезпечно було лише те, що хата стояла при самій дорозі, яка вела на Городенку. Крізь віконце на горищі я спостерігав, як дорогою в обидва боки пересуваються пішо або на підводах війська. У цій хаті пересидів біля півтора місяця, аж поки рана на нозі не загоїлася трохи.
Космач знову зустрів мене гостинно. Книш іще рахувався курінним, але куреня вже, по суті, не було. Розформувались навіть деякі сотні, діяли вже чотами або навіть роями. Йшла підготовка до затяжного підпілля. На теренах зоставалися лише боївки, і то найдієвіші. Провід намагався уникати непотрібного кровопролиття й зберегти людей для подальшої боротьби. Була надія на зміни в міжнародній політичній ситуації, щоправда, слабка. Багато відділів УПА прорвалося через Чехо-Словаччину до Австрії. Проте уряд сусідньої держави під тиском Москви чинив перепони повстанським відділам.
Я продовжував організаційну підпільну роботу. Виникла потреба в зустрічі з районним провідником Косівщини. Зустрілися ми з ним у Никоватому. На нашому терені оперувала тоді сотня Вихора. Вона була в повному складі, але стрільці вже квартирували не в хатах, як передніше, а в лісі під горою Ґрегіт. Зустрівшись із провідником, я відправив свого стрільця-охоронця назад.
Кожен провідник, чи то районний, чи надрайонний мав кілька обладнаних для спокійної праці криївок. Криївка, у якій відбулася зустріч, знаходилася під кошарою. Заходилося до неї з хати. Вихід провадив аж до струмка, метрів за двадцять від кошари.
Районний провідник виявився знайомим ще по Коломийській гімназії дещо молодшим за мене хлопцем із Семаківців під Коломиєю. Псевдо мав, здається, Чайкевич. Зустріч відбулася рано-вранці. Коротко переговоривши, ми повкладалися спати, бо обидва добре заморилися в неблизькій дорозі. В криївці ще перебувала зв’язкова. Засинаючи, я чув, як над головою легенько потупують вівці. Криївка була не дуже глибока, мала кривий вхід, щоб не прострілювався з люка, і такий же вихід.
Проспали до полудня. Їсти не хотілося. Дівчина гортала підшивку «Комара», ми обговорювали свої справи. Десь біля полудня нагорі почувся тупіт, що не скидався на овечий. Ми мовчки переглянулися і схопилися за зброю. З люка вже звучало: «Сдавайса, бандіт!». Пролунали постріли, але заокруглена дощана стіна вловлювала кулі. Я підповз до закрутка і побачив лише світло в отворі. Більшовики не висовувались, бо були вже навчені. Не встиг я доповзти назад, як згори полетіли запалені толові шашки. Дівчина запропонувала стрілятись, але ми з провідником ще надіялися на вихід, можливо, вдасться вирватись. Я замотав подушку в ковдру й, штовхаючи те все перед собою, поповз темним виходом. Пістолет попередньо переклав із кобури до кишені штанів, на ліву руку намотав ремінь автомата, у праву взяв гранату. Повзти було важко, бо їдкі ґази заповнили підземелля, виїдали очі, душили в горлі. Дихати ставало щоразу важче. Просувався вузьким тунелем досить довго, проте в ніс мені вдарив не рятівний струмінь чистого повітря, а отруйні ґази. Зрозумів, що енкаведистам відомо й про запасний вихід. Зрада! Відчув, як задихаюсь і поступово втрачаю свідомість. З останніх сил вирвав неслухняними пальцями з гранати чеку. А далі мене огорнула густа темінь…
До пам’яті приходив поступово. Спочатку відчув своє тіло — ціле й неушкоджене. Лежав у хаті на долівці. Наді мною голосно розмовляли по-російськи. Зрозумів, що живий і знаходжуся в руках у більшовиків. В голові гупали бубни, натужно прокручував в пам’яті останні хвилини. Не давала спокою думка, чому живий. Пам’ятав, що висмикнув чеку. Далі провал…
Свідомість прояснилася настільки, що міг вже чітко мислити і аналізувати. Не розплющуючи очей, складав про себе легенду. Вибрав прізвище гімназійного товариша, бо знав, що він уже за кордоном. Заставив себе повторити кількаразово прізвище, ім’я, адресу однолітка. Виходило непогано. Побоювався лише, що енкаведисти перевірять в тому селі, яке назву.
Тим часом більшовики чатували біля мене, щоб по гарячих слідах провести перший допит. Справу цю вони знали досконало. Ефект від першого допиту, поки жертва не оговтається, надзвичайний. Їм і невтямки було, що в скоцюрбленому під лавою біля стіни тілі давно вже пробудилося життя. Ефект раптовості цього разу енкаведистським катам не вдався.
Не встиг я розклепити повіки, як налетіли з перехресним допитом. Я чемно відповідав на всі запитання, що стосувалися, здебільшого, моєї особи. При цьому напускав на себе переляк, що енкаведистів неймовірно тішило. Мене не били, бо були задоволені результатами операції і моїми відповідями. Пробували звинуватити мене в тому, що я есбіст і постріляв провідника і зв’язкову в бункері. Мовляв, провід СБ приставив мене до районного провідника, щоби я ліквідував його при загрозі здачі. Правда, із запитань і їхньої поведінки я зрозумів, що вони й самі в цю версію не особливо вірять. Отже, провідник і зв’язкова загинули. Невідомо, чи пострілялися самі, чи вбиті енкаведистами.
Більшовики зняли з мене добротну одіж і взуття. Натомість дали якесь дрантя. Напівголий, я ледь не замерз у санях дорогою до Косова, куди нас супроводжували енкаведисти і їхні прихвостні, стрибки. Крім мене везли ще станичного Русинюка, який привів мене до криївки, і двох братів Вепруків. Довго мені не давало спокою запитання, хто привів більшовиків до криївки.
У Косові за мене взялися по-справжньому. Після жорстоких побоїв не міг ні сидіти, ні лежати, проте твердо стояв на своєму. Мовляв, стрілець господарського рою, до бункера приносив продукти, нікого з проводу не знаю й не бачив. Окрім господарчих справ нічим не займався. Рани? Рани дістав у тому ж господарчому рою. У боях участі не брав. І так щодня. Допити, тортури, камера…
Через місяць, не вибивши з упертого «господарника» жодної корисної інформації, енкаведисти втратили до мене інтерес. Тим більше, що з кожним днем число заарештованих збільшувалося. Привозили не лише здорових чоловіків, але й жінок, стариків, дітей… Червоний конвейєр не зупинявся цілодобово. В пекельних муках корчилися Карпати.
Зі мною все було зрозуміло. Воював чи не воював проти радянської влади — не важливо, але впіймався зі зброєю — отримуй свої п’ятнадцять років каторги. Нас, півсотні хлопців, одного дня повиганяли з камер на майдан, вишикували з допомогою прикладів і брудної лайки і погнали пішки до Коломиї. Ще жевріла надія втекти дорогою, але змоги не було жодної — озброєних червонопогонників було так густо і стерегли так пильно, що й кроку зайвого не ступити. Вишколені солдати випасали кожен порух заарештованих і неодноразово погладжували автомати в себе поперек животів. Пообіч закайданованої колони люто гарчали здоровезні пси, ронячи на весняну травичку ошмаття слини. Деякі хлопці несли невеличкі пакунки, що їх передали рідні. Я брів у невільницькій колоні з порожніми руками.
Алеєю Вольності — нині бульвар Лесі Українки — в Коломиї нас пригнали до похмурої в’язниці, позаганяли до тісних смердючих камер. Протримали недовго, бо не вистачало місця на заарештованих, яких щоденно приганяли з усіх усюд. Через три тижні ми звільнили місце у в’язничних камерах іншим нещасним. Але перед тим припровадили до якогось приміщення з облупленими стінами і без жодних церемоній зачитали стандартний вирок. За статтями 54-1«а» та 54-11 КК УРСР мене було засуджено на 15 років каторжних робіт і 5 років обмеження в правах.
Далі етапом у «столипіні» до Львова. В пересильній в’язниці підготували великий етап і в телячих вагонах повезли весь той людський огром на північ «широкой і нєоб’ятной»… Дорогою до Красноярська ешелон неодноразово заганяли в тупики, де він довго простоював. Для «повного щастя» конвоїри підселили нам у вагони блатних, різних «журиків» із колишніх військових мародерів і дезертирів із совітської армії. Робили вони це навмисно, щоби ті покидьки знущалися над політичними в’язнями, оббирали їх безжалісно, не боячись жодної кари, бо вгодовані конвоїри потурали тим негідникам в усьому. Проте, карали злодійню ми самі.
Взяли мене енкаведисти у березні сорок шостого, з Коломиї вивезли нас у травні. До Красноярська наш знесилений етап прибув аж у серпні. Багатьох дорогою недорахувалися, не витримали голоду й наруги. Північний край зустрів арештантів прохолодою. В’язнів позаганяли на баржі, де вони п’ять днів ловили дрижаків аж до Таймира. Два дні протримали у Дудінці. А звідти галасливо-лайливий конвой припровадив нас на відкритих платформах до Норильська.
У таборі потрапив до бригади, де «бугром» був колишній старший лейтенант Червоної армії Плахута, з яким я мав конфлікт ще на пересилці в Красноярську. Їх було кілька там, колишніх офіцерів, що грабували мирне населення і впіймалися. Пам’ятаю Сілкіна, Ґалаєва… Коли нас гнали в Красноярську зі станції до пересильної в’язниці, Плахута кілька разів ставив мені підніжку, а вся їхня компанія реготала голосно. Конвоїри «не бачили» того неподобства, підсміюючись собі під ніс. Я не втримався й, розвернувшись, рубонув його ребром долоні по товстій шиї. Гепнувся під ноги в’язням, як мішок з половою. Мене зненавидів відтоді люто, поклявся помститись. Так ось, через два тижні потрапляю до його бригади. «К 963» — мій каторжанський номер. На погрози Плахути я спокійно відповів, що нітрохи його не боюсь і хоч зараз готовий битися з ним на будь-яких умовах. Це трохи остудило офіцера-грабіжника. Через кілька днів я підійшов до бригадира і кажу: «Слухай, Анатолію, викинь пусте з голови. Нічого не вийде. Тебе я не боюсь, тому не смішися ліпше. А ще… Працювати на совітів я не збираюсь. Зарубай собі на носі. Даси пайок — добре, не даси — помру з голоду, але мозолити на вас не буду. Второпав?!» Він спочатку наїжачився, але хутко притих, обм’як. Мабуть, не захотів заходитися з упертим бандерівцем. Саме тоді в сусідніх бригадах повбивали бригадирів, які знущалися над каторжанами, насильно гнали до праці.
Присмирнілий враз бригадир почав просити, щоби я хоча вигляд робив, що працюю, на що я погодився, бо такий компроміс влаштовував нас обох. В напарники мені дали колишнього вояка РОА Дубіліна, який теж відмовився працювати. Обох нас опускали по канату в глибокий котлован, який ми кайлами мали б углиблювати. Холод собачий, а одежа на нас благенька. Не працювати — замерзнеш, працювати — іти проти власних принципів. Вихід знайшовся. Цюкнувши кілька разів для розігріву тіла кайлом по кам’яному дну, ми кидали інструмент і починали бігати. Щоб не набридло, урізноманітнювали біг. Тупцювали по колу, по діагоналі, один за одним, на зустріч один одному… Проробляли безліч руханкових вправ. Я навчав Дубіліна прийомів джиу-джитсу, він був непоганим кулачним бійцем і ділився своїм досвідом. Наступав кінець зміни і нас витягували на поверхню. Не було жодного випадку, щоб за цілу зміну ми видовбували більше сантиметра кам’яного днища. Проте бригадир не наважувався позбавити нас скупенького каторжанського пайка. Сила волі, як і фізична, цінилася в середовищі найзатятіших негідників, якими були російські вислужники табірної адміністрації.
Людиною Дубілін виявився напрочуд цікавою і компанійською. Багато розповідав про РОА, жваво цікавився УПА. Вельми дивувався і захоплювався нашим вишколом і дисципліною в Повстанській Армії. Сам він був із донських козаків і люто ненавидів брехливих більшовиків, тому й подався свого часу на службу в РОА. У нас завжди знаходилися з ним спільні інтереси й теми для бесід, тому за довгий час спілкування анітрохи не набридли один одному.
Безкінечно довгою дорогою до таборів я постійно планував собі втечу — побуду трохи, зорієнтуюсь і втечу. Цим і жив довгі місяці. Проте дійсність, на жаль, була набагато суворішою, аніж в найгірших припущеннях. Совітські концтабори виявились чимось таким, про що не можна було собі намислити навіть в найжахливіших картинах. Тільки побувавши в них, на власній шкурі переконуєшся наскільки гнила і злочинна комуністична система і мимоволі шкодуєш, що так мало зробив для її розвалу.
Втечу ми все-таки підготували. Проте в найвідповідальнішу мить спрацював «стукач», і замість жаданої волі мені з друзями дістався холодний бур, де нас морили голодом і холодом, виганяючи на роботу під посиленим конвоєм. Втікачів-невдах розкидали по бригадах, де бригадири були лютіші за голодних псів. Мені дістався чи не наймерзенніший — поляк Барабчек. Щоб вижити в тій скруті, я вигадав, що моя мама полька, тому мав деяке послаблення від бригадира-нелюда. А ще я був готовий на найвідчайдушніший вчинок. Барабчек це відразу відчув і особливо не надокучав, воліючи обходити мене боком і залишитися живим.
Наші хлопці-оунівці провели в норильських таборах кілька вдалих акцій проти лихих бригадирів, сексотів, шестірок… Особливо прославився організацією таких акцій Ребрик зі Станіслава. Хлопець-відчайдух не мав страху перед жодним покидьком, перед будь-якою небезпекою. Особисто з ним я не знався, але начувся про сміливця досить. Зліквідували Плахуту, Сілкіна… Нагнали чимало страху на блатних і «кумівських» вислужників, які почували себе в таборах досить привільно, мали легшу працю, більші пайки, користувалися різними привілеями. Помалу цій братії все урвалося. І навели порядок в сталінських концтаборах, здебільшого, учасники українського визвольного руху, люди, які знали ціну свободи й життя і уміли достойно вмерти.
З «дев’ятого» табору мене перекинули до «двадцять п’ятого». Там доля звела з фельдшером Михайлом Оросом, чудовим хлопцем. Михайло познайомив мене із Сергієм Тетеріним зі Східної України, який працював у таборі майстром. Виконробом був високий, худорлявий естонець. Робили розбивку на фундамент під великий завод. Я не покидав думки про втечу, хоча втекти з півострова Таймир було надзвичайно важко. Тундра і тайга тяглися на південь понад п’ятсот кілометрів. Місцевим жителям більшовики платили за інформацію про втікачів або ж за впійманого чи вбитого невільника. Про мої наміри довідався все від тих же всюдисущих «стукачів» начальник табору капітан Тарков, до якого мене негайно привели охоронці. На моє велике здивування начальникові табору було відомо, що я прибрав чуже прізвище. Я довго віднікувався, але через кілька днів признався капітанові, сказавши, що зробив це заради сім’ї. Трапилася ця подія влітку сорок восьмого року. Не знаю, чому, але Тарков нікого не повідомив про мене, тому я продовжував жити під чужим іменем. З того дня кожне державне свято я проводив у бурі. Все відбувалося буденно. Напередодні свята приходив наглядач, я вже був готовий, і відпроваджував мене до буру.
У липні 1954 року норильські концтабори охопила хвиля страйків і повстань. До нашого табору привезли групу невільників, які підняли повстання в карагандинських таборах. Позамикали їх до буру. Серед привезених був навіть герой Радянського Союзу Воробйов. Тим часом режим у таборі посилився, конвоїри почали ще більше знущатися над в’язнями. Дорогою на роботу чи назад заставляли невільників лягати у баюри, стріляли над головами з автоматів. Оунівська підпільна організація, яка діяла в таборах досить ефективно, оголосила страйк, який переріс у повстання. Мені Орос доручив вивісити над бараками чорні прапори. Вевешники розпочали копати навколо табору окопи, облаштовувати кулеметні гнізда. В’язні теж не дармували, готували «піки», збирали на купи каміння, биту цеглу для оборони. Одного дня захопили ненависного начальника оперативного відділу Воронцова, а з ним іще одного опера, заперли їх під замок і охороняли. Вигнали з території табору всю адміністрацію. Всюди панували порядок і послух. Зовні зону охороняють озброєні до зубів внутрішні війська, всередині ситуацію контролюємо ми.
Невдовзі приїхала висока комісія з Москви. Розпочалися переговори. На «нейтральній» території покритий червоним сукном стіл. Від в’язнів за дорученням оунівської організації переговори ведуть Грінченко і російський капітан. До них підійшли начальник управління таборів Валуєв і заступник генерального прокурора Кузнєцов. Супроводжував московських чинів начальник табору Тарков. Червонопогонні солдати з автоматами за дротами готові щомиті відкрити вогонь. В’язні стискають в руках «піки», цеглу…
Переговори закінчилися безрезультатно. Більшість справедливих вимог в’язнів московські законники відкинули з дивною легкістю. Вимагали невільники не так і багато — послабити режим, припинити знущання конвоїрів, переглянути справи, надати кращу одежу, створити пристойніші умови проживання… В’язні теж не пристали на умови начальства і працю не відновили.
У таборі панує сувора дисципліна, старші бараків слідкують за порядком у приміщеннях. Із-за дроту постійно лунають, підсилені гучномовцями, заклики приступати до праці. На кілька днів припинили видавати в’язням харчі. Виручили летючі змії, змайстровані табірними умільцями. З їх допомогою закидали Норильськ записками про знущання адміністрації над політичними в’язнями. «Ґражданє Норільска! Сообщітє правітєльству: політзаключьонних морят голодом!»
У серпні сонце почало вночі на кілька годин заходити, ночі похолоднішали. Годині о восьмій одного вечора понаїжджали десятки вантажівок із озброєними солдатами. Валуєв запропонував впустити в зону адміністрацію і дати їй можливість виконувати свої обов’язки. Ми відповіли категоричною відмовою. В повітрі відчувалася велика напруга. Спати в’язні не вкладалися, очікуючи нападу. Навколо зони щільно скупчилося військо, гарчали двигунами танки. Близько четвертої години ранку в небо зашипіла ракета. Розпочався штурм бунтівної зони. Автоматники під прикриттям танків ринули у ворота. Строчили з автоматів і кулеметів по всьому живому. В’язні кинулися врукопашну, билися здебільшого бандерівці, а росіяни виглядали з-за бараків. Сили були надто нерівні. Загинуло два десятки в’язнів, багато було поранених, але пощади ніхто не просив.
Солдати постягували вбитих в’язнів докупи біля санчастини на загальний огляд і острах. То була більшовицька тактика залякування, але не на тому тісті ми були замішані, щоби боятися їх. Зустрілися б ми у рівному бою! Навколо рейвах, солдати з собаками розбіглися по бараках, виловлюючи окремих втікачів, над головами свистять кулі, вуха в’януть від московської лайки. Таке не приверзеться і в найжахливішому кошмарі. Нарешті живих в’язнів позганяли на майдан, оточили зусібіч і погнали за зону, не забуваючи гупати прикладами в плечі. Позаганяли до якихось величезних ям, а самі стовбичили з наготовленими для стрільби автоматами нагорі. В кожній ямі скупчилося по півтисячі в’язнів. Дно ями кам’янисте, земля рудувата, ледь покрита кволенькою травичкою.
У ямах нас протримали цілий день. Не давали ні їсти, ані пити, натомість строчили раз по раз з автоматів над головами. Під вечір бунтівників почали розподіляти по таборах, аби роз’єднати. Я потрапив до табору біля «двадцять п’ятого» заводу. Поосвоювався там місяців зо два, а відтак мене завернули до «двадцять п’ятого» табору, де не застав уже багатьох своїх друзів.
1955 рік приніс звільнення з осоружної каторги, щоправда, права на виїзд з Норильська не дали. Залишався в тих же краях, лишень по інший бік колючих дротів. Через два роки вдалося переїхати до Караганди, а на Україну дорога була заказана. До Караганди приїхав з хлопцем, в якого там на висилці були мама й брат. Їх вивезли більшовики з-під Станіслава. Мав бажання вчитися, проте мусив заробляти на прожиття, тому влаштувався на шахту. На мізерну зарплатню прожити не міг, а не те що відкласти якийсь гріш на навчання. Караганда заселена представниками чи не всіх національностей, що були в тодішньому Союзі. Процвітають бандитизм, насильство… Пробую звільнятися з роботи — не відпускають. Замість паспорта маю лише довідку на звільнення. Але Караганда переповнена «безпаспортниками», тому це нікого не дивувало. Докладаю зусиль, щоби повернутися до Норильська, де залишилися друзі й знайомі.
Добрий мій приятель Ростислав Кундуш із Рівненщини бере мене в Норильську до себе на роботу. Він працює виконробом на будівництві, мене приймає інструктором з цегляної кладки. Вступаю на вечірнє відділення будівельного технікуму. До Норильська з’їжджалася з усіх республік молодь на «комсомольську будову». Місто уже було розбудоване руками в’язнів, але ті всі заслуги приписали комсомольцям, як і сотні інших будов у Союзі. Після технікуму закінчив індустріальний інститут у Норильську. На багатьох посадах працювали вчорашні політв’язні, яким система не дозволяла виїжджати в рідні краї, тому велося мені несогірше, бо швидко знаходилося взаєморозуміння.
Аж 1975 року переїхав із Норильська до іншого міста в Росії. Ціле життя прожив під чужим прізвищем, у чужих краях. Часто мені снилося рідне покутське село, родичі, друзі-ровесники… Але дорога до них мені, гнаному і безправному, була назавжди заказана. Назвавшись енкаведистам у далекому сорок шостому Малковичем, я й прожив ціле життя як Василь Малкович з Березова. Сьогодні заявляю всім, і друзям, і ворогам, що я — політвиховник Української Повстанської Армії друг Теодор — Василь Блясецький із Хлібичина на Снятинщині — вижив, друзям на радість і ворогам на зло!
Дата добавления: 2015-09-12; просмотров: 9 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |